Мужній підпільник – партизан

Сідлецький Василь Григорович

 

Серед бійців–патріотів був і безстрашний, партизан, наш земляк – Василь Григорович Сідлецький.

Народився Василь Григорович Сідлецький у 1918р. в селі Городище Піщанського району на Вінниччині. У батька його, Григорія Захаровича, було шестеро дітей. Василь був старшим. Під час роботи в колгоспі, внаслідок травми, він втратив зір на правому оці. Тож коли почалась війна, його на фронт не призвали. З перших же днів війни він вирішив боротися з окупантами.

Василь Григорович зв’язався з підпільниками Кодимського району і оселився в с. Лисогірка. Там він одружився на Ганні Пашкевич.

У книзі “Одеська область у Великій Вітчизняній війні 1941-1945р.р.” у розповіді про лисогірську підпільну групу допущено помилку. Краєзнавець О.О.Скоков з допомогою свідків встановив, що названий там Сідлецький В.С. фактично є Сідлецьким В.Г.

На жаль, навіть пам’ять про нього не зазнала справедливості. Деякі підпільники через 20-25 років після Перемоги були нагороджені медалями “За відвагу”. Про інших же забули. В число забутих потрапив і В.Сідлецький.

Коли розвіднику Сідлецькому стало відомо, що заарештована його дружина і вся їх сім’я, він на велосипеді прибув у с.Рибки маючи перепустку об`їздника - лісника. Житель його села Володимир Андрійович Гуйван був добре знайомий з ним. Сідлецький попросив його дістати трьох коней і збрую. Повернувся він через ніч, - згадує В.А.Гуйван, - і з сльозами на очах сказав: “Пізно. Мою Нюрочку повісили… Ми запізнилися…” Він почав плакати, а потім сказав: “Я їх, гадів, буду бити, поки б’ється моє серце…”

На той час в Лисогірку неможливо було дістатися. Село оточили каральні загони і Василь Григорович дуже жалкував, що йому невідома доля дітей – Світланки та новонародженої Тетянки (Тетянка померла в грудні 1943р. після страти матері).

Коли фашисти натрапили на слід кодимських та лисогірських підпільників, В.Г.Сідлецький разом з товарищами приєднався до партизанського загону “За Батьківщину”, який діяв на Вінниччині.

У всіх операціях, диверсіях на сербівському переїзді, поблизу Лисогірки, на гонорівському блокпосту, в операціях на ділянці залізниці Кодима – Рудниця, Рудниця – ст.Дохна відважний партизан Василь Сідлецький не лише брав участь, а був керівником оперативних груп.

Як тільки звільнили Кодиму, сюди знову на коні прибув В.Г.Сідлецький, попросивши, щоб страчених підпільників похоронили зі всіма почестями. Таким чином, у травні 1944р. партизани-підпільники були перезахоронені.

Після звільнення він близько чотирьох років працював головою Городищенської сільради. Тут Василь Григорович одружився і його друга дружина чимось нагадувала йому його Нюру (Ганну Пашкевич). Від цього шлюбу у них народилося двоє дітей: син Яків і донька Нюся.

Перебування в вологих землянках дало про себе знати, він захворів на туберкульоз легенів і в 1954 році помер. Похоронили його на старому кладовищі села Городище.

Так повелося, що підпільників ми називаємо бійцями невидимого фронту. Але дуже хотілося б щоб в наші дні про них не забували, і на їх прикладі молодь вчилася – як потрібно любити свою сім’ю, свою землю, свою Батьківщину.

 

У Котовцях могла бути друга Хатинь

 

Розповідь про відважних патріотів, жителів села Котовці, які в роки війни, в дні окупації, ризикуючи життям, врятували від розстрілу підпільників-партизанів Кодимського району.

З метою організації підпільної роботи в селі було залишено директора школи Дмитра Ісаковича Пташенчука. Він і організував підпільну групу. Д.І.Пташенчук надавав допомогу підпільникам Кодимщини. Це він зустрічав парашутно-десантні групи розвідуправління Радянського союзу. Саме в Котовці надходили дані з інших сіл про дислокацію ворожих військ, рух залізничних потягів. Потім ці дані передавались зв’язком парашутно-десантних груп в головний штаб партизанського руху.

Особливо цінними були ці відомості, коли радянські війська форсували Дніпро, Південний Буг і готувались до проведення Яссо-Кишинівської операції.

Коли 6 січня 1944 року у Котовцях появились партизани, Д.І.Пташенчук дав вказівку, всіх “гостей” розквартирувати! Але вранці 7 січня в селі з’явилися окупанти. Як потім стало відомо, що хтось повідомив ворогам, що в Котовцях переховуються озброєні люди. Андрій Пташенчук та Федір Токан під виглядом того, що йдуть заготовляти дрова, виявили, що село оточене каральним загоном. Замасковані кінні артгармати, кулемети, були ще й запалені факели готові для застосування.

Через юних зв’язкових Андрія і Федора директор школи Д.І.Пташенчук попередив “нічних гостей”, що село оточене і їм необхідно терміново переодягтися в жіночій одяг і по одному непоміченими виходити в ліс. Це було зроблено.

Під час дворового обходу вороги нікого не виявили. “Нічних квартирантів” ніхто не видав. Люди розуміли, що досить зайвого слова – і село буде спалене, а його жителі розстріляні.

Пізніше Д.І.Пташенчук скаже: “Спасибі вам, односельці, що ви мужньо тримались.” Він розумів, що життя цих людей було на волосинці, що найменша халатність – і на місці села залишилось би лише згарище і трупи.

 

Василь Йосипович Грушецький

Офіцер, партизан, підпільник

 

Серед живих сьогодні підпільників – партизан у м. Кодимі залишилось всього двоє: майор у відставці Грушецький Василь Йосипович та старшина Пражина Олександр Миронович.

Народився Василь Йосипович Грушецький 1 листопада 1919р. в с. Лисогірка Кодимського району.

Війна застала лейтенанта Грушецького, коли він був кадровим офіцером Збройних Сил. Заступник командира артдивізіону прийняв бій з фашистами під Смоленськом. Обороняв Москву. У нерівному бою був поранений.

Після лікування воював у складі бойових частин при захисті столиці. Військова частина, у якій був В.Й.Грушецький, приймаючи вогонь на себе сприяла виходу з оточення інших груп та поранених. Потім Василь Йосипович воював у партизанському загоні, що діяв під Оршею. В одній з жорстоких сутичок з ворогом його було важко поранено. Лікувався в місцевих жителів, але рана гноїлася і кровоточила. Тому участі в бойових діях не зміг брати. Білоруські підпільники допомогли йому дістати підроблені документи і як інваліда-залізничника відправили на батьківщину. Тільки в березні 1942 року Василь Йосипович дістався до рідної домівки. “Мстити, громити і бити ворога!”, - ця думка ніколи не залишала його.

Разом зі шкільним товаришем Олександром Пражиною, братом Леонідом Грушецьким, братами Василем та Миколою Луковим, Станіславом Жебровським, Надією Палій створив молодіжну підпільну групу.

Підпільники на місцях боїв збирали зброю. Микола Луков змонтував радіоприймач і приймав радянські відомості з передової. Новини з Москви розповсюджувалися серед населення. Весь час група Грушецького тримала зв’язок з іншою підпільною групою Федора Палія, яка була утворена в кінці 1941р. В Лисогірці в цю групу входили брати Ян та Адам Белінські, Костянтин Бушанський, Василь Коломієць, Ганна Палій, Іван Плохотнюк.

Потім ці дві групи з’єдналися в одну. Пізніше до них приєдналися Федір Олійник, Василь Сідлецький, Ганна Пашкевич, Ніна Цуркан, Семен Олійник. Для маскування діяльності всі члени організації влаштувались працювати на консервний завод, залізницю, майстерні.

Влітку 1942 року лисогірська підпільна організація об’єдналася з кодимською.

В багатьох бойових операціях брав участь підпільник Василь Йосипович Грушецький. Потім зі своїм братом воював у партизанському загоні Кривенцова. Після звільнення Кодимщини пішов з діючою армією. Закінчив війну у Празі.

Нагороджений багатьма бойовими нагородами, в тому числі: орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної Зірки, орденом “Богдана Хмельницького”, медалями “За відвагу”, “За оборону Москви”, “За взяття Варшави”, “За взяття Праги” та “Партизан України”.

Після війни Василь Йосипович працював вчителем, завучем, а потім 27 років директором Лисогірської школи. Зараз він на заслуженому відпочинку.

 

 

Олександр Миронович Пражина

 

Народився Олександр Миронович Пражина в с. Лисогірці Кодимського району. Батьки працювали у колгоспі. Коли розпочалася війна, його за станом здоров’я не мобілізували в армію і тому Олександр Миронович залишився на окупованій території. Як тільки в селі була створена молодіжна підпільна група він став її активним учасником.

Пражина О.М. приймав участь у всіх операціях, які проводили підпільники. З липня 1943р. по березень 1944р. Олександр Миронович був у партизанському загоні, що базувався коло с.Луги. Після звільнення нашого краю Червоною Армією він працював дільничним інспектором в Кодимі.

За активну участь у підпільній діяльності та бойових діях в складі партизанського загону В.В.Кривенцова, Олександр Миронович Пражина нагороджений такими бойовими нагородами: орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом “За мужність”, орденом “Партизан України” та медаллю “За відвагу”.

Після закінчення війни Олександр Миронович поступає вчитися в Одеський державний університет. Потім працює вчителем історії у с.Тимково та с.Шершенцях. Деякий час був завідуючим Райво, директором восьмирічної школи №2, середньої школи №2 – звідки і пішов на пенсію.

 

 

 

ТРАГЕДІЯ КОДИМСЬКОГО „БАБИНОГО ЯРУ”

 

Ми чимало знаємо про Бабин Яр у Києві та, на жаль, у нас є свій „Бабин Яр”. До початку війни в Кодимі проживало понад 1000 чоловік єврейської національності. Коли німці увійшли в Кодиму, то спочатку не цікавилися євреями, ніколи не заходили у їхні будинки. Мова, лексикон їх був схожий з німецьким, тому євреї могли спілкуватися з німцями.

Але через місяць надійшов наказ - всіх євреїв зібрати, нібито для виселення. Виконуючи наказ, окупаційна влада, яку представляли румуни та місцеві поліцаї, почала зганяти євреїв на базарну площу. Розділили їх на три групи. До першої увійшли активісти - комуністи, комсомольці, інтелігенція та юнаки від 16 років і старші; до другої-жінки з малолітніми дітьми та старі чоловіки і жінки; до третьої - чоловіки середнього і старшого віку (як потім з’ясувалося, вони стали заложниками).

У групі карателів була "справжня німкеня" Емма, яка приїхала до Кодими у 1931 році, працювала в багатьох організаціях районного центру, тому знала багатьох активістів. Вийшла заміж за місцевого жителя, який працював чоботарем, але за місяць до початку війни він повісився. Емма вказувала, хто ким до війни був і кого в яку групу відправляти.

Першу групу німці погнали у вибалок нижче торговиці, де все було підготовлено до розстрілу. У колоні було приблизно сто чоловік. З натовпу євреїв виступив Юзя Сліпий, який був студентом і приїхав на канікули. Він вигукнув:"Нехай живе Радянська влада! За нас відомстять." Карателі спочатку не зрозуміли, про що річ, але він вигукнув:"3а Батьківщину! За Сталіна! Смерть німецьким загарбникам!" У нього першого випустили автоматну чергу. Потім було відкрито вогонь з усіх кулеметів та автоматів. Особливо лютували п’яні поліцаї.

Трагедія відбулася на заході сонця 27 серпня 1941 року. Це були перші жертви... Серед розстріляних були вчителі, інші представники інтелігенції, в основ­ному - молодь.

На другий день на головних вулицях Кодими з’явилися машини з гучномовця­ми. З рупора на російській мові чулося:" Вчора в Кодимі розстріляно небезпечну групу людей - ворогів німецької нації. Залишена група заложників. Якщо в райцен­трі буде здійснено напад на представників місцевої влади, їх буде розстріляно."

Другу групу євреїв - жінок з малолітніми дітьми - відпустили, але попередили, щоб всі розмістилися і жили по вулиці Пролетарській, нині вулиця Шолом Алейхема.

А третю групу євреїв - заложників - загнали в колгоспну будову (біля церкви) і тримали там 10 днів. Надзвичайних пригод у ці дні не було, тому заложників відпустили. Кожний з євреїв дав підписку про те, що він житиме по вулиці Проле­тарській. Ходити по місту і спілкуватися з місцевими жителями їм заборонялося.

Люди жили в жахливих умовах: по 10-15 чоловік в одній хаті, спали в коридо­рах, на горищах, в погребах. Запаси продуктів харчування були вичерпані. Місцеві жителі, колишні сусіди, колеги по роботі таємно приносили їм одяг, взуття і продукти харчування. Воду брали з річки і після кип’ятіння використовували для приготування їжі. Питну воду таємно носили з криниці сусіди, товариші, знайомі.

Багато євреїв втекло в Чечельник, Балту, Будеї, Саврань, Бершадь та інші міста.

В середині листопада за наказом влади всіх євреїв загнали до старого готелю (біля дитсадка "Теремок", будинок по вул. Леніна, 12) і оголосили, що будуть від­правляти в ті міста, де відкрито гетто. В Кодимі ж офіційного гетто не було. Потім їм оголосили, що відправлять пішки у Первомайськ, Вознесенськ, Балту. Групу супроводжували румунські солдати, п`яні місцеві поліцаї, які ставилися до цих людей, як до худо­би - били прикладами, а хто знесилювався, був одразу ж розстріляний. Хто з євре­їв утік, переховувався у місцевих жителів, хоча за пререховування євреїв оголошувався розстріл.

Наступали холоди і поступово все стихло. Поширилися чутки, що з листопада 1941 року євреїв не чіпатимуть їм ніби дозволено повернутися додому. До січня 1942 року в Кодиму, таким чином, приїхало багато єврейських сімей. Були і з Одеського, Балтського, Чечельницького гетто. Багато з них почали працювати у побутових та швацьких майстернях.

Але ті чутки були лише фашистською приманкою, бо трагедія відбулася незабаром у другій половині дня 12 січня 1942 року... Тоді в Кодиму пригнали велику групу євреїв-біженців з Бессарабії, Румунії, Західної України. Колону зупинили біля старого готелю і туди ж почали збирати місцевих жителів, нібито для відправки. Обходячи двори, ловили всіх. Місцевим поліцаям повідомили, що за кожного спій­маного єврея їм заплатять одну марку.

Люди ховалися, боролися за виживання, а деякі творили неймовірне...

Льова Фіх, який був свідком розстрілу у серпні свого сина Григорія, знав, як фашисти знущалися над беззахисними мирними євреями. І щоб його сім’я не потрапила до рук нелюдів, заготував шибениці. Коли почалася облава, він повісив свою дружину, дочку-красуню Розу, сестру Ріву, її дванадцятирічного сина, а потім накинув петлю на себе.

Про цю історію розповів 12-річний хлопчик, який зірвався з шибениці. Він втік у ліс і після тривалих поневірянь дістався у с.Будеї, де його приютили у сім’ї Друбецьких. Потім він потрапив у Чечельницьке гетто

...Вже почало темніти, коли євреїв вишикували шеренгами. Було їх чоловік 300. Позаду пустили вівчарок, які гнали людей до вибалку, де було встановлено кулемет. Нелюди стріляли в беззахисних, а, оскільки вже стемніло, то старші за віком брати і сестри, батьки і рідні своїми тілами прикривали малих дітей. Завдяки надвечір’ю декому вдалося врятуватись. Дехто упав раніше кулеметної черги. Поранених або тих, хто не встиг упасти, або хотів піднятися, румуни добивали.

Закривши грудьми свого трирічного сина, на частку секунди раніше кулеметної черги, впала без свідомості єврейка Р.Підвальна. Після того, як вбивці пішли, вона з сином, вилізши з-під трупів, побігла вниз долиною. А вслід ще чулися голоси тих, хто теж вибирався з ями. Сніг був дуже глибокий. На шляху вони зустріли скирту соломи, в якій перебули до світанку. Потім вона разом з маленьким синоч­ком дійшла до крайньої хати Івашкового, де їх приютили добрі люди.

Сьогодні Семен Підвальний - професор, доктор технічних наук, врятований матір’ю-великомученицею і добрими українськими людьми, живе у Воронежі.

Не дай, Боже, щоб повторився жах 12 січня 1942 року. А ми завжди пам'ятатимемо тих, хто лежить за торговицею у яру забитим.