Форми організації суспільного виробництва і їх значення для виробничих процесів

План

1.Форми організації суспільного виробництва

2. Концентрация виробництва

3. Спеціалізація виробництва

4. Конверсія

5. Кооперування виробництва

6. Комбінування виробництва

7. Диверсифікація виробництва

 

 

       1.На різно - галузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси подальшого суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на засаді якої створюються й розвиваються інші форми його організації – деконцентрація, спеціалізація, конверсія, кооперування, комбінування і диверсифікація, кожна з яких має свої об’єктні види та показники рівня розвитку.

2.Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш зростаючих розмірах підприємств.

У господарській діяльності виокремлюють три основні види концентрації:

Агрегатну – збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування;

Технологічну – укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємств;

Заводську (фабричну) – процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об’єднань), який здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

Розрізняють абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром підприємств тієї чи іншої галузі економіки, другий – часткою великих підприємств за певним показником.

Для визначення відносного рівня концентрації виробництва всі підприємства групують за їхніми розмірами. Ознакою для групування може бути чисельність персоналу, вартість основних фондів, обсяг продукції.

Однак треба усвідомлювати, що чисельність персоналу (особливо, за умови високомеханізованого й автоматизованого виробництва) не спроможна дати вірогідну характеристику рівня концентрації, а вартість основних фондів лише опосередковано характеризує розмір підприємства. Інакше кажучи, тільки обсяг виробленої продукції найбільш точно й повно відображає рівень концентрації виробництва.

У монопродуктивних галузях розмір підприємств доцільно визначити за обсягом продукції в натуральному виразі, а в галузях з однорідним устаткуванням та широким асортиментом продукції, – за кількістю встановленого устаткування (наприклад, у текстильній промисловості – за кількістю ткацьких верстатів або веретен). У сезонних галузях (наприклад цукровій промисловості) розмір підприємства обчислюється за показником середньодобової переробки сировини.

Підвищення рівня концентрації виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні показники і зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, ліпше використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність.

При цьому вартість сконцентрованих засобів виробництва зростає повільніше, ніж економічний ефект від їхнього спільного використання.

Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, перевищення якої унеможливлює подальше зростання ефективності виробництва. Створення і функціонування надмірно великих підприємств є часто недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних міркувань; воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції продуцентів на світовому й національному ринках. Тому в ринкових умовах господарювання між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес – деконцентрація виробництва. Такий процес повинен здійснюватися завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств.

Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства (фірми) є технічно (технологічно) передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, які домінують передусім у науково-виробничій сфері. Близько 90% усіх фірм – це малі фірми, так звані венчурні (ризикові) організації, які на одиницю витрат створюють і реалізують нововведень у кілька разів більше, ніж великі концерни; понад 80% несільськогосподарських підприємств належить до дрібних і середніх (з чисельністю робітників менше 500 осіб, а на більшості з них – навіть менше 50 осіб). Їхня частка в загальній кількості робочих місць становить понад 45%.

3. Для того, щоб підвищити продуктивність праці, спрямованої, наприклад, на виготовлення якої-небудь частини всього продукту, необхідно, щоб виробництво цієї частини спеціалізувалося, стало особливим виробництвом, що дозволяє виготовлення масового продукту і тому допускає використання окремих машин і обладнання.

Спеціалізація – раціональна форма суспільної організації виробництва, заснована на розподілі праці і найтіснішим чином пов’язана з науково-технічним прогресом. Основна мета спеціалізації виробництва полягає в підвищенні продуктивності суспільної праці. Являючись найважливішою умовою науково-технічного прогресу і разом з тим його наслідком, спеціалізація є процесом концентрації масового виготовлення обмеженої номенклатури однорідної продукції із застосуванням найефективнішої техніки і організації виробництва в межах різних підрозділів промисловості.

Спеціалізація промисловості як об’єктивний результат розподілу праці полягає в розподілі існуючих і створенні нових, відокремлених галузей, які характеризуються єдністю економічного призначення продукції, що випускається, спільністю технічної бази і технологічних процесів, однорідністю використаної сировини, особливим професійним складом кадрів.

Спеціалізація галузі означає пристосованість галузі і підприємств, які в неї входять до випуску сукупності певної і постійно повторюваної технологічно однорідної номенклатури готової продукції, що йде для задоволення потреб тієї або іншої галузі економіки, промисловості, окремих виробництв, суспільних і особистих потреб. В цьому випадку номенклатурі властива широка спільність економічного призначення продукції.

Спеціалізація підприємства потребує пристосованості його підрозділів, технологічних процесів і обладнання, складу кадрів і їх кваліфікації до виготовлення технологічнооднорідної повторюваної номенклатури продукції, що має, як правило, вузьке або обмежене економічне призначення. При такій спеціалізації з’являється можливість використовувати, високопродуктивну спеціальну і спеціалізовану техніку, прогресивні масово-потокові методи організації виробництва, найбільш раціонально використовувати кваліфіковані кадри. На цій основі досягається найбільша продуктивність суспільної праці, підвищується економічна ефективність виробництва. Процес поглиблення заводської спеціалізації зводиться до підвищення технологічної однорідності виробництва шляхом постійного скорочення номенклатури продукції, що випускається.

Слід мати на увазі, що в промисловості кількість найменувань продукції, що випускається, значно більше, ніж число наявних підприємств, і номенклатура зростає невимірно швидше ніж число нових підприємств, що вводяться. У зв’язку з цим в цілому по підприємствах номенклатура продукції значно розширяється, що ускладнює можливості їх спеціалізації. Щоб задачі поглиблення заводської спеціалізації не вступали в суперечність з необхідністю розширення і оновлення номенклатури продукції, вони повинні розв’язуватися на основі розвитку стандартизації і уніфікації продукції та її складових частин, широкої типізації технологічних процесів. Це дозволяє порівняно швидко виготовляти продукцію різного призначення при одночасному підвищенні технологічної однорідності виробництв на підприємствах. Але головним направленням для подолання даного протиріччя є розвиток внутрішньозаводської спеціалізації.

Суть внутрішньозаводської спеціалізації полягає в тому, що технологічний процес виготовлення продукції розподіляється на операції, з яких однорідні ділянки і робочі місця зосереджуються на виробництві певних однорідних частин продукції в обсягах, що дозволяють найбільш ефективно використовувати високопродуктивну вузькоспеціалізовану техніку і прогресивні методи організації праці. Поглиблення внутрішньозаводської спеціалізації, що виражає процес одиничного розподілу праці на підприємствах, здійснюється шляхом широкої типізації технологічних процесів, впровадження групових методів обробки частин готової продукції і підвищення їх стандартизації і уніфікації; шляхом спеціалізації цехів, ділянок і робочих місць, процесів підготовки виробництва; спеціалізації або виділення зі складу підприємства допоміжних і обслуговуючих виробництв. Рівень спеціалізації робочих місць найбільш точно характеризує як внутрішньозаводську, так і заводську спеціалізацію.

Процес поглиблення спеціалізації промислового виробництва викликає постійне розширення виробничої кооперації. Спеціалізація і кооперація – взаємопов’язані і взаємодоповнюючі сторони єдиного процесу суспільного виробництва.

Кооперація в промисловості припускає встановлення тривалих виробничих зв’язків між галузями, підприємствами і підрозділами підприємств, які спільно виготовляють певну продукцію. Вона характеризується господарською самостійністю підприємств, постійністю зв’язків, певною рівномірністю поставок, вимагає урахування виробничо-технічних завдань замовника. Кооперація відрізняється від матеріально-технічного постачання, яке охоплює разові поставки сировини, матеріалів, палива і стандартних напівфабрикатів і виробів.

Кооперація в промисловості здійснюється:

     -по-перше, шляхом встановлення постійних і тривалих зв’язків між основними підприємствами (галузями) і спеціалізованими заводами-суміжниками, що виготовляють певні закінчені частини такого продукту. Ці прямі виробничі зв’язки носять стійкий і економічно доцільний характер і забезпечують найефективніше використання економічних і технічних переваг спеціалізації. Вони сприяють більш швидкому освоєнню складних і нових виробів, скорочують тривалість технологічного циклу, підвищують завантаження обладнання, збільшують час користування виробничих спеціалізованих потужностей, а отже, збільшують продуктивність праці, економлять капітальні вкладення, знижують собівартість і підвищують рентабельність виробництва. Економічна ефективність кооперації в цьому випадку практично невід’ємна від економічної ефективності спеціалізації;

     -по-друге, на базі якнайповнішого використання вільних виробничих потужностей на одних заводах (галузях) для задоволення потреб інших, які потерпають від недолік. В цьому випадку виробнича кооперація носить тимчасовий характер і знаходить широке використання в галузях промисловості, яким необхідно швидко освоїти випуск складної продукції. Такий напрям кооперації у ряді випадків не сприяє поглибленню спеціалізації, оскільки завантажує підприємство (галузь) не відповідною його профілю продукцією, розширює її номенклатуру, а отже, не завжди забезпечує поліпшення економічних результатів виробництва.

Розрізняють наступні форми спеціалізації промислового виробництва.

Предметна спеціалізація характеризує зосередження в галузі або на підприємстві випуск певного закінченого продукту. Ця форма набула широке поширення в галузях промисловості і має різні специфічні напрями стосовно кожної з них.

Подальше вдосконалення і поглиблення предметної спеціалізації в промисловості передбачає доцільну концентрацію певних готових виробів на можливо меншій кількості підприємств. Не дивлячись на широке розповсюдження, предметна спеціалізація має ряд недоліків, які не дозволяють значно підвищити економічний ефект від її впровадження. Один з серйозних недоліків полягає в тому, що на багатьох предметних спеціалізованих підприємствах виробничий процес організований за замкнутим циклом і включає дещо різнорідні заготівельні, оброблювальні, складальні, допоміжні виробництва тощо. Така комплексність предметно спеціалізованих підприємств виправдана і економічно ефективна при крупному, масовому випуску деяких видів продукції, за умови організації потокового виробництва із застосуванням спеціалізованого автоматичного обладнання і максимального його завантаження. В більшості ж випадків предметно спеціалізовані підприємства мають малопотужні різнорідні виробництва, в яких використовується малопродуктивна універсальна техніка, що обумовлює відповідно низькі економічні показники. На таких підприємствах високий рівень предметної спеціалізації не дає значного підвищення продуктивності праці, оскільки при цьому залишається невирішеною основна задача спеціалізації.

Подетальна спеціалізація характеризує процес зосередження виробництва на випуску окремих деталей, вузлів і агрегатів, що поступають надалі для комплектації готової продукції.

Оскільки подетальна спеціалізація забезпечує більш високий ступінь однорідності, ніж предметна, її поглиблення створює передумови для розвитку масового виробництва, а отже, і для широкого впровадження високопродуктивної техніки, прогресивних технологічних процесів і передових масово-потокових методів організації виробництва.

Прикладом подетально спеціалізованих виробництв в машинобудівній промисловості можуть бути цехи і ділянки з виготовлення коробок передач, шарикопідшипників, валів, спеціальних деталей тощо; заводи з виготовлення гідроапаратури, електроустаткування, карбюраторів, ресор; підшипників, поршнів тощо.

В швейній промисловості виділяються подетально спеціалізовані виробництва по виготовленню уніфікованих, стандартних і спеціальних деталей, уніфікованих і стандартних вузлів, а також, заготівок бортової прокладки, підкладки, кишень, рукавів тощо.

У взуттєвій промисловості спеціалізація здійснюється шляхом створення централізованого виробництва деталей низу і верху взуття, колодок.

Однією з основних форм спеціалізації промислового виробництва є також технологічна, або стадійна спеціалізація. Ця форма припускає спеціалізацію окремих операцій або стадій технологічного процесу. Технологічна спеціалізація, як і подетальна, є найпрогресивнішою, оскільки нерозривно пов’язана з організацією масово-потокового виробництва і використанням найпродуктивнішого спеціалізованого і автоматичного обладнання.

Прикладом підприємств, спеціалізованих за технологічним принципом, в машинобудуванні можуть служити ливарні, ковальсько-пресові, складальні заводи і цехи.

В промисловості все більший розвиток одержує спеціалізація допоміжних виробництв: інструментального, ремонтного, тарного тощо.

Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовлення певної продукції або виконанні окремих видів робіт. До предметно спеціалізованих відносять підприємства, що випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (тракторний завод, взуттєва чи кондитерська фабрика тощо);

До подетально спеціалізованих – підприємства з виготовлення окремих деталей (редукторів, гумотехнічних виробів, інтегральних схем тощо) та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції (двигуни, електроустаткування, будівельні конструкції);

До технологічно (стадійно) спеціалізованих – самостійні виробництва з виконанням окремих стадій технологічного процесу (ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні, прядильні та чає фасувальні фабрики у легкій і харчовій промисловості тощо);

До функціонально спеціалізованих – ремонтні заводи, підприємства із виготовлення стандартної тари, машино-сервісні організації.

Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств звичайно супроводжується більш широким застосуванням прогресивної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткування, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємопов’язаних виробничих дільниць.

Усе це сприяє ліпшому використанню всіх елементів процесу виробництва, про що свідчать такі приклади: кожний відсоток підвищення рівня предметної спеціалізації підприємств забезпечує зростання продуктивності праці на 0,4-0,5%; на підприємствах подетальної спеціалізації фондовіддача у 3-5 разів вища, ніж на великих предметно-спеціалізованих заводах і фабриках; питомі витрати на одну тонну кріпильних виробів (гайок, болтів, гвинтів тощо) на спеціалізованих заводах у 2,5-3 рази менші, ніж на підприємствах, що виготовляють таку продукцію у невеликих обсягах (лише для власних потреб) і використовують для цього універсальне устаткування.

Для характеристики рівня розвитку спеціалізації застосовують наступні основні показники.

Галузева спеціалізація:

1. Питома вага спеціалізованої галузі в загальному випуску даного виду продукції в країні (коефіцієнт охвату). Цей показник характеризує процес формування і рівень розвитку тієї або іншої галузі промисловості. Обчислений за різні періоди, він віддзеркалює динаміку розвитку спеціалізації галузі і підвищення її частки в загальному випуску відповідної продукції в країні.

2.   Питома вага основної (профілюючої) продукції в загальному випуску продукції галузі (коефіцієнт галузевої спеціалізації). Коефіцієнт охвату і коефіцієнт галузевої спеціалізації взаємно доповнюють один одного. З одного боку, вони показують, якою мірою спеціалізована галузь забезпечує загальну потребу в певній продукції, а з іншого, – яка частка продукції, не відповідає профілю цієї галузі.

Питома вага подетально і технологічно спеціалізованих підприємств (цехів) в загальному випуску продукції галузі. Показник може бути доповнений кількістю цих підприємств в галузі або кількістю подетально і технологічно спеціалізованих цехів, що поставляють заготівки, деталі, вузли, агрегати або певні частини виробів іншим підприємствам в порядку кооперації.

3. Частка окремих груп підприємств, спеціалізованих на виготовленні певних видів технологічно однорідної продукції, в загальному випуску продукції галузі. Цей показник дозволяє виявити як в цілому рівень концентрації виробництва однорідної продукції, так і рівень розвитку предметної спеціалізації в галузі. Аналіз зміни частки окремих груп підприємств дозволяє встановити основні структурні зміни в галузі, відобразити розвиток виробництва прогресивних видів готової продукції.

Заводська спеціалізація:

1. Питома вага основної (профілюючої) продукції в загальному випуску продукції підприємства (коефіцієнт заводської спеціалізації). При цьому профільною продукцією вважається та, на випуск якої запроектовано дане підприємство, або продукцію, що стабільно виготовляється протягом тривалого періоду часу в значних кількостях і для виробництва якої доцільно з максимальною віддачею використовувати встановлене устаткування і кваліфіковані кадри. Коефіцієнт заводської спеціалізації найбільш реально відображає процес поглиблення спеціалізації за умови високого ступеня технологічної однорідності продукції.

2. Кількість груп, видів і типів виробів, що випускаються підприємством. Цей показник характеризує широту номенклатури або асортименту продукції, що випускається підприємством. Чим більш вузькою є номенклатура, тим вище ступінь однорідності виробництва. Обмеження або скорочення номенклатури продукції досягається також за рахунок підвищення рівня уніфікації і стандартизації складових її частин.

Внутрішньозаводська спеціалізація:

1.   Кількість деталеоперацій, що виконуються на одиницю технологічного обладнання або на одне робоче місце.

2.   Число найменувань деталей, що обробляються на одиниці технологічного обладнання.

3.   Середньозмінна частота переналагоджень, одиниці технологічного обладнання.

Показники внутрішньозаводської спеціалізації відображають безперервність і потік виробничого циклу, постійне і однорідне завантаження всіх видів технологічного обладнання, що використовується і робітників. Для вузькоспеціалізованих виробництв характерним є мінімальне значення даних показників, які в цьому випадку відображають не тільки рівень внутрішньозаводської, але й заводської і галузевої спеціалізації.

Для набору оптимального варіанту спеціалізації із всіх технічно можливих показників необхідно розрахувати порівняльну економічну ефективність окремих варіантів, тобто з півставити очікуваний економічний ефект по кожному варіанту з витратами, необхідними для отримання ефекту.

Оптимальним буде варіант з якнайменшою сумою витрат. Основними показниками економічної ефективності вибраного варіанту спеціалізації виробництва є:

       - економія поточних витрат на виробництво продукції і її доставку споживачам;

       - економія від зовнішньої спеціалізації;

- економія капітальних вкладень (повних і питомих);

- загальний економічний ефект (термін окупності, коефіцієнт ефективності, річний економічний ефект);

     - рівень рентабельності виробництва.

Економія поточних витрат на виробництво продукції і доставку її споживачам, очікувана від наміченої спеціалізації і що досягається за рахунок зниження матеріаломісткості, трудомісткості і невигідних витрат, визначається порівнянням витрат до і після проведення спеціалізації:

Економічну ефективність спеціалізації необхідно розраховувати з урахуванням чинника часу, тобто визначати як економію від більш швидкого здійснення спеціалізації, так і величину втрат від тривалих термінів її здійснення.

Економічна ефективність вибраного оптимального варіанту спеціалізації визначається як відношення економії від зниження собівартості спеціалізованої продукції до суми необхідних для її досягнення капітальних вкладень. Якщо одержана при цьому величина терміну окупності менше нормативної, то намічені заходи щодо вдосконалення і поглиблення спеціалізації є економічно ефективними, якщо ж більше – то дані заходи не можуть бути прийняті до здійснення зважаючи на їх неефективність.

Для отримання більш повної характеристики ефективності спеціалізації використовуються також і додаткові показники: збільшення обсягу виробництва продукції, підвищення продуктивності праці, кількість обладнання і виробничих площ, що вивільняються, поліпшення використання основних фондів, зменшення браку, підвищення якості продукції тощо. Випуск продукції підвищеної якості значно підвищує економічну ефективність спеціалізації, оскільки окрім ефекту у виробництві досягається і взаємопов’язаний економічний ефект у споживачів, що знижує витрати суспільно необхідної праці.

 

4. Конверсія як форма організації виробництва характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища чинників розвитку економіки.

За сучасних умов в Україні йдеться передовсім про необхідність прискореного перепрофілювання підприємств військово промислового комплексу у зв’язку з різним скороченням загальногосподарської потреби в його продукції. Конверсія підприємств цього комплексу має здійснюватися за національними програмами (в Україні таких програм розроблено понад 500) з виділенням трьох загальних пріоритетів:

Перший – устаткування для виробництва продуктів харчування;

Другий – медична та інша техніка для охорони здоров’я людини;

Третій – товари масового споживання.

При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу.

5.Кооперування є формою виробничих зв’язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно пов’язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв’язків між виробництвами, необхідністю дотримання підприємствами – суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.

Окрім наведених у таблиці об’єктних видів кооперування, у практиці господарювання існує ще один специфічний різновид виробничих зв’язків, побудований на використанні тимчасово вільних (недозавантажених) виробничих потужностей підприємств; він однак, не зумовлюється спеціалізацією виробництва і тому часто має випадковий характер. Економічне значення цього виду виробничого кооперування полягає в тім, що воно служить важливим чинником поліпшення використання потужностей і персоналу на одних підприємствах і ліквідації вузьких місць на інших.

Відповідно до існуючих форм спеціалізації розрізняють наступні форми кооперації:

Агрегатна кооперація полягає в тому, що між головним підприємством і підприємствами-суміжниками встановлюються виробничі зв’язки по поставках першому для повної комплектації готової продукції певних агрегатів (моторів, електродвигунів, компресорів, електрообладнання тощо). Ця форма набула широке поширення в машинобудівних галузях: автомобільній промисловості, тракторному і сільськогосподарському машинобудуванні тощо.

Подетальна кооперація зводиться до встановлення виробничих зв’язків між окремими підприємствами-суміжниками, спеціалізованими на виготовленні певних деталей і вузлів, і головними заводами, спеціалізованими на випуску готової продукції.

Технологічна, або стадійна кооперація – одне підприємство поставляє іншому певні напівфабрикати (поковки, штамповки) або виконує окремі операції.

Основними формами кооперації залежно від територіальної ознаки є внутрішньорайонне і міжрайонне. Внутрішньорайонна кооперація передбачає встановлення виробничих зв’язків між підприємствами, розташованими на території одного економічного району (республіки). Воно сприяє скороченню перевезень і транспортних витрат, забезпечує безперебійність і оперативність поставок, робить підприємство більш незалежним від впливу транспортного чинника.

Міжрайонна кооперація охоплює виробничі зв’язки підприємств, які розміщені в різних економічних районах (республіках). – Основними формами кооперації, з погляду галузевої підпорядкованості підприємств, є галузева і міжгалузева кооперація.

Для характеристики рівня кооперації виробництва по окремих підприємствах, галузям і районам застосовують наступні показники, які одночасно відображають і процес спеціалізації: питома вага в собівартості продукції, що випускається, напівфабрикатів і комплектуючих виробів, одержуваних по кооперації зі сторони, – коефіцієнт кооперації (цей показник може бути розрахований і по окремих видах напівфабрикатів і комплектуючих виробів); питома вага деталей, одержуваних по кооперації, в загальній кількості деталей, використаних в продукції, що випускається; кількість підприємств, з якими здійснюється кооперація; питома вага внутрішньорайонних і міжрайонних кооперованих поставок в загальній вартості всіх поставок; абсолютний обсяг і вартість всіх перевезень по кооперації, у тому числі внутрішньорайонних і міжрайонних; середня відстань перевезень кооперованих поставок; питома вага галузевих і міжгалузевих поставок в загальній сумі всіх поставок тощо.

6. Комбінування як специфічна суспільна форма організації виробництва – це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи суспільного господарства в цілому.

Комбінати відрізняються кількома характерними ознаками: виробничо – технологічною, економічною й територіальною єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної і транспортної бази, а також системи управління. Найважливішими є виробничо-технологічна та економічна єдність, що означає пропорційність потужностей і обсягу випуску відповідних видів продукції, узгодженість виробництва в часі. Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємопов’язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоча і має чітку виробничу спеціалізацію.

На підприємствах металургійної, хімічної, нафтохімічної і деревообробної промисловості комбінування стало основною формою суспільної організації виробництва. Частка продукції комбінатів сягає 65-90% загального обсягу виробництва в названих галузях.

Проте в Україні комбінування ще недостатньо розвивається на базі, наприклад, комплексного використання окремих видів сировини та утилізації відходів виробництва.

Раціональні форми та схеми комбінування виробництва забезпечують істотну економію затрат суспільної праці. Зокрема, в процесі комбінування хімічних виробництв економія капітальних вкладень становить 20-30%, зростання продуктивності праці – 15-30% в порівнянні з виготовленням видів продукції на окремих (автономних) підприємствах.

7. Диверсифікація будь-якого виробництва є однією з поширених форм його організації за умов розвиненої ринкової економіки і гострої конкуренції продуцентів на ринку. Сутність диверсифікації полягає в одночасному розвитку багатьох технологічно не пов’язаних між собою видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту виробів, що їх виготовляє підприємство. Вочевидь диверсифікацію можна вважати своєрідним видом стратегії, спрямованої на розширення сфери діяльності на ринку нових продуктів, виготовлення яких не пов’язане з основним виробництвом.

Така господарська діяльність підприємства дає йому можливість ліпше маневрувати своїми матеріальними й трудовими ресурсами, істотно змінювати економічний ризик, що пов’язаний з виробництвом і реалізацією на ринку нових видів власної продукції, підтримувати на належному рівні свою фінансову стабільність.

       

Закупівельна логістика

План

1.Сутність і завдання закупівельної логістики

2. Завдання "зробити або купити"

3. Вибір постачальника

4. Визначення економічного розміру замовлення

5. Система постачань "точно у термін"

     1. Як будь-яка економічна система, логістична система має свою структуру і зміст, що особливо яскраво виявляється на рівні мікрологістики. Логістична система може бути умовно розділена на певні функціональні області: закупівельну, виробничу, розподільчу, транспортну та інформаційну. При цьому транспортна логістика є складовою частиною перших трьох.

     І. Закупівельна логістика – це управління матеріальними потоками в процесі забезпечення підприємство матеріальними ресурсами.

     Метою закупівельної логістики є адекватне і повне задоволення потреб виробництва в матеріалах з максимально можливою економічною ефективністю.

     В умовах функціонування логістичної системи на підприємстві необхідно дотримуватися правила, яке полягає в тому, що розрахунки всіх партнерів виробничо-господарської діяльності потрібно вести ніби в зворотньому напряму. В цілому закупівельна логістика є неначе похідною від моделі виробничої логістики.

     Розрахунок потреби у закупівлі здійснюється у зворотньому до виробничого процесу напрямку, тобто від кінцевої продукції до вхідних сировини, матеріалів, напівфабрикатів. Ми маємо принцип інформаційного проти потоку (на вхід виробничого процесу подаються вихідні матеріали). Це не означає, що збут і виробництво пасивно диктують свої умови постачанню.

     Постачання істотно впливає на конкурентоздатність продукції підприємства не тільки шляхом скорочення обігу і своєчасності виконання замовлень виробництва. Воно впливає на якість продукції, а також на формування асортименту.

     Процес управління матеріальними потоками в закупівельній логістиці складається з двох основних частин:

1. управління запасами

2. управління постачанням

   Основними критеріями розробки логістичної політики здійснення закупівель і формування загальної системи закупівельної логістики є:

а) оптимальна періодичність постачань;

б) оптимальна структура матеріальних потоків;

в) мінімальні сукупні логістичні постачальницькі витрати.

    2.Широкого розповсюдження в процесі управління постачанням набув метод, який ґрунтується на розв'язанні в закупівельній логістиці так званої «задачі МОВ» (в англомовній літературі - Make-or-Buy Problem) - завдання «зробити або купити».

Вирішення цього завдання вимагає обґрунтованої відповіді на питання про самостійне виробництво потрібних підприємству деталей, комплектуючих виробів і т.д. або закупівлі їх із зовнішніх джерел.

У ширшому плані «завдання МОВ» розглядається як обґрунтування вирішення проблеми про ступінь використання у виробничому процесі власних засобів виробництва. Рішення приймаються як з використання власних засобів праці (власний транспорт, склади, техніка, устаткування), так і з використання власних предметів праці, тобто виготовлених самотужки заготовок, напівфабрикатів, комплектуючих виробів. Альтернативні рішення - найманий транспорт, лізинг устаткування, оренда складів, а також закупівля напівфабрикатів або комплектуючих виробів.

Як правило, основним критерієм оптимальності під час розв'язання «завдання МОВ» є максимізація прибутку. Тому для прийняття обґрунтованого рішення необхідно порівнювати витрати на власне виробництво матеріалів (деталей, виробів) з витратами на їх закупівлю.

Оскільки рішення про власне виробництво або постачання зі сторони мають комплексний характер, потрібно ретельно зважити можливі альтернативи.

Фахівці висловлюють діаметрально протилежні рекомендації, як за максимальну вертикальну інтеграцію, тобто виробництво всіх комплектуючих виробів власними зусиллями, так і проти неї. Високий ступінь вертикальної інтеграції знижує залежність підприємства від коливання ринкової кон'юнктури, але може призвести до зростання собівартості продукції і зниження її якості. Разом з тим закупівля більшої частини комплектуючих виробів на стороні означає перехід до так званої викруткової технології, ставить підприємство у надмірну залежність від коливань кон'юнктури і призводить до втрати іміджу.

Таким чином, рішення про власне виробництво або постачання зі сторони залежить не тільки від витрат. Рішення на користь закупівель комплектуючих і відповідно проти власного виробництва може бути прийняте, якщо:

- потреба в комплектуючому виробі невелика;

- існує велика гнучкість у виборі можливих джерел постачань і виробів-замінників;

- відсутні необхідні для виробництва комплектуючих потужності;

- відсутні адміністративний або технічний досвід для виготовлення потрібних виробів.

Рішення проти закупівель і на користь власного виробництва приймається тоді, коли:

- потреба в комплектуючих виробах стабільна і досить велика;

- існуючі постачальники не можуть забезпечити необхідних стандартів якості виробів;

- необхідно зберігати комерційну таємницю в області технології "виробництва;

- комплектуючі вироби можуть бути виготовлені за існуючих виробничих потужностей.

      3. Однією із основних проблем в управлінні закупівлями матеріальних ресурсів є вибір постачальника. Основні етапи вибору постачальника.

     Пошук потенційних постачальників.

 Використовують такі методи: