У сфері екологічно збалансованого розвитку економіки:

У сфері екологічно збалансованого розвитку економіки:

забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку; структурна перебудова економіки шляхом прискорення розвитку високотехнологічних галузей; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової моделі економіки; впровадження сталих економічних механізмів природокористування та імплементація екологічної складової в систему національних рахунків; підвищення ефективності інвестиційних процесів, у тому числі у сфері відновлення природного капіталу; стимулювання впровадження екологічно безпечних, енергетично ефективних та ресурсозберігаючих технологій; розвиток технологій замкнутого циклу і технологій очищення, переробки та утилізації промислових і побутових відходів; підтримка екологічно ефективного виробництва енергії, включаючи використання відтворювальних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів; розвиток екологічно безпечних видів транспорту та транспортних комунікацій, створення альтернативних видів палива у тому числі невуглеводневого.

У сфері забезпечення соціальної справедливості:

зниження рівня майнового розшарування населення, подолання бідності; зниження рівня безробіття населення і забезпечення продуктивної зайнятості; збереження і зміцнення демографічного та трудового ресурсного потенціалу країни; стабілізація демографічної структури суспільства; зміцнення фізичного здоров'я нації; оптимізація соціальної структури суспільства; встановлення гарантій забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя; розвиток системи освіти, просвіти та поширення інформації з питань сталого розвитку.

У сфері суспільних відносин:

створення дієвих механізмів захисту конституційних прав і свобод людини; формування громадянського суспільства, забезпечення у ньому політичної стабільності та взаєморозуміння; розвиток духовності, культури, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу.

Методологія дослідження етносоціокультурних процесів в перехідному суспільстві: концепція «центр/периферія»

Сучасні соціокультурні реалії актуалізують нагальну потребу всебічного осми-слення докорінних проблеми забезпечення національної безпеки суспільств і держав. Виникнення широкого спектру факторів, що загрожують безпеці перехідних суспільств, вимагають здійснення їх структуризації, виявлення домінант в сучасних умовах, ранжування їх за ступенем заподіяння можливого збитку національним інтересам держави тощо… Підсумовуючи викладене, зазначимо, що складність проблеми, пов’язаної із соціальними константами взагалі й архетипами та ментальністю, які виявляють себе у сфері безпеки зокрема, полягає, насамперед, у труднощах визначення і виділення тих явищ і типових рис суспільного життя, що виражають неповторні і невіддільні від даного народу якості. Почасти вирішення цієї проблеми лежить на шляху аналізу національного характеру народу як державотворчої нації в тій чи іншій країні трансформативного типу, що виявляється в тих національних традиціях, що безпосередньо впливають на ефективність забезпечення національної безпеки.

Центр периферія

Лексикон владних відносин дуже показово зафіксований в термінах «Центр» та «Периферія», які використовують теоретики, що претендують на перегляд еволюціоністської парадигми епохи модерніті. Зокрема мова йде про Валерстайна. Наявність «владного виміру» в еволюціоністській моделі світу та в теорії модернізації тісно пов’язана з ще однією передумовою − передумовою «європоцентризму» (більш притаманною XIX сторіччю) і/або з її більш розширеним варіантом у вигляді «заходоцентризму» (ця модель, що приховує гегемонію Сполучених Штатів в нейтрально-описовому концепті «Заходу» і що знайшла своє вираження в формулі «The West and the Rest»). Передумова «заходоцентризму» виявляє себе в досить поширеному твердженні про те, що нерівність між «розвиненими» країнами та країнами «відсталими» є такою, яку неможливо подолати, внаслідок чого останні незважаючи на всі зусилля ніколи не зможуть наздогнати перших. Наприклад, для характеристики статусу «периферії» та частково «напівпериферії» західні теоретики (навіть за умов особистого щирого співчуття країнам периферії) вводять термін «недорозвиненість» (underdevelopment) та парадоксальний шлях «розвитку» для таких країн, який вони визначають як «розвиток недорозвитку». Якщо вчитатися в смисл формули Франка, то ми побачимо, що під «розвитком» для країн «третього світу» розуміється лише відтворення свого «недорозвитку» та приниз-ливого статусу загалом. Цей недорозвиток пов’язаний зі статусом «залежності» згаданих країн від країн «Центру» та є наслідком «інтелектуально-ідеологічної гегемонії Заходу». Таким чином, ми бачимо, що в оцінці відносин між Центром та Периферією передумови модернізаційного підходу відходять від просвітницьких постулатів «рівності» та «лінійності», пропонуючи для країн Периферії статус вічної відсталості та залежності (та закріплюючи цей статус), а замість поступу руху «вперед» імпліцитно нав’язується фатальний «рух по колу»

Лінеарна модель

Фактично, всі представники ранньої модерзаційної перспективи (50-60 рр.), поділяли ряд теоретико-методологічних принципів еволюційного та структурно-функціонального підходу. В рамках даної перспективи (У. Ростоу, А. Органський, М. Леві, Д. Лернер, Н. Смелзер, С. Блек, Ш. Ейзенштадт) була сформована лінеарна модель.

Процес модернізації розглядався як революційний, що пов'язаний з радикальними, всезагальними трансформаціями при переході від традиційного до модерного суспільства. Прихильники даної концепції зазначали, що модернізація викликає зміни в усіх сферах суспільного життя (від ідентифікації до поширення демократичних інститутів), а сама модернізація має іманентний характер. На думку дослідників, усі суспільства проходять у своєму розвитку етапи від традиційності до модерніті, а процес модернізація має незворотній та прогресивний характер.

Лінеарна модель була розрахована на вивчення мікросоціальних явищ та будувалася на основі структуралістського підходу, а вивчення «внутрішньої логіки» не бралося до уваги.

 Модель парціальної (часткової) модернізації

В рамках даного концепту модернізація розуміється як довготривалий перехід від «відносно не демократичних» до «відносно демократичних» суспільств. Якщо давати формальне визначення, то часткова модернізація представляє собою такий процес соціальних змін, який викликає інституціалізацію в одному і тому самому суспільстві стосовно відносно модернізованих соціальних форм, та менш модернізованих структур. Сутність даного концепту полягає в заклику до можливості існування спільнот на етапі «часткової модернізації».

Багатолінійна модель

Теоретичне ядро сучасної багатолінійної моделі можна звести до наступного:

Відмова від односторонньої лінеарної практики модернізації як руху в сторону західних інститутів та цінностей.

Визнання конструктивної, позитивної ролі соціокультурних традицій в ході модернізаційного переходу, надання їй статусу додаткового фактору розвитку.

Необхідність звернення більшої уваги на міжнародний, глобальний контекст

Корегування еволюціоніського телеологізму

1. Історичність підходу

2. Відмова від трактування модернізації як єдиного процесу системної трансформації

3. Відмова від розгляду модернізації як неприливного процесу

4. Відмова від жорсткого детермінізму

Акторна модель

Автором акторної концепції прийнято вважати Т. Піірайнена. На думку дослідника, в процесі модернізації важливу роль відіграють індивідуальні фактори, повсякденна поведінка та моделі й стратегії поведінки людей, які використовуються для подолання труднощів перехідного періоду. Центральною методологічною віссю акторної моделі є теорія раціонального вибору.

Структураційна модель

Структураційний підхід являє собою спробу синтезу структуралістського та діяльністного підходів. Дана модель зводиться до пояснення того, як соціальні суб’єкти (актори), які сформувалися в соціальних структурах минулого, отримують здатність вибудовувати нові форми соціальної організації і соціальних відносин.

Проблеми політичних змін

Політичні зміни— наростання нового у структурних і функціональних особливостях політичних явищ і процесів.

Політичний розвиток— перехід від одного політичного етапу до іншого, якісно досконалішого.

Часом дуже важко класифікувати політичні зміни як чисто революційні або чисто реформістські. Це пов’язано з різними мотивами учасників трансформаційних процесів – одні можуть бажати докорінної зміни не тільки політичної системи, але й соціально-економічного устрою, а інші – лише зміни певних аспектів політичного життя. Визначаючи характер процесів, слід звернути увагу на характер політичних змін, їх спрямованість. Звичайно, значно простіше визначити характер політичних змін тоді, коли вже відомі їх результати. Політичні зміни — це наростання нового у структурних і функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує як самовідтворення, так і оновлення суспільно-політичного організму.Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи. Системно циклічний розвиток свідчить про перехід до якісно нового стану, до оновлення суспільно-політичного організму. У цьому зв'язку не можна змішувати такі політичні явища, як "зміна уряду" і "зміна політичного ладу".

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя не зводяться до лінійних процесів. Будь-який суспільний процес несе в собі приховані нелінійні параметри. Людська історія як цілісний процес саморозвитку має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Або інший приклад: сучасні соціальні процеси і явища не можна пояснити формаційною теорією. Так, прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни суспільно-економічних формацій, оскільки останні не можуть відобразити всю складність реального світу. Не випадково наука звернулася до таких понять, як епоха і цивілізація. Поняття "політичні зміни" не означає заперечення абсолютно всього того, що було набуте у попередньому розвитку політичного життя, політичної системи, і визнання лише нових елементів і зв'язків, що не існували раніше. Навпаки, "політичні зміни" включають відтворення з максимальним усвідомленням всього ґрунтовного, кореневого, глибинного. Вони передбачають також творення по-новому нетрадиційних сторін або властивостей життєдіяльності політичних систем та їхніх структур.

48. Електоральна поведінка як фактор політичної модернізації

Існує три „класичних” моделі електоральної поведінки, кожна з яких робить акцент на одному факторі електоральної поведінки, вважаючи його основним (соціологічна модель – належність до соціальної групи, соціально-психологічна – механізм групової ідентифікації, теорія раціонального вибору – раціональність поведінки індивіда). Аналізуючи електоральну поведінку найчастіше до уваги беруть довготермінові і короткотермінові фактори. В цілому еволюція політичних орієнтацій як в країнах розвинутої демократії, так і на пострадянському просторі в останні десятиліття характеризується зниженням впливу довготермінових факторів формування політичних уподобань і посиленням впливу короткотермінових факторів, таких як вплив іміджу кандидата і позиція виборців щодо окремих проблем. Разом з тим соціально-групові фактори і особливо фактор політичної ідентифікації все ж таки продовжують грати суттєву роль при формуванні політичних орієнтацій на виборах. Серед базових довготермінових факторів можна виділити соціокультурні (соцієнтальні), інституціональні, ідеологічні чинники впливу на електоральну поведінку. В посткомуністичних суспільствах практично не прослідковується найбільш популярний в західних електоральних дослідженнях розкол між власниками і робітниками. Натомість існує розкол, що відійшов на другий план як фактор електоральної поведінки в більшості західних країн, - різниця між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Важливим є ідеологічний фактор електоральної поведінки. Поняття ідеологічної орієнтації в західних суспільствах найчастіше ідентифікують з ліво-правим контініумом. Застосування категорії ліво-правого контініуму до пояснення електоральної поведінки в посткомуністичних суспільствах є досить проблематичним. Тут важливу роль відіграє ставлення виборців до режиму. Важливе місце в поясненні електоральної поведінки відіграють інституційні фактори, перш за все – тип розподілу влади і виборча система.

Вибори активно впливають на трансформацію політичної системи, визначаючи динаміку та напрямок суспільних змін. Вони є основною формою політичної участі. На електоральну поведінку впливають такі чинники:

суб’єктивні – визначають суть виборця і формуються за рахунок соціально-демографічних характеристик (стать, вік, рід занять, національність, релігійність, освіта, матеріальний та сімейний стан), рівня політичної культури та політичної свідомості, соціально-психологічних особливостей, пов’язаних із досвідом, характером, темпераментом.

об’єктивні – це виборчі закони та процедури, які діють у державі, рівень соціально-економічного розвитку, рівень демократії і взагалі виборчого процесу зокрема, інтенсивність впливу засобів масової інформації, їх рівень заангажованості та об’єктивності, домінуюча політична культура суспільства чи соціальної спільноти, регіональні чи етнічні особливості території проживання та ін.

Виборча активність є чинником політичної соціалізації, як процесу засвоєння основних елементів політичної культури суспільства і соціальних спільнот, в які вона входить, що дає можливість реалізувати себе, як члена суспільства і громадянина держави.

 

50. Політичний протест як фактор модернізації. Співвідношення понять „конвенціональна" і "неконвенціональна поведінка" і "політичний протест».

Особливе значення для політичної системи діючого правлячого режиму мають форми і способи політичної участі, що виражають політичний протест населення. Політичний протест є різновидом негативної реакції індивіда або групи щодо наявної в суспільстві політичної ситуації або конкретні дії окремих органів держави й політичних опонентів. Найбільш розповсюдженим джерелами даного соціального явища є недовіра громадян до пануючих в суспільстві цінностей, низький рівень солідарності щодо задекларованих політичних цілей режимів (через визнання їх неістинними, несправедливими чи застарівши), психологічне незадоволення існуючою системою взаємовідносин громадянина та держави, страх за своє майбутнє (очікування репресій, переслідування за політичні переконання). Відповідно дані джерела можуть виступати фактором модернізації, оскільки політична участь є однією з базових передумов модернізації суспільства.

В залежності від причин, що викликали протест, громадяни можуть досягати своїх цілей або шляхом коректування урядового курсу, не змінюючи при цьому основ та принципів існуючої політичної системи та режиму правління, або борючись за зміну базових основ та способів існування влади. В даному випадку форми політичного протесту можуть бути конвенційними і конвенційними.

До конвенційних форм протесту можна віднести санкціоновані владою демонстрації, пікети, політичні резолюції партій та запити парламентаріїв, окремі акти громадянської непокори.

В якості незаконних дій, не конвенціональних форм політичного протесту можуть розглядатися заборонені владою антиконституційні демонстрації, діяльність підпільних політичних організації, політичний тероризм, а також найбільш руйнівні для суспільства форми політичної участі – революції. Прагнучи запобігти подібним діям, держави формують структури і механізми, які припиняють несанкціоновані форми політичної участі населення.а також визначають процедури вдосконалення конституційних основ політичного устрою включаючи зміни фундаментальних, базових рис діючої системи влади.    

 

 

Модернізація в РФ

Задача осмысления модернизационных процессов в России способствует появлению новых терминов, имеющих целью обосновать своеобразие российского варианта модернизации. Так, А.А.Кара-Мурза и А.Г.Вишневский предлагают использовать термин «консервативная модернизация», под которой они понимают такую модель, которая ориентирована на сохранение или медленную трансформацию традиционных ценностей, институтов и отношений.

      По мнению ряда исследователей (М.В.Ильина, Е.Ю.Мелешкиной, В.И.Пантина), процесс политической модернизации в России можно в целом отнести к эндогенно-экзогенному типу. Характерной особенностью этого типа модернизации является сочетание различных собственных и заимствованных инсти­тутов и традиций. Из-за слабости гражданского общества и исключительной ро­ли, которую играет государство в России, модернизация общества по­стоянно подменяется модернизацией государства - его военно-инду­стриальной мощи, бюрократического аппарата, репрессивных орга­нов, государственного сектора экономики и т. п. В итоге задачи форси­рованной военно-индустриальной модернизации государства, усиле­ния его как мировой державы часто решались за счет антимодерниза­ции, частичной архаизации и деградации общества.

Политическая модернизация в начале 2000-х гг. осуществляется в условиях более благоприятных: устойчивый экономический рост, политическая стабильность, постепенное повышение уровня жизни. Однако, для дальнейшего продвижения вперед по пути политической модернизации необходимо не только осознание необходимости реформ, политическая воля реформатора, но и глубинная трансформация ментальности российского общества, связанная с усвоением опыта европейской цивилизации модерна.

Монографія відомого російського вченого-демографа А. Вишневського [Серп и рубль. Консервативная модернизация в СССР] є фактично першою концептуально зрілою працею, в якій питання вікового експерименту з модернізації Росії розглядається у геополітичному ракурсі. Дослідження російського модернізаційного досвіду проведено на великому фактичному матеріалі із залученням широкого кола джерел, що складає надійний грунт для теоретичних побудов ученого. Головним у концепції А. Вишневського є поняття наздоганяючого розвитку, згідно з яким практично будувалися проекти модернізації російської держави, а основною тезою – необхідність впровадження в Росії та СРСР саме консервативної моделі модернізації.

67. Особливості політичної модернізації постсоціалістичних країн.                                    В останні роки об'єктом дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних теоретиків стають соціально-політичні процеси країн Східної Європи і колишнього СРСР. Своєрідність і складність ситуації в постсоціалістичних країнах визначається тим, що: відбувається не тільки зміна режимів, а й зміна суспільного ладу; політична демократизація почалася до того, як склалися елементи сучасного ринку; реалізація ключових завдань модернізації проходить при одночасному вирішенні двох проблем: зміні старої політичної системи та проведенні економічної реформи, покликаної забезпечити перехід до ринкової економіки, відсутність економічних коней у демократичних інститутів ускладнює процес формування стабільної політичної системи; обраний шлях швидкої, радикальної модернізації. Оцінка соціально-політичних наслідків проведених перетворень викликає неоднозначну реакцію в суспільстві. Різка диференціація простежується як у соціально-економічній, так і політичній сфері. Труднощі в здійсненні перетворень посилюються відсутністю потужної політичної сили загальнонаціонального масштабу, здатної забезпечити стабільність і злагоду в суспільстві.

 

 

У сфері екологічно збалансованого розвитку економіки:

забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку; структурна перебудова економіки шляхом прискорення розвитку високотехнологічних галузей; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової моделі економіки; впровадження сталих економічних механізмів природокористування та імплементація екологічної складової в систему національних рахунків; підвищення ефективності інвестиційних процесів, у тому числі у сфері відновлення природного капіталу; стимулювання впровадження екологічно безпечних, енергетично ефективних та ресурсозберігаючих технологій; розвиток технологій замкнутого циклу і технологій очищення, переробки та утилізації промислових і побутових відходів; підтримка екологічно ефективного виробництва енергії, включаючи використання відтворювальних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів; розвиток екологічно безпечних видів транспорту та транспортних комунікацій, створення альтернативних видів палива у тому числі невуглеводневого.