Учення про державу та право митрополита Іларіона

Однією з найвизначніших постатей суспільно-політичного, культурного й церковного життя Київської Русі XI ст. був відомий письменник і оратор, історик та філософ, перший глава (митрополит) церкви руського походження Іларіон. Відомостей про його життєвий шлях залишилося дуже мало. Невідомі точно навіть роки народження та смерті.

Відомо (з "Повісті временних літ"), що Іларіон був пре­світером (старшим священиком) палацової церкви на честь апостолів у князівській заміській резиденції- селі Берестовому поруч із Печерським монастирем. Ярослав - князь Київ­ський, - опікуючись священиками, виділяв серед них Іларіо­на як людину благосну, книжну та постника. І саме на ньому зупинив свій вибір князь, коли прагнучи зміцнити незалежність Русі від Візантії, вирішив поставити на ній митрополита. Як гадають дослідники, в 1044 р. Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха (до цього саме його послан­ці, греки за етнічною належністю, обіймали цю кафедру) собор руських єпископів затвердив митрополитом "всея Русі" Іларіона. У 1051 р. це зробив і візантійський патріарх.

Однак Іларіон недовго пробув на митрополичій кафедрі. Коли покращилися відносини з Візантією, Ярослав погодився на заміну Іларіона. Сталося це, очевидно, в 1053 p., Іларіон же, як гадають дослідники, після цього подавсь у ченці Печерського монастиря, прийняв схиму (вищий ступінь чернецтва у православній церкві) та став Никоном.

Никон же був одним з авторів другого за часом створення київського літопису - Печерського зводу (1073 p.). Як вважають, Іларіон причетний і до першого літопису на Русі - Найдавні­шого ізводу (1037-1039 pp.), оскільки вчені виявили ідейну та стилістичну близькість цього документа з основною працею Іларіона-трактатом "Слово про закон і благодать". Як вважають учені, "Слово..." було написане й виголошене Іларіоном перед князем Ярославом, його родиною й двором при урочи­стому освяченні головного на Русі митрополичого храму -Софійського собору (кінець 20-х - початок 30-х pp. XI ст.).

Основні положення вчення Іларіона:

1) ствердження рівності між усіма народами ("у Бога нема вибраних народів") та рівності всіх людей перед Богом ("бути усім християнами - незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним");

2) проголошення незалежності та самобутності як Київської Русі, так й інших держав;

3) виклад патріотичної концепції всесвітньої історії, в якій по­чесне місце відводиться Київській Русі, її залученню до загально­світового процесу перемоги божественного світла (тобто Хреста, названого "благодаттю" й "істиною") над пітьмою язицтва; пророкування великого майбутнього Давньоруській державі;

4) зведення історії державності до історії великих само­державців; прославляння тих князів, які дбали про єдність і міцність держави. Наприклад, пропонував визнати Володими­ра святим, що, на переконання Іларіона, сприятиме підвищенню авторитету та незалежності держави;

5) захист ідеї єдиновладдя, що, надумку мислителя, єопертям християнської віри, невіддільне від одноособової влади та є гаран­том єдності й міцності держави, її територіальної цілісності;

6) визначення взаємин церкви та держави. Церква повинна служити державі та правителеві, сприяти консолідації країни, стояти на сторожі загальнодержавного централізму. Глава держа­ви та глава церкви мають спільно здійснювати законотворчість;

7)уславлення великого князя Володимира-хрестителяРусі, ствердження законності його влади та шляхетності походження, відповідальності князя перед Богом і перед людьми;

8) визначення основних рис (розум та сила, управління "по правді", милосердя та справедливість до підданих)! політичної програми верховної влади (хороше управління, забезпечення миру й спокою в державі, міжнародного авторитету), її соціальноїспрямованості (милостивість та щедрість князів щодо бідній і сиріт, хворих та боржників, вдів -усіх, хто потребує допомоги

9) з'ясування взаємозв'язку закону (провідника волі Ботт чи державного правителя) й істини (пов'язана з високим морали ним статусом християнина, котрий не потребує регулятивної'» закону);

10) пояснення суспільного прогресу, що, на думку мислителя відбувається внаслідок зміни принципів релігії.

Володимир Мономах (1053-1 125)-великий князь Київський 1113-1125 pp., син Всеволода Ярославича (1030-1093, сина Ярослава Мудрого) та дочки візантійського імператора Константина Мономаха (7-1055) (звідси і його прізвисько). Організовував спільні походи князів проти половців (1103 p., 1111 p.). Був запрошений на князювання до Києва під час на­родного повстання 1113 р. Проте, придушивши повстання, змушений був піти на деякі поступки народним масам, які відобразились у Статуті Володимира Мономаха. Володи­мирові належала честь відновлення одноосібної монархії Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Всюди на Русі князі корилися йому, знаючи не лише руку його важку, а й справедливу вдачу свого сюзерена. За його князювання на Русі вщухли міжкнязівські чвари, що були звичайною річчю в роки правління його попередника - Святополка.

Наприкінці київського князювання Володимир Мономах почав замислюватися над сенсом життя, долею суспільства, пробував оцінити свою тривалу політичну кар'єру. Він бажав передати влас­ний досвід нащадкам, прагнучи, щоб вони взяли з нього найкраще та не повторювали помилок. Так, певно, й було створено Монома-хом "Повчання дітям", вміщене в Лаврентіївському літописі. Князь був також автором "Послання Олегу Чернігівському" та "Відривку" (автобіографії)- У цих працях Володимир Мономах торкнувся широкого кола питань, які стосувалися:

-повноважень великого князя в здійсненні внутрішньої та зовні­шньої політики (турбота про людей, запобігання міжудільному роз- і брату та війнам, піклування про міжнародний авторитет держави); і 66

- правильної організації та здійснення верховної влади (радить синам усі державні справи вирішувати з радою військової

'дружини);

- відносин держави та церкви (церкві відводиться почесне, але явно підлегле місце в співвідношенні світської та духовної влади; церква постає як важливе опертя великокнязівської влади);

-ставлення людини до наявної в держав і влади: світської (князів­ської) та церковної. Державу, владу та церкву автор ставить вище відлюдний та її інтересів;

- відповідальності князя як верховного правителя перед під­даними, що спонукає його слідувати династичному порядку спадкування престолу, зміцнювати великокнязівську владу, не відступати від найважливіших принципів моралі, справедли­вої соціальної та зваженої зовнішньої політики;

- визначення моральних характеристик князя, дотримання яких -запорука тривалого миру в державі ("не наслідуй лиходіїв, не зави­дуй тим, що творять беззаконня", "уникай зла, роби добро, шукай миру", "не лінуйся", "не давай сильним погубити людей");

- принципів здійснення правосуддя (міститься застереження з приводу того, що творити беззаконня не мають права ні служилі люди, ні сини князя. Князь є державною людиною, носієм закону та законності, тому він не може допускати в країні "неправди" (беззаконня), а правосуддя мусить чинити "по правді", тобто по закону; князь повинен слідувати правосуддю в державі, як Бог на небі);

- смертної кари (право князя на судову владу виключає право на кровопролиття, страту, помсту. Саме за Володимира Моно-маха спочатку було обмежено, а потім узагалі скасовано смертну кару).