Відношення мистецтва до природи в контексті ренесансного пантеїзму.

 

Епоха Ренесансу, - надзвичайно багатозначна. Принаймні, у розвитку розглянутого відношення "людина-природа" Ренесанс з'являється як своєрідний рубіж, як епоха переходу від одухотвореного космосу до "нейтрального ґрунту". Перш, ніж надовго померкнути, природа блищала всіма своїми фарбами, вона стала як осередок краси й джерело радості людини, як об'єкт любові й преклоніння, як будинок людини. Функціонування Всесвіту усе ще описується в термінах "любов", "симпатія" й "антипатія".

В епоху Відродження, прекрасну в різноцвіття людських і природних фарб, цінностей, змістів, що виплеснулися ненадовго перед тим, як знову піти в сіре небуття, природа бачиться як "зовнішня людина". Зовнішня людина - це і є образ природи епохи Відродження. Природа як би проговорює себе через вінець свого творіння. Ренесанс, мабуть, не знав природи "самої по собі", що існує поза зв'язком зі сприймаючою її людиною. Мова природи була одночасно мовою теології, поезії, образотворчого мистецтва. У гуманістів Відродження природа - особливо вишукана майстерність мистецтва.

Тісний зв'язок природи й людини відбивається й поняттям "природного закону", що мав поширення в літературі цього періоду.

Нова "природна" магія, у порівнянні із середньовічної, привносить у ренесансне бачення світу вчення про ієрархічність й організамічність Універсума, всі елементи якого, включаючи людину, зв'язані єдиним ланцюгом взаємодій. Зберігаючи двоїсте відношення до природи, ренесансна епоха звеличує людину, наділяючи його божественними повноваженнями стосовно природи.

У Піко делла Мірандоли у вченні про "природну магію" людини, очистившись від недосконалостей, можна розвити в собі здатність осягати таємні сили макрокосму й управляти ними, людина здатна викликати на світло чудеса, сховані в затишних куточках світу, у надрах природи. Саме в такому контексті: виділення людини з космічного порядку, визнання його автономності, розуміння природи як нейтрального ґрунту, не одушевленої особливим для неї духом, а існуючої тільки для того, щоб служити людині, формувалося майбутнє раціональне бачення світу, а також світоглядна традиція, у якій людина й природа протипоставлені.

В епоху Відродження відбувається ототожнення понять "дослідження природи" й "пізнання істини" у контексті діяльності художників, що експериментують. Потім їхні шляхи починають розходитися. Зі звеличуванням розуму відбувалося приниження природи. Уже Галілей відзначав, що кольори, звуки не існують поза очами і вухами.

На епоху Ренесансу можна також глянути як на велику цільну спробу почати історію заново, на акт відновлення початку, регенерацію соціального часу. У цілому можна сказати, що саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про його необмежені можливості.

Естетика Відродження орієнтує мистецтво на наслідування природі. Однак на першому місці тут не стільки природа, скільки художник, що у своїй творчій діяльності вподібнюється Богові. У поступово вивільнюваному від церковної ідеології творці твору мистецтва найбільше цінується гострий художній погляд на речі, професійна самостійність, спеціальні навички, а його створення здобувають уже самодостатній, а не священний характер.

Одним з найважливіших принципів сприйняття творів мистецтва стає насолода, що свідчить про значну демократичну тенденцію на противагу моралізуванню й схоластичній "ученості" попередніх естетичних теорій.

Естетична думка Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу надсвітової божественної особистості в середні століття, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистості.