Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Категорії прекрасного та потворного в естетиці Середніх віків.Стр 1 из 6Следующая ⇒
Естетика та метафізика світла в філософії Середніх віків.
У естетиці Середньовіччя велике естетичне значення мало також світло. Естети вважають, що в основі любові середньовічної людини до світла лежала не стільки чарівність видимого світла, скільки захоплення перед прихованою енергією і силою, символом якої і було це видиме світло. Добре відома середньовічна пристрасть до яскравим кольорів. Це був варварський смак, що виявлявся в багатоколірності статуй і живопису на стінах церков, магія вітражів. Середньовіччя, майже позбавлене кольору, яким ми милуємося сьогодні, це результат руйнівної дії часу. Але за колірною фантасмагорією був страх перед мороком і жадання світла, що сприймається як порятунок. Краса сприймалася як світло, яке було знаком благородства. Ідеалом в цьому сенсі вважався середньовічний святий, про якого говорили: святий — це істота з світла. Світло виникає з божественного джерела, і врешті-решт зливається з енергією форми. Прояв краси як світла — це привабливість яскравих фарб і блиску. І це практичне значення врешті-решт стає частиною філософського значення. Пригадаємо середньовічні мозаїки, рукописи як приклади цього естетичного світла. Але це тільки зовнішні символи потужності світла. Середньовічні мислителі-містики за цим зовнішнім світлом бачили незбагненний, яскравіший, ніж сонце, світло. І концепція Бога як життєдайного світла прийшла до Августина і його послідовників в результаті складної релігійної і філософської історії, і вона сходить до, єгипетського і іранського богів що втілював як сонце і зірки, так і добродійну функцію світла, що дає життя і знання. Августин проповідував ідею створення світу Трійцею, але першоджерело у нього сповнене світла. Підносячи світло, середньовічні мислителі додавали йому такі естетичні функції: чарує відчуття, формує, упорядковує і створює всесвіт живих істот, полегшує пізнання. "Світло" виступло важливою категорією всієї середньовічної естетики. Активно розроблялася світлова символіка. "Метафізика світла" була тією основою, на якій у середні століття базувалося вчення про красу. Clarіtas у середньовічних трактатах означає світло, сяйво, ясність і входить майже в усі визначення краси. Краса для Августина - сяйво істини. Для Аквінського світло прекрасного означає "сяйво форми речі, будь то твір мистецтва або природи... таким чином, що вона постає перед ним у всій повноті й багатстві її досконалості й порядку".
Категорії прекрасного та потворного в естетиці Середніх віків.
Плотіновская концепція краси вплинула на патристику (особливо на Августина) і на середньовічну європейську естетику й художню практику. Патристична естетика, опираючись на біблійний креаціонізм, затверджувала споконвічну ідеальну красу тварного світу й людини, хоча до реальної чуттєвої краси гріховного світу ("граду земного") ставилася двозначно. З одного боку, бачила в ній безперечний доказ творчої діяльності Бога, а з іншого боку - небезпечне джерело чуттєвих прагнень, що відволікає від пошуків духовного. В Августина, як й у всіх отців Церкви, краса - об'єктивна властивість духовно-матеріального універсума. Вона, як й у Плотіна, є показником буттєвості речі. Краса буває статичною й динамічною. Розвиваючи ідеї Цицерона, Августин розрізняє прекрасне в собі й для себе, тобто власне прекрасне (pulchrum), і прекрасне як відповідне чомусь (aptum, decorum). Слідом за Плотіном він вибудовує християнську ієрархію краси. Її джерелом є Бог, а вищим носієм Логос-Христос. Від останнього походить краса Універсума (небесних чинів, людини, його душі й тіла, предметів й явищ матеріального світу) і духовна краса (моральна, краса наук і мистецтва). Краса приносить задоволення, її споглядання може привести до блаженства; вона є предметом любові; вище користі й усього утилітарного. Краса цілого виникає на основі гармонійної єдності протилежних складових, зокрема прекрасних і потворних елементів. Структурними принципами чуттєво сприйманої краси є форма, число (= ритм), порядок, рівність, симетрія, домірність, пропорція, згода, відповідність, подоба, рівновага, контраст і чільний над усіма принцип - єдність. Краса людини складається в єдності його душевної й тілесної краси. Тіло людини створене прекрасним у всіх відносинах. Однак відсутність фізичної краси не заважає людині бути причетним до більше високих щаблів краси, включаючи й вищу. Головною метою всіх мистецтв є створення краси.
У східній патристиці найбільшу увагу проблемам краси приділив Псевдо-Діонісій Ареопагіт, що опирався на неоплатонічні й ранньохристиянські ідеї. У його розумінні рушійною силою Універсума є божественний ерос, що збуджується красою й прекрасним. В онтологічному плані він розрізняв три щаблі краси: 1) абсолютну божественну красу - "Єдине-благе-і-прекрасне", або істинно (= сутнісно) Прекрасне, котре є "причиною гармонійності й блиску у всьому сущому"; 2) красу чинів небесної ієрархії й 3) красу предметів й явищ тварного світу. Всі три рівні об'єднані наявністю в них якогось недискурсивного знання про умоглядну не пізнаваність Краси Бога - "духовної краси", що реалізується на кожному із щаблів у формі відповідного їй "світла". Світло в системі Ареопагіта, як потім й у середньовічній естетиці Візантії й Західної Європи, виступає однієї з головних модифікацій краси. У системі глобального символічного богослов'я Псевдо-Діонісій прекрасне тварного світу є "подібним" ("подібним" на відміну від "неподібних", "несхожих") символом божественної краси, а потворне в деяких випадках виступає її "несхожим" символом, "неподібною подобою". Естетичні уявлення отців Церкви, неоплатоніків і почасти Аристотеля й стоїків лягли в основу християнської середньовічної естетики, у тому числі й у розумінні прекрасного. У роботах середньовічних мислителів Іоанна Скота Еріугени, Гуго Сен-Вікторського, Гійома Овернського, Альберта Великого, Бонавентури, Фоми Аквінського, склалася багатоаспектна середньовічна концепція прекрасного. З одного боку, краса розумілася об'єктивно як об’єктивована сяюча Слава Бога (splendor Deі), що виражає себе в красі матеріального світу. З іншого боку - прекрасне визначалося через суб'єкт-об'єктне відношення: прекрасно те, що "подобається саме по собі" (Гійом), приносить насолоду в процесі неутилітарного споглядання. При цьому затверджувалося, що цю насолоду викликають тільки речі, що володіють певними об'єктивними властивостями ("пропорція й блиск" [consonantіa et clarіtas], відповідність частин цілому, а цілого - призначенню речі, виразність у зовнішньому вигляді сутності речі, гармонійність, упорядкованість, співмірність, відповідана величина). Краса осмислюється як сяйво (або просвічування) "форми" (ідеї) речі в її матеріальному вигляді (Альберт Великий). Розвивається світлова естетика, затверджується анагогічна функція прекрасного (Іоанн Скот Еріугена й інші послідовники Ареопагіта). Послідовники Августина приділяють багато уваги математичним аспектам краси й одночасно питанням її сприйняття, насолоди нею. Бонавентура вводить поняття "краси (форми) Христа" (specіes Chrіstі), думає число (принцип числення), що лежить в основі пропорційності, а отже - і краси, і насолоди нею. У сфері морально прекрасного він вважає, що зло не сприяє красі, але в деяких випадках його наявність по контрасту може підсилити красу. Відомий із середньовічним поданням підвів З Кузанський, що активно опирався на "Ареопагітиків". Поняття прекрасного він визначав трьома головними моментами: сяйвом форми й кольори й пропорційністю елементів відповідного об'єкта; здатністю об'єкта будити до себе потяг і любов й умінням "збирати всі воєдино".
Категорія потворного виникла в естетиці як опозиційна категорії прекрасного. Нею позначають ту область неутилітарних суб'єкт-об'єктних відносин, що пов'язана з антицінністю, з негативними емоціями, почуттям невдоволення, відрази й т.п. На відміну від головних категорій естетики естетичного, прекрасного, піднесеного, трагічного, комічного вона має складний опосередкований характер, тому що визначається звичайно тільки у відношенні до інших категорій як їхнє діалектичне заперечення або як інтегральна антиномонічна складова (прекрасного, піднесеного, комічного). Найбільше активно розроблялася в сфері імпліцитної естетики з найдавніших часів, де осмислювалася у двох аспектах: потворне в дійсності й потворне в мистецтві. Потворне в християнській естетиці Особливе місце проблема потворного займає в християнській естетиці. Продовжуючи неоплатонічну традицію й опираючись на біблійну ідею креаціонізму, християнські мислителі високо цінували видиму красу світу й людини. Потворне в природі й людині розглядалося, як наслідок гріхопадіння й псування, дефіциту краси. З іншого боку, чуттєва краса - джерело прагнення й гріховних спокус, тому християнам пропонувалося якщо не применшувати, то принаймні ховати її й не захоплюватися нею. Відповідно до християнської доктрини непривабливий і навіть потворний зовнішній вигляд цілком може сполучатися із внутрішньої (душевної або духовної) красою. Більше того, деякі з ранніх отців Церкви, опираючись на євангельське свідчення, розвивали ідею "непоказного", "знехтуваного" виду Ісуса, у якому він з'явився на землі. Вони думали, що в такому (не привертаючому до себе) вигляді Ісусові легше було донести до, людей красу духовних істин, виконати свою жертовну місію на землі. У системі глобального патристического символізму "знехтуваний", "гідний наруги" вид Христа стає символом його невимовної божественної краси. Потворне із часів патристики нерідко наділяється символічною функцією. Один з найбільших батьків Церкви Григорій Нісський (ІV в.) тлумачив еротичні образи біблійної "Пісні пісень" як символи найвищої духовності, а Псевдо-Діонісій Ареопагіт у контексті апофатичного (негативного) богослов'я стверджував, як ми пам'ятаємо, що Бог може зображуватися (позначатися) навіть під видом самих непривабливих речей, наприклад, каменів, хробаків і т.п. Самою протилежністю зовнішнього вигляду архетипу ("неподібною подобою") символічний образ повинен збудити психіку сприймаючого на пошуки в сферах, далеких від його зовнішнього вигляду.
На цій основі розвилася "естетика аскетизму" християнського чернецтва, у якій, зокрема, фактично естетизуються такі "потворні" для повсякденної свідомості речі, як гниюча плоть аскета, в якій копошаться хробаки, гнійні рани й т.п., не говорячи вже про сльози, стогони, ридання, - про все це пишуть багато хто з агіографів. Тут феномени потворного постають символами аскетичного подвигу, християнської мужності, духовної стійкості. Ця традиція була активно розвинена західним християнським мистецтвом, де стали популярними експресивно-натуралістичні зображення страждаючого, умираючого, мертвого Христа й катувань мучеників аж до натуралістичного зображення плоті, що розкладається. Тут потворне виступає не антитезою прекрасному, але його опосередкованою релігійною свідомістю символом. Від Августина в християнській культурі йде традиція розуміння потворних явищ як органічних компонентів (поряд із прекрасними й нейтральними в естетичному відношенні) прекрасного цілого божественного Універсума. Християнство, зв'язуючи потворне зі злом, не визнає за ним онтологічного статусу. Абсолютно потворне (deformіtas) розуміється як небуття (= відсутність форми). У протилежність західноєвропейському середньовічному мистецтву, що інтенсивно зображувало (часто в експресивно-натуралістичних формах) "потворні" образи в повчально-дидактичних й емоційно-спонукальних цілях, візантійсько-православне мистецтво, живопис Відродження й класицизму практично повністю виключали їх зі свого образотворчого арсеналу.
|
||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2021-08-16; просмотров: 97; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.154.208 (0.008 с.) |