За часів Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.)

 

В кінці IX ст. причорноморські степи від Дону до Південного Бугу заполонюють кочові племена печенігів, які прийшли зі сходу. Вони почали нападати на Візантію та Київську Русь. Печеніги грабували і розоряли руські землі, перешкоджали торгівлі з Візантією. Вперше печеніги напали на Русь у 915 році.

На території нашого району жили східнослов’янські племена уличів (нащадки антів). Уличі жили між Дністром і Південним Бугом. Вони чинили опір київським князям Олегу та Ігорю. І лише пізніше, за часів Ольги та Святослава (до 972 р.), до Русі була приєднана територія, яку вони населяли.

У 968 році кочівники оточили Київ, і лише випадково їх розбив князь Святослав, який повернувся з болгарського походу. В 972 році печеніги підстерегли князя Святослава, який повертався з другого невдалого походу в Болгарію і вбили його біля дністровських порогів. Посміливішавши, печеніги нахабніше стали нападати на руські землі. Південний кордон Русі був відсунутий на північ майже до самого Києва.

За князя Володимира Великого були зміцнені кордони Київської Русі. Рештки збудованих у той час так званих змійових валів збереглися до наших днів. В 1036 році руські війська на чолі з князем Ярославом Мудрим у жорстокій битві вщент розгромили печенігів і остаточно зломили їх могутність. Кочівники відступили за Південний Буг.

В середині XI ст. з-за Дону прийшли племена кочівників половців - команів. Вони стали панувати в степах нашого краю. Візантієць Фіофілакт Болгарський в XI ст. писав про них: "їх набіги — удар блискавки, їх відступ тяжкий і легкий в один і той же час: тяжкий — від багатства здобичі, легкий — від швидкості втечі. А головне — вони спустошують чужу країну, а своєї не мають..."

А Євстафій Солунський писав, "що половці — це летючі люди, і тому їх не можна спіймати. Вони не мають ні міст, ні сіл, тому за ними слідує звірство..."

У 1068 році половці вперше напали на Русь. Особливо терпіли від нападів кочівників Переяславська і Київська земля, де було спалено і розорено багато міст і сіл.

Половці продовжують нападати на Русь протягом ХІ-ХІІІ ст. Мало не щороку доводилося руським князям відбивати їх напади. Але князівські міжусобиці продовжувались, що заважало нанести вирішального удару половцям.

Половці залишили цікаві сліди після себе в степах Причорномор'я — кам'яні скульптури, які називали ще "кам'яними бабами". Абсолютна дата цих скульптур — ХІ-ХІII ст. Ці "кам'яні баби" зображали померлих, біля яких всідалися родичі і поминали покійників щедрою їжею і питвом. А потім перед статуєю приносили в жертву худобу, або навіть людину.

Кам'яні статуї ставили не над могилою, а окремо, на узвишші, на старому кургані або на пагорбі.

В історії половецьких кам'яних статуй ще дуже багато незрозумілого тому, що з XII ст. пройшло дуже багато часу і після такого довгого мовчання "бабам важко заговорити..."

Відомо, що таку "кам'яну бабу" знайдено на полях біля с.Лабушне Кодимського району, це свідчить про перебування половців у нашому краї.

Ще страшніша біда прийшла на наші землі на початку XIII ст. — коли з азійських степів посунули полчища монголо-татар.

Залишаючи за собою згарища і руїни, орди Батия ураганом пронеслися по Київській, Волинській і Галицькій землях. 7 грудня 1240 року вороги вдерлися в Київ. Не було пощади ні людям, ні культурним цінностям — нищили все... Під владою Золотої Орди опинилися і землі нашого краю.

 

 

Під владою Литви, Речі Посполитої, Туреччини

У другій половині XIV ст. сильне на той час Велике князівство Литовське витісняє золотоординців з Північно-Західного Причорномор'я. У 1363 р. військо литовського князя Ольгерда розбило татар поблизу Синіх Вод (Притока Південного Бугу). Після цієї перемоги кордони Великого князівства Литовського сягнули берегів Чорного моря, гирла Дніпра й Південного Бугу. Ординців вибили з Поділля, куди литовський князь призначив своїх племінників, внуків великого князя Гедиміна — засновника Литовського князівства.

Князі Коріатовичі активно взялися за упорядкування Подільської землі. Поділля перестало платити данину татарам. Звільнений край почав оживати. Будувалися замки і міста, серед яких Кам'янець, що став столицею Поділля. Литовські князі керувалися принципом: "Старовини не рушити, новини не вводити". В князівстві панувала руська мова. Литовські князі приймали православ'я, брали шлюб з представницями українських, російських, білоруських князівських родин.

Після смерті Ольгерда у 1377 р. між його синами починається боротьба за великокнязівський престол, тому тоді литовці мало думали про охорону нашого краю, українських земель від нападів кочівників.

У цей час для Литви виріс під боком небезпечний ворог: від Золотої орди відокремилася Кримська орда на чолі з династією Гіреїв. Кримські татари спочатку перебували у васальній залежності від Литви і боронили українські землі від східних татар, але в 1475 р. в Криму з'явився турецький флот, а хан Менглі-Гірей став васалом турків і водночас ворогом Литви. З 1484 року він зробив кілька спустошливих походів на Україну.

Татари спалювали хутори, селища, сотнями тисяч відправляли українських бранців у неволю. Наш край був багатий на рослинність, чорноземи, тварин, риб. Народ був дуже вродливим, тому невипадково полонені українські дівчата витіснили з гаремів турецьких пашів і падишахів черкешенок, а українські діти поповнювали ряди яничарів — особистого війська султана.

Кодимська земля — невеличка часточка Брацлавщини. Тут в кінці XV - на поч. XVI ст. формується українське козацтво. Це були мужні, відважні, сильні і сміливі люди, які не побоялися переселитися на околиці країни, що межували зі степом. Поселенці поступово освоювали степові райони Брацлавщини, тим самим захищаючи цю територію.

Саме в цей період Туреччина повністю оволоділа Північно-Західним Причорномор'ям, а потім переселяє сюди ногайські племена. Зміцнюючи свої позиції в захоплених землях, Туреччина в середині XVI ст. будує на лівому березі р. Кодими фортецю Балта (по-турецьки - "бойова секира"). Кордон між султанською Туреччиною, Кримським ханством і Литвою, а потім Річчю Посполитою встановлюється по р. Кодима. З боку Чорного моря відбувається ногайська колонізація, яка поділялась на орди, наша територія межувала з Єдисанською ордою.

Таким чином територія, на якій розташований наш район, довгий час була прикордонною, так званою "буферною зоною" між Туреччиною, ногайцями, поляками, козаками. Річка Кодима на півночі, а річка Ягорлик на заході стали природними кордонами між Туреччиною та Польщею. Після Люблінської унії Литви з Польщею 1569 р. землі між р. Савранкою і Кодимою переходять до магнатів Конецпольських. В 1634 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський доручив видатному французькому інженеру, картографу і письменнику Боплану побудувати в Саврані фортецю, яка одержала назву Усть-Саврань. В другій половині XVII ст. в цьому ж районі історичні джерела відмічають село Піщану.

З кодимським порубіжжям пов'язано ряд подій визвольної війни українського народу 1648- І654 рр. В 1649 р. на р. Саврань знаходились ногайські війська, які підтримували Богдана Хмельницького. Після Переяславської Ради 1654 р. Кримське ханство разом з Польщею виступило проти України і Росії. В 1654 р. Б. Хмельницький і російський воєвода А. Бутурлін сповіщали царю, що "крымские й ногайские татары перелезли реку Буг и под Саврань подбегли, много шкод причинили". В 1655 і 1657 рр. кримський хан знову прорвався на Брацлавщину і за свідченнями Б. Хмельницького "города украинские опустошил, казаков и крестьян убивал и в плен забирал". Пізніше через Кодиму і Савранку кримські і ногайські орди здійснювали хижацькі набіги на українські землі.

Тут нерідко відбувалися запеклі битви між загарбниками і українськими козаками.

 

 

Битва на Кодимі

 

Бігли роки сімнадцятого століття, минали у війнах, пожежах. Прогриміла тоді слава славного лицаря України Семена Палія. Саме тоді він очолив боротьбу селян і козацтва за визволення Правобережжя від Польщі, воював він і проти турецько-татарських військ у нашому краї. В 1672 році Османська імперія окупувала Поділля і перетворила його в свій пашалик. В 1677 і 1678 роках турецькі війська здійснили страшні спустошуючі походи на Правобережну Україну, намагаючись взяти Київ. З року в рік повторювались набіги кримських татар і ногайців. Сучасник так описує стан Правобережної України: "Многие грады й замки безлюдные й тилко зверем дивным прибежищим й водворением сущим. Видех же... на разних тех местах много костей человеческих сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих".

Український народ вистояв. Нейтральна зона на правому березі Дніпра почала заселятися біглим людом з інших земель. Тут виникають козацькі полки: Фастовський, Богуславський, Корсуньський, Брацлавський та ін. Їх очолили полковники Семен Палій, Андрій Абазин, Захар Іскра. Особливо своєю мужністю і відданістю справі народу виділявся Семен Пилипович Гурко (Палій). На початку 80-их рр. XVII ст. Семен Палій з кількома сотнями запорожців перейшов на Правобережну Україну і своїм опорним пунктом вибрав місто Фастів. До нього почали сходитися селяни та козаки. Протягом 1684-1696 року козаки під проводом Семена Палія здійснюють успішні походи на Аккерман, Кілію, Бендери, Очаків. Але особливо пам'ятною була битва козаків С.Палія з татарами в 1693 році.

Ранньої осені 1693 року 40-тисячне військо кримського хана, до якого приєдналися буджацькі та єдисанські ногайці, рушили на Київ. В широкому степу біля річки Кодима татари зустрілись з 7-тисячним загоном С.Палія. Становище козаків здавалося безвихідним. Ворог мав велику чисельну перевагу. Відбивши перший удар татар, козаки побудували кругове укріплення з возів, засипаних землею. Цілий день штурмували татари козацький табір, але прорватися через ряди його захисників так і не змогли. Вночі С.Палій наказав своїм побудувати на Кодимі греблю. На світанку в татарський табір хлинула вода. Вороги в паніці почали розбігатися і їм в тил вдарили козаки. Кримські війська, одержавши поразку, повернули в степи. Ця битва ввійшла в історію, як битва на Кодимі.

Поразка нанесена невеликим козацьким загоном, справила на хана гнітюче враження. Він розпорядився припинити набіги на Україну.

Далі судьба С.Палія одночасно була і героїчною, і трагічною. Так, в 1699-1700 і 1702-1704 рр. він очолив повстання селян та козаків на Правобережній Україні проти польської шляхти. В 1704 році за доносом Мазепи, Петро Перший заслав його в Сибір, в Томськ. Після переходу Мазепи на сторону Карла XII цар розпорядився повернути Семена Палія в Україну.

І хоч йому вже тоді було 70 років, він брав участь в Полтавській битві. В останні роки життя С.Палій був Білоцерківським полковником. У 1994 році була випущена книжечка Володимира Бурлаки "Битва на річці Кодимі".

 

Витоки Кодими

 

В опису містечка Кодими у працях Подільського єпархіального історико-статистичного комітету 1901 року зазначено: "Кодима розташована на підвищеній рівнині при витоку річки того ж імені, від м. Балти на відстані 45 верст, при залізничній станції, яка носить назву містечка. Оскільки м. Кодима розташована на підвищеній площині, яка багата садами і в ній немає болотяних і гнилих вод, тому місцевість ця придатна для населення. Ґрунт чорноземний, але місця глинисті, піщані”.

Місцевість, яку займає Кодима, до 1754 р. була хутором, який належав церкві села Писарівки. В цьому саме році князь Йосиф Любомирський видав розпорядження, щоб хутір, який належить церкві, був перенесений в інше місце, а на облаштованому місці було поселення, назване Кодимою, від назви річки, яка бере тут свій початок.

Про походження назви річки є кілька думок. Слово "кодима" в турецькій мові означає "мочар". Існує думка, що це слово походить ще з половецьких часів, тоді "кодим" означало "схід". А разом виходить, що Кодима - "вода (мочар), річка, що тече на схід". Ще одна думка: удмуртське діалектне куд означає "болото", то Кодима — це річка, що протікає болотистою місцевістю." До речі, річка Кодима настільки цікава і таємнича, що люди, які живуть на її берегах, склали про неї легенди. Одна з них розповідає, що колись р. Кодима була судноплавною, тут навіть затонули кораблі, на яких було багато різного добра; що під самою Кодимою є підземні річки.

Існує ще народний переказ, що у нашому краю поселився запорізький козак Кодимка (Никодим) і заснував разом з іншими козаками зимівник — козацьке господарство, а навколишні люди назвали цей зимівник Кодимою. Що не говори, очевидно козак Кодимка був непоганим топографом, дуже він вдале місце вибрав для свого зимівника...

В "Малом энциклопедическом словаре" (т. II издание Санкт-Петербург, 1907 г ст. 68) сказано: "Кодыма (Кудымь) река Подольской й Херсонской губернии, правый приток Буга, длина 150 верст, течение тихое, местами теряется в камышах. На берегах Кодымы в 1693 г. казаки разбили ногайцев, а в 1738 г. нанесли поражение туркамъ. Местность Подольской губернии Балтского уезда, при р. Кодыма ст. ж. дороги".

У XVII- XVIII ст. землі, які входили до складу нинішнього Кодимського району, належали до Брацлавського воєводства Речі Посполитої. Це була власність польських магнатів Замойських і Конецпольських. В 1722р. ці землі відкупив князь Юрий Любомирський. В першій половині XVIII ст. Любомирським належала вся південна частина Брацлавщини, так зване Побережжя. Після смерті князя Любомирського в 1735 р. всі землі перейшли у спадщину його сину Йосифу (Юзефу). Вже на кінець XVIII ст. Любомирські володіли 187 населеними пунктами, в тому числі Чечельником, а ліва частина м. Балти названа в честь Йосифа Любомирського Юзефградом, де був палац Любомирських і костел святого Станіслава. Йосиф Любомирський активно заселяв цю місцевість українцями з Волині, етнічними поляками, євреями. Ними було засновано багато сіл. Так як він був бездітним, то після його смерті володіння успадкував його брат Станіслав, який продовжував переселення.

Але часті конфлікти з татарами призвели до того, що татари захопили і відправили до Криму 31 тисячу чоловік, які проживали в його володіннях на півдні Брацлавщини.

В 1776 р., за наказом польського короля, володіння Станіслава перейшли його синові Олександру, який теж активно займався заселенням нашого краю. По суті, існуючий нині в наших краях етнос зобов'язаний цим останнім заселенням.

У другій половині XVIII ст. Кодима набула великого значення як пункт, через який проходив торговий шлях з Поділля у Кримське ханство.

Після другого поділу Польщі (1793 р.) Кодима, як і вся Брацлавщина, перейшла у підданство Російської імперії. Любомирський в 1796 р. продав Побережжя у російську казну (8 містечок, в тому числі Чечельник, Балту і 179 сіл, в тому числі і Кодиму) "площею в 280 тис. десятин землі за 5 млн. крб. сріблом для оплати боргів на суму 4176 тис. крб. 102 кредиторам".

 

Гайдамацький рух

Через все ХVІІІ ст. проходить на Україні масовий народно-визвольний рух, відомий в історії під назвою гайдамацького. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні, де соціальний і національно-релігійний гніт польської шляхти був особливо тяжким.

Активно діяли гайдамаки в південних районах Брацлавського воєводства, в тому числі у межиріччі Савранки і Кодими. В гайдамацькі загони входили українські, молдавські, польські селяни, міщани, ремісники, запорожці.

Літом 1734 р. на Брацлавщині почалося велике гайдамацьке повстання, яке очолив сотник Верлан. Повстанці розгромили 27 міст і 111 сіл. Повстання було придушено з допомогою значних сил польської армії.

В 1750-1751 рр. документи відмічають активні дії повстанських загонів по річках Савранка, Кодима і Ягорлик, де були розгромлені помістя Любомирських та інших феодалів.

На початку червня 1768 р. знову розпочалося велике повстання, яке ввійшло в історію під назвою "Коліївщина". Максим Залізняк, один з керівників повстання направив на польсько-турецький кордон в Палієве озеро (Юзефград) на Кодимі загін сотника Василя Шила. В загоні було до 200 чоловік і чотири гармати. В Юзефграді було до 500 польських конфедератів, які очікували на допомогу кримських татар. Незабаром шляхта була вибита гайдамаками з Юзефграда і заховалась в турецькій Балті. Турецький комендант відмовився видати шляхтичів. Хоча гайдамаки не мали наміру штурмувати Балту, турецькі солдати підступно вбили гайдамацьку заставу на мосту через Кодиму, що відділяв Юзефград (польську частину міста) від Балти (турецьку частину). В цей час на допомогу полякам підоспіло 1000 кримських вершників, проте гайдамаки відбили їх і відійшли в сторону с.Піщане на Савранці.

Польські і царські війська потопили в крові повстання гайдамаків. Катерина ІІ розпорядилась розправитись з учасниками нападу на Балту "жесточайшею казнью, которая в империи нашей употребительна с величайшими только преступниками".

Стратили їх на Бендерській дорозі на очах у турецько-татарської адміністрації. Султанський уряд скориставшись тим, що серед гайдамаків, які напали на Балту, були запорожці — російські піддані, 6 жовтня 1768 р. оголосив війну Росії.

 

 

Чумацькими стежками...

Однією з сторінок нашої історії є чумацтво. Це явище мало місце і у нас на Поділлі і якимось чином нав'язане з Кодимщиною, через яку проходив чумацький шлях. Перші письмові згадки про чумаків зустрічаємо в листі кримського хана Менглі-Гірея до російського царя Івана III 1499 р. Хан скаржився на якихось "людей", котрі "ныныча приходя, соль берут, а пошлини не дают".

Хан також просив Івана III вплинути на литовського князя, під владою якого було Подніпров'я та Поділля, щоб той не дозволяв своїм підданим діяти таким чином.

Щодо назви "чумаки" є багато версій, але більшість сходиться на тому, що слово пов'язане із поширеною на сході хворобою чумою. Чумаки були першими вісниками про неї. В боротьбі з недугою вони змащували свій домотканий полотняний одяг та юхтові чоботи березовим дьогтем, щоб відганяти надокучливих мух та степових комах. Вкриті степовим пилом, що приставав до їхнього просмоленого одягу, вони й справді мали вигляд, який найкраще передає російське слово "чумазый".

Звідси, очевидно, і пішла народна лайка на Україні: "Чума б тебе взяла!".

Чумакували переважно заможні селяни, міщани, козаки і навіть духовенство, тобто ті, хто мав по декілька пар волів, по кілька маж. Що являють собою мажі? Це вози спеціальної конструкції, пристосовані до бездоріжжя і до великої спеки. Вони були великого розміру: пароволові вантажністю 60 пудів, чотириволові — 90 пудів, шестиволові — 120 пудів. Осі маж — найголовніше в чумацькому транспорті, робили з дуба, граба, — ясена, в'яза. Драбини були високі, щаблі густі, оббиті корою. Все робили з дерева без жодної металевої деталі. Замість цвяхів використовувалися дерев'яні шпильки. Мажі застеляли воловими шкурами, насипали повно солі, знову застеляли шкурами від дощів та пилу і так транспортували. Основною тяговою силою в чумацтві були воли сірої української породи. Вони витривалі і менш перебірливі в кормах, ніж коні. Найнебезпечнішим у дорозі були напади кримчан та розбійників. Це й об'єднувало чумаків у добре організовані й озброєні групи — валки.

Чумаки з навколишніх сіл збирались в одній валці, що нараховувала сотні, а іноді й більше маж. Отамана обирали на раді. До нього зверталися: "Рідний батьку наш!". Отаманом вибирали чоловіка, наділеного винятковою силою, хоробрістю, розумом, кмітливістю. Виділявся отаман шапкою, верх якої був обшитий червоним трикутником, а на передньому його возі стояв півень — живий годинник на всю довгу дорогу.

Проводи чумаків у далеку дорогу — також цікавий звичай. Днем виїзду обирали п'ятницю або неділю, залежно від того, яка була традиція в селі. Церемонія проводів починалася до схід сонця. Всі члени сім'ї виносили і вкладали все потрібне в мажі: запасні осі, колеса, волову упряж. Упоравшись з цим, поверталися до хати, влаштовували трапезу, хрестилися і казали: "Господи! Пострічай у добрий час!". Потім усі виходили з хати і вручну викочували мажу на вулицю, ставили в напрямі сходу сонця. Виводили волів, і за командою "ший!" воли ставали на своє місце, лизали кожен своє ярмо.

До сходу сонця старший чумак оглядав мажі, кропив свяченою водою транспорт, волів, метрів п'ятдесят дороги. Найміцніший чумак ставав з лівого боку валки і кидав перед волами сокиру, а навхрест неї ставив долото або свердло — головні знаряддя при виробленні маж. Потім усі переходили через хрест з сокири і долота і поверталися додому. Прикмети ворожіння були: якщо сокира впаде на схід — подорож буде добра; на захід — невдача; на південь — добрий заробіток; на північ — невдалий заробіток.

Супроводжуючі та від'їжджаючі розціловувалися з плачами. Проводжали чумаків словами: "Господи! Благослови! Благослови! Пострічай! Дай, Боже, час добрий! Бувайте здорові! Нехай тебе бог благословить і заховає від усякого недоброго ока." Найближчі люди, родичі, проводжали чумаків аж за село. Там мати — синові, дружина — чоловікові, дарували вишиті сорочки, а дівчата — хлопцям-чумакам давали гаптовані хустки.

Основні чумацькі шляхи пролягали з України у Крим, на Дон, Волощину чи Галичину. Чумацький шлях був особливий. Він потребував, щоб були випаси і гарні водопої, менше переправ через річку, менше крутих підйомів, тому чумаки їхали не найпрямішими дорогами, часто долали бездоріжжя, безлюддя.

Чумацькі шляхи... Доріг у степу свого часу не було, лише биті шляхи де-не-де пролягали. "Биті", бо втолочені сотнями ніг і коліс, "биті", бо часом і битва подорожніх підстерігала. Недарма шлях, що вів із Поділля до Криму мав назву Чорного: ним загнано в полон до татар не одного бранця. Його ще називали Шпаковим — від прізвища чи то відомого чумацького отамана Шпака, який уміло водив свої валки, знаходячи добрі пасовиська й воду, чи то гайдамацького ватажка, який теж гуляв у степах, поки його не засудив до страти панський суд у Вінниці, чи то на честь чумацького отамана Івана Богуславця, що мав прізвисько Шпак.

Щоправда, дехто називає Шпаковим лише той відтинок, який іде вододілом Дністра і Південного Бугу. Із Чорним він єднається одним рукавом в Попелюхах, другим — поблизу Хмільника. В Кодимі цей шлях лежав на південній околиці між містом і Лисогіркою, в майбутньому цей шлях став залізничною магістраллю. На території сучасної Одещини, він ще має назву Кучманського шляху. Чумацькі валки розтягувалися, бувало, на декілька верст. І йшли важко навантаженими.

До 1784 р., тобто до появи маніфесту про вільну торгівлю з Польщею, збройні ватаги возили хліб з Уманщини, Брацлавщини через Балту і Кодиму до Очакова, Акермана.

Додому чумаки везли здебільшого сіль і рибу. Сіль була особливим товаром. У 30-х рр. XVII ст. на Україні проживало 4 млн. чоловік, на одного мешканця припадало по 2 фунти солі. Це було недостатньо для нормального харчування. Тому чумацтво було не тільки вигідним промислом, але й життєво необхідним. Добували сіль в трьох основних соляних регіонах, два з яких — хаджибейський та бессарабський — мали місце в нашому краї. Бувало, що й самі чумаки бралися до видобутку солі. І робили це досить простим способом. Наприкінці травня, коли солоні водойми починали під гарячим сонцем міліти, на мілководдях осідала сіль. До липня вода тут випаровувалася зовсім, і починалися солоні жнива. До них долучалися й чумаки. Заїжджали своїми мажами досить далеко, випереджаючи інших збирачів, і накладали лопатами цілі вози. Щоліта до Бессарабії приїздило близько 60 тис. чумацьких маж, торгували чумаки сіллю скрізь, де тільки можна. Частенько везли сіль аж до Польщі.

За сезон Чумаки перевозили 60-80 млн. пудів солі, 600-900 тисяч пудів риби.

Пожвавлення торгівлі стимулювало виникнення "місцевого" чумацтва. Так, бендерські чумаки возили збіжжя до Бірзули (Котовська) чи Одеси. До них приєднувалися балтяни. Подільські чумаки прибували до Одеси по сіль у червні і на початку серпня були вже з вантажем вдома. Трохи перепочивши, накладали вози щойно вимолоченою пшеницею і рушали знову до Одеси. Вона зі своїм портом вабила до себе всіх і поглинала все. Від неї шляхи розходилися вусібіч: на Поділля через Бірзулу, Балту чи Кодиму, на Поділля через Ананьїв, до північних регіонів через Вознесенськ, до Бессарабії на Тираспіль, Григоріопіль, Дубоссари, Кишинів, Бєльци.

Та поступово обличчя нашого краю набуває інших рис. Його серце — Одеса — стає не лише торговельним, а й значним промисловим центром.

Степи перетворюються на ниви та орні землі. Меншає пасовиськ. А залізниці дедалі більше перебирають на свої плечі те, що колись лягало на мажі чумаків. І чумацтво як промисел підупадає, а далі геть зникає. Проте залишає нам цікаву сторінку історії, і вікопомні знаки "степової навігації".

Досі, наприклад, світить українцям і ще довго світитиме з півночі на південь та й з півдня на північ Чумацький шлях, досі сяє з неба Великий Віз, показуючи своїм війям (дишлем) час; досі пломеніє над крайнебом Світова Зоря (тобто Венера), віщуючи українцям схід сонця, і досі є чітким орієнтиром для всіх мандрівників Полярна зірка, що мерехтить у Чумацькому Малому Возі...

 

 

В складі Російської Імперії

 

В 1793 р. після приєднання Правобережної України до Російської імперії Кодима ввійшла до складу Вознесенського намісництва, а з І797 р. до Балтського повіту Подільської губернії.

З кінця XVIII ст. наше місто інтенсивно заселялось, головним чином за рахунок селян-втікачів з України та Росії, ремісників.

У 1800 р. в Кодимі було населення 600 осіб. З них 565 — селяни, ремісників 17, інші — торговці, купці, шляхта. До 1800 р. в Кодимі в основному трудилися приватні майстри у своїх будинках. А потім вони стали об'єднуватись в цехи і майстерні. Тоді й запрацювали вітряний млин і цех по переробці соняшнику, крупорушка, цех по переробці риби, піч по виготовленню вапняку, майстерні по вичинці шкір, пошиву одягу, виготовленню виробів з глини, олійний прес, винні погреби.

Селяни перебували у кріпосній залежності від поміщиків, які нещадно експлуатували їх.

У 1813 р. на Поділлі спалахнуло велике селянське заворушення під проводом Устима Кармелюка, з ім'ям якого пов'язана і історія Кодимщини. З Поділля народно-визвольний рух перекинувся в Київську, Волинську та інші губернії, охопивши територію, що дорівнює розмірам сучасної Великобританії. Він тривав 22 роки і об'єднав близько 20 тис. повстанців. Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, шинки, двори селян-багатіїв і роздавали їхнє майно та гроші бідним селянам.

За вироком різних судових інстанцій, Кармелюка тричі карали шпіцрутенами І тричі батогами, двічі таврували, тричі засилали до Сибіру на каторжні роботи. Проте він щоразу втікав звідти, повертаючись на рідне Поділля, щоб знову продовжити боротьбу.

Діяльність Устима Кармелюка пов'язана із північними районами Одещини, зокрема Балтським повітом, до якого входила і Кодимщина.

У фондах центрального державного архіву України знаходяться документи, які свідчать, що він неодноразово бував у Балті на ярмарку, ночував на заїжджому дворі, зустрічався зі своїм товаришем Чорноморцем. Серед старожилів колишнього села Фернатія Балтського району існувала легенда про те, що в давно минулі роки на місці їх села стояла одна-однісінька хатина, в якій жив народний герой Устим Кармелюк. В 1947 р. це село було перейменовано в Кармелюківку.

Кармелюк бував на Кодимщині і тут діяв один з його загонів. Про перебування Кармелюка у нашому краї свідчать і документи жандармерії за 1818-1832 рр. На околиці с. Загнітків, на схилі глибокої балки знаходиться печера, в якій, як говорили старожили, багато років ночував, переховувався від жандармів Устим Кармелюк. Сьогодні тут все навколо оголено: ні кущів, ні дерев, а колись був дубовий ліс, який потім знищили.

Те, що печера була базою Кармелюка, не легенда, а історичний факт, його підтвердив 90-літній дідусь (1998р.), нащадок одного з місцевих повстанців-кармелюківців.

Про Устима Кармелюка багато знають в Тюменській і Курганській областях, де він побував у засланні. Там він відомий не менш, ніж в Україні. Там створено його музей. А від Зауралля до нашого Поділля тисячі верст, які не один раз під час втеч з Сибіру проходив легендарний Кармелюк.

10 жовтня 1835 р. 48-річний Кармелюк був підступно вбитий шляхтичем Рудковським, за що вбивця одержав з рук самого царя Миколи І золотий перстень з імператорською короною.

Хочеться вірити, що в майбутньому поблизу печери Кармелюка буде посаджено дубовий ліс, відновлять джерела, впорядкують саму печеру, оголосивши її історичним пам'ятником Кармелюку, а в Балті чи Кодимі буде споруджено пам'ятник, створено музей. Адже Устим Кармелюк і очолюваний ним народно-визвольний рух - це ще одна сторінка історії нашого краю.

Напередодні реформи 1861 р. найбагатшому землевласнику Хоментовському належало 393 ревізькі душі. Кріпаки, яких він жорстоко експлуатував, раз у раз піднімали повстання. У 1860 р., коли поширились чутки про волю, кріпаки без дозволу поміщика пішли з села на заробітки до Бессарабії. Повернувшись додому, вони стали ухилятись від панщини. 29 липня селяни побили ненависного їм панського осавула. Хоментовський викликав загін стражників, який заарештував ініціаторів виступу Якова Гіля, Григорія Ковальчука, Михайла і Федора Чорних та Семена Паламарчука. Тоді селяни, озброївшись вилами, визволили своїх товаришів. Тільки військовій команді, що прибула з Балти, вдалося придушити селянський виступ. Всіх його учасників жорстоко покарали різками.

Після скасування кріпосного права кодимські селяни за Уставною грамотою одержали 626 десятин землі. Отже, їх фактично позбавили землі, бо на кожну ревізьку душу припадало лише по півтори десятини, тобто значно менше, ніж в середньому на Поділлі (2,55 десятини).

Поміщики, пограбувавши селян, залишили за собою найкращі землі. Так, Хоментовський після реформи мав 733 десятини, Фінк-Фінковський - 149, Ришава -353, церкві належало понад 50 десятин.

Селяни, позбавлені землі, змушені були шукати додаткових засобів до існування. Чимало з них займалося ремеслом. Наприкінці XIX ст. в Кодимі налічувалося 34 шевські, швацькі і ковальські майстерні. Більшість ремісників, так само як і селян жили в злиднях. Але були і в селі багатії, їм належало 20 крамниць, лісопильня, олійня, вапняний завод, паровий млин.

Чимало селян йшли на заробітки у міста. Тільки в Одесу щорічно приходили близько 5 тис. чоловік, у Бірзулу (Котовськ) - близько 4 тисяч.

Розвиткові капіталістічних відносин на селі сприяло будівництво залізниці Одеса - Балта, яка почала діяти в 1865 р. У травні 1870 року через Кодиму, де було споруджено залізничну станцію, розпочався регулярний рух поїздів. Вона стає важливим пунктом по перевезенню хліба і худоби. Швидкий господарський розвиток сприяв зростанню населення. У 1888 році в Кодимі проживало понад 3 тис. чоловік. Вона вважалася великим селом. Однак у ній не було ні лікарні, ні навіть школи. Єдиний фельдшер обслуговував всю Писарівську волость, включаючи і саму Кодиму. Смертність була величезною - з 1000 новонароджених у селі вмирало близько 200 малят.

Перший навчальний заклад в Кодимі відкрився лише на початку XX ст. Це була трирічна церковнопарафіяльна школа, в якій навчалося всього 40 хлопчиків. Містилася вона в старенькій селянській хаті. На всі три класи, крім священика був один вчитель. Лише у 1912 р. почала працювати земська двокласна школа. Отже, переважна більшість населення лишалася неписьменною.

Злидні, свавілля поміщиків і царських чиновників - все це викликало протест з боку селян, який з часом переростав у відкриті виступи. У 1900 році селянин Артем Лебзяк убив управителя поміщика Ришави, намагався відібрати у нього півдесятини землі. Артема Лебзяка було засуджено до каторжних робіт.

Особливо активізувався селянський рух під час революції 1905-1907 рр. На сільських сходах у 1905р. кодимчани вимагали розподілу поміщицької землі. Балтський повітовий справник неодноразово сповіщав начальство, що в Кодимі "чогось очікують і щодня відбуваються виступи селян".

Перша світова війна (1914-1918) викликала новий спалах селянського руху. Закрились майже всі майстерні, безробіття і високі податки важким тягарем лягли на плечі кодимської бідноти. Розорялись селянські господарства. Землі їх залишалися незасіяними: не вистачало насіння, тягла, робочих рук. Тому агітація революційно - настроєних солдатів, що поверталися з фронту додому, знаходила в селі сприятливий ґрунт.

Якою ж була Кодима до революції? Про це залишив свої спогади колишній її житель А.М. Боровський. Ось що він розповів:

„Дореволюційна Кодима нічим не відрізнялася від подібних населених пунктів, розкиданих по Україні, хіба що мала вузьку вимощену центральну вулицю. Вздовж бруківки з одного боку стояв один-єдиний двоповерховий будинок з балконом на вулицю. Від нього тяглись два ряди лавок, лавочок. Перший ряд - лавки багатіїв, другий - тих, хто брав товар за проценти у багатих. Був ще куток, де продавались дьоготь, колісна мазь, гас та інше.

З другого боку вулиці розміщались майстерні, заїжджі двори і декілька будинків місцевої знаті.

За лавочками і майстернями тяглись криві вузькі вулички і провулки.

Однією окраїною містечко впиралось в річку Кодима, іншою - в похилу улоговину, де продавали худобу. За нею - бойня, глинисько, а далі степ з багатьма ярами, улоговинами.

Була і баня, але в ній рідко бувала вода, бо подавалась вода з пристанційної водокачки.

У Кодимі проживали майстри всіх професій, яких потребувало тодішнє життя. Робітничий клас становили ті, хто працював на паровому млині, шкіряному заводі, олійні, бойні, вантажниками. Були в Кодимі торговельники, лихварі, різні дрібні перекупники, кілька служителів культу. Між станами точилась ворожнеча.

Напередодні революції, в двоповерховому будинку на центральній вулиці жив набожний єврей з сім'єю. Перший поверх займала його фабрика по обробці щетини, або, як її називали, "щітинка".

На фабриці працювало біля ЗО чоловік. Трудилися вони зранку до вечора, в тісноті та пилюці. Через це робітники часто хворіли, але ніякої відповідальності за їх здоров'я хазяїн не ніс.

В кінці базару, на пагорбку стояла олійня, яка містилася під одним дахом з житлом її хазяїна. В містечку було кілька пекарень. Кожна випікала лише свій вид хлібних виробів”.

Цікавими також е дані перепису 1910 року. Згідно нього у Кодимі було 4929 мешканців, поштово-телеграфна контора, Акцизний нагляд, міщанська управа. Священиком був Василь Варфоломійович Латинський, а ксьондзом римо-католицького костелу - Антоній Скальковський. Єврейських синагог налічувалося -4 (на той час в Кодимі проживало більше тисячі євреїв). Однокласне сільське училище, одна церковно-приходська школа і одна аптека, а також 5 магазинів "Аптечні товари", 14 - "Бакалея", 2 - "Булочні", буфет на залізничній станції, 2 лавки "Вина виноградні", 5 крамниць "Галантерея", 2 готелі, 13 - "Мануфактура". І ще двадцять найменувань різних торгівельних закладів.

Так жило довгими роками село Кодима. Воно зберігало свої традиції та звички, не зазнавало ніяких особливих змін та подій.

Повалення царизму в лютому 1917, а потім Тимчасового уряду викликало у кодимчан великі надії. Селян хвилювало, як будуть ділити панську землю, інших саме слово - воля, що приніс Великий Жовтень. Земля... Тисячоліттями мріяв про неї трудовий народ. І ось вона стала народною власністю та недовго раділи селяни.

Почалась громадянська війна...

 

 

У вирі громадянської війни

 

В цей період не раз гриміли над Кодимою постріли, що ними нещадно кидались броньовики та на околицях захлинались в стрілянині кулемети...