Історія економіки та економічної думки

ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

КОРОТКИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

 

для студентів економічних спеціальностей

 

 

Затверджено

на засіданні кафедри

теоретичної та прикладної економіки

Протокол № від..201 3 р.

 

Львів – 2013

 

Тема 1. Вступ. Предмет, метод та періодизація курсу «Історія економіки та економічної думки»

1. Історія економіки та економічної думки як наука.

2. Завдання та методологія курсу.

3. Етапи та напрями розвитку (періодизація) історії економіки та історії економічної думки.

Історія економіки та економічної думки як наука.

Історія економіки та економічної думки – це наука, вивчає господарську діяльність людства в історичному розвитку та її наукове відображення в економічних поглядах і вченнях починаючи з первісного суспільства і до сучасності; економічну політику провідних держав світу і України; досліджує загальні закономірності та особливості економічного життя в окремих країнах.

Предметом ІЕтаЕД є динаміка змін економічних умов існування суспільства, закономірностей цих змін та відображення цих процесів в економічній думці, в економічних поглядах, школах, течіях.

Об ’ єкт ІЕтаЕД - історичні явища і факти господарського життя суспільства

Завдання та методологія курсу.

Центральне місце в методології ІЕтаЕД посідають:

- системний аналіз - передбачає розгляд кожного об'єкта як цілісного утворення, що має складну внутрішню структурну будову

- генезис - передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів дослідження фактів господарського життя суспільства. Генезис — це такий спосіб аналізу, що здійснюється з позицій цілісності господарства суспільства та по засадах певної наукової парадигми. У ньому органічно поєднуються два боки предмета історико-економічної науки — історизм фактів і їх теоретичне відображення.

Основні завдання історії економіки та економічної думки полягають у:

- формуванні економічного мислення;

- розумінні закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм та їх взаємозв'язку і взаємообумовленості, відповідності чи невідповідності їм економічних теорій;

- з'ясування причин та факторів, що обумовлювали необхідність виникнення нових, альтернативних, економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.

 

Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

1. Періодизація та основні риси господарства первісного суспільства.

2. Трипільська культура.

3. Ранні слов’янські культури.

 

Трипільська культура.

Територія України була заселена із найдавніших часів. Первісні люди з'явилися тут ще в період палеоліту. Вони селилися в основному на півдні сучасної України.

На території сучасної України виявлено чимало слідів їхньої діяльності (стійбищ): Королеве, Рокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка у Донбасі, Кіїк-Коба в Криму тощо.

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів світу. Найвідомішою культурою неоліту була трипільська, найменування якої походить від назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу, на Подніпров'ї, Волині, в Степовому Причорномор'ї. Для поселень характерним було кругове розташування жител. Їх протоміста сягали 400 га. Трипільці жили в півтораповерхових будинках чотирикутної форми.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, які сьогодні відомі в Україні. Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з незапам'ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами. Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла, будівництва, духовного життя, які так схожі з шумерською, мікенською культурами, дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших народів неолітичної доби.

Ранні слов’янські культури.

 В період раннього заліза в Україні виділяється Пшеворська ( перевореська) культура (І ст. до н. е. — І ст. н. е.). Її поселення розташовувались на Волині, Подністров'ї, Поділлі та Закарпатті. Господарство цих поселень було дуже розвиненим. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники.

На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000 могильників. Люди селилися на просторах Полісся, Верхнього і Середнього Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е.

Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, у лісостеповій смузі — орне. Розводили худобу, займалися мисливством і рибальством. Виявлено багато ремісничих майстерень, в тому числі ковальських, гончарських, ювелірних.

Найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі — України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію України. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі, будівництва.

В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень.

Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв'язки черняхівців з Римом.

У III—IV н. е. поселення черняхівської культури об’єднались в могутній племінний союз — державу антів, яку М. Грушевський та більшість сучасних істориків справедливо вважають праматір'ю сучасної української держави.

 

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (V ІПст. до н.е. - V ст. н.е.).

1. Економіка країн Стародавнього Сходу.

2. Економічні причини розквіту та занепаду країн античного світу.

3. Економічна думка Стародавнього Сходу.

4. Антична економічна думка.

 

Антична економічна думка.

        Особливе місце у становленні економічного наукового мислення займають твори мислителів античного світу, і в першу чергу давньогрецьких філософів Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Їм же належить заслуга в появі самого терміну „економіка” („економікос”), під яким розумілася наука, що навчає людей господарювати. Саме ж „господарство” тлумачилось, як управління майном.

        Ксенофонт у «Домострої» дав характеристику рабовласницького господарства і прагнув знайти шляхи подолання, притаманних такому господарству, недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, він був прихильником колективної форми рабоволодіння. Найважливіша галузь економіки – сільське господарство, підкреслював він і називав землеробство “ матір’ю і годувальницею всіх професій”.

Був принциповим противником ринкових відносин, проте одним з перших зрозумів значення поділу праці. Ставив питання про подвійне використання блага – як споживчої та мінової цінності.

Платон. В ідеальній державі, за Платоном, має бути три класи: філософи, які керують суспільством; воїни – оборонці держави; землероби, ремісники, торговці. Раби не належать ні одного з класів, взагалі рабство – вічна природна форма експлуатації.

     Арістотель змалював у своїх працях проект ідеальної держави, де найбільш значна роль у господарстві відводиться землеробству, а не ремеслу та торгівлі. Свою прихильність принципам натурального господарства вчений яскраво продемонстрував у висунутій ним концепції про економіку та хрематистику як різних шляхів збагачення і задоволення потреб. До економіки (природної сфери) він відносить землеробство, скотарство, ремесло та дрібну торгівлю. Ця сфера повинна підтримуватись державою, тому що її ланки сприяють задоволенню нагальних потреб населення. Хрематистика – це мистецтво заробляти багатство шляхом безчесних великих торгівельних, посередницьких та лихварських операцій. Автор концепціїї про економіку і хрематистику засуджує останню як таку, що може підірвати основи натурального господарства.

 

Економічна думка Стародавнього Риму істотно відрізняється від поглядів давньогрецьких вчених. Це пояснюється розвинутішим рабовласницьким виробництвом Риму, його значною територіальною експансією, побудовою могутньої імперії, постійним притоком рабів. Звідси і основна проблематика праці римських учених – аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва. Проблеми раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах Марка Катона Старшого, Варрона і Колумелли. У республіканський період розвитку Стародавнього Риму захисниками інтересів розорюваних дрібних землевласників стали брати Тіберій і Гай Гракхи. Вони обстоювали позиції дрібного селянського господарства з метою не допустити пролетаризації більшості населення.

Не слід забувати про те, що за умов економічної, політичної і моральної кризи рабовласницького ладу в І ст. н. е. у Римській імперії виникла нова релігія – християнство. Раннє християнство морально засуджувало майнову нерівність, поділ людей на багатих і бідних. Визнавало працю основою людського життя і проголошувало принцип все загальності праці та рівної оплати за рівну працю.

Найвідомішим християнським автором перших століть нової ери Августин Блаженний. Розвивав ідею християнської рівності усіх людей, яка заперечувала висновки античних мислителів про природність поділу людей на панів і рабів. Найпочеснішим заняттям людини визнавав землеробство, засуджував торгівлю заради наживи та позику під процент.

 

Особливості меркантилізму.

         Події і явища того часу адекватно відображувалися молодою буржуазною економічною наукою, яка пізніше отримає назву  меркантилізм (від франц. mercantile – торговий або італ. mercante – купець). Європейські меркантилісти не були економістами – фахівцями. Це були купці, банкіри, промисловці, вояки, авантюристи. Проте вони вірно визначили ті засоби, за допомогою яких виникли перші великі статки, багатства – такими засобами були торгівля, кредити та війна.

Основні ідеї меркантилістів:

- підтримка владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

- регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

- протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, заохочення державою експорту, особливо готової продукції;

- ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу;

- не підтримували ідею комерціалізації праці і землі (прихильники феодального порядку).

Отже, багатством країни вважали золото і срібло, джерелом багатства – зовнішню торгівлю. Об’єктом дослідження у меркантилістів була сфера обігу (торгівля і грошовий обіг).

         Розрізняють ранній і пізній (зрілий) меркантилізм.

          Ранній меркантилізм (виник іще до епохи великих географічних відкриттів і тривав до середини 16 ст.) вбачав економічне завдання в утримуванні та нагромадженні грошей у країні. Уряд запроваджував суворий контроль за зовнішньою торгівлею (максимально високі ціни на експортні товари і обмеження імпорту), сприяв ввезенню золота і срібла і не допускав їх вивезення. Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були Джон Гелс, Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі і Бернардо Даванцатті в Італії.

Ранньому меркантилізму відповідає теорія грошового балансу (затримка грошей в країні і залучення в країну якомога більше грошей з-за кордону).

У період раннього меркантилізму уряд займався «псуванням» національної монети (знижував її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їх монети на іноземні та купувати більше товарів).

За грошима ранні меркантилісти визнавали лише функцію нагромадження.

В другій половині 16 ст. торгівельні зв’язки між країнами стають більш розвиненими і регулярними, виникає більш зріла теорія меркантилізму.

Пізні меркантилісти вважали, що необхідно:

- завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава повинна стимулювати виробництво товарів на експорт) і перепродуючи товари одних країн в інші;

- дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші;

- вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговельних угод шляхом посередництва.

Вважали, що гроші виконують дві функції: засіб обігу і засіб нагромадження.

          Представниками цього “виробничого” меркантилізму були: Томас Мен, Джон Локк (Англія), Джон Лоу, Жан-Батіст Кольбер, Антуан Монкретьєн (Франція), Антоніо Серра (Італія).

Значення ідей меркантилізму:

1) Поставили першими завдання «раціонального господарювання» як найважливішу проблему економічної думки;

2) Зробили перші кроки в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки (помилка – найважливішим розглядали сферу обігу, а виробництва – як засіб забезпечення припливу грошей у країну; а основою будь якого суспільства є виробництво, а обіг грошей – другорядне поняття);

3) Прагнули залучити у виробництво якомога більшу частину населення (у поєднанні з гранично низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу).

Помилки:

- не давали значення залученню іноземних інвестицій;

- проблемою безробіття вважали лише лінощі.

Меркантилізм вважають епохою зародження політичної економії.

 

Теорія цінності

Сміт зазначає, що поняття "цінність" може мати два значення:

а)  корисність предмета (цінність у споживанні);

б)  можливість придбати інші предмети в обмін на цей (цінність в обміні, або мінова цінність).

На думку Сміта, основою ціни є, з одного боку, затрати праці, закладені у створення товару, а з іншого - кількість праці, яку можна придбати за цей товар. Сміт запропонував іншу теорію, за якою цінність товару дорівнює заробітній платі + прибуток + рента (на одиницю товару).

Теорія доходів

За ознакою джерела доходу Сміт виділяє три основні класи:

• Клас землевласників, чий дохід - рента.

• Власники капіталу, які отримують прибуток (позичковий процент).

• Наймані робітники, які продають працю і отримують заробітну плату.

Крім основних класів, існують проміжні групи. В основних класів доходи первинні, у проміжних - вторинні, перерозподілені.

Теорія заробітної плати

Праця є товаром. Цей товар має природну ціну, в основу якої покладено цінність засобів існування, необхідних для життя робітника і виховання дітей (прожитковий мінімум). Природна ціна праці залежить також від місця і часу, а також культурного та історичного елементів.

Теорія прибутку

Сміт завершив виділення прибутку як економічної категорії і дав такі його визначення.

• Це вся різниця між доданою працею вартістю і заробітною платою.

• Це залишок після сплати ренти і процента.

• Це складова ціни товару, особливий елемент витрат виробництва.

• Це винагорода за ризик.

Норма прибутку в кожному із трьох станів суспільства є інакшою. Вона знижується, коли країна багатіє - внаслідок зростання заробітної плати, загострення конкуренції та зменшення можливостей вигідного розміщення капіталу.

Теорія ренти

Рента є відрахуванням на користь землевласника із вартості товару. Вона є додатковим доходом, який зумовлюється рівнем родючості ґрунту, місцезнаходженням конкретної земельної ділянки тощо. Рента в трактуванні А. Сміта - це повноправний елемент формування ціни, але вона є вторинною і тому визначається після відрахування від ціни зарплати і прибутку. Тому все, що приводить до скорочення витрат виробництва, збільшує ренту.

Теорія капіталу

За Смітом, капітал, з одного боку, є вартістю, яка може дати приріст, а з іншого - запасом речових факторів, необхідних для подальшого виробництва. Сміт розвинув поняття основного і оборотного капіталу, дане Кене, і вказав на зв'язок між першим і другим. На думку Сміта, нагромадження капіталу є місією власників капіталу з метою розширення виробництва і збільшення суспільного багатства. Сміт ніде не говорить про капіталовкладення: у нього йдеться лише про додаткове залучення продуктивної праці.

 

Теорія земельної ренти

Рента - це надлишок продукції фермера, який працює в граничних умовах, над витратами його праці і капіталу.

Сучасною мовою висновок Мальтуса можна сформулювати так: ціна визначається граничними витратами фермера, який працює в граничних умовах, що є вищими від середніх витрат. Саме цей надлишок сплачується у вигляді ренти.

Система Рікардо

Теорія цінності

Рікардо критикує Сміта і переконаний в тому, що цінність товару завжди визначається затратами праці. На противагу Смітові Рікардо твердить, що цінність не складається із заробітної плати, прибутку і ренти, а розпадається на ці складові. Рікардо вважає, що цінність товару залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, виплаченої за працю.

Закон Рікардо: цінність товару прямо пропорційна до кількості затраченої праці і обернено пропорційна до продуктивної сили праці.

Теорія капіталу

Рікардо твердить, що капітал - це нагромаджена праця, яку приводить у рух жива праця. Відмінності в капіталі можуть бути за терміном зносу основного капіталу, співвідношенням основного і оборотного капіталу, періодом обороту оборотного капіталу. Все це позначається на відносній цінності товарів без явного зв'язку з кількістю праці.

Та Жана-Батіста Сея

Теорія капіталу Мілля

Капітал Мілль розуміє як раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці.

Чотири фундаментальні теореми капіталу:

1. "Промисловість обмежена капіталом".

2. "Капітал є результатом заощаджень".

3. "Хоч капітал є результатом заощаджень, він може споживатись".

4. "Попит на працю не є попитом на споживчі товари".

Всі чотири теореми капіталу справедливі у тому випадку, коли спостерігається повне використання ресурсів.

Теорія цінності Мілля

Цінність товару Мілль визначає як купівельну спроможність товару порівняно з іншими товарами.

 

Економічну науку Франції першої половини XIX ст. представляв Жан-Батіст Сей (1767-1832).

Основні теорії Сея:

1. Теорія трьох факторів виробництва; три основні фактори виробництва породжують три основні види доходів.

2. теорія цінності Сея: цінність є мірилом корисності, а процес виробництва є процесом створення корисності.

3. Закон ринків Сея: продуктами платять за продукти, тобто порушення рівноваги в економіці практично неможливе, адже виробництво саме створює доходи, на які обов'язково купуються товари відповідної вартості, а тому сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Як і Рікардо, Сей вважав, що ціни мають абсолютну гнучкість і моментально реагують на зміну кон'юнктури.

 

Індустріалізація

Наприкінці 19 ст. в Україні розпочалася індустріалізація. Її особливістю було те, що важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

На півдні України було створено велику металургійну промисловість. Високими темпами розвивалось коксове виробництво.

В Україні вироблялося понад 50 % всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялося на території Росії.

   У 1895р. розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 р.- Луганського машинобудівного заводів. Всього в Україні в 1913 р. налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств.

Швидкими темпами розвивалася харчова, лісопильна, швейна, винокурна, тютюнова та інші галузі промисловості, будівництво залізниць.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії з’явилися у 70-х р. 19cт. Акціонерна промисловість на Україні характеризувалася високою прибутковістю. У другій половині 90-х р. середня норма прибутку в них становила біля 13 %, що майже вдвоє перевищувало прибутковість західноєвропейських підприємств.

Щодо можливостей промислового розвитку, то слід відзначити, що на початку ХХ ст. Україна, як і вся Російська імперія продовжувала залишатися відсталою в тодішньому техніко-економічному відношенні.

Грошово-кредитна система

У 19 та на початку 20 ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі, як на східних, так і на західноукраїнських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині 19 ст. були оброчний та подушний податок з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів та торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. Основний податковий тягар лежав на плечах селян.

Більшість витрат держбюджету припадало на воєнне та морське міністерства (51,3 % усіх видатків). При цьому, наприклад, витрати на міністерство освіти в першій половині 19 ст. становили менше ніж 1% всіх бюджетних видатків.

Бюджет був дефіцитний. Дефіцит покривали випуском внутрішніх та зовнішніх позик,а також паперових грошей, які з року врік знецінювалися.

 

На західноукраїнських землях на початку 19 ст. панувала австрійська монетна система.

У 1857р. в обіг введено нові гульдени. У 1892р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона.

Бюджет монархії Габсбургів був дефіцитним (у 1882 р. видатки перевищували доходи державного бюжету на 9 %).

Австро-Угорська монархія проводила колоніальну політику на західноукраїнських землях. (Наприклад у 1883 р. з української частини Галичини було зібрано 26,6 млн. золотих римських).

В Рос. Імперії була така ж ситуація. (Наприклад з 1868 по1880 р. дев’ять українських губерній сплатили Рос. імперії 2,9 млрд. крб.)

4. Столипінська аграрна реформа.     

Значне зубожіння селян Російської імперії спричинило до їх масової участі в революції 1905 – 1907 років. Це змусило курівництво імперії переглянути підходи до вирішення аграрного питання.

Реформу доручили провести П.А. Столипіну – прем’єр-міністру Росії.

Основні положення реформи Столипіна:

1. Руйнування общини та закріплення за кожним господарем належної йому частки общинної землі в особисту приватну власність.

2. Надання селянам кредитної допомоги через Селянський Земельний банк.

3. Організація переселення селян у малозаселені регіони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

  Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909 – 1913 роках продуктивність праці в сільському господарстві зросла в 1,5 рази. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.

    Однак порівняно з країнами Західної Європи модернізація українського села здійснювалася повільно та була перервана війною 1914 року.

ТЕМА ІСТОРИЧНА ШКОЛА

Історична школа, яка виникла в Німеччині в 40-х роках XIX ст., зароджувалася як бунт проти класичної політекономії. Заперечення німецьких теоретиків мали національне забарвлення. Найважливішим аспектом було усвідомлення ролі людського фактора в економічних процесах.

Фундамент історичної школи заклав німецький економіст Фрідріх Ліст (1789-1846).

Його основна праця - "Національна система політичної економії'(1841). Ліст зміщує акцент в іншу площину економічних проблем - у дослідження національної економіки як цілого. Тому в центрі уваги його теорії - національна економіка як ціле разом з її взаємовідносинами із зовнішнім оточенням.

На противагу принципу необмеженої свободи міжнародної торгівлі класичної школи Ліст висуває і відстоює принцип промислового виховання нації. Ліст був переконаний, що шлях до процвітання німецької економіки пролягає через розвиток промисловості, а промисловість потребує митного захисту. Зростання промисловості Ліст пропонував форсувати за допомогою так званого виховного протекціонізму, тобто системи захисту вітчизняного виробника доти, доки він не зміцніє і не зможе конкурувати на рівних. Основні елементи системи Ліста:

1. Критика класичної політекономії за те, що вона:

• абстрактна і космополітична;

• не бачить національних особливостей розвитку економіки різних країн;

- нав'язує всім спільні природні закони і правила економічної політики.

2. У центрі системи Ліста - національність і національна економіка.

3. Концепція стадійності економічного розвитку. Виділяючи певні стадії розвитку націй, Ліст вважав, що на кожній з них держава повинна здійснювати економічну політику, яка б найповніше відповідала меті розвитку продуктивних сил.

4. Концепція продуктивних сил, за якою продуктивними силами є вся сукупність суспільних умов виробництва.

5. Ідея про необхідність врахування тривалих і непрямих наслідків будь-якого економічного рішення.

У 1843 р. у Німеччині було опубліковано працю під назвою "Нарис політичної економії з точки зору історичного методу", автором якої був Вільгельм Рошер (1817-1894). Цю подію прийнято вважати початком історичної школи. В 1848 р. Бруно Гільдербранд (1812-1878) видав перший том своєї праці "Політична економія теперішнього і майбутнього". У 1853 р. вийшла робота "Політична економія з точки зору історичного методу", написана Карлом Кнісом (1821-1898).

У 70-ті роки XIX ст. ідеї історичної школи, і насамперед історичний метод, стали основою для появи нової історичної школи. яка розділилася на консервативний (Густав Шмоллер, Вернер Зомбарт) та ліберальний (Макс Вебер, Людвіг Йозеф Брентано) напрямки.

 

Тема 9. Економічні аспекти соціалістичних вчень. Маржиналізм і неокласична теорія.

1. Суть економічної теорії Маркса.

2. Маржиналізм.

3. Політекономія добробуту.

 

1. Суть економічної теорії Маркса

Початок створення марксизму загалом і економічної теорії зокрема припадає на 40-ві роки XIX ст. Авторами цієї теорії є Карл Маркс та Фрідріх Енгельс. Основу марксистської теорії становила концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження нового, соціалістичного ладу.

Головна праця Маркса "Капітал".

Теорія класів і класової боротьби: Маркс виділяє два великих суспільних класи: пролетаріат, який володіє робочою силою, і капіталісти, що привласнюють додаткову вартість, створену найманою робочою силою. Доводить, що в суспільстві існує диктатура буржуазії, яка встановила панування капіталу. Вихід з цього становища вбачав лише в пролетарській революції, яка встановить диктатуру пролетаріату і перехід до нового справедливого безкласового суспільства без приватної власності та експлуатації праці.

Теорія вартості: Маркс абсолютизував роль праці, як єдиного фактора вартості. Вартість утворює «суспільно необхідний робочий час», або витрати часу «за середнього рівня вмілості та інтенсивності праці». Виокремлює дві сторони товару – споживчу вартість і вартість, формою якої є мінова вартість. При цьому розвиває положення про двоїстий характер праці (конкретна праця, яка створює споживчу вартість, і абстрактна праця, яка створює вартість).

Теорія капіталу: Капітал, за Марксом – це самозростаюча вартість, тобто вартість, яка приносить прибуток. Виділяє органічну будову капіталу: постійний капітал (вартість засобів виробництва) і змінний капітал (вартість робочої сили). Зробив висновок, що додаткову вартість приносить лише змінний капітал. Виділяє основний капітал (вартість засобів праці) – це частина постійного і оборотний капітал (вартість предметів праці та робочої сили) – це капітал, який включає елементи постійного і весь змінний.

Теорія додаткової вартості: робоча сила створює вартість більшу, ніж її власна, тобто до додаткову вартість, яка є результатом «неоплаченої праці» найманих робітників, що продають свою робочу силу. При цьому вартість робочої сили відтворюється протягом необхідного робочого часу, а додаткова вартість створюється у додатковий робочий час. Тобто розмір додаткової вартості можна збільшити двома способами: продовженням робочого дня (абсолютна додаткова вартість); підвищенням продуктивності праці (відносна додаткова вартість).

 

Маржиналізм.

 

Особливим напрямком розвитку економічної теорії, який сформувався наприкінці XIX ст., був маржиналізм (від французького marginal – крайній, граничний). Виникнення маржиналізму зумовили насамперед об’єктивні причини (прискорення розвитку ринкових відносин; поглиблення поділу праці і, як наслідок, утворення монополій; зростання індивідуалізації господарського життя, посилення взаємозалежності суб’єктів економічної системи; зміни в характері, структурі виробництва та методах управління економікою; формування ринку споживача, який прийшов на зміну ринку виробника).

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи на рівні окремої фірми чи галузі. Варто зазначити, що з часом маржиналізм перетворився на метод економічних досліджень, який полягає в застосуванні й аналізі граничних величин.

Переоцінка цінностей класичної політичної економії наприкінці ХІХ ст. ввійшла в історію економічної думки як “ маржинальна (маржиналістська) революція ”. Термін “маржинальна революція” використовують тоді, коли йдеться про незалежне відкриття в 70-х роках XIX ст. К. Менгером (Австрія), С. Джевонсом (Англія) та Л. Вальрасом (Швейцарія) принципу спадної граничної корисності.

Отже, змінився предмет дослідження. Центральними питаннями економічної науки стали питання дослідження індивідуальної людської психології, поведінки суб’єктів економіки (споживача і фірми) в умовах обмежених ресурсів.

       “Батьком” маржиналістського напрямку економічної теорії сьогодні вважають Г. Госсена, який (що з’ясувалось пізніше) ще у 1854 р. сформулював декілька важливих положень теорії граничної корисності, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого та другого законів Госсена.

      Головні принципи теорії граничної корисності сформулювали Карл Менгер, Ойген Бем-Баверк та Фрідріх Візер – представники австрійської школи маржиналізму.

      Для представників цієї школи характерний крайній психологізм у трактуванні економічних явищ. Причому головною сферою, у якій стикаються психології господарських суб’єктів, є не виробництво, а ринок. Одним із методологічних принципів австрійської школи є те, що споживанню належить перевага над виробництвом.

     Ідеї австрійської школи ввійшли складовою частиною до багатьох інших шкіл цієї теорії: математичної, граничної продуктивності, кембріджської.

      Математичні концепції політичної економії започатковані у працях Й. фон Тюнена, Д. Бернуллі, А. Курно. У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці французького математика-економіста Леона Вальраса та італійського економіста Вільфредо Парето.

     Теорія граничної продуктивності, або американська школа маржиналізму сформувалась в кінці XIX – на початку XX ст. і подібно до австрійської математичної та кембріджської (про неї нижче) широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її засновник  Джон Бейтс Кларк всебічно обґрунтував принцип маржиналізму і створив теорію, в якій економічна наука поділена на два розділи - статику й динаміку. Вихідним моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Центральне місце в економічній науці Дж.-Б. Кларк відводив теорії розподілу. Згідно з його концепцією розподіл доходів здійснюється на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва. Саме цю концепцію і прийнято в економічній літературі називати “закономграничної продуктивності”.

      Кембріджська школа виникла в Англії наприкінці XIX ст. в період зростання рівня концентрації та монополізації виробництва і ускладнення умов функціонування підприємства. Головну увагу ця школа зосередила на розвитку мікроекономічного аналізу економічних явищ, що сприяло розвитку важливого розділу економічної теорії – мікроекономіки. Представник кембріджськоїшколи, засновник неокласичної теорії Альфред Маршалл, відмовившись від пошуків “джерела” (цінності) вартості, тобто від причинно-наслідкового аналізу, застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом взаємного впливу. Крім того, він ввів нові інструменти цього аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача, надлишок попиту, що мало велике значення для розроблення теоретичних основ економічної політики фірми, розробив свою теорію цінності і на її основі теорію ціни, згідно з якою ринкова ціна є рівноважною функціональних залежностей попиту і пропозиції. А. Маршалл вперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом.

    Сучасна економічна наука отримала доволі поширену назву– економічна теорія, а в англо-американській літературі – „ економікс ”. Цей термін також запропонував А. Маршалл в праці „ Принципи економіки ” (1890). Якщо раніше політична економія, економічна теорія являли собою одне й те саме, то поступово, починаючи саме з А. Маршалла, ці два поняття розмежовуються. Політична економія, як вона і виникла, займає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворилася на загальну економічну теорію. Більш прикладна її частина, де розв’язуються, порівняно конкретніші задачі, виростає тепер у два самостійні розділи: макро - та мікроекономіку.

Версальська система.

Версальський договір був підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області, частина земель перейшла Бельгії, Данії, Литві, Польщі. Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія.

Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 тис. чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій прожив