Зародження вчень про державу та право в Стародавньому Китаї

Найбільш відомими течіями в Стародавньому Китаї були: даосизм, конфуціанство, маїзм i легiзм.

Одночасно зі Стародавньою Індією (але абсолютно незалежно від неї) бурхливий розвиток соціально-політичної думки від­бувався й у Китаї. Соціально-політичні погляди тут також корін­ням сягають міфологічних і релігійних уявлень.

Період китайської історії з 403 до 221 р. до Р. X. називають Чжанго - лихоліття царств-ворогів. Між десятками китайських князівств точилася вперта боротьба за панування в Піднебесній (так китайці називали свою країну). Руйнувався одвічний лад. На зміну традиційній моралі приходили нові цінності. Зароджу­валася філософська та політична думка, що намагалася отримати відповідь на нагальні питання: як об'єднати Піднебесну, як ви­правити недосконалих людей, де знайти той універсальний засіб, за допомогою котрого можна відновити порядок і гармонію в суспільстві? Виникають різні погляди на шляхи вирішення цих проблем у різних філософських ученнях, їх було так багато, що, мабуть, не випадково цей період (V-II століття до Р. X.) називають періодом ста шкіл.

Для тогочасної китайської культури, що справила значний уплив на розвиток учень про державу та праву, було характерним шану­вання традицій, культ предків, важливість ритуалу, а також роз­гляд соціальних і політичних проблем у контексті загальнокосмічних. Китайці не відділяли людину від Всесвіту. За їхніми уявленнями, у Всесвіті та суспільстві діють одні й ті ж принципи, закономірності. Всесвіт і людська історія—це кругообіг, який повертається до своєї першооснови - старовини. Саме в цей період з'явилися "Книга пісень", "Книга переказів", "Книга порядку" та ін., у яких за­писані перекази про походження Землі, людей, правильну органі­зацію політичних і релігійних церемоній, норм соціальної та політич­ної діяльності. Саме в цих книгах простежується початок форму­вання давньокитайської державно-правової думки, основні теми якої - небо та держава, людина та її земне життя, добро та зло тощо. В центр спільної для більшості шкіл філософської картини світу поставлено два провідні начала: світле (інь) і темне (янь). Вони є тими двома силами, що дають ритм усім процесам, які відбуваються у Всесвіті, й на Землі також.

У Стародавньому Китаї вірили, що Великий предок (верхов­не божество) захищає та жаліє народ, втручається в усі земні справи. Навіть Небо захищає імператора, доручаючи найбільш достойному, сильному, доброчесному з людей управляти Під­небесною. Вважалося, що через імператора Небо регулює соціальне буття людей, карає їх за порушення соціального порядку. Морально-правові приписи, дані Небом, розглядались як втілення найвищої справедливості.

 Учення даосизму про державу та право. Однією з найбільш упливових течій давньокитайської філософ­ської та суспільно-політичної думки був даосизм, який виник; приблизно в VI-V століттях до Р. X. Засновником його вважається китайський філософ Лі-ер на прізвище Лао-цзи, що в перекладі, означає "старий мудрець", "стара дитина" (за легендою народився він із сивою головою у віці 72 років, тому й дали йому таке ім'я Лао-цзи-"стара дитина"). Основною працею Лао-цзи традицій­но вважається "Книга про дао і де" ("Дао де Цзін"), яка була написана на бамбукових дощечках (вони займали три вози) та містила пять тисяч ієрогліфів.

Основна ідея цього вчення полягає в тому, що, на думку: даосистів, життя природи та людей не керується "волею Неба", а відбувається природним шляхом - Дао (природний шлях,: закономірність). Саме Дао спільно із субстанцією "ці" (повітря, ефір) утворює основу світу. Соціально-політичну нерівність людей та їхнє тяжке становище Лао-цзи пояснював відхиленням від справжнього Дао.

Згідно з Лао-цзи, у світі все перебуває в русі та змінюється, в результаті чого всі речі неминуче переходять у свою протилежність. Він вірив, що, відповідно до закону Дао, справедливість зрештою переможе та слабкі стануть з часом сильними й подолають тих, хто на певному етапі має силу. Та, на думку Лао-цзи, людина не повинна втручатись у звичайний, природний розвиток. Хто це зробить, той зазнає невдачі. Звідси Лао-цзи виводив ще один важли­вий принцип даосизму - недіяння, стримування від активних дій, що загрожують спокою держави та руйнують їі.

Держава, за Лао-цзи, теж природне утворення, що роз­вивається власним шляхом, і всі негаразди, які трапляються в ній, відбуваються, знову ж таки, через порушення природного закону Дао. Він виступав проти державної регламентації суспіль­ного життя, вважав недопустимим упливати на народ за допомогою сили, адже не можна примусити людей бути розумними, чесними, порядними й інтелектуально розвиненими.

Серед інших мислителів, які стояли біля витоків даосизму, називають Ле-цзи (Ян Чжоу - 440-360 pp. до Р. X.) і Чжуан Чжоу (близько 369-286 pp. до Р. X.).

Ці даоси заперечували не лише державу, але й власність. Наприклад, Ле-цзи стверджував, що вона порушує природну гармонію між людьми, спричиняє суперечки, чвари. Він також критикував насилля, війни й армію.

Чжуан-цзи вважав, що державу створювати не потрібно, достатньо, щоб люди жили невеликими аграрними общинами з патріархальними порядками та колективною власністю. Усе не­природне - штучні людські правила та настанови у сфері управ­ління, законодавства, культури, відповідно до даосизму, -помилковий шлях, відхилення від Дао. Даос, ставши правителем (ван), повинен знищити державні печатки, скасувати всі закони, ліквідувати військо, суди та бюрократичний апарат, залишити царський палац і зайнятися якоюсь корисною справою (наприклад, рибальством). Йому належало право втручатися в ситуацію тільки тоді, коли світова гармонія порушується: наприклад, якщо хтось починає регламентувати суспільне життя.

Учення перших лаоських мислителів було надзвичайно по­пулярне в Китаї протягом двох тисячоліть. Однак поступово багато філософських і політичних ідей даосизму були втрачені чи ревізо­вані. Учні Чжуан-цзи зайнялися магією, алхімією та бойовими мистецтвами, намагалися відкрити "таємницю безсмертя".

Відродження та переосмислення поглядів даосів, й на державу та право також, розпочалося з проникнен ням до Китаю буддизму. Даосизм набув розвиток у дзен-буддизмі. Та ідеї Чжуан-цзи про вільне життя без держави тривалий час залишалися напів­забутими. Тільки у XX ст. вчені звернули увагу на політичний і соціальний аспекти даосизму. Сучасна американська письмен­ниця Урсула Ле Гуін назвала даосів першими анархістами на Землі.

Учення Конфуція про державу та право. У VI-II століттях до Р. X. в Китаї з початком формування великих деспотій посилюється боротьба за владу, розпочинається криза моралі, що засновувалася на культі Неба (яке породжує все суще, розпоряджається долею людей) і предків (після смерті вони сприймались як духи чи єднальна ланка між духами та людьми, саме пращури, як вважалося, захищали людей від злих духів - без поради з духами померлих предків не роз­починали жодної серйозної справи: не сіяли, не збирали врожай, не одружувалися тощо). За таких умов з проповіддю про повер­нення до старої моралі виступив філософ, історик і державни діяч Кун-цзи, або Кун-фу-цзи (551-479 pp. до Р. X.), котри сьогодні відомий світові як Конфуцій. У стародавніх книгах йо іноді називають Учителем, і читачеві одразу стає зрозумілим, що мова йде про великого наставника, котрий став ідеалом моральності для сотень мільйонів людей.

Основні положення вчення Конфуція викладені в книзі "Лунь-j юй" (VI ст. до Р. X.), назву котрої перекладають як "Бесіди і судження". Вона була складена учнями та послідовниками мислителя на основі узагальнення його висловлювань. Конфуцію ще приписують авторство хроніки "Чунцю" ("Весна і осінь")! складення "Ші цзіна" ("Книги пісень"), "Шу цзіна" ("Книги; історій") та коментаря до "І цзіну" ("Книги змін"), однак немає наукових доказів з приводу того, що він був автором або уклада­чем цих творів.

Основною темою філософії Конфуція було вчення про досконалу державу та доброчесну людину. Учні великого мислителя розпо­відали, що коли філософ прибував до якогось царства, то обов'яз­ково хотів почути, як воно управляється. Китайські князі вияв­ляли велику зацікавленість у думці та порадах Конфуція, що допомогли б їм досягти успіхів в управлінні своєю землею та перемогти в боротьбі за панування в Піднебесній.

Державу Конфуцій трактував як велику родину, в якій прави­тель є батьком, а піддані - дітьми. Відносини між ними уподіб­нюються сімейним відносинам, де молодші слухаються та шанують старших. Отже, прості люди повинні з такою ж пошаною, як сини до батьків, ставитися до посадовців. Государ, батько народу, володів беззаперечним авторитетом і ореолом святості, втілюючи державу. Жінки беззаперечно мали б слухатися чоловіків, діти - батьків, підпорядковані - керівників. Народ сприймався Конфуцієм як могутня, але бездуховна й інертна маса. Основне, що доступно народові, - здатність підкорятися довіряти правителям і наслідувати їх.

Розглядаючи державу як живий організм, у якому ієрархія нагадує зв'язок органів у тілі, Конфуцій віддавав переваг моральним нормам перед формально-правовими, а патріархально-гуманне ставлення до людей вважав кращим за бюрократичну регламентацію. Він заперечував насилля як засіб управління. Конфуціанське уявлення про суспільство засновувалося на ідеї неформальних відносин, а не на мертвій букві закону. Особистий приклад "благородних мужів", їхня схильність до добра, вважав філософ, допоможе державі стати процвітаючою. З огляду на це, Конфуцій велику увагу приділяв розробці вчення про доброчесних "благородних мужів", здатних створити соціальну гармонію, "онови­ти державу", "виправити імена" (привести кожну людину до належ­ного їй рангу та становища в суспільстві: щоб государ насправді був государем, батько — батьком, син — сином, а посадовець — посадовцем). Саме таким чином і виявиться найдостойніший претендент на панування в Піднебесній.

Гармонізації суспільства, припиненню війн і бунтів має сприяти здійснювана державою політика майнової рівності та єдності народу (виконання кожною людиною небесних законів). Конфу­цій вважав, що єдність народу здійсненна тільки в державі й характеризується, передусім, єдністю почуттів і психології. Тож важливо, щоб при владі опинилися справедливі люди: "якщо висувати справедливих людей і усувати несправедливих, народ буде підкорятися".

Ключову роль в управлінні державою Конфуцій відводив тради­ції, ритуалу, формуванню в людей певних стереотипів поведінки. У кількох промовах він порівнював государя з орачем, а почуття його підданих - з полем, яке той обробляє. При цьому монарх упливає на підданих за допомогою ритуалу.

Складовими конфуціанської теорії держави були Небо, правитель і його слуги. Небо поставало як верховна сила, що слідкує за земними справами, призначає правителів, нагороджує та карає їх, робить людей щасливими залежно від їхніх чеснот.

Для правителя чесність і дотримання правил поведінки — за­порука довіри підданих, без котрої неможливе зміцнення держави й управління нею. Аби завоювати серця людей, правитель має Допомагати народові, турбуватися про його добробут. Під слугами в конфуціанській теорії держави потрібно розуміти всіх - від високопосадовців до простих людей.

Політичні ідеї Конфуція та його послідовників справили значний уплив на формування китайської цивілізації, становлення її політичних інститутів, соціальної та морально-правової думки. Конфуцій свого часу був проголошений "Учителем 10 тисяч ^: поколінь" і сьогодні лишається живим символом нації.

Погляди на державу та право Мо-цзи. Думки Конфуція про встановлення гармонії в Піднебесній були далеко не беззаперечними. Практично в ту ж епоху в Китаї зміцніла школа моїстів, засновником якої був філософ Мо Ді, чи Мо-цзи (478-381 pp. до P. X.). Він був супротивником конфу­ціанства та вважав, що визначеної наперед долі не існує, а вона цілком залежить від того, як людина буде здійснювати принцип взаємної любові (цзянь ай). Мо-цзи вважав, що необхідно однаково любити всіх людей, як самого себе, незалежно від їхніх вчинків.; Праобразом такої ідеї було Небо, що. на думку моїстів, саме так,] не виділяючи нікого, ставиться до людей.

Мо-цзи закликав людей допомагати одне одному, займатися корисною працею, відмовитися від насилля та війн, висувати до органів управління розумних і гідних людей, незалежно від того, який їхній статус у суспільстві, вести гранично скромний спосіб життя, мешкати в солом'яних будівлях і носити накидки з трави, що видавалося викликом аристократичній манірності та ритуальній суворості конфуціанців.

Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу, на чолі котрої стоїть мудрий політик і в якій налагоджена державна служба, де низи суспільства не зазнають гніту та злиднів.

В основу ж походження держави, за твердженнями моїстів, покладено суспільний договір. Усі люди рівні від природи, верхов­на влада в державі належить народові, проте останній ще в сиву давнину, переконавшись у необхідності управління й старшин­ства, обрав найдоброчеснішу і наймудрішу людину Піднебесної та зробив її "Сином Неба", який створив "зразок справедливості" й порядку. Управління країною має здійснюватися за усталеними методами виховання та примусу, але при цьому необхідно зважати на інтереси та думку простого народу.

Мо-цзи вважав, що держава зовсім не пригноблює народ, правителі не експлуатують своїх підданих, а, навпаки, держава й правителі захищають усіх людей, дбають про подолання бідності, звільнення від гніту та насильства, встановлення справедливих законів.

Державно-правові погляди легістів. У IV ст. до Р. X. в Китаї виник легізм (школа "фацзя", чи "законників"). Найвідоміші його представники: Шан Ян, Хань Фей, Лі Сі.

Засновником легізму був Шан Ян (390-338 pp. до Р. X.) -радник правителя царства Цінь. Під його керівництвом було здійснено низку реформ економічного, адміністративного та судо­вого характеру, їхній зміст викладено в праці, авторство котрої приписують Шан Яну - "Книга правителя області Шан".

Виходячи з уявлення про вроджену порочність людини та добру владу, Шан Ян дійшов висновку, що інтереси народу та держави протилежні. Прерогативою народу є дурість і зло, а держави -мудрість і благо. Кожна людина - потенціальний злочинець, атому держава повинна врятувати людей від самих себе.

На відміну від Конфуція, котрий мораль, традиції, ритуал і неформальні взаємини ставив понад писаний (формальний) закон, Шан Ян головним регулятором суспільних відносин вважав закон (фа), який розумів як інструмент у руках влади, що власне владу ні до чого не зобов'язує.

Ставлення до старовини та звичаїв у Шан Яна теж було проти­лежним конфуціанському. В трактаті "Розглядати все в теперіш­ньому часі" він говорив: "Той, хто йде наперекір старовині, не обов'язково заслуговує осуду"; "щоб бути корисним державі, не обов'язково наслідувати традиції", позаяк "мудрий творить закони, а дурний обмежується ними"; "з готових законів колишніх правителів необхідно вибирати те, що потрібно".

Оскільки держава, за Шан Яном, всемогутня та є найвищим благом, то піддані абсолютно безправні перед нею, а влада немає жодних зобов'язань перед підданими. Вона вища від закону та може тлумачити його на власний розсуд.

З огляду на те, що Шан Ян вважав закони тотожними санкціям І покаранням, а людей злочинними від природи, отже, винними від народження, то зовсім не обов'язково, щоб люди вчиняли конкретні проступки. Необхідна система тотального, "профілак­тичного" терору проти населення з метою його залякування.

Легісти вивели такий взаємозв'язок: коли держава сильна, ^то слабкий народ, сильний народ - слабка держава. Тож держава повинна намагатися ослабити народ через залякування та по­карання. Кожний підданий має постійно відчувати загрозу

неминучого та жорстокого покарання за найменшу провин Закони повинні бути безжальними, щоб вкорінювати в серця людей страх перед покаранням.

Якщо Конфуцій учив понад усе любити та шанувати свої батьків, то Шан Ян вчив доносити на них при здійсненні наймем шого проступку проти держави. Замість совісті - страх; замість] переконання - примус через насилля. Замість держави, що розумілася Конфуцієм як сім'я, Шан Ян говорив про формалы но-правові відносини. Замість добропорядного правителя І повелитель, для якого не існує ні традиції предків, ні волі народу; ні доброти.

Правитель встановлює закони та є виразником єдності народу, Він все і всіх підпорядковує зростанню могутності держави та боротьбі за об'єднання Піднебесної. Заради цієї ідеї життя суспільства уніфіковується, філософія та література знищуються] свобода думки забороняється, мистецтво й інші "надмірності} переслідуються.

Якщо держава конфуціанців подібна до живого організм^ то держава легістів нагадувала налагоджений годинниковиі механізм, у якому людині відводилася роль слухняного гвинтика це військовий табір, у котрому люди чи солдати, чи офіцери.

Усі справи в державі повинні вирішувати здібні бюрократи пов'язані круговою порукою. Вони утворюють чітку систем) що базується не на родинних відносинах, а на бюрократичним принципах. Могутній апарат посадовців має постійно оновлюва тися: нездібних та незгодних знищують, посади не успадковуютьсі та не є пожиттєвими.

Розпочавши із систематичного оновлення державного апарат) уніфікації та кругової поруки посадовців, Шан Ян переніс ці принци пи на весь народ царства Цінь. Тут усе населення було розділені на п'ятірки та десятки й у разі найменшого проступку одног карали всіх у групі. Кожне із селянських господарств, належ них до п'ятірки, відповідало за виконання податкових зобов'я зань чотирма іншими. Заохочувалося загальне доносительств^ люди були роз'єднані через взаємну підозрілість.

Завершеної форм и легізм набув у вченні Хань Фея (288-233 р до Р. X.). Він, проаналізувавши історію існування в Китаї різн філософських шкіл за 400 років, дійшов висновку, що найбільш-шкоди державі завдає саме філософія, позаяк вона, стимулює вільнодумство, сіє смуту, применшує повагу до законів, заважає управляти державою. Тож необхідно знищувати тих філософів, які не придатні до державної служби, тобто майже всіх. Ідеал управління Хань Фея - коли піддані не можуть збагнути таєм­ниці управління. Він також проголошував, що закон - для народу, а мистецтво управління - для государя.

Після об'єднання Китаю та утворення централізованої імперії (221 р. до X. Р.) легізм починає застосовуватися на практиці в масштабі всієї Піднебесної. Легісти досягай своєї мети: в країні здійснено уніфікацію життя, діяв величезний бюрократичний апарат, людей страчували за недонесення та нагороджували за донесення. Це був час перемоги легістів, який одночасно став і причиною їхньої загибелі. У розпалі реформ імператора Цінь Шіхуанді легіст Лі Сі звернувся до нього із законопроектом про знищення всіх філософів, ліквідацію книг і приватних шкіл. Цінь Шіхуанді за­твердив законопроект: уся гуманітарна л ітература була спалена, школи закриті, 460 вчених страчено, а разом з ними стратили й самого Лі Сі як філософа.

Отже, східний деспотизм й етатизм (від франц. etat- держава) -активне втручання держави в економічне та політичне життя краї­ни - за легістів (у теорії¹) і Цінь Шіхуанді (на практиці) досягай свого завершення. Давньокитайська філософія зникла внаслідок майже повного знищення філософів. Надовго було перервано культурні традиції. Протягом наступних понад двох тисячоліть аж до середини XX ст. нічого подібного за масштабом і наслідками на Сході не траплялося.