Тема: культури давнього часу

 

Мета: На прикладі культур Давнього часу освоїти культурні смисли, що утворюються співвіднесенням людини із соціальним і природним оточенням у межах національно-історичної системи культурних координат.

Завдання: З’ясувати сутність давньосхідної моделі світу та місце в ній людини на основі усвідомлення феномену влади-власності - зумовленості соціального статусу індивіда його місцем у суспільній ієрархії. Порівняти давньосхідну модель світу з космологізмом античної культури.

Ключові поняття і терміни:

Агон – змагальність, одна з основних етичних категорій давньогрецького суспільства.

Герой – смертна людина, дії якої спрямовані на підкорення хаосу.

Калокагатія – естетичний ідеал гармонії духовного і фізичного в людині.

Канон – сукупність правил, яка визначає ідеальність образу.

Космос – модель буття, яка виступає образом впорядкованості світу.

Логос – першооснова буття в його впорядкованості та за-коновідповідності; раціональна діяльність розуму, спрямова­на на усвідомлення системності й гармонійності світу.

Ордер архітектурний – принципи співвідношення елементів архітектурної конструкції; в античній традиції сфор­мувалися ордери дорійський, іонійський та коринфський.

Пластичність – домінанта тілесної, об'ємної форми в культурній традиції.

Поліс – корпорація вільних громадян, в якій статус члена колективу обумовлений правом на частину суспільної власності.

Феномен влади-власності – обумовленість соціального статусу індивіда його місцем у суспільній ієрархії.

Циклічний час – час, в якому немає руху вперед, відбувається повернення до того, що було, і немає відмінності між минулим, теперішнім, майбутнім, які зливаються в конкретному досвіді людини.

План:

2.1.1. Давньосхідна модель світу.

2.1.2. Людина в давньосхідних культурах.

2.1.3. „Космос” античної культури.

2.1.4. Людина в античній культурі.

Давньосхідна модель світу

Наприкінці IV тис. до н. є. в оточенні могутнього масиву первісності виникають культури шумеро-аккадського Дворіччя (Месопотамії) та Давнього Єгипту. Давньосхідна людина відразу вагомо заявила про свою присутність на Землі містами з десятками тисяч населення, грандіозними палацами і храмами, шляхами, іригаційними спорудами, розвиненою писемністю. Суспільства Стародавнього Сходу розвивалися вкрай повільно, зберігаючи протягом значного часу залишки родового ладу з патріархальними підвалинами. Давньосхідні держави трималися централізованістю влади, яка замикалася на фігурі сакралізованого правителя, реалізувалася через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів.

У давньосхідних міфах про походження світу акт творення поставав як впорядкування раніше неструктурованого хаосу (наприклад, в аккадській космогонічній поемі "Енума еліш" – це розчленування праматері Тіамат, яке здійснює бог Мардук). Планування міст, архітектурні моделі, орнаментальні композиції, навіть силуети одягу тяла ли до правильних геометричних форм як символів організованого космосу.

Космічність архітектури давньоєгипетської піраміди виявлялася в архетипі прапагорба, "світової гори", як просторової осі. Космогонічні міфи Єгипту описували акт творення як породження священного пагорба Бенбен з первісного водного хаосу Нуну. Оскільки у створеному богами світі царював порядок, правильна геометрична форма пірамід фараонів Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) і Менкаура (Мікеріна) з некрополя в Гізі якнайкраще відповідала зазначеній світобудівничій моделі. Сувора простота грандіозних кам'яних споруд приголомшувала людину, пригнічувала її відчуттям власної мізерності й нікчемності перед лицем стверджуваного ними абсолюту деспотичної влади (піраміда – споруда передовсім ідеологічна, особливо якщо враховувати співвідношення її об'ємів взагалі і малої камери зокрема для розміщення саркофага з мумією фараона). Трикутник, утворюваний у площині сприйняття як жорстка і незмінна геометрична фігура, упредметнював ідеї вічності, виклику швидкоплинності часу, протистояння скінченності й хиткості земного буття.

Єгипетські храми (комплекси Карнака, Луксора, храмів Рамзеса II в Абу-Сімбелі) приголомшували своєю монументальністю, як і піраміди, однак їхня композиція розгортається за часом: від алеї сфінксів, осяяної пекучим сонцем, через грандіозні пілони – сакральну браму в небо, через двір, оточений колонадою, з його змаганням світла й тіні, до колонного залу, що уособлює священні хащі під стелею – небо з зірками, і далі – до святилища, де згасає день, і темрява поглинає все. Передньоазійські храми-зикурати також позначені монументальністю. Враження від знаменитого дев'яностометрового зикурату Етеменанки збереглося в біблійній притчі про Вавилонську башту, що мала торкнутися небес. Терасна композиція зикурату уособлювала «світову гору», реалізовувала протиставлення неба й землі, сакрального верху і профанного низу. Три грандіозні тераси зикурату царя Ур-Намму в Урі пофарбовано в різні кольори: нижня – в чорний (бітум), що символізував підземний світ, середня – в червоний (випалена цегла) – земля, верхня – в біло-блакитний (вапно) – небо. Тераси прорізали велетенські сходи – пандуси, які втілювали мотив єднання світів, а в контексті ритуальної процесії – мотив сходження на небо як очищення шляху людини.

Передньоазійські зикурати орієнтувалися на поцейбічні аспекти космогонічної моделі, ні функціонально, ні семантично не звертаючись до теми вічного буття. Навіть сирцева цегла, яку використовували для будівництва за браком каменю, спричиняла короткочасність існування споруд, що ненадовго переживали своїх творців. Саме тут далися взнаки відмінності світоглядних універсалій Давнього Єгипту та Межиріччя.

Еколого-географічне середовище Месопотамії має значну відкритість територій, нерегулярність і непередбачуваність спустошливих розливів Тигру і Євфрату, розмаїття ландшафтів, несталість клімату. Певною мірою це позначилося на відчутті плинності та хиткості всього існуючого. Так виник мотив боріння в міфології, дуалістичне вчення зороастризму, теми марності буття, яке зрівнює в смерті й багатого, й бідного, загубленості малої людини в суперечностях світу, підкорення її випадковостям Божого промислу (наприклад, відома давньовавилонська поема "Про безневинного страждальця"). Стає зрозумілим жах, що охопив епічного героя Гільгамеша від загибелі свого друга Енкіду: смерть сприймалася як абсолютне зло, всі цінності – по цей бік життя. Тому й приречений на поразку пошук Гільгамешем квітки вічного життя, отже безсмертя недосяжне для людини»

Для єгиптянина смерть – не тотальний кінець, бо вона продовжує життя: душа зберігається, тіло захищається муміфікацією, гробниця стає домом. Чи не територіальна замкненість Єгипту з регулярними розливами Нилу, домінуванням у ландшафті прямих ліній, сталістю клімату відобразилася в характерному уявленні про світ як субстанцію усталену, непорушну, тривку. В давньоєгипетській міфології не було ні Едему, ні Золотого віку, ні Армагеддону, Розвинений заупокійний культ з його хвалою смерті в "Текстах пірамід" закарбував бажання смертного отримати безсмертя. Образотворчий канон своєрідного розпластування фігури людини на площині (голова і ноги зображувались у профіль, тіло й око – у фас: дерев'яний рельєф із зображенням зодчого Хесіра) або зображення об'ємної фігури, що стоїть або сидить (з підкресленим зв'язком з первинним монолітом блоку без моделювання м'язів і з поглядом у безкінечність: статуї писця Каї, вельможі Каапера) геніально зупинив мить буття людини в субстанціональному, сутнісному стані. Використання чистих насичених кольорів асоціювалося з усталеністю, як і фризова побудова зображень, що відтворювала ситуацію ритуальної ходи, спрямованої у вічність. Вироблення канону з підкресленою статичністю композиції, обрядовістю поз, різномасштабністю фігур, без буттєвої рухливості відповідало також сакральному завданню підтримання світопорядку та ієрархічності. Порушення канону в амарнський період (перша пол. XIV ст. до н.) новаторської за характером культури часу правління Аменхотепа IV (Ехнатона), яка звернулася до плинного земного буття з його радощами та трагедіями (рельеф "Оплакування померлої царівни" з гробниці в Ахетатоні, портретна голова Ехнатона (майстерня Тутмеса), портрет Нефертіті з фарбованого вапняку), лише підтверджує його семантичний зміст.