У якому під Коліном бомбарди гаратають і

гупають, а плани народжуються, одні великі,

Інші менші, одні більш, а інші менш утопічні

Та фантастичні - але що насправді є утопією та

Фантазією, покаже лише час.

 

- Брате Прокопе! Брате Прокопе! Бомбарда вистигла! Вгаратаємо ще раз?

Чоловік, до якого звернувся із запитанням старший гармаш, був поставний і плечистий. Його рум’яне обличчя з простими рисами, ніс картоплиною і чорні довгі вуса робили його схожим на хлопа, на задоволеного урожаєм селюка.

Рейневан уже бачив цього чоловіка. Кілька разів. І щоразу зацікавлено приглядався до нього.

Прокоп до революції був священиком, говорили, що він походить з Праги, з роду староміських патриціїв. До гуситів він пристав одразу після дефенестрації, але до 1425 року був усього лише одним із багатьох таборитських проповідників, серед яких виділявся не тільки розумом, холоднокровністю та толерантністю, а й тим, що всупереч приписам гуситської літургії не носив апостольської бороди, а щоранку педантично голився, плекаючи тільки свої славнозвісні вуса. Саме через це гоління і отримав він своє прізвисько - Голий. Після смерті Богуслава зі Швамберка Прокопа зовсім несподівано обрали найвищим гейтманом, головнокомандувачем Табора й верховним Справцею [10] - так перекладалося титул director operationum Thaboritarum. Невдовзі після номінації Прокоп здобув друге прізвисько: Великий. І йшлося не тільки про зріст. Прокоп виявився справді великим вождем і стратегом, це довели гучні перемоги під Усті, під Цветгелем, під Таховом і Стршибором. Зоря Прокопа Голого світила яскраво.

- Брате Прокопе! - нагадав про себе гармаш. - Вгаратаємо?

Прокоп Голий поглянув на мури та вежі Коліна, червона черепиця яких гарно компонувалася з осінньою колористикою навколишніх лісів і хащ.

- А чого це вам так, - відповів він питанням на питання, - спішиться гаратати? Руйнувати? Це ж чеське місто, Бога ради! Почекайте, підемо невдовзі на суміжні країни, там собі постріляєте, там собі понищите. А Колін мені потрібний цілий і мало пошкоджений. 1 таким ми його й візьмемо.

Колін, достоту ніби хотів висловити незгоду й незадоволення, відповів. З мурів гримнуло, бахнуло, на зубцях розцвіли дими, засвистіли кам’яні ядра. І всі врилися в землю за якихось двадцять кроків від першої лінії облоги. Обложений у Коліні пан Дзівіш Боржек з Мілетінка давав знати, що йому зовсім не бракує ні пороху, ні волі до боротьби.

- Пана Дзівіша Боржека, - випередив запитання Прокоп, - ми змусимо здатися. І візьмемо місто без руйнувань, без різанини після штурму, без плюндрування. Щоб колінські міщани любили брата Гертвіка, який незабаром буде тут гейтманити.

Гуситські командири, які оточували Прокопа, хором зареготали. Рейневан знав багатьох із них. Не всіх. Він не знав Яна Гертвіка з Рушінова, який уже мав, як виявилося, номінацію на гейтмана Коліна в кишені. З інших Сиріток він уже бачив був Яна Краловця з Градека, їру з Ржечиці, у світловолосому і життєрадісно усміхненому велетні впізнавав Яна Колду з Жампаха. З-посеред командирів Табора він упізнавав Ярослава з Буковини, Якуба Кромешина, Отіка з Лози, Яна Блега з Тєшниці.

- Тому, - Прокоп випростався, роззирнувся, щоб було зрозуміло, що він звертається не тільки до гармаша, а й до решти. - Тому прошу не спішити, не рватися, пороху не переводити...

- А що, тільки стояти? - запитав із помітним незадоволенням Ян Колда. - Під цими стінами? Без діла?

- Хто сказав, - Прокоп сперся на частокіл, - що без діла? Брате Ярославе!

- Слухаю!

- Чи Флю... Чи брат Неплах нарешті прислав тих своїх Стенторів[99]?

- Прислав, - підтвердив Ярослав з Буковини. - Десятьох. Ой, морди страшні... Горілкою і цибулею від них так відгонить, що моцного хлопа з ніг збиває. Але голоси рихтик[100] як дзвони...

- То нехай ідуть під мури і кричать. Вдень і вночі. Особливо вночі, вночі це найкраще діє. Чи пан Боржек має дітей у Коліні?

- Доньку.

- Нехай багато кричать про цю доньку. А ти, брате Колда, позаяк не любиш сидіти без діла...

- Слухаю наказу!

- Візьмеш свою кінноту, об’їдеш села, по той і по другий бік Лаби. Ще раз оголосиш по всій окрузі, що як хтось спробує постачати місту харчі, то вельми пошкодує. Злапаємо бодай з одною паляницею, бодай з мішечком крупи - обидві руки й обидві ноги відрубаємо.

- Слухаю, брате Прокопе!

- То до занять, по відділеннях, довше не затримую. А ти, брате, чого ще тут?

- Гаратнути б, - почав скиглити старший гармаш, - з великої бомбарди... Хоч би ще разочок... До вечора...

- Я так і знав. - зітхнув Прокоп, - що ти не втримаєшся. Добре. Але ходи-но перше зі мною, огляну твоє господарство. Побачимо, як і на що в тебе гармати нарихтовані. Здрастуй, Шарлею. Здрастуй і ти, брате Белява. Ходіть за мною. Зараз я матиму для вас трохи часу.

Рейневан сушив голову, звідки взялося це знайомство. Прокоп Голий і Шарлей впізнали один одного вже при першій зустрічі, на запусти 1426 року, у місті Німбурк, куди послали компанію з Градця-Кралове. Хтозна, чи не врятувало це їм усім шкуру, тому що спочатку градецькі, а потім німбургські Божі воїни, яким усюди ввижалися шпигуни і провокатори, ставали дедалі більш підозріливими і недоброзичливими. Посилання на Петерліна і Горна не допомагало, бо Петерлін і Горн були, як з’ясувалося, настільки таємними співробітниками, що їхні імена мало кому щось говорили і захисту не давали. Невідомо, що було би, якби не з’явився Прокоп. На шию Шарлеєві він не кинувся, велемовно не вітався, але було очевидно, що вони знайомі один з одним. Звідки - залишилося таємницею: жоден не поспішав пояснювати і звірятися. Було відомо, що Прокоп навчався в Каролінумі, що подорожував до закордонних університетів. Рейневан здогадувався, що він познайомився з Шарлеєм під час однієї з таких подорожей.

Вони пішли - Рейневан, Шарлей і Самсон - за Прокопом та гармашем уздовж лінії ровів, гостроколів і загород з фашин. Прокоп перевіряв бомбарди і моздірі[101], розмовляв з гармашами і щитниками, ляскав по плечах арбалетників, обмінювався грубими жартами з ціпниками біля багать, випитував в алебардників, чи їм часом чого не треба. Знайшов час, щоб заговорити з жінками, які поралися біля казанів, спробував солдатської каші, не забув скуйовдити світлі чубчики дітлахів, які крутилися при кухні. Скромно піднімав руки, коли Божі воїни здіймали овації на його честь.

Усе це тривало досить довго. Але і про них Прокоп не забув.

Вони повернулися на підгороддя.

Прокопове військо підійшло до Коліна несподівано швидко, так що в мешканців підгороддя залишилося небагато часу, вони врятувалися втечею за міські стіни буквально тільки з тим, що встигли вхопити в руки, залишивши таборитам і Сиріткам значні запаси паші, чимало інвентарю, а до того ще й хати з майже повним урядженням. Тож нічого дивного, що саме в цьому місці було створено основний табір Божих воїнів, оточений шанцем з возів і загорожею для коней. Між халупами і клітями палали численні багаття, дзвеніли молоти в кузнях, стукали молотки у майстернях стельмахів. Сушився на шнурках одяг. Кувікали свині, бекали вівці. Смерділи нужники.

- А взагалі-то, - раптом озвався Прокоп, - навіщо ти, брате Белява, сюди приїхав?

Рейневан стиха зітхнув. Він чекав такого запитання.

 

* * *

 

Рішення про похід до замку Троски прийняв Рейневан. Досить спонтанно прийняв, треба сказати, з величезним і палким, як молода вдова, ентузіазмом. Цей ентузіазм і стихійність не дуже припали до смаку магам з-під “Архангела”, особливо Фраундінштові та Щепанові з Драготуш. Обидва піддали сумніву як відомості Акслебена, так і легендарні здібності легендарного Рупілія Сілезця. Акслебен, стверджували вони, вигадує, щоб відвернути увагу від своєї компрометуючої поразки із Самсоном. Рупілія Сілезця в замку Троски, найімовірніше, нема. А якби навіть Рупілій Сілезець у замку Троски випадково був, то шанс, що він зможе допомогти, дорівнює нулю - за приблизними калькуляціями Рупілій Сілезець налічує-бо вже якихось дев’яносто років, то чого можна очікувати від такого старого пердуна?

Натомість Телесма став на бік Рейневана. Телесма чув про Рупілія Сілезця, колись навіть мигцем із ним бачився, підтвердженими і перевіреними вже півстоліття він визнав його кваліфікації у царині спіритизму та астральних буттів. Спробувати, заявив він, не завадить. Для Самсона Медка подорож до замку Троски є шансом, який слід би було використати, причому якнайшвидше. Рупілію, що правда то правда, йде дев’ятий десяток. А в такому віці, всім відомо: простудишся, кашлянеш, перднеш - і не знати коли переносишся в астральне буття.

Телесму підтримав Бездєховський. Старий чорнокнижник не тільки чув про Рупілія, а й познайомився з ним особисто, багато років тому, в Падуї. Рупілій, висловив він думку, і справді може допомогти Самсонові. Але невідомо, чи схоче, бо в Падуї він проявив себе нахабним та егоїстичним засранцем.

Досить скептично та прохолодно, як на диво, поставився до проекту сам Самсон. Самсон не брав участі в дискусії, а якщо й брав, то знехотя. Не аргументував ні за, ні проти. Найчастіше мовчав. Але Рейневан знав його вже надто добре. Самсон просто-напросто не вірив в успіх подорожі. Коли ж він врешті-решт на неї погодився, то Рейневан не міг позбутися враження, що зробив він це тільки з чемності.

Залишався Шарлей. Думку Шарлея про цей задум Рейневан знав ще до того, як про неї запитав. Але запитав: для порядку і для форми.

- Це звичайний ідіотизм, - спокійно оцінив Шарлей. Крім того, мені це починає нагадувати Шльонськ два роки тому, пам’ятну сповнену ентузіазму одіссею за пані Аделею. Похід на Троски справляє враження настільки ж обдуманого і, мабуть, подібним чином він би й вівся. І очима своєї душі я вже бачу результат. Ти, мабуть, ніколи не порозумнішаєш, Рейнмаре.

- Ми маємо, як ти кажеш, - тягнув далі, трохи тихіше й серйозніше, - зобов’язання перед Самсоном, ми йому дещо винні. Може й так, не заперечую. Але життя - це життя, а основне правило життя наказує забувати про такі борги, викреслювати їх із пам’яті. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближче до тіла. Допомагати ближнім - аякже, чому б і ні, але не власним коштом. Ми зробили, заявляю я, для Самсона досить багато, буде нагода, зробимо більше. А нагода трапиться, я впевнений, раніше чи пізніше, вистачить сісти й терпляче почекати. Тож почекаймо нагоди. Навіщо цієї нагоди шукати, набиваючи при нагоді гулі? Думаймо про свою сорочку, Рейнмаре, і про своє тіло, бо це найважливіше. А на що ти хочеш наші тіла наразити, хлопче? Куди ти хочеш нас повести? Триває розбрат, війна, пожежа, панують хаос, безладдя і беззаконня. Це недобрий час для божевільних походів. До того ж без підготовки.

- Так ось, ти помиляєшся, - відповів Рейневан. - Я цілком з тобою не згоден. І аж ніяк не тільки в питанні цинічних життєвих правил і аж ніяк не стосовно того, що в житті найважливіше. Я не згоден з твоєю оцінкою ситуації. Бо час не тільки сприяє походу, а й підганяє його. Під’єштеддя і Їчинське підгір’я опановані нашими військами, нечисленні католицькі пани у цьому районі настрахані, їхній дух надламаний поразкою хрестового походу під Таховом. Вони як обкурені димом бджоли. Тож якщо й вирушати, то саме зараз, перш ніж вони отямляться і знову зможуть жалити. Що ти на це скажеш?

- Нічого.

- А що стосується підготовки, ти маєш рацію. Підготуймося. Що ти пропонуєш?

Шарлей зітхнув.

 

* * *

 

Рейневан і Самсон виїхали з Праги десятого жовтня, у день пам’яті святого Гереона та його товаришів-мучеників, який цього року випадав на п’ятницю. Вони покинули місто рано вранці. Коли проминули Поржічську браму, з-за хмар вийшло сонце і казковим сяйвом залило Вітков і Шпитальське поле, що переливалися барвами. Рейневан вирішив, що цей любий серцю краєвид є добрим провіщенням і прикметою.

Ні він, ні Самсон не почували себе надто добре. Обидва мали за собою велемовне прощання з магами з аптеки “Під Архангелом”, яке тривало до глибокої ночі. Рейневан зітхав і крутився в сідлі: йому додатково довелося відсвяткувати прощання з пані Блаженою Поспіхаловою.

Вони прямували до Коліна, який від середини вересня був в облозі Табора, Сиріток і пражан. Облогою командував Прокоп Голий. В армії Прокопа Голого був Шарлей. Місяць, який минув від розлуки з ними, Шарлей повинен був використати, щоб підготувати похід. Він стверджував, що такі можливості в нього є. Рейневан йому вірив. Шарлей мав як можливості, так і засоби. Демерит не приховував - а бувало, що навіть і хвалився, - що він воює в таборитській польовій армії заради здобичі й зиску і що має вже чимало відкладеного по різних сховках.

Сонце зникло за чорними хмарами, які напливали з півночі. Стало темно й похмуро. Просто-таки зловіщо.

Рейневан вирішив, що пророкування - то забобон.

 

* * *

 

Виглядало, ніби Прокоп не слухає. Але так лише здавалося.

- Відпустити брата Шарлея, - повторив він. - У воєнний час звільнити його від служби в армії. Заради твоїх приватних справ, брате Белява. Іншими словами, приватне понад усе, а обов’язок перед Богом і вітчизною - дурниця. Так чи ні?

Рейневан не відповів, тільки голосно ковтнув слину. Прокоп фиркнув.

- Згода, - заявив він. - Я даю згоду.

- Причин є три, - продовжував він, відверто насолоджуючись остовпінням. - По-перше, брат Шарлей служить у лавах Табора вже понад рік, відпустку заслужив. По-друге, брат Неплах доніс мені про твої заслуги, брате Белява. Ти самовіддано боровся з ворогами нашої справи, героїчно, кажуть, бився з бунтівниками у Празі шостого вересня. Лікував поранених, не пив, не їв і не спав. Це, безперечно, заслуговує винагороди. А по-третє...

Він зупинився, обернувся. Вони вже були під будинком гамазеї, який зараз виконував роль ставки і резиденції штабу облоги.

- А що по-третє і найважливіше, ви довідаєтеся пізніше, ми ще повернемося до цієї справи. А зараз я маю інші. Зрештою, ви дізнаєтеся, які. Будете слухати, бо я залишаю вас при собі.

- Брате...

- Це був наказ. Ходімо. А ваш слуга...Ага, він уже, бачу, чимось зайнявся. Це добре. Не завадить.

Самсон Медок, як завжди вдаючи, що нічого не чує і не розуміє, всівся під стіною гамазеї, дістав ножика і взявся стругати знайдений кілочок. Самсон часто стругав кілочки. По-перше, пояснював він, це заняття якраз для ідіота, яким він виглядає. По-друге, казав він, стругання кілків заспокоює, добре впливає на нервову і травну системи. По-третє, тлумачив, коли він ріже деревину, це допомагає йому під час вимушеного вислуховування дискусій про політику і релігію, тому що запах свіжої стружки вгамовує блювотні рефлекси.

Вони ввійшли до гамазеї, до великого приміщення, яке, хоч і було пристосоване під штаб уже якийсь час тому, й далі приємно пахло зерном. Усередині, за столом, схилившись над мапами, чекали двоє людей. Один був малий і худий, вдягнений у чорне за модою гуситських священиків. Другий, молодший, у лицарському вбранні, був міцнішої статури і світловолосий, з дещо херувимським, а трохи суворо втомленим обличчям, яке нагадувало фламандські мініатюри з “Календаря дюка де Беррі”.

- Нарешті, - сказав менший, чорний. - Ми трохи зачекалися, брате Прокопе.

- Обов’язки, брате Прокопе.

На відміну від свого тезка, другий Прокоп бороду носив, щоправда, вбогу, безладну й доволі кумедну. З приводу зросту він відрізнявся також і прізвиськом - його звали Прокопом Малим, або ж Прокупеком. Спочатку також проповідник серед армії подібних йому проповідників, він виділився серед гуситів - точніше, Сиріток - після смерті Яна Жижки з Троцнова. Разом із градецьким Амброжем Прокупек був біля смертного одра Жижки, а свідків останніх хвилин свого обожнюваного вождя Сирітки вважали майже святими - бувало, що перед ними ставали на коліна й цілували краєчки одягу, траплялося, що матері приносили до них дітей у лихоманці. Шаноба винесла Прокупека на посаду головного духовного вождя - таким чином, він займав серед Сиріток становище аналогічне до того, яке Прокоп займав у Таборі, перш ніж зайняв пост Справця.

- Обов’язки, - повторив Прокоп Великий, невизначено показуючи у бік обложеного міста. Його слова підкреслив могутній грім, стіни задрижали, зі стелі посипалася пилюка. Старший гармаш нарешті зміг гупнути собі зі своєї двохсотфунтової бомбарди. Це водночас означало спокій аж до ранку: така бомбарда після пострілу мусила вистигати щонайменше шість годин.

- Що чекати мене довелося, вибач, брате. І ти, брате Вишеку. Вишека Рачинського Рейневан уже зустрічав був раніше, під

Усті, в кінноті Яна Рогача з Дубе. Шлях поляка до гуситів був нетиповим: Вшпек завітав до Праги у 1421 році як посланець литовського князя Вітольда, на службі якого він залишався. У посольстві йшлося, як тепер уже було відомо, про корону для Корибутовича. Рачинському сподобалася чеська революція, особливо після контакту з Жижкою, Рогачем і таборитами, які полякові припали до смаку набагато більше, ніж помірковані калікстинці, з якими він обговорював Вітольдове послання. Рачинський миттю пристав до таборитів, а з Рогачем його поєднала щира дружба.

На знак Прокопа всі всілися за завалений мапами стіл. Рейневан почувався незатишно, бо усвідомлював, наскільки він не вписується в компанію. Його самопочуття ніяк не покращувала впевнена безцеремонність Шарлея, який завжди і всюди був ніби в себе вдома. Не допомагало й те, що Прокупек і Рачинський, здавалося, приймали їхню присутність без будь-яких застережень. Вони вже звикли. Прокоп завжди мав напохваті різномастих розвідників, послів, емісарів і людей для особливих - і навіть дуже особливих - доручень.

- Це не буде коротка облога, - перервав мовчанку Прокоп Голий. - Ми стоїмо під Коліном від Хрестовоздвиження, а я вважатиму успіхом, якщо град здасться до адвенту[102]. Може й так трапитися, брате Вишеку, що після повернення з Польщі застанеш мене ще тут. Коли вирушаєш?

- Завтра на світанку. Через Одри, потім через Цєшин до Затор а.

- Не боїшся їхати? Тепер у Польщі не тільки Олесницький, а й перший-ліпший староста може тебе до льоху кинути. Згідно із законами, які Ягелло оголосив. Певно, через кольки в череві.

Усі, в тому числі й Рейневан, знали, у чім річ. Від квітня 1424 року в Королівстві Польському діяв Велюнський едикт, підписати який короля Ягелла вимусили єпископ Олесницький, Люксембуржець і папські легати. Едикт - хоча в ньому не згадувалося ні прізвище Гуса, ні слово “гусити”, - говорив expressis verbis[103] про Чехію як про територію, “заражену єрессю”, забороняв полякам торгувати з Чехією і взагалі виїжджати до Чехії, а тим, які там перебували, наказував негайно повертатися. Неслухняних очікували інфамія[104] і конфіскація маєтків. Крім того, стосовно гуситів едикт радикально змінював юридичну кваліфікацію - з прогрішення, яке доти в Польщі каралося виключно церковними судами, єресь перетворювалася на злочин проти королівства і короля, на crimen lesae maiestatis[105] і державну зраду. Така кваліфікація формально підключала до переслідування і карання єретицтва весь державний апарат, а для тих. кого було визнано винними, означала смертний вирок.

Чехів, природно, це розізлило: Польщу вони вважали братньою і приязно налаштованою країною, а тут замість очікуваного спільного фронту проти “Німчизни” зненацька така образа, замість фронту - афронт. Однак більшість зрозуміла мотиви Ягелла й правила заплутаної гри, що її йому доводилося вести. Незабаром також стало помітно, що едикт був страшний тільки своєю буквою - і буквою все й закінчилося. Тому коли чех говорив “велюнський едикт”, то, як правило, підморгував або додавав якийсь дотеп. Як оце зараз Прокоп.

-Нічого, нехай-но тільки хрестоносці за Дрвенцу[106] рушать, Ягелло тут-таки про свій гучний едикт забуде. Знає-бо, що якби довелося допомоги проти німців шукати, то ж таки, мабуть, не в Римі.

- Гм, - відповів Рачинський. - Факт, не заперечуватиму. Але щоби страху я не мав, теж не скажу. Їду, щоправда, таємно. Але самі знаєте, як воно з новим законом: кожен одразу стає наввипередки пильним, кожен хоче похвалитися запалом, показати себе - а раптом похвалять і підвищать. Тому й має Збишко Олесницький до своїх послуг армію донощиків. А той Єнджей Мишка, єпископський вікарій, цей покруч, псячий син, має ніс, як у пса, і як пес винюхує, чи часом біля короля Владислава не крутиться якийсь гусит... Вибачте, я хотів сказати...

- Ти хотів сказати “якийсь гусит”, - холодно відрізав Прокоп. - Не будемо чіплятися до слів.

- Так, правда... Але я до короля радше не наближуся. У Заторі я зустрічаюся з Яном Менжиком з Домброви, партизаном[107] нашої справи, ми разом їдемо до Пєскової Скали, там таємно зустрічаємося з паном Пйотром Шафранцем, підкоморієм краківським. А пан Пйотр, людина дуже до нас прихильна, королеві Владиславові посольство повторить.

- Айно, айно, - замислено сказав Прокоп, підкручуючи вус. - Самому Ягеллові тепер не до послів. Тимчасом він має інші гризоти.

Присутні обмінялися багатозначними поглядами. Вони знали, в чім річ, звістка розлетілася швидко і широко. Королева Сонька, дружина Ягелли, була звинувачена у віроломстві й подружній зраді. Вона попустила гальма сорому, як пліткували, щонайменше із сімома лицарями. У Кракові тривали арешти й розслідування, а Ягелло, зазвичай спокійний, казали, рвав і метав.

- На тобі, брате Вишеку, велика відповідальність. Наші посольства до Польщі досі якось не вельми вдавалися. Досить згадати Гинека з Кольштейна. Тому перш за все перекажи, будь ласка, панові Шафранцеві, що якщо король Владислав дозволить, то незабаром прибуде до Вавеля поклонитися його величності чеське післанництво, на чолі якого стану я, власною персоною. Це найважливіша річ у твоїй місії - підготувати мою. Скажеш, що ти є моїм послом per procura[108].

Вишек Рачинський поклонився.

- На твій розсуд і відчуття залишаю, - тягнув далі Прокоп Голий, - з ким ти ще в Польщі порозмовляєш і до кого наблизишся. Кого промацаєш. Бо мусиш знати, що я ще не вирішив, до кого я зі своїм посольством вирушу. Хотів би до Ягелла. Але за несприятливих обставин не виключено, що до Вітольда.

Рачинський відкрив рота, але промовчав.

- З князем Вітольдом, - втрутився Прокупек, - нам по дорозі. У нас подібні плани.

- У чому подібні?

- Чехія від моря до моря. Така наша програма.

Вираз обличчя Вишка, видно, був надто промовистим, бо Прокупек негайно поспішив роз’яснити.

- Бранденбург, - заявив він, тицяючи пальцем у мапу, - це земля, що з правіку належить чеській короні. Люксембуржці просто-напросто збули Бранденбург Гогенцоллернам, не штука буде скасувати цю оборудку. Сигізмунда Люксембурзького ми скасували як короля, скасуємо і його ґешефти. Заберемо, що наше. А якби німаки стали смикатися, то поїдемо туди возами і начистимо їм сраку.

- Розумію, - сказав Рачинський. Але вираз його обличчя особливих змін не зазнав. Прокупек це бачив.

- Маючи Бранденбург, - продовжив він далі, - візьмемося за Орден, за хрестоносців. Виженемо проклятих тевтонців з-над Балтики. І вже маємо море, хіба ні?

- А Польща? - холодно запитав Вишек.

-Польщі, - спокійно долучився Прокоп Голий, - на Балтиці не залежить, це було видно по Грюнвальді. Це було видно по Мельненському мирі[109]. Це чітко видно по нинішній політиці Ягелла, а радше Вітольда, бо Ягелло... Гм, прикро визнати, але що вдієш, таке життя, кожному з нас доведеться колись стати дідом. А щодо інтересів Вітольда, то вони на сході, а не на півночі. Тож ми візьмемо собі Балтику, позаяк... Як це ти кажеш, Шарлею?

- Res nullius cedit occupanti.

- Зрозуміло, - кивнув головою Вишек. - Отже, одне море є. А друге?

- Поб’ємо турків, - стенув плечима Прокупек, - і вже в нас буде Чорне море. Чехія стане морською державою, і баста.

- Як бачиш, брате Вишеку, - підхопив з усмішкою Прокоп Голий, - ми дуже поступливі. Нам з усіма по дорозі, та й з нами всім користь і вигода. Ягеллі ми забезпечимо спокій від Ордену, Вітольдові дамо свободу дій на сході, нехай собі там завойовує і привласнює, що схоче, хоч би й Москву, Великий Новгород і Переяслав-Рязанський. Папі теж, певно, піде на користь, коли ми винищимо хрестоносців, які вже понад міру розрослися і возгордилися. Здійснимо пророцтво святої Бригіди, цього разу повністю й остаточно. А коли за турків візьмемося, то Святий Отець теж радше втішиться, ніж засмутиться, чи не так? Як ти думаєш? Вишек Рачинський залишив свої думки при собі.

- То я маю, - запитав він, - повторити це Шафранцеві?

- Брате Вишеку, - посерйознішав Прокоп. - Ти добре знаєш, що передати. Ти ж наша людина, правовірний християнин, причастя приймаєш з Чаші, як і ми. Але ти поляк і патріот, тому роби так, щоб для Польщі теж була вигода. Адже хрестоносець - це й для Польщі загроза, Грюнвальд мало що поміг, Тевтонський орден і далі нависає над вами, наче Дамоклів меч. Прислухається король Владислав до папських жалів і благань, приєднається до хрестових походів, вишле на нас польське військо - а хрестоносці негайно вдарять з півночі. Вдарять бранденбуржці й шльонські князі. І Польщі прийде кінець. Польщі прийде кінець, брате Вишеку.

- Король Владислав знає про це, - відповів Рачинський. - І не думаю, що він приєднається до хрестових походів. Однак не може польський король відкрито виступати проти папи. І так множаться пасквілі, і так Мальборк під’юджує, що Ягелло поганин та ідолопоклонник у душі, що з поганами кумається, що з дияволом у змові. Тому польський король прагне миру. Угоди між Чехією і Римом. А Рим на таку угоду швидкий...

- Швидкий, швидкий, - заглузував Прокупек. - Чим сильніше римським хрестоносцям шкуру вичиняємо, тим швидший.

- Свята правда, - підтакнув поляк. - Якби папа міг вас... Тобто нас, взяти мечем і вогнем, то взяв би. Стинав би, катував, розривав кіньми, живцем палив, топив і “Gloria in excelsis”[110] при цьому виспівував. З нами зробили би те саме, що з альбігойцями, після чого оголосили, що це задля слави Божої. Але, як виявилося, не можуть. Сили не стає. Тому хочуть переговорів.

- Знаю, що хочуть, - спогорда фиркнув Прокупек. - Але чому ми маємо хотіти? Це ж ми їх в дупу лупимо, а не вони нас.

- Брате, - Рачинський здійняв руку в розпачливому жесті. -Брате, ти повторюєш мені те, що я й сам знаю. Дозволь, я повторю тобі те, що знає польський король Владислав. Що знає кожен християнський король у християнській Європі. Поки що Церква володіє світом і тримає два мечі: духовний і світський. Простіше кажучи: саме папа має всю повноту світської влади, а король є лише уповноваженим. Ще простіше кажучи: не буде Чеське Королівство королівством доти, доки папа чеського короля не затвердить. Тільки тоді настане мир і порядок, а Чехія як християнське королівство повернеться до Європи.

- До Європи? Себто до Риму? Добре, повернемося, але не ціною втрати Суверенності! І нашої релігії! Наших християнських цінностей! Спочатку мусить Рим, тобто Європа, прийняти християнські цінності. Коротко кажучи, мусить перейти в істинну віру. Це значить - у нашу віру. Отже, primo: Європа повинна погодитися і прийняти причастя з Чаші. Secundo: повинна присягтися чотирма празькими статтями. Tertio...

Я схильний сумніватися, - Рачинський не чекав на tertio, - що Європа на це пристане. Про папу вже й не згадую.

- А от побачимо! - напиндючився Прокупек. - Скільки звідси до Рима? Миль двісті? Доїдемо щонайдовше за місяць! А тоді поговоримо! Побачить римський антихрист наші вози на Затибрі, то йому тут-таки рура зм’якне!

- Спокійно, спокійно, брате, - Прокоп Голий сперся кулаками об стіл. - Ми за мир, хіба ти забув? Наш учений брат, Петер Чельчіцький, повчає, що нічим не можна виправдати порушення п’ятої заповіді. “Не вбивай” - заповідь свята і непорушна. Ми не хочемо війни і готові до переговорів.

- Польського короля, - сказав Рачинський, - втішить ця готовність.

- Я собі так думаю. Але Рим нехай занадто голову не піднімає, на п’єдестал не пхається, про два мечі не просторікує. Бо нам, правовірним чехам, важко, брате, Вишеку, прийняти те, що папи, які останнім часом множаться як кролики, чи то римського, чи якого іншого священноначальства, - це компетентні намісники Бога на Землі, і що ці два мечі - в добрих і праведних руках. Бо останнім часом що не папа, то гіршою виявлявся потолоччю. Як не кретин, то злодій, як не злодій, то пройдисвіт, як не пройдисвіт, то п’яниця і розпусник. А часом усе нараз. При всій моїй добрій волі, хоч я смиренний, як та овечка, таким пастирям я слухняний не буду, таких головами Церкви не визнаю, з такою всевладністю не погоджуся, хоч би мені хто й сто Костянтинових донацій[111] перед очі показав. Повчав учитель Ян Гус, що не може бути справжнім наступником апостола Петра папа, який живе за звичаями, Петрові противними. Такий папа є вікарієм не Бога, а Юди Іскаріота. Тому, замість підкорятися такому, треба брати його за шкірку і з амвона скидати, привілеїв позбавляти і маєтності відбирати! І так від Ватикану до кожної сільської плебанії. Ти, Брате Вишеку, говориш, що curia Romana рада була б чехів як марнотратних синів привітати з пробаченням, знову прийняти до грона європейської християнської спільноти? Т ми були б цьому раді. Але спочатку хай вони змінять звичаї і віру. На істинну. На таку, якої Христос учив. Яку Петро сповідував. Якої вчитель Вікліф і вчитель Гус навчали. Бо істинна віра, віра апостольська, що відповідає букві Біблії, - це та, яку сповідуємо ми, правовірні чехи. Хоче нас європейська christianitas до свого лона? Хай спершу це лоно очистить. Є такі люди, як Петер Чельчіцький, як Мікулаш з Пельгржимова. Як твій великий земляк, Павел Влодковіц, що захищає свободу совісті. Дасть Бог, звернеться римська Церква, зрозумівши свої помилки, саме до цих людей. Дасть Бог, послухається їхніх повчань.

- А як не послухається повчань, - докінчив з холодною усмішкою Прокупек, - то послухається наших ціпів.

Довго тривало мовчання. Перервав його Вишек Рачинський.

- Це все, - ствердив він, а не запитав, - я маю повторити Шафранцеві? Ви цього бажаєте?

- Якби не бажав, - підкрутив вуса Прокоп, - хіба я говорив би про це?

 

* * *

 

Перед гамазеєю на Рачинського чекав Ян Рогач з Дубе, славетний гейтман Чаславський. З кінним ескортом.

Поляк скочив у сідло поданого йому румака, взяв від пахолка плащ із вовчих шкур. Тоді до нього підійшов Прокоп.

- Бувай, брате Вишеку, - простягнув руку для потиску. - Нехай тебе Бог провадить. І передай, будь ласка, через Шафранця королеві Владиславові від мене побажання здоров’я. Щоб йому щастило...

-...в подружжі з Сонькою, - вишкірив зуби Прокупек, але Голий втихомирив його гострим поглядом.

- Щоб йому щастило в ловах, - доказав він. - Знаю, що лови він любить. Нехай, однак, буде обережний. Сімдесят і сім літ має. У такому віці простудитися легко і переставитися від цього можна.

Рачинський схилився, прицмокнув на коня. Невдовзі вони вже їхали клусом до переправи на Лабі, він і Ян Рогач з Дубе. Двоє друзів, соратників, приятелів, товаришів по зброї. Було перед ними, Рогачем і Вишеком, ще багато битв, сутичок і боїв, під час яких вони мали битися разом, бік при боці, кінь біля коня, нога коло ноги, пліч-о-пліч. Разом мали й померти - одного дня, на одному ешафоті, спочатку страшно скатовані, а потім повішені. Але тоді ніхто не міг цього передбачити.

 

* * *

 

Велика бомбарда вистигла до ранку, а сповнений ентузіазму гармаш не забарився гримнути з неї рівно зі сходом сонця. Гуркіт і струс землі при цьому був такий, що Рейневан впав з вузької лежанки, на якій спав. А дрібна солома і пил сипалися з брусованої стелі ще три отченаші.

За великою, наче за паніматкою, пішли менші бомбарди, що метали центнерові[112] та півцентнерові ядра.

Гриміло. Земля дрижала. Розбуджений Рейневан згадував сон, а було що згадувати: йому знову снилася Ніколетта, Катажина фон Біберштайн. З подробицями.

Гармати гриміли. Облога тривала.

 

* * *

 

Третю і найважливішу причину своєї згоди дати Шарлеєві відпустку Прокоп відкрив їм близько полудня. У них одразу ж зіпсувався настрій.

- Ви будете мені потрібні в Шльонську. Обидва. Я хочу, щоб ви повернулися до Шльонська.

- У серпні, - продовжив Прокоп, не зважаючи на їхні міни та не чекаючи на відповідь. У серпні, коли ми відбивали хрестовий похід з-під Стршибора, вроцлавський єпископ черговий раз встромив нам ножа у спину. Військо єпископа і шльонських князів за традиційної підтримки Альбрехта Колдіца і Пути з Частоловиць знову вдарило на Находсько. Знову рікою лилася там чеська кров, знову пожежі пожирали садиби. Знову з безборонними людьми чинили звірства, які неможливо описати. Вже щонайменше рік Шльонськом прокочується хвиля страшного терору. Усюди палають багаття. Страшно знущається німота з наших братів-слов’ян. Ми не будемо бездіяльно дивитися на це. Вирушимо на Шльонськ з братньою допомогою. З місією миру і стабілізації.

- Але таку місію, - Прокоп і далі не давав їм рота розкрити, - треба підготувати. І це й буде вашим завданням. Коли вирішите ваші приватні справи, ті, на які я великодушно дав згоду, вирушите під Білу Гору, до брата Неплаха. Брат Неплах підготує вас до завдання. Яке ви виконаєте, не сумніваюся, з великою відданістю, заради Бога, релігії і вітчизни. Як і годиться Божим воїнам... Ти, Шарлею, бачу, хочеш щось сказати... Говори.

-У Шльонську, - прокашлявся Шарлей, - нас знають. Нас упізнають.

- Я знаю.

- Багато людей нас там знають. Багато хто на нас лютий. Багато хотіли би бачити нас мертвими.

- Це добре. Це гарантія, що ви будете обережними і розважливими.

- Інквізиція...

- І що не зрадите. Кінець дискусії, Шарлею. Кінець балачці! Ви отримали наказ. Повинні виконати завдання. А тепер ідіть собі вирішувати ваші приватні відпусткові справи. Раджу вирішити їх усі та ретельно. Ваше завдання, мушу визнати, ризиковане і небезпечне. Перед таким завданням варто врегулювати особисті справи. Повернути борги друзям і тим, кого ви любите. Взяти в борг в інших...

Раптом він урвав себе.

- Рейнмаре з Беляви, - озвався за мить і глянув, та так, що Рейневанові аж мороз пішов попід шкірою. - А чи не мають часом твої приватні справи чогось спільного з помстою за смерть брата?

Рейневан заперечно покрутив головою, бо в горлі йому раптом пересохло так, що він не зміг би видушити ні слова.

- О-о-о, - склав руки Прокоп Голий. - Це добре. Це чудово. І так тримати.

- Рече Біблія: покладися на Господа, - продовжив він після паузи. - А щодо твого брата, ти можеш додатково покластися на мене, Прокопа. Справою займуся я, особисто. Уже зайнявся. Твій брат, пам’ять якого я шаную, був тільки одним із багатьох наших союзників, убитих у Шльонську. Злочинна рука досягла багатьох людей, які нам симпатизували, багатьох, які нам допомагали. Ці злочини не залишаться безкарними. На терор ми відповімо терором, згідно з Божою заповіддю: око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, рана за рану. Твій брат буде відімщений, можеш в цьому не сумніватися. Але приватну помсту я тобі забороняю. Я розумію твої почуття, але ти повинен стриматися. Зрозуміти, що тут існує ієрархія, черга на реванш, а ти в цій ієрархії далеко від переду. А знаєш, хто на самому переді? Я тобі скажу: я! Прокоп, званий Голим. Шльонські злочинці включили мене до свого списку - ти думаєш, я дозволю, щоб їм це минулося безкарно? Що я не покажу їм, що таке страх? Клянуся Отцем і Сином, що ті, хто кров пролив, заплатять власною кров’ю. Як сказано в Писанні: зітру, як той порох на вітрі, як болото на вулицях їх потопчу[113]. Пошлю вслід за ними меч, поки не винищу їх остаточно. Ті, хто уклав угоду з дияволом, хто потайки задумував злочини, хто в темряві завдавав підступних ударів, уже тепер озираються у тривозі, уже тепер відчувають на шиї чийсь погляд. Уже зараз ці креатури темряви лякаються того, що в темряві чатує на них самих. Бачили себе вовками, що сіють жах серед безборонних овець. А тепер самі затремтять, почувши виття вовка, який іде їхнім слідом. А висновок звідси такий: підготовка нашого нападу на Шльонськ зараз має ключове значення для всієї нашої справи. Це операція так само важлива, як от хоч би і теперішня облога Коліна або ж запланований на кінець року удар на Угорщину. Повторюю: якщо внаслідок твоїх спроб приватної помсти операція зазнає фіаско, я зроблю висновки. Суворі. Буду безжальним. Пам’ятай про це. Пам’ятатимеш?

- Пам’ятатиму.