Лекція 6. Учення про державу та право в Західній Європі кінця XVIII ст. - початку XIX сг.

План

1. Державно-правові погляди Іммануїла Канта.
2. Політико-правова концепція Георга Гегеля
3. Ідеї держави та права в творчості Йогана Фіхте.
4. Державно-правова ідеологія буржуазного лібералізму

Ключові слова: лібералізм, буржуазія, критицизм, органічна теорія держави, суб’єктивний ідеалізм.

 

Іммануїл Кант (1724-1804) - німецький філософ, заснов­ник критицизму та німецької класичної філософії. Народився в сім'ї ремісника в Кенігсберзі (тепер місто Калінінград у Росії), де і прожив усе своє життя. Після навчання в музичній школі при місцевій капелі, так званій, колегії Фрідріха, в якій прояви­лася його здібність до латини, у 1740 р. вступив до Кенігсберзь­кого університету на факультет теології, але більше захоплю­вався наукою та філософією. У 1746 р. внаслідок браку коштів змушений був перервати навчання в університеті й тільки в 1755 p., після дев'яти років роботи домашнім учителем, І. Канту вдалося завершити дисертацію й одержати звання приват-доцента (цю посаду оплачували студенти). Одночасно І. Канту довелося працювати помічником бібліотекаря в королівському палаці. Приват-доцентом він залишався 15 років, незважаючи на те, що була можливість отримати місце в інших університетах Німеччини. Кенігсберзький університет двічі відмовляв І. Канту в присвоєнні професорського звання, поки в 1770 р. він не був 1 призначений ординарним професором логіки та метафізики. Двічі обирався ректором університету, котрий залишив у 1801 p., аби повністю зайнятися науковою діяльністю.

Іммануїл Кант був автором багатьох фундаментальних філософ­ських творів ("Думки про істинну оцінку живих сил" (1749 p.), "Загальна природна історія і теорія неба" (1755 p.), "Дослід­ження виразності принципів природної теології і моралі" (1764 p.), "Ідея загальної історії" (1784 p.), "Критика чистого розуму" (1788 р.), "До вічного миру. Філософський проект" (1795 p.), "Метафізичні засади вчення про право" (1797 р.) та ін.), в яких, поряд з важливими актуальними проблемами, порушував питання держави та права. Щодо останнього аспекту, суть його поглядів зводиться до такого:

- найвищою цінністю в навколишньому світі є людина що має власну гідність, не може бути засобом реалізації чиїхось планів і у своєму житті керується моральними законами, котрі всі мають виконувати;

- порушення вимог морального закону призводить до свавіл­ля, що може й повинно бути обмежене правом;

- право є загальне для всіх правило (сукупність правил), узгодження довільних колізій дій вільних осіб;

- завдання права - гарантувати моралі такий соціальний простір, у якому змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда;

- відмінність між правом і мораллю полягає в тому, що право регулює зовнішню сферу поведінки людини, її вчинки, а мораль - суб'єктивні мотиви поведінки, думки, внутрішній світ, пережи­вання й емоції людини;

- реальне здійснення права вимагає, щоб воно було загально­обов'язковим, що досягається наданням йому зовнішньої примусової сили, носієм якої є держава, котра зобов'язана функціонувати в межах вимог права, а її лад і режим повинні максимально відповідати принципам права;

- держава у своїй діяльності має спиратися й орієнтуватися на право, поза як відхід від нього, ігнорування прав і свобод, незабезпечення позитивних законів є дуже небезпечним, привести до втрати довіри та поваги громадян до держави,

кати їх зайняти позицію відчуженості, будь-які заходи держави не отримуватимуть розуміння та підтримки;

- держава утворюється в результаті укладення між людьми з метою взаємної вигоди суспільного договору, за яким вони відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи зарази надійного використання її іншої частини, що буде забезпечені правовою гарантією;

- оскільки суспільний договір (державу) укладають між собою морально повноцінні люди, то державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не відають моральному закону і не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки Державна влада не може бути перетворена на аналог батьківської опіки над дітьми (коли піддані, як неповнолітні, не спроможні Розрізнити, що для них корисне, а що шкідливе);

стійкого правопорядку, панування права, індивідуальної свободи, верховенства закону можливо досягти лише в державі, влаштова­ній на засадах суспільного договору та народного суверенітет), поділу владина законодавчу (належить суверенній "колективній волі народу"), виконавчу (зосереджена в руках законно^ правителя й підпорядкована законодавчій владі) та судову (котру призначає виконавча влада);

- у праві необхідно розрізняти такі його три категорії 1) природне право (джерело-очевидні принципи, вроджені ідеї) що поділяється на приватне (регулює відносини людей з приводу власності) та публічне (регулює відносини між громадянами^ об'єднаннями в державу, його центральним інститутом є народ­ний суверенітет); 2) позитивне право (джерело - воля законої давця); 3) справедливість (щастя особи, що не передбачається та не регулюється законом);

-суспільний лад кожної держави повинен бути республіканські і грунтуватися на принципах свободи членів суспільства, на залежності всіх від єдиного законодавця, на законі рівності всіх;

- республіканський лад забезпечує умови існування право­вого громадянського суспільства;

- смертну кару для злочинця варто змінити довічним, рабством;

- у міжнародних відносинах недопустиме застосування сили, а потрібно керуватися нормами права та здорового глузду;

- охоронником свободи й незалежності суверенних держав, захисником і гарантом миру може стати добровільний світовий союз незалежних правових держав ("держава народів", "федерація вільних держав");

- людина має право обирати місце перебування чи проживан­ня в будь-якій частині світу або державі, стаючи "всесвітнім громадянином".

2. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - німецький філософ. Народився в місті Штутгарті в родині фінансового високопосадовця невеличкої німецької держави - герцогства Вюртемберг. Закінчив богословський факультет Тюбінгенського університету, але від духовної кар'єри відмовився й заглибився у вивчення філософії. У 1793 р. одержав ступінь магістра філо­софії. Працював домашнім учителем в Берні й Франкфурті (1793-1801 pp.). Протягом 1808-1816 pp. - директор гімназії в Нюрнберзі. У 1818 р. очолив кафедру Берлінського університету.

Основні твори Г. Гегеля - "Феноменологія духу" (1806 p.), "Наука логіки" (1812-1816рр.), "Енциклопедіяфілософських наук" (1817 p.), "Філософія права" (1821 p.), "Філософія все­світньої історії" (1821-1822 pp.), "Англійський білль про ре­форму 1831 р." та ін. Державно-правову проблематику вчення Г. Гегеля умовно можна звести до кількох основних тез.

1. Філософська наука про державу та право має своїм завданням пізнання базових ідей держави і права.

2. Основою філософії права є поняття свободи волі.

3. Свобода як конкретно-історичне явище - не ідеал (до якого має прагнути людство), не пройдений етап в житті суспільства (його прекрасне минуле), а сьогодення, теперішній стан суспіль­ного життя.

4. Увесь історичний шлях розвитку людства - це реалізація ідеї права чи свободи.

5. Сутність свободи становить розум, оскільки природа на­ділила розумом лише людину, то саме людина поєднує в собі розум і свободу. Усе, що суперечить розумові, - свавілля.

6. Утіленням свободи в реальному житті є право, що в гегелів­ській філософії вживається у трьох значеннях: 1) право як свобода ("ідея права"); 2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право); 3) право як закон (позитивне право).

7. Конкретною формою прояву права є закон, який надає йому форми загальності та визначеності. Предметом законодавства можуть бути тільки зовнішні аспекти людських відносин, проте не внутрішня сфера.

8. Не все дане у формі закону є правом, адже зміст права може бути спотворений у законодавчому процесі.

9. У законах втілюються національний характер народу, рівень його історичного та культурного розвитку, природні умови життя. Та ці фактори не впливають на сутність права.

10. Знаряддям реалізації ідеї свободи та права є держава.

11. Держава - організм, будівничим якого є історія (це органіч­на теорія держави, що заперечує договірне її походження).

12. Державний лад є розумним за умови поділу влади на законодавчу, урядову та владу государя. Цей поділ є гарантією публічної свободи та єдності держави. Вершиною такої єдності є конституційна монархія.

13. Тільки в умовах конституційної монархії можливий найбіль­ший прояв позитивної (розумної) свободи (державноорганізованого народу (нації).

14. Державноорганізований народ має всі підстави для створен­ня громадянського суспільства, що гармонізує інтереси своїх членів, надає їм характеру загальності.

15. Основними принципами громадянського суспільства є захист своїх членів, їхніх прав.

16. Гарантувати суспільний правопорядок мають закони й установи (суд, поліція, корпорації).

17. У структурі громадянського суспільства виділяються три етапи (корпорації): субстанціальний (землевласники -дворяни та селяни), промисловий (фабриканти, торговці, ремісники) й за­гальний (чиновники).

18. Особистість є продуктом розвитку сім'ї, громадянського суспільства та держави, зумовлена ними й зобов'язана їм.

19. Найвищим моментом ідеї держави в гегелівському вченні є ідеальність суверенітету (держави розглядаються як самостійні, вільні та незалежні індивіди).

20. Розкритикувавши кантівську ідею вічного миру, зауважив, що війну неможливо завжди розглядати як абсолютне зло та зовнішню випадковість, оскільки війна очищує дух нації.

21. На шляху поступального розвитку людства від "несвободи" (первіснообщинноїорганізації) до субстанційної держави та гро-: мадянського суспільства можна виділити чотири фази: східну, грецьку, римську, німецьку, яким відповідають такі форми держави - східна теократія, антична демократія, аристократія та конституційна монархія.

22. Злочин - це один з видів неправди (обман, примус), свідоме порушення права, що вимагає його відновлення через покарання, якого злочинець повинен вимагати собі сам.

23. Договір - згода вільних людей, що володіють власністю та визнають її один за одним. Предметом договору може бути лише якась одинична зовнішня річ.

24. Людей можна карати тільки за скоєні злочини (за наявності умислу в проступках індивіда).

3. Йоган Готліб Фіхте (1762-1814)-німецький філософ і громад­ський діяч, один з представників німецької класичної філосо­фії. Народивсь у селянській сім'ї, досить рано проявив свої здібності та завдяки випадковим обставинам отримав освіту. Під упливом праць І. Канта захопився філософією. У 1794-1799 pp. - професор Ієнського університету (звільнений через звинувачення в пропаганді атеїзму). Переїхав до Берліна, де з 1810 р. обіймав посаду професора Берлінського універси­тету (протягом 1810—1812рр. —його перший ректор). З ентузіаз­мом сприйняв Велику французьку революцію та виступив на її захист. Під час війни з Наполеоном 1(1813-1814 pp.) Й. Фіхте вступив до лав ополченців-добровольців, де в одному з військо­вих госпіталів захворів на тиф і помер.

Найвідоміші його праці: "Замкнена торгова держава" (1800 p.), "Основні риси сучасної епохи" (1806 р.), "Про призначення вченого" (1807 p.), "Промови до німецької нації" (1807-1808 pp.), "Призначення людини" (1809 р.) тощо.

Сутність державно-правової концепції Й. Фіхте:

- методологічною її основою є суб 'єктивний ідеалізм (об'єктив­на дійсність не існує поза межами свідомості людини), згідно з яким необхідність у правових настановах диктується не об'єктив­ними зовнішніми факторами суспільних відносин, а самосвідо­містю (якщо звичаєве чи писане право суперечить розумові, то його не можна визнавати правом);

- прагнучи реалізувати особисту свободу та діючи в межах загальної свободи, людина не завжди здатна на діяти в межах суспіль­них правил;

-для утримання індивіда в межах загальної свободи й узгод­ження з нею необхідна правова свідомість людей, опертям якої має стати правовий закон (покликаний урегульовувати дії та вчинки людей);

- існують різні ступені свободи, визначені відмінностями історичних епох;

-держава є самоціллю, позаяк з метою запобігти порушенню індивідуальної свободи людини, до реалізації котрої вона постій­но прагне, необхідно встановити панування закону. Досягти цього можна лише примусом, апаратом якого є держава. В останній концентрується єдина колективна воля, що формується в резуль­таті укладення договору між розумними та вільними людьми;

- державний договір грунтується на трьох видах суспільних відносин: власність, захист, об'єднання;

- здійснюючи примус, влада повинна діяти тільки згідно з цивільними та кримінальними законами;

- запобігти зловживанням з боку держави (як апарату примусу) можна створенням найвищої контрольної інстанції - ефорату (призначається народом, стоїть наддержавою, має право заборо­няти незаконні дії влади), при цьому заперечується теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- основою законодавства держави має бути загальна воля людей;

- запропоновано проект держави з надмірною етатизацією (одержавленням) усіх сфер суспільного життя;

-держава є злом, тимчасовим інститутом, який буде існувати доти, доки люди морально не розвинуться настільки, що зможуть і жити без держави. Настане це не скоро - через міріади років;

- після зникнення держави встановиться природний стан людей, що відповідатиме їхнім справжнім природі та призначенню.

4. Основні положення ліберальної теорії, що спиралися на досяг­нення європейської думки попередніх століть, були сформульовані ще в XVI1-XVIII століттях. Термін "лібералізм" увійшов у широкий ужиток тільки в першій половині XIX ст. Провідні ідеї ліберальної теорії зводяться до кількох фундаментальних.

1. В основі ліберальної теорії - ідея про фундаментальні та невід'ємні права, якими володіє кожна людина. Ці права не даруються владою (тож і не можуть бути нею відібрані), а належать усім людям від природи.

2. Межею прав і свобод людини є права та свободи інших людей.

3. Індивіди до появи сучасної цивілізації перебували в "при­родному стані", наповненому небезпекою, ворожнечею та боротьбою. Потім люди вирішили відмовитися від цього стану та, створив­ши державу, перейти до "громадянського стану". Вони уклали суспільний договір, у якому визначили повноваження держави та передали їй частину своїх прав. Зробили це вони лише для того, щоб зберегти решту прав.

4. Джерело державної влади не Бог, а народ, вона є продук­том суспільної угоди.

5. Якщо держава зазіхає на невід'ємні права громадян, то останні мають право на повстання й переукладення суспіль­ного договору.

6. Державна влада має бути розподілена на законодавчу, виконавчу та судову. Рівновага й суперництво гілок влади -умови політичної свободи та гарантії убезпечення від деспотизму.

7. Політичний ідеал лібералів - правова держава (в якій до­тримуються прав людини, панує закон, а не свавілля влади).

8. Основою суспільства й держави є конституція, що визначає принципи життя та є результатом суспільного договору.

9. До переліку безумовних та невід'ємних прав людини, поряд з життям і свободою, належить і право на власність. Захист приват­ної власності є одним з найважливіших завдань держави.

10. Противагою державі та засобом, який забезпечує громадя­нам можливість спільно діяти, усвідомлювати й відстоювати свої інтереси, є громадянське суспільство.

11. Ліберали обстоювали вільну торгівлю, підприємництво, конкуренцію, всебічний розвиток демократії і народного суверенітету та ін.

Ієрамія Бентам (1748-1832)-англійський соціолог, філософ, юрист, ідеолог лібералізму, засновник утилітаризму. Народивсь у Лондоні, був надзвичайно обдарованою дитиною (у 4-річному віці знав латину та грецьку мову). У 13 років став студентом Оксфордського університету, у 18 - магістром права. Успадкувавши від батька великий маєток, який забез­печував йому матеріальний добробут, працював адвокатом і багато подорожував. У 1785 р. відвідав Росію, протягом двох років (1786-1787 pp.) жив в Україні.

Автор багатьох політико-правових творів, виданих у 1838-1842 pp. В 11 томах. Це, зокрема, такі праці: "Уривок про управління", 'Принципи законодавства", "Про судові докази", "Деонтологія, ^або наука про мораль", "Тактика Законодавчих зборів", "Основні начала кримінального кодексу", "Конституційний кодекс", "Теорія покарань", "Про смертну кару" тощо. У них мислитель;

- заперечував договірну теорію походження держави та ствер­джував, що всі держави утворилися насильницьким шляхом, а зміцніли завдяки звичкам людей підкорятися урядам;

- мета держави - створення умов для досягнення користі та щастя людей (ця мета може бути досягнена через політику лібералізму вільний розвиток капіталістичних відносин, невтручання державу в економічне життя, демократизацію державно-правових інститутів);

- засуджував монархічну й аристократичну форми правління та визнавав за ідеал республіку, в якій установча влада мав належати народу, законодавча — однопалатному представниць кому парламентові, котрий щорічно обирається на основі загаль­ного, рівного й таємного голосування, виконавча — посадовим особам, підконтрольним законодавчій палаті;

- вважав, що демократизувати потрібно не лише організацію державної влади, але й політичну систему (розширити виборчі права, зокрема жінок; створити гарантії для функціонування вільної преси; залучити громадськість до вирішення доленос­них рішень (через дискусії, публічні збори та слухання) та ін.)а

- засуджував агресивні та колоніальні війни, розробив проекти міжнародних організацій, ціллю яких мало стати запобігання війнам, пошук мирного розв'язання міждержавних проблем;

- визначив право як сукупність знаків (символів), виданих і затвер­джених сувереном для забезпечення належної поведінки підданих;

- відкидав теорію природного права (визначаючи його зміст як метафізичний, невиразний) і визнавав реальним лише право, встановлене державою;

- заперечував ідею розрізнення права та закону: "Де немає закону, там немає ні прав, ні обов'язків";

— вважав, що немає прав без обов'язків, а отже, обмеження свободи неминуче й здійснюється законом;

- закони мають бути простими, ясними та доступними для розуміння простим людям;

- важливим засобом досягнення законами своєї мети має стати кодифікація права;

- закони поділяв на досконалі (містять санкції), недосконалі. (санкцій не містять), ординарні (містять настанови громадянами трансцендентні (містять настанови суверену);

- виділяв чотири мети цивільного права: забезпечення, доста­ток, безпеку, рівність;

- вважав, що покарання в кримінальному праві є злом, оскіль­ки воно спричиняє біль, і що виправдати його можна лише тоді, коли воно запобігає ще більшому майбутньому злу чи від­шкодовує вже заподіяне зло;

- виступав з обґрунтуванням прогресивних для того часу принципів кримінального права та кримінального судочинства, зокрема співмірності злочину та покарання;

- зазначав, що невідворотність покарання є дієвішим стриму­вальним засобом, аніж його суворість;

- виступав проти конфіскації майна злочинця, позаяк воно карає його близьких і спадкоємців;

- вважав, що встановленню безпеки в державі перешкоджають два її внутрішні вороги: 1) неофіційні - громадяни, що скоюють злочини; 2) офіційні - службові особи, які порушують закони та чинять свавілля.

Праці 1. Бентама справили значний уплив на формування державно-правових поглядів пізніших мислителів, а за розроб­лені ним принципи кодифікації права його навіть називали "Ньютоном

Джон Стюарт Мілль (1806-1873) - англійський філософ, економіст, соціолог, син історика, публіциста та філософа Джей­мса Мілля (1773-1836). Послідовник 1. Бентама. Народивсь у Лондоні. Протягом 1822-1858 pp. служив в управлінні Ост-Індійської компанії. Під упливом чартизму та Французької революції погляди Дж. Мілля набувають рис буржуазного ради­калізму. У період 1835-1840 pp. - власник і видавець "London Review". Протягом 1865-1868 pp. - член Палати громад.

Автор праць: "Про свободу" (1859 p.), "Представницьке правління" (1851 p.), "Принципи політичної економії" (1873 р.) тощо, в яких:

- відмовився вбачати в державі установу, що за своєю приро­дою ворожа суспільству, оскільки вона не краща й не гірша, ніж індивіди, що її утворюють, і політичні структури, її функціону­вання залежить від волі та вміння людей створювати й налагоджу­вати своє нормальне співжиття;

- вважав, що запорука утворення и Існування нормальної держави - самовдосконалення народу, формування високих моральних і освітніх рис людей як членів того суспільства, яким керує держава;

- наголошував, що держава, гарантуючи однакові для всіх своїх членів види особистих свобод, повинна встановити в себе належний порядок, що у вузькому значенні означає слухняність. Влада, котра не вміє чи не може змусити людей виконувати свої накази, не управляє;

- під порядком у державі розумів важливу умову прогресу (поступового вдосконалення людства в розумовому, моральному та соціальному аспектах);

— на думку мислителя, добре організованою й тією, що ефек­тивно функціонує, є така держава, в якій існує представницьке правління (весь народ або його частина через обраних ним депутатів користується контрольною владою, може керувати всіма заходами уряду) та наявний поділ влади (на законодавчу та виконавчу);

-обстоював чітке розмежування компетенції між законодав­чою та виконавчою гілками влади;

- вважав, що законодавча влада в особі парламенту покликана здійснювати законотворчість, контроль над урядом, усувати з посад урядовців, якщо вони зловживають своїм становищем;

- наголошував, що виконавчі органи мають не обиратися, а призначатися;

- був проти втручання законодавчих органів у діяльність виконавчих, вважаючи, що їхні функції щодо останніх-спостере­ження та контроль;

- визначив загальний принцип діяльності держави: вона не повинна перешкоджати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціа­цій, а покликана допомагати їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати в суспільстві дух самодіяльності та підприємництва;

- вважав, що втручання держави може бути винятком із загаль­ного правила невтручання, коли воно: захищає душевнохворих і дітей, забезпечує договори; у разі державного контролю за діяльністю акціонерних об'єднань та добровільних товариств; при регулюванні трудових відносин (наприклад, робочого часу по всій країні); щодо державної соціальної допомоги; при організації заходів, вигідних усьому суспільству;

- під особистою свободою розумів абсолютну незалежність людини у сфері дій, що безпосередньо стосуються тільки її, але не ототожнював її із самоуправством, уседозволеністю й іншими антисоціальними речами;

- був переконаний, що людина відповідальна за свої вчинки перед суспільством лише настільки, наскільки її дії стосуються інших осіб;

- бажав бачити народ освіченим, оскільки таким народом, по-перше, легше управляти, адже освіта підвищує рівень мораль­ності людей, а, по-друге, неосвічений народ не безпечніший для вищих класів, аніж освічений;

- багато уваги відводив правам людини.

Бенджамін Абрі Констант де Ребер (1767-1830) - французький політичний діяч, публіцист і письменник. Народився в Лозан­ні (Швейцарія). Закінчив Единбурзький університет. У 1795 р. прийняв французьке громадянство й оселився в Парижі. Висловлювавсь як проти роялістів, так і проти якобінців, на захист Директорії. Після Вісімнадцятого брюмера 1799-1802 pp. - член Трибунату, у яком представляв ліберальну опозицію. Протягом 1803-1814 pp. - перебував в еміграції. У 1814 р. після реставрації Бурбонів повернувся до Франції, але в період "Ста днів" за дорученням Наполеона І брав участь у складанні "Додаткового акту". В 1819р.- обраний до Палати депутатів, де став одним з лідерів буржуазно-ліберальної опо­зиції періоду Реставрації (1815-1830 pp.). Під час Липневої революції 1830 р. сприяв сходженню на трон Луї-Філіппа. У серпні 1830 р. - призначений головою Державної ради.

Автор творів на політичні та історико-релігійні теми, • що в 1818-1820 pp. вийшли двотомним виданням: "Роздуми про конституції та їхні гарантії", "Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною", "Питання про свободу преси", "Курс конституційної політики" та ін. (єдиний художній твір - роман "Адольф"). У центрі його уваги перебувало визначення співвідношення особи та держави.

1. Розрізняв свободу особисту (недоторканність особи та свобода слова, друку, зборів, занять, місця проживання) та політичну (прийняття законів, участь у правосудді, виборах службових осіб, вирішення питань війни і миру), але не проти­ставляє їх одна одній.

2. Вважав, що свобода індивіда є запорукою формування правової держави та громадянського суспільства.

3. Розумів під свободою право кожного: підкорятися тільки законам; висловлювати свою думку; займатися обраною справою; розпоряджатися своєю власністю; вільно пересуватися; об'єдну­ватися з іншими індивідами; впливати на управління державою (через представництво, призначення чиновників, петиції, запити тощо).

4. Засуджував будь-яку форму держави, в якій існує пере­вищення влади та немає гарантій особистої свободи (такими гарантіями є громадська думка, право, поділ влади).

5. Політичним ідеалом вважав конституційну монархію, котрій має бути притаманний поділ влади: на королівську (нейтральна, регулятивна, арбітражна); спадкову палату перів (постійну представ­ницьку владу); виборну законодавчу палату ("влада громадської думки", обирається на основі високого майнового й освітнього цензів); виконавчу (здійснюють відповідальні перед парламентом міністри); судову (самостійна та незалежна внаслідок незмінності суддів, призначуваних королем); муніципальну (влада місцевого самоврядування, що є противагою центральній владі).

6. Влада, котра порушує особисту свободу, перетворюється j на тиранію, а тому, хоч кому б не належала політична влада, вважав, що влада не може бути абсолютною.

7. Одним з гарантів особистої свободи є право, що покликане протистояти свавіллю, стати основою відносин між людьми та | базуватися на законах.

8. Закони можуть бути справедливими та несправедливими.

9. Несправедливі - це закони: що обмежують легітимні свободи; стають на перешкоді тим діям, які вони не повинні забороняти; котрі приписують здійснювати аморальні дії.

10. Закон перестає бути законом, якщо має зворотну силу, встановлює нерівність між певними особами, передбачає відпо­відальність близьких і рідних правопорушника за його діяння.

11. Вважав, що коли закон здається несправедливим, то його \ не потрібно виконувати ні посадовим особам, ні пересічним громадянам.

Алексіс де Токвіль (1805-1859) - граф, французький історик, державний діяч. У 1827 р. був призначений на посаду судді у Версалі. Протягом 1831-1832 pp. перебував у США, куди був направлений для вивчення пенітенціарної системи. Одночасно вивчав політичний лад США. У 1836 р. — обраний до Академії моральних і політичних наук, в 1841 р. — до Фран­цузької академії. У 1839 р. став членом Палати депутатів. Після Лютневої революції 1848 р. був обраний до Установчих, а в 1849 р. - Законодавчих зборів. Згодом очолював консерва­тивну Партію порядку, був міністром закордонних справ.

Найвідоміші праці А. де Токвіля - "Про демократію в Америці" (1835 р.) та "Старий порядок і революція" (1856 p.), — які мали величезний успіх, зробили його ім'я авторитетним у науці про державу та право. Вони й сьогодні вважаються класикою ліберальної політичної думки. Розгляньмо основні ідеї, що їх відстоював мислитель.

1. Демократія — суспільний лад, протилежний феодальному, вона не знає класових меж і втілює принципи народовладдя, свободи та рівності.

2. Принцип народовладдя найбільш повного втілення набув у США, проявляється в участі народу в законотворенні, поділі влади, обранні представників виконавчої влади, суду присяжних, незалежності суддів, організації місцевого самоврядування тощо.

3. Недоліки американської демократії: недосконалість і непов­нота законів; свавілля блюстителів закону; зайняття державних посад посередніми людьми та ін.

4. Осердя демократії - принцип рівності, що є тим ідеалом, до якого прагнуть усі демократичні народи.

5. Свобода - це необхідність постійно робити вибір і відпо­відати за його наслідки.

6. Демократичні вибори не завжди приводять до влади достойних людей.

7. Гарантіями свободи особи в демократичній державі має бути: конституція, децентралізація влади, незалежність суду, демо­кратичні риси громадян, децентралізація суспільно-політичного життя.

 Ключові поняття:

Лібералізм --

Суб’єктивний ідеалізм – вчення згідно з яким необхідність у правових настановах диктується не об’єктивними зовнішніми факторами суспільних відносин, а самосвідомість.

Контрольні питання:

1. Кого вважають „Ньютоном законодавства”?
2. Які три категорії в праві виділяє Іммануїл Кант?
3. Як визначає державу Й. Фіхте?
4. В чому суть ідеології „лібералізму”?

Література:

 

Лекція 7. Становлення й розвиток учень про держа­ву та право в слов'янських народів

План

1. Державно-правова думка на території українських земель у XVI – XVIIIст.
2. Розвиток та формування ідеї держави і права українськими мислителями і ХІХ –ХХ ст.
3. Особливості формування й основні етапи роз­витку державно-правової думки Московської держави.

Ключові слова:

1. Станіслав Оріховський (1513-1566) - перший вітчизня­ний політолог, український і польський публіцист. Народився в селі Оріхові Перемишлянської округи в родині шляхтича та православної українки. Навчавсь у Краківському, Віденсько­му, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському універси­тетах. Був знайомий і підтримував зв'язки з багатьма відомими тогочасними гуманістами й ученими (М. Лютером, У. фон Гуттеном). Пропагував ідеї гуманізму й античного спадку, за що його часто називали "русинським Демосфеном", "сучасним Цицероном".

Найвідоміші його праці: "Про турецьку загрозу", "Відступ­ництво Рима", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" тощо.

1. Виступав проти теологічної концепції щодо божественної основи держави та права, показав, що світська влада не підвладна духовній, спробував розділити їхні функції.

2. Як і більшість тогочасних гуманістів, розглядав історію людства не як промисел Божий, а як діяльність творців історії.

3. Набагато раніше (майже на століття) від Г. Гроція й Т. Гоббса обгрунтував ідею природного права, згідно з якою людські закони мали відповідати природним і змінюватися в разі їх невідповід­ності, а діяльність монархів має спрямовуватися на створення таких умов для підданих, які б відповідали природному праву.

4. Захищав концепцію суспільного договору, згідно з якою королівська влада, на думку мислителя, походить не від Бога, а є результатом угоди між людьми, добровільно слухняними королю. Владу королеві дає народ. Вона повинна спиратися, не на страх, а на повагу та любов підданих.

5. Причиною виникнення держави вважав вроджену потребу людей у взаємодопомозі.

6. Мету держави вбачав у забезпеченні гарантій прав та інтере­сів кожного індивіда, при цьому держава й індивід мають взаємні зобов'язання.

7. Держава - це зібрання, союз громадян, об'єднаних узгодженим правом і загальними інтересами.

8. Обґрунтовував ідею поділу влади в державі (законодавча влада належна сейму, виконавча —королеві, судова-спеціально обраним органам).

9. Висловив ідею обмеження королівської влади законом. Закон - душа та розум держави, він вищий за короля. Саме освічена монархія, обмежена законом, була ідеалом мислителя.

10. Виступав проти спадкової монархії. На його думку, монарх має бути виборним, оскільки жодна людина не народ­жується королем. Претендент на цю посаду повинен відрізнятися від інших своїми моральними та розумовими рисами.

11. Протиставляв тиранії конституційну (гуманну) монархію. Перша в той час, на думку мислителя, існувала в Московії, друга - у Польщі.

12. Уперше описав, так звану, піраміду влади.

Йосип Верещинський (1533-1599) - активний церковний і громадський діяч, публіцист, шляхтич українського роду, народив­ся на Холмщині, недалеко від міста Збараж у родовому помісті Верещин - на території, що була частиною Польщі. Отримав духовну освіту та став католицьким священиком, а в 1581 р. - ігуменом невеличкого монастиря в Сецехові на Віслі. Подібно до інших освічених людей того часу, Й. Верещинський щедро підтримував науку й мистецтво (був меценатом юридичного факультету Ягеллонського університету в Кракові, допомагав талановитим літераторам). У 1589 р. Й. Верещинський був уве­дений в сан єпископа та призначений на Київську кафедру, що автоматично його зробило сенатором Речі Посполитої.

Йосип Верещинський прославився тим, що ще задовго до практичного втілення козацької держави Богданом Хмель­ницьким обґрунтував її теоретично.

Найвизначніші його праці: "Спосіб заселення нового Києва і оборона колишньої столиці Київського князівства від усякої небезпеки без обтяження його величності короля і без витрат для польської корони роз'яснений панам послам майбутнього краківського сейма"; "Вірний шлях до швидкого і легкого заселення пустинь в руських областях Польського королів­ства, рівно як і більш розумного захисту всієї прикордонної країни від ворогів святого хреста", "Наука доброго життя кожного християнського короля" та ін.

Держава бачилася мислителю у формі князівства (чи герцог­ства) з васальною залежністю від Польщі (ця ідея була втілена гетьманом І. Виговським у Гадяцькому договорі України з Польщею в 1658 р.). На чолі держави мав стояти князь. Країна територіаль­на поділялася на полки, а ті - на сотні (ідея була втілена у другій половині XVII ст.). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарським округом підлягає юрисдикції місцевих органів влади. У державі мали панувати самоврядування й тради­ційні козацькі звичаї. Князь поширював свою адміністративну владу на все цивільне населення будь-якого полку.

Іван Вишенський (близько 1550-після 1620 pp.) народився в містечку Судова Вишня (тепер місто Львівської області). Жив у Луцьку, Острозі, а наприкінці XVI ст. переселився на Афон, де прожив близько 40 років і відомий в Україні як чернець з Афона. Був виразником інтересів широких мас українського народу та всієї пригнобленої, за його словами, "убогої Русі".

 Основні його твори: "Посланіє к утекшим от православной веры епископам"» "Облічение діавола-миродержца", "Посланіє до всех обше в Лядськой земли живущих", "О истинной православной ве ре", "Посланіє ко князю Василію Острожскому" та ін. у них Іван Вишенський:

- проповідував природну рівність усіх людей; -висловив переконаність, що єдиною істинною християнською вірою є православ'я котре містить демократичні начала рівності, свободи та справедливості;

-доводив, що насилля й деспотизм є наслідками світського життя, багатства, розкошів, жаги необмеженої влади;

- наголошуючи на божественному походженні влади, підкреслю­вав рівність носія влади та всіх людей;

- говорив, що основне призначення влади полягає в