Тема І V . Основи цивільного права

Умови недійсності правочину. Способи забезпечення виконання зобов’язань. Спадкове право. Спадкуваня за законом та за заповітом.

Охорона спадкових прав.

Зміст програми

Цивільні правовідносини: поняття, особливості, суб’єкти. Правочин як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків. Поняття та підстави виникнення правочину, умови його недійсності. Зобов’язальне право України: поняття, предмет регулювання, сторони. Підстави виникнення та припинення зобов’язань. Спадкуваня за законом та за заповітом. Види заповітів та умови їх недійсності. Спадкова трансмісія. Черги спадкування за законом.

Охорона спадкових прав.

 

 

Література

[9] – 173-181;

    190-196.

[12] – 184-191.

Кількість годин: 10 год.

Вид навчального завдання: скласти конспект.

Методичні вказівки

При опрацюванні студентам слід звернути увагу на такі інститути цивільного права як «зобов’язання», «спадкування» та «цивільно-правова відповідальність». В результаті вивчення даної теми студент оволодіє знаннями про спадкування та його види.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Що таке зобов’язання?

2. Назвіть умови дійсності правочинів.

3. Які підстави спадкування визначає спадкове право?

 

Форми контролю:

Поточний – перевірка конспекту

Підсумковий – тестовий контроль

Лекційний матеріал

Предмет виконання юридичного обов'язку — це певні матеріальні або нематеріальні блага (наприк­лад, речі, послуги, результати інтелектуальної твор­чості тощо).

Суб'єктом виконання юридичного обов'язку є боржник, на якому лежить зобов'язання щодо вчи­нення певних дій і від якого кредитор має право ви­магати їх учинення. До зазначених суб'єктів слід та­кож віднести осіб, до яких звернуто вимогу закону щодо заборони певної поведінки, а також осіб, які взяли на себе це зобов'язання добровільно.

Місце виконання цивільно-правових обов'язків визначається законом, договором або іншим норма­тивним актом. У разі його невизначеності виконан­ня здійснюється згідно з вимогами Цивільного ко­дексу України:

• зобов'язання, стосовно передачі будівель та іншого нерухомого майна, виконуються за міс­цем їх знаходження;

• за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

• за зобов’язанням про передавання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання;

• за грошовим забов’язанням – за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання;

• за решти зобов'язань виконання здійснюється за місцем проживання боржника.

 Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Невиконання боржником обов'язку в уста­новлений строк, тобто прострочення, призводить до негативних наслідків для суб'єктів виконання. При­міром, кредитор має право вимагати відшкодування збитків, спричинених простроченням. Якщо вико­нання цивільно-правового обов'язку внаслідок про­строчення втратило для кредитора інтерес, він має право відмовитися від прийняття простроченого ви­конання. Ризик випадкового настання неможливості виконання певного обов'язку переходить на винну в простроченні сторону.

Для належного і своєчасного виконання юридич­ного обов'язку цивільне право передбачає такі засо­би його забезпечення: неустойку, заставу, поруку, завдаток, гарантію, притримання.

Право на захист являє собою суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міру її мож­ливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно виходить із конституційного положення: "Пра­ва і свободи людини і громадянина захищаються су­дом" (ст. 55 Конституції України).

У разі порушення цивільних прав конкретної осо­би їх захист здійснюється в порядку цивільного су­дочинства. Так, згідно з цивільно-процесуальним за­конодавством будь-яка заінтересована особа має пра­во в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права чи охоронюваного законом інтересу.

Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав особи:

• визнання права (скажімо, права власності на житло одного із подружжя);

• визнання правочину недійсним;

• припинення дії, яка по­рушує право (наприклад, будівництво одним суб’єктом господарської споруди на частині земельної ділянки іншого);

• відновлення становища, яке існувало до порушення (наприклад, зобов’язання судом спростувати неправдиві відомості);

• примусове виконання обов’язку в натурі (наприклад, присудження виконати зобов’язання за договором)

• зміна правовідношення (за вимогою покупця суд може знизити ціну, якщо були виявлені недоліки речі або, наприклад, за вимогою підрядника суд може змінити термін виконання роботи, якщо це обумовлено обставинами, за які він не відповідає);

• припинення правовідношення (суд може розірвати договір підряду, оскільки підрядник не виконує вказівок замовника);

• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (наприклад, через поставку недоброякісного товару покупець не одержав доходу, тому збитки мають бути відшкодовані);

• відшкодування моральної шкоди (наприклад, у разі заподіяння каліцтва, спотворення обличчя тощо);

• визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (наприклад, райрада надала дозвіл на використання першого поверху будинку під кафе. Вмонтовані холодильні камери створюють високий шумовий фон. Порушене право мешканців на безпечне довкілля може бути захищене шляхом скасування цього рішення).

Зазначені способи захисту цивільних прав реалі­зуються з допомогою спеціальних засобів. Серед них передусім слід відзначити позовні, оскільки захист прав особи здійснюється через подання позову до суду (в разі, коли однією зі спірних сторін є грома­дянин) чи господарського суду (коли спірними сторона­ми є юридичні особи). Іноді є можливим адміністра­тивний порядок захисту прав через звернення до відповідних адміністративних органів. Захист ци­вільних прав у випадках та в порядку, передбачених законодавством України, здійснюється  третейськими судами.

Крім спеціальних засобів захисту прав особи, ци­вільне право допускає самозахист цивільних прав та прав іншої особи від порушень і протиправних посягань, тобто застосування засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Цивільно-правова відповідальність — уста­новлена законом негативна реакція держави на ци­вільне правопорушення, що виявляється в позбавлен­ні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана з за­стосуванням санкцій майнового характеру, спрямо­ваних на відновлення порушених прав і стимулюван­ня нормальних ринкових відносин, і полягає в стяг­ненні неустойки, штрафу або пені. Підставами для цивільно-правової відповідальнос­ті є: наявність майнової шкоди (у грошовому вира­зі — майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою. Тільки сукуп­ність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання дохо­дів, грошовий вираз майнової шкоди називають збитками. Збитки поділяються на два види: реальна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і втрачена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було ви­конане).

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадо­говірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відпові­дальності є принцип вини, тобто відповідальність на­стає лише за вини заподіювана шкоди. Вину визна­чають як психічне ставлення особи до своєї проти­правної дії. На відміну від кримінального законодавства цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не ви­конала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе проти­лежного.

Вина може бути у формі умислу (коли правопо­рушник передбачає негативні наслідки своєї проти­правної поведінки та бажає їх настання або ставить­ся до їх настання байдуже) чи необережності (коли перед­бачає настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але легковажно розраховує їх від­вернути, або не передбачає настання негативних наслідків, хоча міг і повинен був їх передбачати).

Умовою цивільно-правової відповідальності є та­кож наявнiсть причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Різновидами цивільно-правової відповідаль­ності є: договірна та позадоговірна; часткова і солідарна; основна й субсидіарна (додаткова); повна та обмежена.

За деякі дії цивільно-правова відповідальність може наставати без вини, якщо вона обумовлена законом чи договором. Зокрема, до них слід віднести такі випадки: за невиконання грошового зобов'язання; зберігача за втрату, недостачу чи пошкодження майна; за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної не­безпеки.

Договірна відповідальність настає в разі порушен­ня договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зо­бов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату й пошко­дження його майна, а також не одержані ним до­ходи).

Якщо в цивільному правовідношенні є декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце часткова, со­лідарна чи субсидіарна відповідальність. За частко­вої відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стяг­нення на майно всіх боржників, частини їх або одно­го із них. Виконання солідарного зобов'язання одним із декількох боржників звільняє останніх од відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або догово­ром. Субсидіарна, або додаткова, відповідальність має місце за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового. У разі неможливості відшкоду­вання збитків основним боржником до відповідаль­ності притягається додатковий. Скажімо, за вчинену шкоду неповнолітнім віком од 14 до 18 років несе відповідальність він сам за наявності у нього власно­го майна. Якщо такого майна він не має, то відшко­довувати вчинену ним шкоду зобов'язані його бать­ки або піклувальники.

Боржник звільняється од відповідальності за не­виконання зобов'язання або вчинення позадоговір­ної шкоди, коли мають місце непереборна сила чи випадок.

 Спадкування за законом і за заповітом

Спадкове право — сукупність цивільно-пра­вових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи за правом спадку­вання.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власни­ка, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги (невиконані зобов'язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони в нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї.

Спадщина відкривається тільки після смерті гро­мадян (фізичних осіб) або оголошення їх померлими. Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями мо­жуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадку­вання між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смер­ті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє місце проживання спадкодавця, а якщо во­но невідоме, — місцезнаходження нерухомого майна чи основ­ної його частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем за­повідана, а інша частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких ви­падках, коли: заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до від­криття спадщини або відмовилися прийняти її.

Спадкодавцями як за законом, так і за запові­том можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. До громадян як спадкоємців належать особи, які бу­ли живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іно­земні громадяни та особи без громадянства.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за за­повітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спад­щини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Цивільне законодавство встановлює суворі обме­ження щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи:

• які навмисно позбавили життя спадкодавця чи ко­го-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (дане положення не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом);

• які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

• батьки після дітей, відносно яких вони позбав­лені батьківських прав і не були поновлені в цих правах;

• батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухиляли­ся від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків з утримання спадкодавця, якщо ці обставини пiдтверджено в судовому по­рядку;

• одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщи­ни в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п’ять черг спадкоємців. До першої черги належать: діти, в тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, батьки. До другої черги належать: рідні брати і сестри померлого; дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері. До третьої черги належать: рідні дядькота тітка спадкодавця. До четвертої черги належать: особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини. До п’ятої черги належать: інші родичі до шостого ступеня споріднення включно та утриманці спадкодавця. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключа­ючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять в ко­ло спадкоємців за законом, а також окремим організаці­ям чи державі. Заповідач може позбавити права спадку­вання одного чи всіх своїх спадкоємців за законом.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з вказівкою про місце та час його складення, власноручно підписаний заповідачем та нотаріально посвідчений.

Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Але в інтересах громадян, яким обставини не завжди дозволяють звернутися до нотаріальної контори чи до виконкому відповідної ради, закон покладає на певних посадових осіб обов'язки по посвідченню заповіту, який у цих випадках прирівнюється до нотаріально посвідче­ного. До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

— заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступ­никами по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будин­ків для престарілих та інвалідів;

— заповіти громадян, які перебувають під час пла­вання на морських суднах або суднах внутрішнього пла­вання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

— заповіти громадян, які перебувають у розвідуваль­них, арктичних та інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

— заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та ін­ших військово-лікувальних закладах, посвідчені началь­никами, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

— заповіти військовослужбовців, а в пунктах дисло­кації військових частин, з'єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб, що вчиняють нотаріальні дії, також заповни працівників і служ­бовців, членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів;

— заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлен­ня волі, посвідчені начальниками місць позбавлення во­лі.

Названі вище посадові особи зобов'язані негайно пе­редати по одному примірнику посвідчених ними запові­тів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання, або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до державного нота­ріального архіву міста Києва.

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпоря­дження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, що підтвер­джують його право на майно, яке заповідається.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто за­повідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізич­ної чи юридичної особи, держави, але разом з цим закон забезпечує права та інтереси так званих обов'язкових спадкоємців, тобто осіб, які, незважаючи на зміст запо­віту, завжди мають право на певну частку спадщини.

Цивільний кодекс України встановлює право на обов'язкову частку в спадщині неповнолітнім або не­працездатним дітям спадкодавця, а також непрацездатній дружині, бать­кам, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кож­ному з них у разі спадкоємства за законом. Обов'язкова частка спад­щини не обтяжується боргами спадкодавця.

Чинне законодавство містить спеціальні вимоги що­до розпорядження вкладами на випадок смерті вкладни­ка. Так, у відповідності із ст. 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження на випадок смерті про видачу вкладу будь-якій особі, організації або дер­жаві. Таке розпорядження оформлюється шляхом над­пису на особистому рахунку, або шляхом подання заяви в банківську установу чи складанням на вклад окремого нотаріального посвідченого заповіту.

Прийняття спадщини — це засвідчення згоди спадко­ємця вступити у всі відношення спадкодавця, які скла­дають у сукупності спадщину; така згода повинна бути виражена встановленим законом способом.

Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець, який не проживав разом із спадкодавцем протягом шести місяців подасть заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини; якщо спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем протягом шести місяців не заявить про відмову від спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто (від імені малолітньої заяву подають батьки). У виключних випадках встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини може бути продовжений судом (наприклад, спадкоємець дове­де, що він не знав і не міг знати про відкриття спадщи­ни). Спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за письмовою згодою всіх інших спадкоєм­ців, які прийняли спадщину, включені в свідоцтво про право на спадщину як такі, що прийняли спадщину, але за умови, що свідоцтво про право на спадщину ще ніко­му не видавалося.

Спадкоємець, який не бажає прийняти спадщину, може відмовитися від належної йому частки на користь інших спадкоємців за законом чи за заповітом, а також на користь держави чи будь-якої організації. Проте така відмова можлива лише на користь тих спадкоємців, які були закликані до спадщини, тобто на користь спадкоєм­ців однієї черги.

Право спадкоємців на певне майно підтверджується свідоцтвом про право на спадщину (за законом чи за за­повітом). В кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно і перелічуються всі спадкоємці та визначається частка спадщини спадкоємця, якому видається свідоцтво про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину видається держав­ною нотаріальною конторою за місцем відкриття спад­щини після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Свідоцтво може бути видане і раніше, якщо є дані про те, що окрім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

За видачу свідоцтва про право на спадщину, у відпо­відності з декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. "Про державне мито", із спадкоємців стя­гується мито у розмірі 0,5 відсотків спадщини, незалеж­но від того, в яких родинних чи сімейних зв'язках вони перебували з померлим.

Від сплати мита за видачу свідоцтва про право на спа­дщину звільняються: неповнолітні; особи, які спадкують майно осіб, які загинули при захисті СРСР та України у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків або у випадках виконання обов'язку громадянина при ря­туванні життя людей, охороні громадського порядку і бо­ротьбі зі злочинністю, охороні власності громадян, колек­тивної чи державної власності, а також осіб, які загинули чи померли внаслідок захворювання, пов'язаного з Чорно­бильською катастрофою; на майно осіб, реабілітованих у встановленому порядку; жилий будинок, пай у житлово-будівельному кооперативі, квартиру, яка належала на праві приватної власності, якщо вони проживали в цьому бу­динку, квартирі протягом шести місяців з дня смерті спад­кодавця; внески в установах Ощадбанку та інших кредит­них установах; страхові суми з договорами особистого та майнового страхування, облігації державних позик та інші цінні папери, суми заробітної плати, суми авторського го­норару та в деяких інших випадках.