Технологія ненасильницької комунікації

Прогресивна педагогіка завжди була пронизана ідеями гуманізму, послідовно виступала та виступає проти духовного та фізичного примушення. Незважаючи на відносно високий рівень опрацювання гуманістичних теорій і конкретних технологій, вони поки що з зусиллям знаходять втілення в реальній практиці. На жаль, насилля в прихованому, а іноді і в відкритому вигляді притаманні всій системі освіти. Це обумовлено багатьма причинами, і насамперед складнощами суспільного розвитку і прогресу.

Існує багато педагогічних ідей, пов’язаних з впровадженням принципу гуманності в теорію і практику навчання і виховання. Доцільно розглянути найбільш цікаві з точки зору ненасилля як квінтесенції цих теорій і ідей.

Відмова від різних форм примушення почалася культивуватися представниками гуманістичного напрямку в педагогіці, прибічниками вільного виховання (Ж.Ж.Руссо, М.Монтессорі, Л.М.Толстой та ін.).

Один із найбільш яскравих представників гуманістичної педагогіки – Ж.Ж.Руссо, французький філософ, педагог і письменник. Вихідною позицією Руссо є ідеалізація природного стану людини, заперечення ролі сучасної культури в розвитку особистості. Основні положення його педагогічної теорії: віра в могутність дитячої природи, прямування за спонтанним розвитком дитини, надання їй повної свободи і ізоляція від суспільства. Виховання повинно здійснюватися природно, відповідно до природи дитини. Великого значення Руссо надавав принципу вільного виховання. На його думку, свобода – одне з природних прав людини, і нікому не дозволено відбирати це право. Роль педагога повинна зводитись до того, щоб навести дитину на правильне вирішення проблеми, через побічний вплив. Очевидною є орієнтація на актуалізацію активності дитини, розвиток її ініціативи при непрямому і тактичному керівництві дорослим.

Ж.Ж.Руссо послідовно виступав проти різних форм примушення дітей. Дитина повинна сама здобувати уроки з наслідків своїх вчинків, що буде стимулом для виникнення правильної уяви про те, як необхідно поводити себе в тій чи іншій ситуації. Отже, виховання – це не насильницький вплив дорослого, а засіб вільної орієнтації дитини в оточуючому світі сам підхід до дитини, в основі якого відмова від насилля, визначає одну із важливіших задач виховання: дитина повинна бути вихована в дусі ненасилля, в силу чого головним стає виховання гарних почуттів, гарних суджень та доброї волі.

Особливої уваги з позиції втілення ідей ненасилля в педагогічній практиці заслуговує концепція вільного виховання, запропонована італійським педагогом Марією Монтессорі. Суть її концепції виражає положення про те, що школа повинна давати простір вільним та природним проявам особистості дитини. Свободу Монтессорі розуміє не як звільнення від чогось, а як детальність. Причому поняття свободи тісно взаємопов’язане з поняттям дисциплінованості.

Самостійність дитини визнається однією з основних категорій його розвитку, причому ця самостійність, вважає М.Монтессорі, обумовлена насамперед закладеними в дитині від природи: “... Початок розвитку лежить всередині. Дитина росте не тому, що вона їсть, не тому, що вона дихає, не тому, що вона знаходиться в сприятливих температурних умовах, вона росте тому, що закладене в ній потенційне життя розвивається та проявляється, тому, що родюче зерно, з якого зародилося її життя, розвивається, підкоряючись його законам, обумовлених спадковістю”.

Вільне, природне виховання визначає і місце педагога в процесі формування особистості. Його задача полягає не в тому, щоб вмішуватися в природний хід дозрівання, а спостерігати за ним, сприяти нормальному розвитку життя в дитині. З урахуванням цього постулату будується і методика виховання. Уроки враховують індивідуальні особливості дітей. Вони повинні бути короткими, простими та об’єктивними. Головним методом ведення уроку повинно стати спостереження, яке передбачає свободу дитини.

Необхідно відмітити, що в педагогічній теорії і практиці М.Монтессорі спостерігається явно виражений перекіс в сторону визнання обумовленості психічного розвитку дитини біологічними факторами, спадковістю, що навряд чи може бути прийнято педагогікою не насилля. В той же час в її концепції підкупають дбайливе ставлення до особистості, орієнтація на самостійність, самодіяльність дитини, прагнення не тільки не принизити її гідність, але й слідувати його бажанням, чого дуже не вистачає традиційній педагогіці.

Принципове значення для педагогіки ненасилля мають погляди Л.М.Толстого, послідовно виступаючого проти системи освіти, що склалася на той час. Як і інші представники вільного виховання, Толстой впевнений в тому, що дітям від природи притаманні високі моральні якості і властивості – правда, доброта, краса, гуманність, що кожна дитина народжується досконалою від природи, а псується під впливом навколишнього середовища, в тому числі і під впливом традиційної школи.

Толстой послідовно виступає за визнання прав дитини та невтручання вихователя в розвиток переконань і характеру дітей. Основний акцент він робить на природній атмосфері співпраці, що створюється між вчителем і учнем, яка повністю виключає примушення. Основна ідея його навчання полягає в тому, щоб учень навчався охоче, з бажанням. Для цього необхідно, щоб те, чому навчають учня було зрозуміле і цікаве, щоб душевні сили його були в самих вигідних умовах. Толстой пропонував уникнути двох крайнощів: не говорити учню про те, що він не може знати і зрозуміти, і не говорити про те, що він знає не гірше, а іноді й краще вчителя.

Душевні сили учня повинні бути в найвигідніших умовах, а для цього необхідно: щоб не було нових, незвичних предметів та осіб там, де він вчиться; щоб учень не соромився вчителів та друзів; щоб учень не боявся покарання за нерозуміння; розум людини може діяти тільки тоді, коли він не пригнічується зовнішнім впливом; щоб розум не стомлювався; щоб урок відповідав силам учня, не дуже легкий, не дуже важкий.

Успішність навчання в більшій мірі залежить від вчителя, його моральних якостей, основними з яких є любов до педагогічної праці, любов до дітей.

В ідеях Л.М.Толстого в повній мірі втілилось його прагнення до створення добра, до ствердження любові до дітей. Визнаючи за дітьми право на свободу, активність, творчу самостійність, він закладає нові традиції в російській школі, в основі яких лежить заперечення змушення, розвиток всього найкращого, що є в дитині. 

Одним із послідовників Толстого, що розділяв його концепцію в області навчання і виховання, був російський педагог К.Н.Вентцель. Спираючись на погляди Толстого, він розробив цілісну систему виховання в дусі ненасилля. Свої педагогічні ідеї Вентцель втілив в створенні “Будинку вільної дитини” як прототипу “школи майбутнього”.

В “Будинку вільної дитини” не складають навчальних планів, як це є в сучасній школі, не користуються підручниками. На дитину треба дивитися не як на учня, а як на маленького шукача істини.

Особливе місце в концепції Вентцеля відведено методам навчання. Навчання повинно будуватися також з опорою не на викладання, а на вчення, де головна роль належить дослідницькому методу, основаному на тому, що діти самі проходять шлях відкриття будь-чого. Цей метод, за його словами, повинен бути методом звільнення в дитині творчих сил, методом пробудження і підтримки в ньому духу пошуку, дослідження, творчості. Вентцель поставив проблему удосконалення не викладання, як це часто буває в традиційній педагогіці, а вчення. Ця проблема знайшла своє подальше вирішення в деяких сучасних концепціях гуманістичної педагогіки.

Принципового значення для становлення педагогіки ненасилля на сучасному етапі мають погляди психолога, педагога Л.С.Виготського. Як відомо, його не відносять до представників гуманістичної психології. Більш того, деякі його висловлювання можуть свідчити про те, що він дотримувався “жорсткої” лінії в поглядах на проблему взаємодії педагогів і учнів. Його висловлювання відносно ідеалів вільного виховання достатньо критичні. Виготський висловив ряд ідей, які стосувалися активності всіх сторін процесу виховання, співвідношення об’єктивної та суб’єктивної вільності дитини, ролі педагога, який виступає в якості організатора середовища, ставлення до дитинства не як до “золотої пори”, а як до “періоду дисгармонії і і невідповідності організму і середовища”. Все це характеризує Виготського як реалістичного гуманіста і свідчить про те, що його погляди і ідеї можуть бути використані в побудові теорії і практики педагогіки не насилля на сучасному етапі.

Відомий внесок в проблему виховання в дусі ненасилля вніс В.О.Сухомлинський, якого по праву можна віднести до класиків вітчизняної гуманістично орієнтованої педагогіки. Основа його поглядів – віра в дитину і любов до неї. Дитина – це людина, яка є найвищою із всіх цінностей світу, і тільки той може стати справжнім майстром-педагогом, хто вірить в людину, в його необмежені можливості. Сухомлинський пропагував душевне, чуйне ставлення до людської особистості, що формується, відкидаючи насилля і примушення по відношенню до неї, основою чого є не просто добре серце вчителя, а й добре знання дитини, його вікових і індивідуальних можливостей, а також любов як важка і захоплююча творча робота.

Позитивні зміни, що відбулися в нашому суспільстві, а також практична діяльність педагогів-новаторів і передових вчителів сприяли впровадженню ідей ненасильства в школи і інші учбові заклади. Основа цього була закладена в концепції середньої загальноосвітньої школи, де поставлена здача по демократизації школи, подоланню відчуження суспільства від школи, а школи від суспільства. Проголошуючи принцип відкритості школи, її гуманізації, суть якого полягає в тому, щоб побороти підхід до людини як об’єкта навчання і виховання, посилити увагу школи до особистості дитини. Педагог зобов’язаний будувати відносини на взаємній довірі, на ненасильницькій основі, повинен навчитися приймати цілі, інтереси дітей, створювати умови для розкриття і розвитку їх здібностей.

Спочатку термін “педагогіка ненасилля” розумівся як поєднаний принцип всіх педагогів, виступаючих проти різних форм примушення дошкільників та учасників в різних виховних та освітніх закладах. Однак поступово, з розвитком теоретичних та експериментальних досліджень в галузі навчання і виховання дітей дошкільного віку та школярів на ненасильницькій основі, дане направлення в педагогіці почало набувати рис самостійного, придбати специфічність. Цьому сприяло виникнення інших направлень в вітчизняній педагогічній теорії та практиці: педагогіці співробітництва, педагогіці успіху, педагогіці ризику тощо.

Становленню педагогіки ненасилля як специфічного направлення сприяла також її методологічна база, в якій розкривається суть ненасилля як загальнолюдської цінності, характеризуються його психологічні основи, відокремлюються принципи ненасильственої взаємодії педагога з дітьми дошкільного віку та учнями.

Визначимо мету та задачі педагогіки ненасилля на сучасному етапі.

Мета педагогіки ненасилля – виховання зростаючого покоління на ненасильственій основі та в дусі ненасилля, поваги прав та гідності інших людей, бережливого ставлення до природи, всього живого, вирішення конфліктів без використання відкритих та прихованих форм примусу.

Досягнення цієї мети пов’язано з рішенням комплексу конкретних задач, які складають два взаємопов’язаних блока.

1. Виховання у підростаючого покоління духу ненасилля:

§ формування негативного відношення до війни, миролюбність як здатність до міжнародного та міжнаціонального взаєморозуміння, заперечення ненасильницьких методів розв’язання соціальних конфліктів;

§ ненасильницьке відношення до природи, до всього живого;

§ гуманне відношення до інших людей, в тому ж числі і до самого себе, вміння ненасильницькими шляхами вирішити між особистісні та внутрішньо особистісні конфлікти, розвиток здібностей до сприйняття та розуміння іншої людини.

2. Гуманізація процесу навчання та виховання, взаємодії дорослих та дітей:

§ гуманізація існуючих методів та форм роботи в навчальних закладах різного рівня, системи взаємовідносин дорослих та дітей;

§ розробка та впровадження нових методів та форм педагогічної діяльності, збудованої на основі ідей ненасилля;

§ реформування підготовки майбутніх педагогів в середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, формування у них особистісних властивостей та спеціальних вмінь, що дозволяють в подальшому виховати дітей в дусі ненасилля та працювати самим без використання примушення.

В світовій практиці навчання та виховання в дусі ненасилля накопичено значний досвід в вирішенні першого блоку задач. Практично в усіх розвинутих країнах розроблені спеціальні програми з виховання підростаючого покоління в дусі миру.

В нашій країна цілісної програми виховання в дусі миру, на жаль, немає. Вся робота в цьому напрямку обмежувалась традиційними уроками миру та епізодичними класними та позакласними заходами, які носили часто пропагандистський характер. І лише останнім часом вдались до спроби узагальнити перший позитивний досвід в роботі по даній проблемі членами руху “педагоги за мир та взаєморозуміння”.

Особливої уваги заслуговує друга група задач. Неможливо у дитини сформувати ненасильницьке ставлення до інших людей, якщо в основному педагогіка продовжує дотримуватись авторитарних позицій. Вчителі, вихователі свідомо і несвідомо використовують широкий спектр методів і прийомів, основаних на прихованому і відкритому примушенні. Тому важливо, щоб був гуманізований сам навчально-виховний процес, починаючи з дошкільних закладів і закінчуючи вищою школою. Гуманізація передбачає переорієнтацію з навчально-дисциплінарної моделі педагогічної взаємодії на особистісно-орієнтовану модель.

Для того щоб мета та задачі педагогіки ненасилля могли бути реалізовані в освітньому процесі, необхідні загальні педагогічні умови, які б сприяли цьому.

В відповідності до двох виділених блоків задач доцільно визначити і дві відповідні педагогічні умови, які б сприяли їх вирішенню.

Перша умова – орієнтованість педагогів на особистісну модель взаєморозуміння з дітьми дошкільного віку, школярами та студентами.

Друга умова передбачає створення серії специфічних передумов для організації життєдіяльності всіх, хто навчається на ненасильницькій основі та формування в них позиції ненасилля на різних вікових етапах онтогенетичного розвитку.

Якщо спробувати визначити різні ознаки позиції примушення і позиції ненасилля, то вони будуть виглядати наступним чином:

Позиція примушення	Позиція ненасилля
1. Роздратованість.	1. Вміння не дратуватися або використовувати позитив свого роздратування.
2. Вразливість.	2. Вміння не ображатися або використовувати позитив образ.
3. Емоційна нестійкість.	3. Емоційна стійкість.
4. Невпевненість в собі.	4. Впевненість у собі.
5. Негативна відкритість (сприймання з орієнтацією на негативне).	5. Позитивна відкритість (сприймання з орієнтацією на позитивне).
6. Егоцентричність.	6. Здатність до соціальної децентрації.
7. Наявність комплексу психологічного захисту.	7. Відсутність захисту або його усвідомлення.
8. Нетерпимість до чужої думки, інших людей.	8. Терпимість до чужої думки, інших людей.
9. Обмеження суб’єктивної свободи.	9. Розширення меж суб’єктивної свободи.
10. Пріоритет дисциплінарного впливу над організаційним.	10. Пріоритет організаційного впливу над дисциплінарним.
11. Низький рівень здатності підключати дітей до власної мети і підключатися до мети дітей та школярів.	11. Високий рівень здатності підключати дітей до власної мети та підключатися до мети дітей та учнів.
12. Підвищення у дітей та учнів напруженості та тривоги.	12. Зниження у дітей та учнів напруженості та тривоги.
13. Пріоритет негативних форм оцінювання над позитивними.	13. Пріоритет позитивних форм оцінювання.
14. Перевага реактивних форм реагування над активними.	14. Перевага активних форм реагування над реактивними.

 

Таким чином, педагог, сформувавши в собі позицію ненасилля, - це людина, яка здатна не дратуватися, не ображатися, емоційно врівноважена, впевнена у собі, якій властива позитивна відвертість, що успішно долає власний егоцентризм, усвідомлює свій психологічний захист, яка вміє стримувати свою агресивність та формувати в свідомості наміри іншого плану – пов’язані з ненасильницькими діями, добрий організатор, орієнтований на узгодження цілей і задач інших людей (дітей, учнів) з особистими, що надає пріоритет активним формам реагування, позитивно оцінює дітей, зменшуючи в них рівень напруги, тривоги і страху.

Процес формування позиції ненасилля тривалий і складний, пов’язаний з актуалізацією здібностей педагога до особистісного росту, вміння розібратися в собі, оцінити свої якості і інше.

Організація життєдіяльності дошкільнят і школярів на ненасильницькій основі включає: забезпечення можливостей для здійснення дітьми вільного вибору, насичення різних видів діяльності ненасильницьким змістом, забезпечення пріоритетів для здійснення позитивної діяльності оцінювання, активне привертання уваги батьків до проблем розвитку як у них самих, так і у дітей, здатності до ненасильницької взаємодії і інше.

Акмеологічні технології

На початку ХХІ століття при виникненні глобально-кризових проблем (екологічних, демографічних, соціальних) особливої гостроти набуває пошук нових можливостей і ресурсів для їхнього раціонального рішення. Один з конструктивних шляхів пов’язаний зі створенням високих інноваційних технологій, причому не тільки в традиційній виробничій області, але й в інших сферах людської діяльності, досліджуваних, зокрема, акмеологією.

Високий професіоналізм і творча майстерність фахівців – один з найважливіших власне людських ресурсів, що стає фактором оптимального вирішення насущних глобально-кризових проблем. У цьому соціокультурному контексті особливого значення набуває нова інтегративно-комплексна наука акмеологія (греч. акме - вершина, розквіт, логос - слово, навчання). Тому що саме вона вивчає закономірності і технології розвитку професіоналізму і творчості як акме-форм оптимального здійснення усіляких видів професійної діяльності.

Акмеологія – наука, що виникла на стику природних, суспільних і гуманітарних дисциплін і яка вивчає феноменологію, закономірності і механізми розвитку людини на ступіні його зрілості й особливо при досягненні нею найбільш високого рівня в цьому розвитку.

Звернемо увагу на те, що акмеологія вивчає розвиток саме зрілої особистості. З акмеологічної точки зору зрілість особистості – більш масштабна категорія, що припускає переважаючий розвиток моральних якостей, гуманістичної спрямованості особистості, нормативності поведінки і відносин. Зріла особистість відрізняється високою відповідальністю, турботою про інших людей, соціальною активністю, що має гуманістичну спрямованість, а не тільки високими професійними досягненнями й ефективною самореалізацією.

Не всяку дорослу людину можна назвати по-справжньому зрілою особистістю. Саме тому в акмеологічному розумінні ступінь зрілості, а тим більше вершина зрілості – АКМЕ – розглядається як багатомірна характеристика стану дорослої людини, що охоплює визначений період його прогресивного розвитку, зв’язаного з великими професійними, особистісними і соціальними досягненнями. Тому акмеологія як наука покликана і дозволяє усебічно вивчати особливості найважливішого етапу розвитку людини в період зрілості.

Спрямованість і масштабність прояву АКМЕ в різних людей істотно відрізняється. Це природно, люди від народження не однакові по своїх задатках і здібностях. У них різні можливості розвитку.

Виділимо чотири шляхи розвитку, що складають методологічний принцип вивчення людини:

1) “пік” у прогресивному розвитку людини як індивіда;

2) найвищі досягнення в особистісному розвитку;

3) видатні результати в праці (тобто зв’язані з розвитком людини як суб’єкта діяльності);

4) досягнення вершин у розвитку людини як індивідуальності.

Дані напрямки зв’язані між собою.

На сучасному етапі акмеологію визначають як:

1. Наука про закономірності і механізми розвитку людини на ступені зрілості.

2. Наука про шляхи самореалізації людиною своїх можливостей творчого потенціалу.

3. Наука про досягнення вершин професіоналізму і способів його реалізації.

Найбільш інтенсивний розвиток одержали саме ті напрямки акмеології, що зв’язані головним чином із професійними досягненнями зрілої особистості, із прогресивним індивідуально-професійним розвитком людини як суб’єкта діяльності. Це цілком природно: особистісні досягнення стають помітними в основному в професійній діяльності, особливо тій, котра має високу соціальну значимість.

Метою акмеології є удосконалювання людини, допомога в досягненні нею вершин у фізичному, духовно-моральному і професійному розвитку, гуманізація даного розвитку. Об’єктом акмеології є зріла особистість, що прогресивно розвивається, що самореалізується головним чином у професійній діяльності і досягає вершини у своєму розвитку.

Предметом у широкому розумінні є процеси, закономірності і механізми удосконалювання людини як індивіда, індивідуальності, суб’єкта праці й особистості в життєдіяльності, професії, спілкуванні, що приводять до оптимальних шляхів самореалізації, досягнення вершин у розвитку.

Формування людини як громадянина і професіонала відбувається під впливом природних і соціальних мікро- і макро- факторів. Мікроакме - провісники досягнень на ранніх етапах. Макроакме - провісники досягнення зрілості.

До основних понять предмету акмеології відносяться:

1. Професія - постійна спеціальність, рід діяльності, занять, що служить джерелом існування.

2. Професіонал - людина, що обрала що-небудь постійним, основним своїм заняттям, що перетворила це заняття в професію.

3. Індивід - окремий представник людської спільності, що використовує знаряддя, знаки і через них оволодівання власною поведінкою і психічними процесами.

4. Особистість - індивід, як суб’єкт соціальних відносин і творчої діяльності. 

5. Розвиток особистості - процес формування особистості як соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації і виховання.

6. Творчість - діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних цінностей. Творчість має особистісний, процесуальний і результативний аспекти. Вона реалізується у виробництві, науці, мистецтві, політиці, педагогіці.

7. Самореалізація - прагнення до більш повного втілення своїх задумів, досягнення поставлених цілей, прояву своїх схильностей і здібностей.

8. Зрілість - період у житті людини від самостійного вибору професії і навчального закладу до самостійного планування ритму і режиму роботи, самостійної організації свого часу і способів досягнення результатів. Це найбільш тривалий період індивідуального розвитку, що характеризується тенденцією до вищих досягнень у розвитку фізичних, інтелектуальних, духовних можливостей людини. Хронологічні рамки цього періоду досить умовні - завершення юності і початок старіння.

Акмеологічність можна розглядати в синхронічному плані у вигляді самовдосконалення людини, а дихронічно - у виді його професійної соціалізації. Затребуваність акмеології в сучасній Україні в умовах переходу до ринкових відносин, державотворення і демократичного суспільства набуває особливої актуальності. Для цього необхідні активні люди, високі професіонали, що володіють ініціативою, діловитістю, організованістю і творчим потенціалом.

Сучасні акмеологічні технології і розробки покликані реалізувати в соціальній практиці: загальнолюдські цінності і національні традиції; гуманістичні і культурні ідеали; позитивні принципи здорового глузду й економічної ефективності; цивілізованої правосвідомості і раціональної організації; екологічної доцільності і естетичної гармонії; творчого самовдосконалення; щирості спілкування і волі самовираження; глибини проживання різноманітного індивідуального досвіду і знаходження взаєморозуміння в процесі конструктивної взаємодії людей і їх творчої професійної діяльності.

Завдяки суспільно-гуманітарній природі і своєму аксиологічно-гносеологічному статусу акмеологія тісно пов’язана з педагогікою.

Центральною лінією у цій взаємодії служить соціально-культурний простір суспільного виховання людини як особистості і його професійно-екзистенціальної самореалізації в обраній сфері діяльності, що протікає в динамічно мінливому екологічному й економічному оточенні і здійснюється у взаємодії з партнерами по сімейному і діловому життю, людському спілкуванню, трудовій діяльності і сфері дозвілля, науки і мистецтва. Саме категорія творчої, культурно осмисленої праці - основна у взаємодії акмеології з суспільними науками, вона визначає різні соціальні аспекти трактування її ключових понять - діяльності, професіоналізму, організації і управління.

Становлення творчості в сфері управління, освіти, науки, техніки й інші галузях соціальної практики багато в чому пов’язане з подоланням об’єктивних протиріч професійної діяльності і виникаючих у ході її суб’єктивних конфліктів. Тому одна з передумов розробки акмеологічних технологій розвитку професіоналізму кадрів управління – розгляд взаємозв’язку акмеології і конфліктології.

Розглянемо взаємодію акмеології і конфліктології у вивченні і розвитку професійної творчості і виховання.

Конфліктологія займається вивченням ролі усередині і міжособистісних конфліктів у різних сферах людської діяльності, а також розробкою способів оволодіння ними з метою розвитку професійної творчості. Як комплексна науково-практична дисципліна конфліктологія виникла порівняно недавно на стику ряду гуманітарних наук: соціології, політології, права, педагогіки, психіатрії, психології. Істотна особливість конфліктології - те, що вона розглядає конфліктні процеси і включених у них людей у конкретних ситуаціях різного типу: від міжнаціональних і соціальних до групових і особистісних.

Акмеологія вивчає діахронічний аспект буття людини, акцентуючи увагу на продуктивності його професійної діяльності (у виді творчих досягнень, соціального визнання, особистого успіху і т.п.) на різних вікових етапах життя. Одним із ключових питань для акмеології є проблема становлення і розвитку творчого потенціалу людини в різних видах професійної діяльності в сфері управління, науки і винахідництва, підприємництва, освіти і виховання.

Чим же пояснити той інтерес, що проявився лише в кінці XX століття до психології розвитку людини в цілому і до вивчення її зрілості зокрема акмеологією? Саме в цей період особливої гостроти набуває соціальна потреба у фахівцях різного профілю в сфері управління, менеджменту, соціальної роботи з високим рівнем професіоналізму і майстерності, що вивчає акмеологія. Тому недостатньо забезпечувати одержання дітьми загальної освіти, її необхідно розглядати і як професійно-передстартове навчання, тобто в контексті не тільки вікового й освітнього розвитку, але і соціального і професійного.

Більш того, у зв’язку з ростом тривалості життя в розвитих країнах виникло соціальне замовлення на реалізацію трудових потреб, ресурсів, професійного і життєвого досвіду людей похилого віку, чим і порозумівається інтерес до геронтології, що вивчає постпрофесійний розвиток людини старіючої. 

В зв’язку з тим, що в останній третині XX століття намітилася переорієнтація освіти на безупинне навчання людини на усіх вікових ступінях (тобто дитинства, юності, зрілості, старості) крім традиційної педагогіки, що обслуговує шкільне навчання, можна порушувати питання про створення науки “юногогіки” про юність, що вивчає розвиток людини в юнацькому віці в процесі особистісного самовизначення, формування його соціально орієнтованого мислення.

Зі сказаного можна зробити наступні висновки. Інтенсивно розвивається останнім часом у взаємодії з теорією управління, педагогікою і психологією акмеологія істотно змінює акценти в сфері професійної підготовки й у системі безупинного виховання. При акмеологічному підході домінує проблематика розвитку творчих здібностей професіоналів з урахуванням різних аспектів їхньої підготовки й удосконалювання.