Основні методологічні напрямки політичної модернізації.

Якщо спробувати узагальнити все різноманіття існуючих проектів перетворень, то, на думку провідних дослідників, які працюють в межах модернізаційної парадигми, в найбільш загальному вигляді більшість запропонованих варіантів і шляхів модернізації можна підпорядкувати усталеною класифікації, яка включає в себе консервативний та ліберальний напрям.

Консервативна теорія. Одними з найбільш відомих представників консервативного напрямку є американські автори С. Хантінгтон та Дж. Нельсон.

С. Хантінгтон, розглядаючи проблему модернізації у своїй книзі «Політичний порядок в мінливому суспільстві» - підкреслював автономність політичного розвитку і стверджував, що якщо в економічному, соціальному і культурному розвитку критерієм є зростання, то для політичного розвитку головне - забезпечення стабільності.

Теоретики консервативної орієнтації пов'язували модернізованість політичних інститутів не з рівнем їх демократизації, а з їх міцністю й організованістю, що гарантують пристосування до постійно мінливих соціальним цілям, за які борються вмикаються в політичне життя широкі маси населення. На їх думку, головним джерелом модернізації є конфлікт між соціальною мобілізацією, включеністю населення в політичне життя і інституалізація, наявністю певних механізмів і структур для артикуляції і агрегування їхніх інтересів.

Умови, які необхідні, для еволюційного шляху модернізації під керівництвом авторитарної політичної влади:

- Компетентність політичних лідерів, здатних, зберігаючи спілки однодумців, досягати угоди з противниками;

- Виділення якісно різних і нетривалих етапів у процесі реформ, кожен з яких повинен мати конкретні цілі і власні пріоритети;

- Успіх реформ багато в чому залежить від точного вибору часу їх проведення.

Таким чином, теоретики консервативного напрямку, вбачають в якості основного критерію еволюційного шляху модернізації і умови уникнення зайвої напруженості та конфліктності структурованість реформ. Вони повинні складатися з послідовного ряду відносно невеликих перетворень, нездатних викликати різкий спротив опозиції, і в сукупності представляють безперервне соціальне і політичний розвиток в заданому елітою напрямку.

Ліберальна теорія. Так само як і представники консервативної орієнтації, ліберали (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай, К. Дейч) підкреслюють, що найголовнішим завданням політичної модернізації є формування такої політичної системи, яка маючи справу з постійними змінами в соціальних і політичних вимогах населення, зможе давати на них адекватну відповідь. Але якщо консерватори робили основний наголос на забезпеченні політичного порядку, міцності і стабільності централізованих інститутів, то ліберали, при вирішенні модернізаційних проблем акцентують свою увагу на наявності постійного діалогу між тими, хто має владу, і населенням.

Представники ліберального напряму в якості основного критерію політичної модернізації виділяють "ступінь залученості населення в систему представницької демократії". Політична модернізація, на думку представників ліберальної концепції, припускає збільшення числа груп та індивідів, що мають не тільки право, а й реальну можливість бути почутим при прийнятті політичних рішень. У цілому ж, представники ліберальної концепції схильні пов’язувати характер і динаміку модернізації, зі зростанням відкритої конкуренції вільних еліт і ступеня політичної залученості пересічних громадян.

Серйозний внесок у розвиток теорії політичної модернізації вніс один з найвідоміших представників ліберальної концепції Р. Даль. Цей автор вважає, що успішний політичний розвиток і модернізація пов'язані з наявністю і функціонуванням в суспільстві двох основних критеріїв:

- Високого рівня політичної участі громадян;

- Розвинутого відкритого політичного суперництва різних груп і політичних лідерів.

Р. Даль виділяв сім умов, які впливають на рух до поліархія, а відтак, модернізації:

- Історична послідовність політичних реформ;

- Ступінь концентрації економічної влади;

- Рівень соціально-економічного розвитку;

- Становище дихотомії рівності - нерівності;

- Тип субкультурних відмінностей;

- Іноземне втручання;

- Характер переконань політичних лідерів.

Співвідношення даної системи умов з реальною практикою політичної модернізації в різних країнах допомагає провести теоретично обгрунтований аналіз причин політичної нестабільності.

На думку американського дослідника, перехід до поліархія повинен бути поступовим, еволюційним, уникають різких, стрибкоподібних русі, що передбачає оволодіння правлячими елітами консенсусної орієнтацією владарювання.