Хронікарський звичай наказує оминути мовчанням.

 

- Гус єретик! - скандували перші шеренги вишикуваного на Монашому Лузі єпископського війська. - Гус єретик! Гу! Гу! Гу!

Звістка про таборитів, які підходять до Ниси, видно, дійшла до вроцлавського єпископа вже давно - воно й не дивина, бо досить складно виконати таємний маневр армією, яка налічує понад сім тисяч чоловік[37] і близько двох сотень возів - особливо якщо ця армія палить усі поселення на маршруті походу й поблизу нього, виразно позначаючи свій шлях загравами й димами. Тож єпископ Конрад мав досить часу, щоб сформувати військо. Досить часу мав клодзький староста, пан Пута з Частоловиць, щоби прибути з допомогою. Зібравши під своїм началом тисячу сто коней кінноти й майже шість тисяч мужицької піхоти, маючи сильний резерв і тил у вигляді озброєних ниських міщан та міських стін, єпископ і Пута вирішили прийняти битву в полі. Коли Прокоп Голий з’явився під Нисою, він застав у районі Монашого Лугу сілезців під зброєю і штандартами, вишикуваних і готових до бою. Він прийняв виклик.

Коли гейтмани вишикували військо - а вишикували вони його швидко - Прокоп приступив до молитви. Молився він спокійно й неголосно. Цілком ігноруючи прізвиська, що їх вигукували сілезці.

- Гус єретик! Гус єретик! Гу! Гу! Гу!

- Господи, - промовляв він, склавши руки. - Боже воїнства, до Тебе звертаємося в нашій молитві. Будь нам щитом та обороною, оплотом і чатівнею у небезпеках війни та кровопролитті. Милість Твоя хай буде з нами, грішними людьми.

- Диявольські сини! Диявольські сини! Гу! Гу! Гу!

- Прости нам провини й гріхи наші. Озброй війська міццю, будь з ними в бою, дай відвагу та мужність. Будь нам розрадою і притулком, дай нам силу перемогти антихристів, ворогів наших і Твоїх.

Прокоп перехрестився, хресне знамення сотворили й інші: Ярослав з Буковини, Ян Блег, Отік з Ложі, Ян Товачовський. Широко, по-православному, перехрестився князь Федір Острозький, який тільки-що повернувся, спаливши Малу Сьцінаву. Перехрестилися Добко Пухала і Ян Змрзлік, які повернулися, спаливши Стшелечки і Крапковиці. Маркольт, який стояв навколішках біля бомбарди, хрестився, бив себе в груди й повторював, що його culpa.

- Боже на небесах, - підвів ночі Прокоп. - Ти пануєш над силою моря, коли підіймаються хвилі, Ти їх втихомирюєш. Ти стиснув Рагава, як трупа, і сильним раменом Своїм розпорошив Своїх ворогів[227]. Зроби, щоб і сьогодні з цього поля переможеною зійшла вража сила. До бою, браття. Починайте в ім’я Боже.

- Уперед! - заревів Ян Блег з Тєшниці, виїжджаючи танцюючим конем перед фронт війська. - Уперед, браття!

- Уперед, Божі воїни! - махнув буздуганом Зигмунт з Вранова, даючи знак підняти перед загоном дароносицю. - Починаємо!

- Почи-и-ина-а-аємо! - передавали по лінії сотники. - Почи-и-ина-а-аємо!...Чи-и-ина-а-аємо! …Чи-и-ина-а-аєм...

Маса таборитської піхоти здригнулася, забряжчала латами й зброєю, ніби дракон лускою. І немов величезний дракон рушила вперед. Формація, що налічувала чотири тисячі чоловік, шириною по фронту в півтори тисячі, а глибиною на двісті п’ятдесят кроків, ішла прямо на зібране перед Нисою шльонське військо. Гуркотіли вмішані в лави вози.

Рейневан, який за взірцем Шарлея виліз, щоб краще бачити, на грушу на межі, видивлявся, але знайти єпископа Конрада серед сілезців не зумів. Він бачив тільки червоно-золоту єпископську корогву. Упізнав прапор Пути з Частоловиць і самого Путу, який клусував перед лавами лицарів і стримував їх від безладної атаки. Бачив численний загін йоаннітів, серед яких мав бути Рупрехт, любінський князь, який був, як-не-як, великим пріором ордену. Він помітив знаки і барви Людвіга, князя в Олаві і Нємчі. Помітив - і скреготнув зубами - корогву Яна Зембицького, з наполовину чорним і наполовину червоним орлом.

Таборити йшли, марширували рівною, розміреною ходою. Скрипіли осі возів. Схована за павезами[228], наїжачена вістрями лінія шльонської кметської піхоти не здригнулася, її командир, лицар-найманець у повному пластинчатому обладунку, чвалував уздовж шеренг, верещав.

- Витримають... - сказав до Прокопа Блажей з Кралуп, у його голосі бриніла тривога. - Вичекають, підпустять на постріл... Кіннота раніше не рушить...

- Уповай на Бога, - відповів Прокоп, не відводячи очей від поля. - Уповай на Бога, брате.

Таборити йшли. Усі побачили, як Ян Блег виїжджає на чоло, перед лави. Як дає знак. Усі знали, який наказ він дає. Понад маршируючими ротами здійнялася пісня. Бойовий хорал.

 

Ktož jsú boži bojovnici

A zákona jeho!

Prostež od Boha pomoci

A doufejte v nĕho!

 

Шльонська лінія виразно задрижала, павези захиталися, спи

си й алебарди загойдалися. Найманець - Рейневан уже впізнав баранячу голову на його щиті, знав, що це Хаугвіц, - ревів, видавав накази. Пісня гриміла, громовим гуркотом прокочувалася над полем.

 

Kristus vám za škody stojí

stocrát vis slibuje!

Pacli kdo proň život složi,

večný mit bude!

Tent Pán veli se nebáti

záhubců tĕlesných!

Velit i život složiti

Pro lásku svých bližnich! [229]

 

З-за шльонських павез визирнули арбалети та пищалі. Хаугвіц ревів, аж захрип, забороняв стріляти, наказував чекати. Це була помилка.

З гуситських возів, коли вони наблизилися на триста кроків, випалили тарасниці, по павезах загупав град ядер. За мить на сілезців із сичанням полетіла густа хмара стріл. Упали вбиті, завили поранені, лінія павез захиталася, шльонські піхотинці відповіли вогнем, але безладним і невлучним. У стрільців тряслися руки. Бо на команду Блега таборйтський загін прискорив ходу. А потім почав бігти. З диким криком на вустах.

- Не вистоять... - У голосі Блажея з Кралуп прозвучала спершу недовіра, а потім надія. А потім - упевненість.

- Не вистоять! Бог з нами!

Хоча це здавалося неймовірним, шльонська лінія раптом розпалася, мов здута вітром. Пожбуривши павези й списи, кметі-піхотинці як один кинулися навтьоки. Хаугвіца, який намагався їх стримати, повалили разом із конем. У переляку й паніці, кидаючи зброю, затуляючи на бігу голови руками, шльонські мужики тікали у бік підгороддя і хащ над рікою.

- На них! - ревів Ян Блег. - Гир на них! Бий!

На Монашому Лузі загуділи роги. Побачивши, що далі чекати не можна, Пута з Частоловиць підіймав лицарство. Нахиливши списи, тисяча сто коней залізної кінноти рушили в наступ. Земля стала двигтіти.

Блег і Зигмунт з Вранова миттю усвідомили серйозність становища. На їх наказ таборитська піхота блискавично згорнулася в заслоненого павезами їжака. Вози обернули боками, з-за опущених бортів виглянули пащеки гуфниць.

Залізна лава шльонського лицарства справно перешикувалася, розділилася на три групи. Середня, під єпископською хоругвою, із самим Путою на чолі, мала клином розщепити й розчленувати таборитський шик, інші дві мали стиснути його, мов кліщі, - йоанніти Рупрехта справа, зембицький та олавський князі зліва.

Кіннота видала бойовий клич і кинулася в галоп, від якого задвигтіла земля. Таборити, хоча в їхніх вражених очах виростали салади й залізні начільники коней, відповіли зухвалим криком, з-за павез висунулися й нахилилися сотні глевій, альшписів[230], рогатин, вил і гізарм, піднялися сотні алебард, ціпів та моргенштернів. Градом полетіли стріли, гримнули пищалі та гаківниці, бахнули й плюнули сіканцями[231] гуфниці. Смертоносний залп змішав йоаннітів Рупрехта, ранячи та лякаючи коней, сповільнив кінноту із Зембиць та Олави. Однак найманці єпископа й залізні пани Пути з Частоловиць не дали себе сповільнити, з розгону шумно навалилися на чеську піхоту. Загриміло залізо об залізо. Заверещали коні. Закричали та завили люди.

- Тепер! Уперед! - показав буздуганом Прокоп Голий. - Починай, брате Ярославе!

Йому відповів крик сотень горлянок. З лівого крила рвонув у поле кінний загін Ярослава з Буковини й Отіка з Ложі, з правого вдарили моравці Товачовського, поляки Пухали та дружина Федька Острозького. За ними помчав у поле піший резерв - страшні сланські ціпники.

- Ги-и-ир-р-р на ни-и-и-их!

Добігли. Над вереском коней і криком людей здійнялося гучне і дзвінке брязкання зброї, що лупить по збруї.

Навалу Отіка з Ложі намагалися стримати йоанніти, німбурзькі знесли їх першим же ударом, туніки з білими хрестами миттю застлали просочену кров’ю землю. Зембицькі опиралися мужньо, вони не тільки не відступили під натиском, а й навіть відкинули списників Ярослава з Буковини. Лицарі та армігери з Олави теж стійко витримали напір атаки Добка Пухали і Товачовського, але не встояли під ударами польських та моравських мечів, які валилися на них, похитнулися. А коли побачили, як Пухала страшним ударом сокири розтрощує голову Типранда де Рено, командира найманців, зламалися. Захитався і тріснув, як скло, весь лівий фланг. Пута з Частоловиць помітив це. Хоча втягнутий у бій з піхотою, хоча забризканий кров’ю по басинет[232], Пута вмить помітив і зрозумів загрозу. А коли, піднявшись у стременах, побачив, як справа його оточує кіннота Ярослава з Буковини, коли помітив, як пробиваються до нього панцирні Отіка з Ложі і на допомогу йому ціла орда ціпників, збагнув, що програв. Захриплим уже голосом вигукуючи команди, він обернувся - щоб побачити, як ударяють навтьоки єпископські найманці, як покидає поле бою маршал Лаврентій фон Рорау, як утікає Гинче фон Боршніц, як дає драпака Миколай Цедліц, отмуховський бургграф. Як кидається врозсип розбите зембицьке лицарство. Як під натиском моравців і поляків показує спину розбита наголову Олава. Як гине командор Дітмар де Альцей, як, побачивши це, кидаються втікати недобитки йоаннітів, як у них по п’ятах їдуть, безжально рубаючи, кінні Отіка з Ложі. Як, зачеплений гаком гізарми, падає з коня юний зброєносець Ян Четтерванг, син клодзького патриція. Якому він, Пута з Частоловиць, клодзький староста, пообіцяв наглядати в бою за його одинаком.

- До мене! - заволав він. - До мене, Клодзько!

Але крик криком, а битва і воячка мали свої права. Коли на його заклик клодзьке лицарство і рештки найманців вчинили гуситам запеклий, хоча й розпачливий опір, Пута з Частоловиць розвернув коня і втік. Така була необхідність, так було треба. Належало рятувати Нису, єпископську столицю, все ще із сильною залогою і здатну до оборони. Належало рятувати Шльонськ. Клодзьку землю.

І власну шкуру.

Уже зовсім близько до рову, міських стін та Митної Брами, кінь, якого Пута безжально змушував до галопу, розтоптав покинуту, втоптану у весняне болото єпископську коругву. Чорні орли та червлені лілії.

 

* * *

 

У такий-от спосіб - нищівною перемогою і черговим тріумфом Прокопа Великого - закінчилася битва під Нисою, що відбулася на Монашому Лузі й поблизу нього наступного дня після Святої Гертруди Року Божого 1428.

 

* * *

 

Потім було, як завжди. Сп’янілі від перемоги юрби гуситів взялися дорізати поранених та обдирати вбитих. Останніх нарахували близько тисячі. Але Рейневан вже підвечір почув пісеньку, що підвищувала результат до трьох тисяч [38]. На смерканні пісенька збільшилася на два нові куплети, а кількість убитих - на наступні дві тисячі.

Тепер уже настала черга тріумфуючих чехів викрикувати під стінами Ниси образи, погрози, глузування та різні плюгавства про папу, а захисникам довелося сидіти тихо як мишам у норі. Гусити спалили підгороддя, не пощадивши жодної халупи, але міста не атакували. Прокоп обмежився обстрілом з бомбард, зрештою, не дуже інтенсивним, а проповідник Маркольт організував під стінами вечірню демонстрацію зі смолоскипами і настромленими на вістря дротиків головами вбитих.

Наступного дня, ще до того, як було закінчено завантаження здобичі на вози, до Горна і Рейневана з’явився з рапортом Фогельзанг в особі Дроссельбарта, який утік з міста. Вони негайно подалися до Прокопа. Ниса, відрапортував Дроссельбарт, добре приготована до оборони, пан Пута володіє ситуацією, дисципліну підтримує залізну, в зародку придушує будь-які прояви паніки й пораженства. Має досить сил і засобів, щоб у разі облоги надійно і довго обороняти місто, навіть після того, як утекли єпископ та князі.

- Поки ви тут парадували з головами трупів на списах, - досить нахабно заявив худий, - єпископ утік через Вроцлавську Браму. Дали дьору й князі: Рупрехт, Людвіг Олавський і Ян Зембицький.

Прокоп Голий не прокоментував, тільки запитально дивився. Дроссельбарт зрозумів без слів.

- Про Рупрехта, - заявив він, - можете тимчасово забути, він утікатиме аж до Хойнова, на вашому шляху вже не стане. Якщо хочете знати мою думку, то з хвилини на хвилину драпоне і його дядечко, Людвіг Бжегський. Людвіг, як ви, певно, помітили, у битві не брав участі, навіть не рушив з-під Бжега, хоча єпископ і лютував. У нього неслаба сила, щось близько ста списів кінноти. А бою уникає. Або наївся страху, або... Щодо цього ходять інші чутки... Казати?

- Я слухаю, - Прокоп замислено бавився кінчиком вуса. - Слухаю уважно.

- Дружина Людвіга Бжегського, як ви знаєте, є дочкою бранденбурзького курфюрста Фрідріха. Курфюрст зноситься з польським королем Ягайлом, сватає за Ягайлівну сина. Він знає, що польський король у душі прихильно ставиться до чехів, тому, щоб його не дратувати і не попсувати шансів на мар’яж з Польщею, через доньку впливає на князя Людвіга, щоб той уникав...

- Годі, - Прокоп відпустив вус. - Це якісь нісенітниці, шкода на них часу. Але підживляйте цю плітку, підживляйте. Нехай гуляє. Що скажете про Яна Зембицького? І про молодого князя Олави?

- Перш ніж вони втекли з Ниси, була сварка. Між ними обома і Путою з Частоловиць. Зовсім не секрет, у чім була річ. Обидва хочуть рятувати свої князівства. Коротше кажучи: хочуть домовитися. Відкупитися.

- Тим, хто веде з нами переговори, - повільно вимовив Прокоп, - Люксембуржець погрожує втратою життя, честі та маєтності. Церква ж до всього докидає прокляття. Вони забули про це? Чи вважають марними погрозами?

- Люксембуржець далеко, - знизав плечима Дроссельбарт. - Дуже далеко. Надто далеко, як на короля. Король повинен захищати підданих. А що робить Сигізмунд? Сидить у Буді. У сварці з Путою князі вжили цей аргумент не один раз.

- Що ви на це скажете, - підняв голову Прокоп Голий. - Горн? Белява?

- Ян Зембицький - зрадник! - поспішно випалив Рейневан. - Брехун і негідник! Він втік з Ниси, зрадив і залишив самого пана Путу, свого майбутнього тестя. Зраджує Люксембуржця, хоче вести переговори з нами, бо сьогодні йому так вигідно. Завтра задля вигоди зрадить нас!

Прокоп довго дивився на нього.

- Закладаюся, - нарешті вимовив він, - що Ян Зембицький і Людвіг Олавський не прийняли рішення, що вагаються, що не знають, як до нас підступитися. Ми полегшимо їм завдання і самі зробимо перший крок. Якщо вони справді хочуть переговорів, то вхопляться за нагоду обома руками. Поїдете до Зембиць та Олави, зробите пропозицію. Якщо вони заплатять випальне й утримаються від збройних акцій, я пощаджу їхні князівства. Якщо не заплатять або порушать угоду, то й за сто років не піднімуться з руїн і попелищ. Поїдете зараз. Ви двоє. Горн і брат Дроссельбарт.

- А я? - запитав Рейневан. - Я ні?

- Ти ні, спокійно відповів Прокоп. - Ти щось занадто збуджуєшся, як на мій погляд. Я відчуваю в цьому якісь приватні інтереси, якусь злість, якусь особисту помсту. Мив цій кампанії реалізовуємо високі цілі та ідеї. Несемо істинне слово Боже. Палимо костели, в яких замість Бога поклоняються римському антихристові. Караємо прелатів, які продалися Риму, гнобителів, мучителів люду. Караємо спраглих слов’янської крові німців. Але крім високих ідей ми маємо ділові інтереси. Урожай був нікудишній, а ще ми починаємо відчувати наслідки блокади. Корець [39] жита коштує в Празі чотири гроші, Рейнмаре. Чотири гроші! Чехії загрожує голод. Ми вирушили у Шльонськ по здобич. По гроші. Якщо я можу мати гроші без бою і людських жертв - тим краще, тим більший зиск. Пакти й угоди, запам’ятай, - так само добрий спосіб вести війну, як обстріл з бомбард. Ти це розумієш?

- Розумію.

- Прекрасно. Але я однаково почекаю, поки це в тебе в душі вляжеться. А тим часом до Зембиць та Олави поїдуть Горн і Дроссельбарт. Без тебе. Для тебе в мене є інші завдання.

 

* * *

 

Наступного дня, в суботу перед неділею Judica[233] яку в Шльонську називали Білою, а в Чехії - Смертною, Прокоп розпочав з Путою переговори стосовно викупу за взятих у битві полонених. Тим часом Ярослав з Буковини та Зигмунт з Вранова спалили Отмухов і Пачкув, прикрасивши небо двома величезними, видними здалеку стовпами диму. Отік з Ложі, Змрзлік і Товачовський теж часу не гаяли: спалили Віднаву і здобули замок Яворник. Не пас задніх і Пухала, який акуратно і методично палив єпископські села та фільварки.

Однак Прокоп знайшов хвильку для Рейневана. Відірвався від переговорів, щоби попрощатися. І дати останні вказівки.

- Твоє завдання, - повідомив він, - має першорядне значення для кампанії. Тепер, віч-на-віч, говорю тобі: воно значно важливіше, ніж переговори, які вестимуть Горн і Дроссельбарт. Я говорю тобі це, бо бачу, що ти все ще дуєшся за те, що я не послав тебе з ними. Повторюю: ти отримуєш у стократ важливіше завдання. І, не приховую, у стократ важче.

-Я виконаю його, брате Прокопе, - пообіцяв Рейневан. - На славу Чаші.

- На славу Чаші, - з притиском повторив Прокоп Голий. - Добре, що ти так міркуєш. І що розумієш, наскільки ти пов’язаний зі справою Чаші. Як і те, що тільки з нами ти помстишся за брата й за кривди від папістів. Тільки в такий і ні в який інший спосіб ти зможеш це зробити. Пам’ятай.

- Пам’ятатиму.

- Їдь з Богом.

 

* * *

 

Вони вирушили до полудня, п’ятеро кінних: Рейневан, Шарлей, Самсон, Бісклавре і Жехорс. Самсон віз приторочений до луки сідла фламандський гудендаг, Шарлей озброївся клинком, який називали фальшіоном, - грізного вигляду закривленим булатом, що розширювався до кінця. Таку зброю, попри її сарацинський вигляд, кували по всій Європі, а особливо популярною вона була в Італії. Вона була легша, ніж меч, і набагато зручніша в бою, особливо в тисняві.

Під спаленим Отмуховом вони переправилися на лівий берег Ниси і скерувалися до пасма Рихлебів. Подорожували маршрутом, яким кілька днів тому пройшли загони гуситів, усюди, куди сягало око, було видно сліди цього походу й ознаки реалізації високих цілей та ідей, які ніс Табор. Від костелів, у яких поклонялися римському антихристові, залишилися попелища. Де-не-де висів на сухій гілляці і якийсь прелат, що продався Римові. Круки, ворони, вовки та здичавілі пси жирували на трупах. У принципі, слід було припустити, що це трупи виключно спраглих слов’янської крові німців і ворогів Чаші, можна було вважати, що серед убитих нема ні в чому не винних і випадкових людей. Можна було так вважати. Але ніхто так не вважав.

Вони минули єпископське село Яворник, скерувалися в гори, на Крутвальдський перевал. А тут, весною, їх наздогнала зима.

 

* * *

 

Почалося невинно - із захмарення, з дещо різкішого й холоднішого вітру, з кількох дрібних сніжинок. Без попередження, моментально, кілька дрібних сніжинок перетворилися на густу білу заметіль. Лапатий сніг моментально покрив дорогу, забілив ялиці, заповнив колії. Подорожнім обліпив обличчя, танучи на віях, наповнив очі водою. Чим вище до перевалу, тим ставало гірше - лютий вітрисько викликав заметіль, вони перестали бачити що-небудь, крім білих від снігу грив коней. Осліпивши їх, заметіль заграла з іншими чуттями - у завірюсі, можна було поклястися, залунали дикий сміх, хихотіння, крики, виття. Ніхто з товариства не належав до занадто забобонних, але всі почали раптом якось дивно щулитися та горбитися в сідлах, а коні, хоч ніхто їх зовсім не підганяв, поклусували жвавіше, і тільки час від часу неспокійно хропли.

На щастя, дорога вивела їх у западину, яка додатково була закрита буковим лісом. А потім почули запах диму і побачили вогники.

Панувала тиша. У таку погоду навіть собакам не хотілося гавкати.

 

* * *

 

У корчмі, крім пива, подавали виключно оселедці, капусту й пісний горох: адже тривав Великий піст. Відвідувачів же було стільки, що для Рейневана і компанії ледве знайшлося місце. Серед клієнтів переважали гірники з Золотого Стоку і Цукмантля, не бракувало й воєнних біженців: з-під Пачкова, з-під Віднави, навіть з-під Глухо-лазів. Гуситська навала, ясна річ, зайняла основне місце в тематиці розмов, витіснивши навіть економіку та секс. Усі говорили про гуситів. Жехорс не був би собою, якби не скористався нагодою.

- Що вам скажу, те скажу, - правив він, коли його допустили до слова. - Один у світі порається порядною працею і справедливо споживає хліб насущний. Але інші їдять цей самий хліб як злодії та грабіжники, бо на нього не заробили, а вкрали його в трудящих, пограбували. А до них якраз і належать пани, прелати, ксьондзи, ченці та черниці, які ссуть людей, як ті п’явки, які не так чинять, як Євангеліє навчає і наказує, а зовсім навпаки і всупереч. Отож усі вони є ворогами закону Божого і заслуговують кари. А знаєте, браття, в який-то спосіб недавно рятували свої хати і добро кметі з-під Кетрша і Глубчиць? У такий, що самі брали справи у свої руки і вирішували. Коли чехи до них доходили, то бачили, що костел і панський замок уже в попелищах, а пан з плебаном теліпаються в зашморгах. Обміркуйте цю річ, браття-християни... Добре обміркуйте [40]!

Слухачі кивали головами, так, так, правда, правда, добре каже, гноблять нас вельможі та володарі, жити не дають, ще пива, господарю, а попи та ченці - найгірші кровопивці, бодай би їх та й чорти взяли, пива, пива, mehr Bier[234], а податками, verfluchte Scheisse[235], нас, певно, невдовзі задушать, важкі часи настали, бабам йно курвівство в голові, молодь біситься і старших не слухає, раніше того не було, ще пива,, mehr Bier, та відчопуйте ж бочівку, господарю, солоний той ваш оселедець, най би його холера.

Шарлей стиха матюкався, нахилившись над мискою, Самсон стругав кілок і зітхав. Рейневан жував горох, який без жиру мав смак корму для курей. Під низькою і закопченою брусованою стелею корчми клубочився дим, гойдалося павутиння і танцювали примарні тіні.

 

* * *

 

Вони переночували в стайні, а вранці вирушили в дальший шлях, у напрямі Льондека. Рейневан і Шарлей не забули Жехорсові його вчорашнього виступу. Його відвели убік, де йому довелося вислухати кілька зауважень, що стосувалися головним чином засад конспірації. До Клодзька, нагадав Рейневан, Фогельзанг прямує із секретною й важливою місією. Це вимагає таємності та скритності. Надмірне привертання до себе уваги може цій місії зашкодити.

Жехорс попервах трохи надувся, послався на накази, які йому дав безпосередньо Прокоп. Саме пропаганда, яка поширювалася серед селян, чванився він, похитнула бойовий дух єпископської піхоти під Нисою, і так далі, і так далі. Врешті-решт він погодився зберігати трохи більшу таємність. Витримав якихось півмилі - до розташованого за півмилі за Льондеком села Радохів.

- Що вам скажу, те вам скажу, - вигукував він, вилізши на бочку, до громади селян та біженців. - Обманюють попи та вельможі, буцімто чехи несуть війну. Брешуть! Це не війна, а братерська допомога, місія миру. З місією миру прибувають до Шльонська Божі воїни, бо мир, pax Dei[236], - це для добрих чехів найбільша святиня. Але аби був мир, тра перемогти ворогів миру, як мус, то й зброєю і силою! Не братній шльонський народ чехам ворог, а єпископ Вроцлава, лотр, гнобитель і тиран. Вроцлавський єпископ з дияволом у змові, криниці затруює, задумав заразу по Шльонську поширити, людей винищити. Отож чехи йно проти єпископа, проти попів, проти німців! Простий люд лякатися чехів не мусить!

Коли натовп згустився, поле для показу знайшов і Бісклавре. Він прочитав зібраним лист Ісуса Христа, який упав на поле поблизу Опави.

- О ви, грішники та нечестивці, - проникливо читав він, - наближається вам кінець. Я терплячий, але якщо з Римом, з цією звіриною вавилонською, не порвете, прокляну вас разом з Отцем своїм і з ангелами своїми на віки віків. Зішлю на вас град, вогонь, блискавиці і бурі, щоб згинули ваші труди, і знищу ваші виноградники, і заберу у вас усіх ваших овець. Каратиму вас поганим повітрям, введу вас у велику нужду. Отож нагадую вам і забороняю давати десятину негідним папістам, пресвітерам і єпископам, слугам антихристовим; забороняю їх слухати. А хто відступиться, той не побачить життя вічного, а в домі його народяться діти сліпі, глухі та пархаті...

Слухачі хрестилися, їхні обличчя були викривлені страхом. Шарлей матюкався собі під ніс. Самсон спокійно мовчав і прикидався ідіотом. Рейневан зітхав, але вже нічого не починав і нічого не говорив.

 

* * *

 

Долина В’ялої вивела їх прямо в Клодзьку улоговину, на постій вони зупинилися в корчмі під поселенням Желязно. Густина постоялих дворів і корчем не дивувала, вони-бо подорожували торговим шляхом, який був особливо популярний серед купців, що хотіли у дорозі до Чехії оминути клодзькі мита і митні палати. З огляду на значну висоту Крутвальдського перевалу дорога була досить обтяжливою для навантажених возів, але купці, які подорожували без вантажу, часто вибирали саме цю дорогу. Товариство ж вибрало її з інших причин.

У корчмі в Желязні, крім купців, подорожніх і звичайних останнім часом воєнних біженців, зупинилася на постій група вагантів, трубадурів і веселих жаків, які створювали чимало галасу і сум’яття. Жехорс і Бісклавре, ясна річ, не витримали. Спокуса була надто сильною. Розказавши кілька непристойних анекдотів на тему папи, вроцлавського єпископа і кліру взагалі, почалася забава в політичні загадки.

- Римська курія овечок пасе? - запитував Жехорс.

- Бо з них вовну стриже! - хором вигукували ваганти, луплячи кухлями по столу.

- А тепер увага! - волав Бісклавре. - Буде про римську ієрархію! Хто вгадає? Virtus, ecclesia, clerus, diabolus! Cessat, calcatur, errat, regnat!

- Цнота гине! - жаки влучно поєднували слова в пари. - Церква гнобить! Клір помиляється! Диявол панує!

Корчмар крутив головою, кілька купців демонстративно відвернулися спиною. Явно не до смаку була вагантська забава й п’ятьом подорожнім у бурому одязі, що сиділи за столом поруч. Особливо одному з них, типові з темною, як у цигана, шкірою.

- Та цитьте ви! - врешті-решт зажадав темний. - Тихше, ви ж не самі в господі! Не побалакаєш через ваш гармидер!

- Ого! - заволали у відповідь ваганти. - Дивіться-но! Кметь-диспутант знайшовся! Хто б міг подумати!

- Заткніться, сказано вам! - не здавався темний. - Досить сваволі!

Ваганти заглушили його свистом та імітацією звуків пердіння. Але далі розважалися вже трохи стриманіше, принаймні на кілька тонів нижче. Можливо, саме тому сталося те, що сталося. Слух Рейневан перестав притуплюватися і приглушуватися сміхом над дурнуватими анекдотами про пап, антипап, єпископів і пріорес, а сам Рейневан почав наставляти вуха на інші голоси і звуки. Він сам не знав, коли з безладу та хаосу виловив не що інше, як власне уривки бесіди цих п’яти бурих подорожніх. Щось було в їхній розмові, щось таке, що привабило його вухо, якесь слово, порядок слів, речення. Може, ім’я? Сам не знаючи чому, Рейневан умочив палець у пиво й накреслив на стільниці знак Супірре, що використовувався для підслуховування. Відчувши на собі здивований погляд Самсона, Рейневан сухим пальцем повторив знак, навмисне виходячи за лінію, збільшуючи. Він зразу ж почав чути краще.

- А можна дізнатися, - м’яко озвався Самсон, припинивши стругати кілок, - що ти задумав?

- Не заважай, будь ласка, - Рейневан зосередився. - Супірре, spe, vero. Aures quia audiunt. Супірре, spe, vero[237].

Він став чути кожне слово ще до того, як відзвучало заклинання.

- Щоб я здох, якщо брешу, - говорив темнолиций. - Такого кшталтного тіла я в жадної баби не видів, ніколи. Цицьки мала, як свята Цецилія на образі в костелі, а тверді, гейби з мармуру, і навіть як навзнак лежала, то стирчали. Доправди ніц дивного, що князь Ян ради тої хранцузки так здурів.

- Але ж потім таки змудрів, - пирснув другий. - І позбувся її, до льошку замкнути наказав.

- За що хай йому Бог віддячить, - зареготав Темний. - Інакше не було б нам дано потішитися нею. А була то, кажу вам, така втіха, що гей... Щоночі ми тамка, в зембицькій буцегарні, збиралися... І щоночі її вкупі... Боронилася, кажу вам, як скажена, пики нам не раз пороздряпувала, як кітка... Але через то йно більша втіха була

- А не бояли-сте ся? Що заврочить? Повідали, що бургундка відьма, з дияволом у змові. Сам кам’янецький абат буцімто постановив...

- Айно, - визнав Темний, - не збрешу, попервах було трохи страху. Але охота перемогла, хе-хе. А що, часто вам трапляється пиляти кралю, яку раніше сам князь Ян Зембицький на атласах крутив-вертів? А опріч того, заспокоїли нас тоті в’язничні пахолки, що вони вже три роки насильно грають усіх молодиць, котрі до холодної трапляють - а найбільше трапляє за доносами в чаклунстві. Грають, як си хочуть. І ні їдному ніц не було. Перерекламовані тоті чари.

- А ксьондз на сповіді?

- А що мені там ксьондз. Таж торочу вам, ви її не бачили, тої Аделі, значиться. А якби побачили, догола розібрану, то вмент би вас страхи покинули. Котроїсь-то ночі ми її...

Того, що сталося котроїсь-то ночі, товариші Темного мали вже ніколи не дізнатися. Рейневан почав діяти, мов у трансі, майже несвідомо. Встав, ніби його пружиною пхнуло, доскочив, з розмаху зацідив балакуна кулаком в обличчя. Хрупнув ніс, бризнула кров. Рейневан загойдався в стегнах, лупнув ще раз. Битий завив, завив так пронизливо й страшно, що корчма завмерла. Люди стали пробиратися до дверей. Супутники мандрівника зірвалися, але стояли, мов скаменілі. А коли Темний, який дістав і втретє, звалився з лави на підлогу - втекли. Бісклавре і Жехорс випихали до виходу жаків і вагантів, Шарлей стримував корчмаря, який тим часом підбіг. Дівка-служниця почала тонко кричати.

Лежачий Темний теж кричав. Теж тонко, розпачливо, благально. Задихнувся аж тоді, коли Рейневан з усієї сили копнув його по губах. Піднятий з підлоги, він булькотав, плював кров’ю та зубами, трусив головою, блискав білками очей, м’якнув, обвисав. Рейневан примірився, але кулак став йому недостатній, цілком не адекватний. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світляним. Він штовхнув мандрівника на стовп, схопив зі столу дзбан, дзбан розбився при першому ж ударі, намацав на столі грубий костур, вперіщив того, спертого об стовп, по руці вище ліктя. Хруснуло, Темний заскавулів, як пес. Рейневан лупнув ще раз, з усієї сили, в другу руку. Потім у ногу. Поки той падав, ударив по голові, а як той уже лежав на підлозі, копнув у живіт, а тоді додав другою ногою нижче пояса. Темний уже не кричав, тільки конвульсивно тремтів, трясся, ніби в лихоманці. Рейневан теж трясся. Кинув костур, сів на поваленого, схопив за волосся, з люттю почав товкти потилицею об дошки. Чув, як хряскає і подається кістка черепа. Як шкаралупа яйця. Хтось схопив його, силою відтягнув. Самсон.

-Досить, - повторював велетень, тримаючи його міцною хваткою. - Досить, досить, досить. Спам’ятайся!

- Якщо так, - кашлянув Жехорс, - мають виглядати у вашому виконанні конспірація і скритність, то я вас сердечно вітаю.

- У нас завдання, - додав Бісклавре. - А тепер нас будуть переслідувати за вбивство. Рейневан! Що на тебе напало?! Чого ти так...

- Видно, була причина, - обрізав Шарлей.

- Ага, - здогадався Жехорс. - Здогадуюся. Аделя Стерча. Рейневан! Ти ж обіцяв...

- Заткнися.

Навколо голови лежачого розцвітала велика, блискуча, чорна у світлі каганців калюжа. Шарлей присів поруч, взяв його за скроні, міцно стиснув, крутнув раптово й сильно. Хруснуло, тип напружився. І опав. Рейневан далі бачив це все в тонах світляно-яскравого білого. Чув, ніби крізь воду. Ноги були, ніби ватяні, якби не хватка Самсона, був би впав.

Шарлей встав.

- Ну що ж, Рейнмаре, - холодно сказав він. - Деяку життєву цезуру ти вже маєш позаду. Але тобі ще чимало треба навчитися. Я маю на увазі техніку.

- Тікаймо звідси, - сказав Бісклавре. - Швидко.

- Рація, - сказав Самсон.

 

* * *

 

Вони не розмовляли. Утікали мовчки, галопом, за течією В’ялої, у Клодзьку улоговину. Не знати коли опинилися на роздоріжжі, на гостинці, що проходив по правому березі Ниси. Гостинцем, з півдня, сунули юрми біженців. Сунули в переляку. У паніці.

Вони змішалися з натовпом. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто ними не цікавився. Ніхто їх не переслідував. Нікого не обходив звичайнісінький злочин, малозначне вбивство, малозначна жертва, малозначний убивця. Були важливіші справи. Набагато важливіші. Набагато страшніші. Вони вібрували в голосах людей, що втікали з півдня.

Бобошув спалено. Левін спалено. Замки Гомоле і Щерба в облозі. Мєндзилесє у вогні. Долиною Ниси, масово спалюючи та мордуючи, йдуть загарбники. Могутня, кількатисячна армія гуситських єретиків. Сумнозвісних Сиріток під проводом сумнозвісного Яна Краловця.

 

* * *

 

Майже через півстоліття, вертячись на твердому дзиґлику, старий монах-літописець з жаганського монастиря августинців поправив і вирівняв пергамент на пюпітрі, вмочив перо в чорнило.

“In medio guadragesime anno domini MCCCCXXVIII traxerunt capitanei de secta Orphanorum Johannes dictus Kralowycz, Procopius Parvus dictus Prokupko et Johannes dictus Colda de Zampach in Slesiam cum CC equites et IV milia peditum et cum CL curribus et versus civitatem Cladzco processerunt. Civitatem dictam Mezilezi et civitztem dictam Landek concremaverunt et plures villas et opida in eodem districtu destruxerunt et per voraginem ignis magnum nocumentum fecerunt [41]...”

Монах налякано підняв голову, відчувши запах диму. Але це лише палили бур’ян у монастирському саду.

 

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ,