Тема V ІІ. Основи господарського права

Правовий статус фізичної особи як суб’єкта господарської діяльності. Вільні економічні зони. Правовий статус. Забезпечення господарських зобов’язань.

Зміст програми

Господарські правовідносини: поняття, особливості, суб’єкти та об’єкти. Регулювання господарської діяльності. Господарські зобов’язання: поняття, сторони, особливості. Господарські договори: поняття, особливості укладення, зміст, форма. Відповідальність у господарському законодавстві: поняття, ознаки, підстави. Господарські правопорушення, поняття та особливості. Правовий статус вільних економічних зон.

 

Література

[17] – 241-254.

   

Кількість годин: 12 год.

Вид навчального завдання: скласти конспект.

Методичні вказівки

При опрацюванні студентам слід звернути увагу на поняття, предмет регулювання та метод господарського права. Джерела господарського права. Господарські правовідносини: поняття, особливості, суб’єкти та об’єкти. Регулювання господарської діяльності. Визначити статус вільних економічних зон.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте статус вільних економічних зон.

2. Назвіть учасників відносин у сфері господарювання.

3. Що таке підприємництво?

 

Форми контролю:

Поточний – виступ з повідомленнями

Підсумковий – тестовий контроль

Лекційний матеріал

Залежно від того, хто є суб’єктом підприємницької діяльності — юридична чи фізична особа, законодавець передбачив окремі вимоги щодо документів, які необхідні для їх реєстрації. Наразі для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльнос­ті — юридичної особи необхідно подати такі документи: а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом; б) установчі документи, до яких необхідно віднести: рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи; установчий договір, якщо власників або уповноважених ними органів два і більше; в окремих випадках протокол установчих зборів (конференції); статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності; в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб’єктів господарювання у випадках передбачених законом; г) реєстраційну картку встановленого зразка; ґ) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання; д) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи може бути місце проживання одного з його засновників, а також інша адреса, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення чи його частини.

Державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Якщо фізична особа бажає проводити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, вона має подати до органу державної реєстрації такі документи: а) реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію; б) дві фотокартки; в) довідку про включення до державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів; г) документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію; д) документ, який засвідчує особу.

За наявності всіх документів орган державної реєстрації зобов’язаний у строки, що не перевищують п’яти робочих днів з дня їх надходження, здійснити реєстрацію та видати свідоцтво про державну реєстрацію. В разі недотримання передбачених вимог посадові особи в обов’язки яких входить реєстрація, можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих бан­ків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Якщо суб’єкт підприємницької діяльності змінює свою назву або організаційно-правову форму, а також форму власності, то він протягом місяця зобов’язаний подати документи для перереєстрації. Здійснення перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності є аналогічною його реєстрації.

У разі зміни свого місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації.

Чинне законодавство передбачає такі випадки припинення
підприємницької діяльності: 1) з власної ініціативи підприємця; 2) у разі закінчення строку дії ліцензії; 3) у разі припинення існування підприємця; 4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України. Припинення підприємництва в судовому порядку передбачає наявність рішення суду або господарського суду в разі: 1) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; 2) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; 3) несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; 4) визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом; 5) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно із законодавством.

Підприємці мають право самостійно приймати рішення без будь-яких обмежень і вільно здійснювати свою діяльність, що не суперечить чинному законодавству. При цьому законодавець, проголошуючи свободу пiдприємницької дiяльностi, одночасно в iнтересах держави й суспiльства встановлює для неї певнi обмеження, за якими цю дiяльнiсть можна подiлити на три види: вiльну, дозвiльну (лiцензовану) i державну.

Вiльна пiдприємницька дiяльнiсть характеризується тим, що пiдприємець має право без жодних обмежень здiйснювати самостiйно будь-яку дiяльнiсть, що не суперечить чинному законодавству (згiдно з принципом «дозволено все, що не заборонено законом»).

Дозвiльна (лiцензована) пiдприємницька дiяльнiсть може здiйснюватися лише за спецiальним дозволом (лiцензiєю), що видається Кабiнетом Мiнiстрiв України чи уповноваженим ним органом. Це зумовлено необхiднiстю передбачити безпеку для окремих громадян, так i для суспiльства в цiлому. Її перелiк, установлений ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», є досить широким.

Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання забороняється. Доходи, одержані таким суб’єктом, підлягають стягненню до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Держава, органи державної влади та органи місцевого само­ врядування не є суб'єктами господарювання. У сфері господа­рювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточ­ну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів госпо­дарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

—державне замовлення, державне завдання;

—ліцензування, патентування і квотування;

—сертифікація та стандартизація;

—застосування нормативів та лімітів;

—регулювання цін і тарифів;

—надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

—надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на ос­нові загальнодержавних програм, що затверджуються Верхов­ною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єкта­ми господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досяг­ненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслі­док чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації то­вару на ринку.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематич­на, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнен­ня економічних і соціальних результатів та одержання прибут ку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійсню­вати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємниц­тво в яких забороняється, встановлюються виключно законом. Підприємництво здійснюється на основі:

—вільного вибору підприємцем видів підприємницької
діяльності;

—самостійного формування підприємцем програми діяль­ності, вибору постачальників і споживачів продукції, що вироб­ляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших
видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, вста­новлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

—вільного найму підприємцем працівників;

—комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

—вільного розпорядження прибутком, що залишається у
підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом;

—самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономіч­ної діяльності, використання підприємцем належної йому част­ки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких органі­заційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

З метою створення сприятливих організаційних та економі­чних умов для розвитку підприємництва органи влади на умо­вах і в порядку, передбачених законом:

—надають підприємцям земельні ділянки, передають держав­
не майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

—сприяють підприємцям в організації матеріально-техніч­ного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяль­ності, підготовці кадрів;

—здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій
об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем
або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

—стимулюють модернізацію технології, інноваційну
діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та
послуг;

—надають підприємцям інші види допомоги.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи уп­равління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта гос­подарювання, передбачені законодавством. Статут може місти­ти й інші відомості, що не суперечать законодавству

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводить­ся у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюєть­ся шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, пе­ретворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — зас­новників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським кодексом, — за рішен­ням суду.

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови держав­ної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звер­нено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність.

—безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

—із залученням або без залучення найманої праці;

— самостійно або спільно з іншими особами.
Громадянин-підприємець зобов'язаний:

—у передбачених законом випадках і порядку одержати
ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

—повідомляти органи державної реєстрації про зміну його
адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль­
ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності,
що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

—додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за­безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним ви­готовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації
продукції, встановлених законодавством;

—не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

—вести облік результатів своєї підприємницької діяльності
відповідно до вимог законодавства;

—своєчасно надавати податковим органам декларації про
доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та
інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обо­в'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Правовий статус вільних економічних зон

Однією із форм залучення іноземних інвестицій як вчить світовий досвід є створення у певних містах або регіонах спеціальних (вільних) економічних зон (надалі – СЕЗ), з установленням пільгового режиму економічної діяльності, стимулюванням інвестування в економіку цих територій. Створення спеціальних економічних зон має на меті на вирішення завдань економічного і соціального розвитку різних територій, що розширює можливості торгівлі, науково-технічного співробітництва, реалізації великих інвестиційних проектів, оскільки встановлення в них особливого митного режиму, пільгового порядку оподатковування та інших спеціальних умов створює додаткові стимули іноземного інвестування.. До речі, перший різновид СЕЗ зона зовнішньої торгівлі, де діяли знижені імпортні тарифи на комплектуючі для виробництва автомобілів, - з'явився у США у 1934 році у період великої депресії.

Другою, більш прогресивною формою залучення іноземних інвестицій є території пріоритетного розвитку (надалі – ТПР). Вони включають технополіси, технопарки, науково-технічні зони, котрі створюються з амбіційними цілями випереджального економічного зростання. На території України розташовані 11 СЕЗ і 72 ТПР, що охоплюють близько 10 відсотків її території.

Відповідно до ч. 1 ст. 401 ГК і ст. 1 цього Закону спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина частин, території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Документи про створення СЕЗ повинні містити:

­ рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про СЕЗ у разі її створення за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих рад та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована СЕЗ у разі створення СЕЗ за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

­ проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву СЕЗ;

­ точний опис кордонів СЕЗ та карту її території;

­ техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування СЕЗ, який має включати: мету, функціональне призначення та галузеву спрямованість її діяльності; етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої й соціальної інфраструктури.

Залежно від господарської спрямованості економіко-правових умов діяльності і відповідно до Конституції в Україні можуть створюватися такі види СЕЗ:

­ зовнішньоторговельні, зони – частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації:

­ вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони (зони франко), митні склади;

­ комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, й імпорто-орієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв;

­ науково-технічні зони - СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів — технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

­ туристсько-рекреаційці зони – СЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

­ банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують тільки ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

­ зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.