Світ і людина в японо-будційському типі культури

З давніх часів поклоніння природі в Японії було пов’язане з релігійно-філософською системою синтоїзму. Споглядання природи як божества вело до її естетичного осмислення. Прийняття буддизму сповнило відчуття глибинного внутрішнього зв'язку природного оточення з людиною. Жорстока непередбачуваність природи з її землетрусами, виверженнями вулканів, тайфунами породжувала думку про нетривкість і не надійність існування людини. Це знайшло віддзеркалення в буддійській теорії Ілюзорності світу, що спроектувала сприйняття природи в площину суб'єктивних переживань особистості. Таке співзвуччя пронизує собою всю японську культуру.

Духовно-емоційний відгук на дійсність відобразився в естетичному принципі аваре як здивування, замилування красою й грандіозністю мінливого, нетривкого природного світу, що потребує саме художньо - образного його осягнення. Єдність людини зі світобудовою відчувалася передовсім у пластичній органічності традиційної архітектури з її надземним розпластуванням, нашаруванням дахів як відображенням мотиву зростання з первозданною красою природних матеріалів, перетіканням внутрішнього простору за рахунок ширм, сезонністю змін декорування, відкритістю звукам і тіням природного оточення.

Принцип вабі орієнтував на красу простоти, вміння ціну вати найменші вияви довершеності; бідність і невигадливість • зовнішнього давала можливість відкрити цінність внутрішнього; віталася здатність бути собою, рухатися природним шляхом життя. Так, майстер нецке – мініатюрної скульптури, що виконувала функцію своєрідного ґудзика в традиційному костюмі – не нав'язував свою волю матеріалу, а виявляв закладену в ньому природну красу і душу, звільняючи схований у шматочку слонової кістки або дерева образ благопобажального змісту.

Японське мислення далеке від аналітичних, абстрактних побудов, йому властива простота, конкретність, лаконічність. В одній із притч так пояснюється складна філософська ідея єдності суб'єкта й об'єкта: "Маленька рибка сказала морській королеві, що постійно відчуває море, однак не знає, що воно таке, й почула у відповідь, що море і в ній, і поза нею, вона народжена в ньому і колись воно поглине її, тому море є її буттям". Японців учать пізнавати сутність речей без абстрагування, їхня допитливість цілком конкретна.

Принцип сабі пов'язував красу з близькістю речей світу до небуття, що давало змогу гостро відчути загальний рух у часі, повноту миті, що зникає; відбиток часу виявляв справжню сутність предметів. Так, керамічна чаша для чайної церемонії мала зберегти сліди дотику рук гончаря, випадкові тріщини, затікання.

Принцип юген передбачав пошук вічного у світі минущого, що виявлялося в майстерності натяку, підтексту, принадності незавершеності. У сувійному живописі навмисне залишався вільний простір задля можливості доповнення його за допомогою своєї уяви; заборона копіювати зовнішну подобу речей світу відкривала шляхи для відображення їхньої істинної сутності. Лаконічність трактувалася як здатність самотнього човна на хвилях викликати відчуття неозорості моря, однієї опалої квітки – жалісну тужливість осені. Звуки старовинних мелодій, які виконувалися на 13-струнному кото, відпущені на волю, розчинялися в просторі. У неримованій поезії хоку (наприклад, поета Басьо) побіжно спалахували безкінечні глибини трансцендентного в буденності звичайного.

Символом невловимої краси юген став філософський сад Реандзі, в якому з будь-якого місця видно лише 14 з 15 каменів, розкиданих на білому піску: прекрасне – в порушеній рівновазі, багатозначність – у момент зміни, натяк глибший за завершений сюжет. У театрі Но всі вистави грають на фоні однієї декорації із самотньої сосни; символічні жести й рухи акторів з прихованими за масками обличчями втягують глядачів у дійство людських пристрастей, переживань, почуттів; ударні інструменти задають ритм, флейта нагадує про час, що спливає. Парадоксальні буддійські притчі – коани – пояснювали світ через абсурдне, викликали спантеличення недосяжністю таємниць світу. Коан давав змогу долати буденність мислення, стимулював вдивляння в сутність проблем, відкривав канали спонтанності думки.

У добу Едо (XVII cm.) сформувався принцип краси окасі як вираження потішного, зворушливого, легкого і чуттєвого. Городянин дивився на світ тверезо, приймав його таким, яким він був, без заглиблення в метафізичні основи прекрасного. Міський побут, любовні історії куртизанок стали сюжетами прози і поезії. "Картинки цього мінливого світу" (гравюри укійо-е) зображали красунь (портрети почуттів у виконанні майстра Утамаро), сімейні сцени, портрети відомих акторів (майстер Сяраку), природні ландшафти (знана серія "36 видів Фудзі" майстра Хокусая). Розважання було покладено і в основу театру Кабукі. Однак культура Едо не стала примітивною завдяки глибоко вкоріненій традиції сприйняття умовної естетики образу.

Досвід спілкування з непередбачуваною природою породив у японців фаталізм, ірраціональне відчуття приреченості, що простежуються в життєвих принципах: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановлених правил, обмежувати себе в усьому, вважати причиною всіх нещасть самих себе, Людина в культурі Японії відмовлялася від особистого й інтегрувалася з колективним. Етимологія японської мови зберегла скоріше соціальні, ніж онтологічні характеристики людини (людина – нінген – інтервал; особистість – дзінкаку – клітка, рама; "я" – "во" – водночас "ми"). Злиття з іншими ставало метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії соціальних груп, водночас відчуваючи постійний зв'язок з ними. Він намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить, і, відповідно, ототожнює всю націю або групу з однією людиною, тому й дотримується правила "не втрачати обличчя за будь-яких обставин".

Етичний кодекс японців відображений у бусідо (буквально – шлях воїна), яке формувалось як принципи традиційної лицарської поведінки самураїв. Буддизм виховав у послідовників бусідо байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило передовсім відданість обов'язку, шляхетність, мужність. Синтоїстськии культ природи і предків прищепив повагу до старших. Прихильник бусідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою мала стати гармонія з власним сумлінням. В основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Кодекс увінчувала знаменита посмішка, яка відображала глибоке начертання "радіти зі щасливим і не показувати іншим своїх сліз".

Контекстуальний тип особистості формувався також за допомогою колективної молитви, написання віршів за принципом по колу ("поезія зчеплених рядків"), чайної церемонії, "пісенних зборів" тощо. Ідеал гармонійної людини передбачав уміння займатися всім потроху (зразком є принц Гендзі з роману Мурасакі Сікібу "Гендзі-моногатарі"). Впорядкування міжособистісних відносин потребувало етикетної граматики поведінки, яка пов'язувалася перш за все з музикою, що вносила лад і ритм у соціальний хаос.

Принцип загального зв'язку всього з усім позбавив багато в чому японців обтяжливого для європейців екзистенційного відчуження. Однак у сучасній Японії з болем, що все зростає, констатується самотність людини в цьому, здається, всепідтримуючому світі групових цінностей. Так, у повісті відомого японського письменника Кобо Абе "Жінка в пісках" герой залишається сам на сам у своїй приреченій на поразку протидії піску – як символу засмоктуючої рутини повсякденності існування у світі соціальної множинності.