Тема: культурологія як наукова і навчальна дисципліна

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

 

Мелітополь, 2011

КУЛЬТУРОЛОГІЯ. Конспект лекцій з навчальної дисципліни. – МДПУ, 2011. – 115 с.

 

 

Укладач:

Будько М. В., к. філол. н., доцент

 

 

Ухвалено на засіданні кафедри

філософії

(протокол № 1 від 31 серпня 2011 р.)

Завідувач кафедри_____________

к. філос. н., доцент А. М. Землянський

 

МОДУЛЬ 1.

 

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

 

ЛЕКЦІЯ 1.1.

ТЕМА: КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

 

Мета: Усвідомити специфіку культурологічного підходу до пізнання соціальної та природної дійсності.

Завдання: З’ясувати сутність культури як смислів, втілених у результатах культурної діяльності людства, які складаються в реальному історичному просторі та часі й відображають неповторний соціально-культурний досвід існування спільноти.

Ключові поняття і терміни:

Антропологія – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини.

Артефакт – створений людиною, суспільством продукт культури.

Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

Етос – узагальнена характеристика культури шляхом системи цінностей і поведінкового кодексу.

Контекст – загальні соціокультурні умови, що дають змогу виявити смисл людської життєдіяльності.

Культурнаконфігурація – унікальна композиція зв'язків культурних елементів у системі певного історико-культурного типу.

Культурнасистема – впорядкована сукупність культурних елементів, яка характеризує унікальність певного історико-культурного типу, що історично склалася у практиці та свідомості певної людської спільноти.

Культурологія – наука, яка вивчає ціннісно-смислові аспекти культури.

Ментальність – світосприйняття, яке формується на глибокому психічному рівні індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних, поведінкових настанов індивіда або соціальної групи.

Синергетика – міждисциплінарний науковий напрямок, який формує уявлення про альтернативність і нелінійність шляхів розвитку систем, здатних до самоорганізації.

Смисли культурні – ідеаціональні конструкти, які є значеннями для людини культурних об'єктів як знаків.

Універсалії культурні – інваріантна система понять осмислення світу, притаманна всім культурам і визначена базисни­ми потребами людини.

План:

1.1.1. Соціально-історичний контекст інституціалізації культурології.

1.1.2. Предмет культурології.

1.1.3. Категорії культурології.

1.1.4. Культурологічний метод.

1.1.5. Основні концептуальні парадигми культурології

 

Предмет культурології

Культурологія як інтегративне наукове знання виступає системотвірним фактором вивчення культури як цілісної системи, методологічною основою всього комплексу наук про культуру. Вивчення культури здійснюється сучасною культурологією в межах парадигми загальної теорії систем. її методологічні установки реалізуються в системному підході до вивчення феномена культури як цілісної складноієрархізованої системи, що існує у взаємодії об'єктивного (артефакти культури) і суб'єктивного (образи культури), раціонального й емоціонального, колективного та індивідуального, динамічного і статичного, особливого та інваріантного, інноваційного і традиційного. Методика застосування системного підходу полягає у виявленні необхідного і достатнього комплексу загальносистемних характеристик специфічного типу культури, на основі яких здійснюється інваріантна реконструкція культурних процесів.

Проте жодна наука не в змозі охопити всі прояви культури. Культурологія також потребує конкретизації її предмета. Предметом культурології виступають смисли буття людства, тобто ціннісно-смисловий аспект культури. Культурологія досліджує інваріантні смисли, які породжені творчою активністю людства і наповнюють його буття. Наявність ціннісно-смислового аспекту культури створює саму можливість культурології як науки.

Смисл, за визначенням А. Пелипенка та І. Яковенка, є дискретизованим значенням, яке людина переживає й об'єктивує шляхом вираження у кодифікаційних системах культури. Смисл визначає універсальне ставлення людини до навколишнього світу, оскільки співвідносить його предмети та явища з їх значенням для людини. В основі акту смислоутворення лежить цілісне безпосереднє переживання, в якому людина постає як суб'єкт культури, носій екзистенційних орієнтирів і відповідних поведінкових настанов. Смисл може набувати для людини як раціонального вираження, так і залишатись прихованим у несвідомих глибинах людської душі. Проте у будь-якому разі, коли людина наділяє простір свого існування смислами, навколишній світ постає для неї як значущий, а життя набуває змісту.

Смисли, що стають значущими для багатьох людей і опосередковують їх відносини зі світом і собі подібними, утворюють простір культури. Належність до нього об'єднує буденне життя окремої людини, її історичну практику, інтелектуальну рефлексію, позасвідому пам'ять соціального колективу. Культура як простір смислів надає цілісності та змістовності тому, що роблять люди. Вона є універсальним способом, що перетворює світ на значущий для людини. Отже, культурологія заявляє про себе як про науку в націленості на дослідження смислового світу культури, на дослідження смислу людського життя в його співвіднесенні зі смислом усього існуючого.

Відтак, культурологія визначає закони утворення, оформлення, закріплення і трансляції смислів життєдіяльності людства. Вона досліджує процеси породження ціннісно-смислового змісту людської активності в оточуючому середовищі. Культурологія виявляє смислову цінність явищ культури, міру реалізації в них творчого духу людини. Вона дає нам змогу пережити в текстах культури велич і трагедію людського буття, його вічні поривання і втрати.

Класичним прикладом культурологічного підходу до аналізу соціально-історичних явищ є дослідження М. Вебером причин переможного утвердження капіталістичних відносин в європейській цивілізації. Він спростував пріоритетність економічного підґрунтя зазначеного феномена і першим переніс проблему в сферу людської свідомості, в процеси генезису протестантського етосу з його культом праці, моральністю прибутку як обов’язку перед Богом та ідеалом добропорядності кредитоздатної людини.

Складність раціональної інтерпретації культурних смислів провокує певний скептицизм щодо статусу культурології як сфери наукового знання. Іноді вказують на невизначеність самостійного дисциплінарного характеру культурології стільки теорій, скільки відомих культурологів. Дійсно, поліфонічність культурних смислів впливає на існування різних версій культурології, таких як „семіотична” (Ю. Лотман), „літературознавча” (Д. Лихачов, С. Аверинцев, А. Макаров), „діалогічна” (М. Бахтін, В. Біблер), „історична” (О. Гуревич, М. Попович) та ін. Ці труднощі є закономірними з огляду на процес становлення культурологічного знання як інтегрального. Шляхи їх подолання пов’язані з використанням методології синергетичного підходу, який визначає парадигму дослідження відкритих, нелінійних, здатних до самоорганізації систем. Синергетика (її засновники – бельгієць І. Пригожий та німець Г. Хакен) формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем, відкриває нові принципи управління, що базуються на правильній організації малих за ситою впливів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної впорядкованості. Застосування методології синергетики вмотивує визначення як гносеологічного базису культурології гуманітарного підходу, який допускає суб’єктивність інтерпретації соціокультурних феноменів, неможливу за критеріями науковості природничих досліджень. Синергетична методологія слугує основою обґрунтованості культурологічних гіпотез і визначає межі їх застосування.

Отже метою культурології є розуміння культур. Серед завдань культурології можна виокремити такі:

· Опанування смислового простору культури;

· Аналіз історичних і національних феноменів культури;

· Дослідження морфології та типології культур;

· Вивчення культурних кодів та комунікацій;

· Оволодіння досвідом ефективних соціокультурних практик;

Наука про культуру в світовій науковій традиції має декілька практично синонімічних назв: у США – культурна антропологія, у Великій Британії – соціальна антропологія, у Франції – етнологія. Вітчизняна культурологія як наука про культуру є складовою світового розуміння антропології як пізнавальної програми цілісного вивчення людини в її взаємозв’язках зі світом.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства, а також формує її епістемологію як систему принципів, методологій і методів пізнання, систематизації та аналізу культурних процесів. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів у суспільстві. Пізнання сутності культури і виявлення законів і механізмів функціонування вання цілісної системи культури є важливим завданням теорії культури. Динаміка культурних феноменів досліджується історією культури. Виділяють також науки про культуру: етнологію, етнографію, соціологію культури як систематичні порівняльні науки про культури ріс^ткх суспільств і різних періодів, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу.

Філософія культури виступає методологією культурології як самостійної наукової дисципліни, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири. Якщо філософія культури націлена на її розуміння як цілого (на рівні загального), то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах (на рівні особливого) з опорою на фактичний матеріал.

 

Категорії культурології

Категорії культурології є найбільш фундаментальними поняттями про культурні закономірності, явища, процеси та зв'язки, на основі яких здійснюється пізнання культурних феноменів. Категоріальний апарат культурології достатньою мірою ще не розроблений: представники різних культурологічних шкіл використовують свої комплекси категорій.

До найбільш усталених культурологічних категорій можна зарахувати такі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, культурні системи і конфігурації), культурогенез, культурні властивості (функціональність, семантичність, комунікативність, універсальність, локальність), культурні смисли, ментальність, культурні тексти, знаки, символи, культурні норми (традиція, інновація, мода, стиль), міжкультурні взаємодії (запозичення, відторгнення, синтез).

Одним з найбільш використовуваних понять в культурології є поняття картини світу як вищої форми узагальнення, систематизації та інтеграції пізнавального досвіду людства. У спільнотах, що існують у схожих природно кліматичних умовах або мають спільну історичну долю, формуються порівняно тотожні культури за способом життя, технологією господарчої діяльності, системою цінностей, Цей культурний інваріант відображає характерні для певної спільноти уявлення про світ, схеми його розуміння і пояснення, що дає можливість виокремлювати наукові, позанаукові (релігійну, художню) й універсальну картини світу.

Універсальна картина світу розкриває усі сторони багатогранних відносин людини і світу, оскільки її предметом є культура як цілісна, динамічна і якісно визначена система. Універсальна картина світу є вищою формою інтегральності культурного досвіду людства, синтезом узагальнених уявлень про природу і суспільство в їх значенні для людини, результатом духовної активності людства і пізнавальною основою світогляду особистості. Поняття універсальної картини світу певною мірою є тотожним поняттям „культурна система” і „культурна конфігурація”.

Універсальна картина світу репрезентує систему світоуявлень у розумінні її носіїв, виступає суб’єктивним образом об’єктивного світу. Вона функціонує як ядро свідомості та життєдіяльності людини і водночас як предметний світ, об’єктивований у текстах культури. Відповідно, кожна універсальна картина світу, що продукується колективним суб’єктом, історично обмежена рівнем людського пізнання і практики в межах певного соціокультурного типу. Водночас вона містить потенціал її розгортання, розширення за рахунок нових знань, ціннісних систем, комунікативних принципів і культурних практик.

Універсальна картина світу розкривається одночасно як космологічна модель (уявлення про навколишній світ), як антропологічна модель (уявлення про людину), як пізнавальна модель (способи пізнання світу). Взаємодія космологічного, антропологічного і пізнавального полягає у тому, що проект людини є концентрованим вираженням концепції світу, координати світомоделі утворюють простір реалізації потенцій людини, а специфіка пізнавальних процесів визначає характер осмислення першого і другого. Феномен цілісної появи в універсальній картині світу онтологічних, антропологічних і гносеологічних змістів культури отримує в різних культурологічних концепціях інтерпретацію як "космо-психо-логос" (Г. Га-чев), "архетип" (К, Юнг), "народний дух" (В. Гумбольдт), "колективні уявлення" (Е. Дюркгейм4 "культурні парадигми4 (А. Флієр), "світи культур" (Е. Кассірер), "епістеми" (М. Фуко), "екумени" (Г. Померанц) тощо. Онтологічний, антропологічний і гносеологічний компоненти універсальної картини світу співвідносяться як із національними її формами, так і з історичними.

Універсальна картина світу розгортається в системі культурних універсалій – категорій, що акумулюють соціокультурний досвід людства, і завдяки яким людина осмислює і переживає світ. Культурні універсали виступають відображенням найбільш значущих для людини структурних, характеристик світу: природа, суспільство, добро, зло, життя, смерть, любов, краса, свобода, віра, чоловіче, жіноче тощо. Культурні універсалії є інваріантними для усіх культурних традицій, проте їх зміст є специфічним у кожній з них. Культурні універсалії визначаються як раціональним осмисленням люди ною світу, так і його емоційним переживанням» Вони слугують координатами універсальної картини світу, і за допомогою засвоєння їх індивідами здійснюється трансляція суспільно значущого досвіду людства

Серед основних чинників формування системи культурних універсалій виділяють такі: геопсихічний (пов’язаний з природним середовищем і способом виживання), геополітичний (вплив соціально-ползтї'ічних факторів), культуроморфічний (вплив соціокультурних факторів, зокрема процес; міжкуль-турної взаємодії), глибиннопскхологічний (взаємодія тліле колективним свідомим, несвідомим і підсвідомим, характер психічних процесів).

Реконструкція універсальної картини світу в системі її культурних універсалій є одним з ефективних методів культурологічного аналізу трансперсонального світогляду і форм його вираження. Виявлення змісту онтологічного, антропологічного і гносеологічного компонентів універсальної картини світу дає змогу виявити інваріантні та специфічні схеми розуміння, інтерпретації та репрезентації світу, притаманні певному соціокультурному типу. Проте слід зазначити, що повномасштабне емпіричне описання картини світу є досить проблематичним. Значна частина умовності в її реконструкції не дозволяє стверджувати її соціальну репрезентативність, однак з освітньою метою використання такого методу є абсолютно виправданим.

Особливою категорією культурології є ментальність. Ментальність народжується з природних даних і соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної спільноти. Ментальність як одна з форм адаптивної поведінки формується в глибинах підсвідомості, доводиться до ступеня автоматизму і реалізується людиною майже механічно і нерефлективно. Ті чи інші тини ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тин емоційної реакції на навколишній світ. Картина світу, закарбована у ментальності,– стійке утворення, що змінюється дуже повільно.

Генезис ментальності культурної системи, що виникає, приміром, на певній території, передбачає появу факторів локалізації групи людей на цій території та стимуляції їхньої колективної взаємодії, накопичення досвіду спільної життєдіяльності, акумуляцію цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізацію домінуючих цінностей у рисах способу життя та картини світу, перетворення всіх їх у систему образів ідентичності певної спільноти.

Феномен ментальності, як зазначає А. Флієр, специфічний своєю соціальною нестратифікованістю. Це саме та риса, яка об'єднує і дворянина, і селянина як представників одного етносу. Ментальність фактом свого існування відображує високий рівень стандартизованості соціокультурних процесів, які складаються з типових ситуацій і взаємодій.

Ментальність є метапоняттям при відтворенні універсальної картини світу на основі інтерпретації філософських, релігійних, політичних, художніх текстів. Найчастіше ментальність реконструюється дослідниками шляхом співставлення з іншими ментальностями.

Важливою категорією культурології є категорія космосу в його протиставленні хаосу. Зміст цього поняття багатозначний, поліфункціональний. Це протилежність усьому беззмістовному й безформному у світі та людині. Це універсальний принцип буття, який організує його міру та зміст. Народження космосу з хаосу, виявлення хаосу на тлі космосу, повернення хаосу як стану і нове відродження космосу в поліфонії буття, власне, і становить зміст культурного процесу. Базуючись на цих категоріях, основну ідею культури можна сформулювати як творення космосу і подолання хаосу в бутті.

 

Культурологічний метод

Метод культурології, за формулюванням М. Вебера, полягає в єдності розуміння і пояснення. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою, культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб'єктності, тому потребує розуміння як цілісної інтуїтивно-смисл свої причетності дослідника до об'єкта пізнання. В культурології розуміння передує поясненню, направляє його і, в свою чергу, корегується ним.

Отже, пізнавальна модель аналізу культури передбачає кілька етапів. Починається культурологічне дослідження з гуманітарної проблематизації матеріалу, яка має описово-емпіричний характер. Вона передбачає виявлення парадоксальних еле ментів культурної системи: способу життя, мови, поведінкових і пізнавальних моделей, цінностей, антропологічних уявлень тощо. Культурологічна проблематизація спирається на роботу з текстом як джерелом культурних смислів, що, як вважає В. Біблер, визначає специфіку гуманітарного мислення.

У такому контексті потреба в осмисленні цих специфічних явищ постає як проблема зняття бар'єра нерозуміння чужої культури та вимагає здійснення компаративного аналізу культур. Співставлення культур може розгортатись як у діахронному, так і синхронному рядах. У ході такого діалогу актуалізуються власні цінності досліджуваної культури, виявляються її інваріантні та специфічні смисли.

На третьому етапі здійснюється синтез окремих культурних елементів в єдине ціле, виявляється неповторна конфігурація її культурних універсалій, що визначає унікальність культури. Характеризуючи цей етап, Е. Орлова зазначає наявність прагнення підкреслити специфічність аспекту розгляду соціокультурного життя, провести диференціацію культурних об’єктів за антропогенними (не метафізичними) засадами, побудувати інтегральну картину досліджуваної сфери явищ як такої, що породжується і підтримується людьми, ідентифікувати її як певний „тип культури”.

Слід зазначити, що образ світу, відтворений культурологом, є водночас об’єктивним і суб’єктивним. Він виростає із внутрішнього почуття цілого, яке віддзеркалюється в його частинах. Допустимість мета художнього мислення відрізняє культурологію від інших наук. Біля його витоків – наукова творчість М. Вебера. Його ідеальні типи культур представляють не логічно вибудовані моделі (що в принципі неможливо), а цілісні образи, утворені окремими, точно встановленими культурними рис л ми з драматичними взаємовідносинами між ними.

Четвертий етап культурологічного аналізу вимагає виявлення того, що може суперечити її парадигмі (наприклад, різні субкультури), проте виявляє в аналізі внутрішні зв'язки із цілим культури. На підсумковому етапі культура "вмонтовується в масштабні динамічні трансформації загального цивілізаційного розвитку. Німецький філософ Е, Кассірер стверджував, що головне завдання аналізу культури полягає в тому, щоб відтворити, загальний світ думок і почуттів, світ людяності, "єдиний космос", ті рушійні сили, відмінності, взаємодії, ту ментальну активність, які потрібні для її виникнення. Отже, вищим досягненням культурологічного аналізу є повнота розуміння, що спирається на повноту пояснення.

 

ЛІТЕРАТУРА

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Гачев Г. Национальные образы мира. - М., 1995.

Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М., 1998.

Гуревич П. Культурология.- М., 1996.

Знциклопедический словарь по культу рол огии / Под ред. А. Радугина. - М., 1997.

Історія світової культури. - К., 1999.

Історія світової культури. Культурні регіони. - К., 1997.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л. Т.Левчук. - К., 1999.

Кримский С, Парахонский Б., Мейзерский В. Эпистемология культуры. - К., 1993.

Культурология / Под ред. Г. Драча. - Ростов-на-Дону, 1995.

Культурология / Под ред. Н. Багдасарьян. - М., 1998.

Культурология / Сост. А. Радугин. - М., 1996.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М.Закович, І. А.Зязюн, О. М.Семешко та ін.; За ред. М. М.Заковича. - К., 2004. -

Ліндсей Дж. Коротка історія культури. - К., 1995.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 2000.

Полікарпов В. С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Розин В. Культурология. - М., 1999.

Сокульський А. Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006. - Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

Философия культури. Становление и развитие / Под ред. М. Кагана. - СПБ, 1998.

Флиер А. Культурология для культурологов. - М., 2000.

 

ЛЕКЦІЯ 1.2.

Сутність культури

Морфологія культури

Типологія культури

Динаміка культури

Семіотика культури

Сутність культури

Основною категорією культурології є поняття "культура". Спочатку досить вузьке і спеціальне за своїм змістом латинське слово culture,, що походило від colo, colere (вирощування) і означало способи обробляння землі, з XVIII ст. поширилось на сферу вдосконалення, виховання (тобто "вирощування") людини в суспільстві, на різні прояви соціального життя людства. Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить довільно. Загальним місцем стало згадування 164 визначень культури, нарахованих американськими теоретиками культури К. Клакхоном і А. Кребером ще у 1960-ті роки та 70 формулювань, процитованих М. С. Каганом у його дослідженні філософії культури.

Виділяються такі концептуальні домінанти тлумачення феномена культури: соціально-атрибутивна; особистісно-атрибутивна; діяльнісна; аксіологічна; інформаційно-знакова; діалогова; системно-філософська.

За визначенням "Енциклопедичного словника з культурології", культура – це іманентна характеристика або паро метр суспільства. Те, що поза суспільством –- не є культурою. Ви знання культури специфічним змістом суспільства становить сутність соціально-атрибутивного визначення культури. Б. Маліновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-.Гае-сет – соціальне спрямування, що його надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей.

Культура як система соціальних конвенцій колективного існування і взаємодії людей вирішує завдання консолідації та організації людей,нормування і регуляції практичних форм їхньої колективної життєдіяльності, накопичення та трансляції соціального досвіду суспільного життя, адаптації людей до реальних умов оточення, здійснення комунікації між людьми, соціальної репродукції спільноти як суспільної цілісності.

Важливим в аналізованій концепції є визнання того, що суттєва частина описаних культурних процесів здійснюється не тільки стихійно в межах буденного колективного життя людей, а й одночасно організується і регулюється спільнотою цілеспрямовано. Інструментами такої організації і регуляції є соціальні інститути – спеціалізовані структури, які практично регулюють життєдіяльність людини згідно з суспільними ціннісними нормами.

Проте людина проявляє себе не тільки як пасивний "продукт окультурення", тобто як механічний транслятор засвоєних нею нормативних зразків, а й як активний інтерпретатор. Фактичним суб'єктом культурних процесів завжди є конкретна людина. Саме в процесі інтерпретаторської та інноваційної практики людей і відбувається динамічний розвиток культури, її еволюція з метою підтримання досягнутого рівня комфортності існування, а також адаптування до змінних умов буття. Тому неправомірно обмежувати культуру лише її соціальними результатами поза самим процесом людської діяльності, без якої накопичений досвід не може бути включений в життя соціальної системи, оскільки буде втрачатись, випадати з неї.

Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб,.гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними стосовно способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.

Важливою з цього погляду є позиція В. Межуєва щодо включення в культуру всіх сфер людської діяльності, а також щодо злиття суспільного життя з культурою тільки тією мірою, якою воно становить не просто зовнішні умови існування людини, а насамперед умови її формування, „олюднення” її самої та її оточення й обставин її існування. Суспільство, яке нехтує розвитком людини, опиняється "по той бік культури”. За В. Межуєвим, культура – це діяльнісно-практична єдність людини з природою і суспільством, певний спосіб її природно і соціально детермінованого діяльнісного існування, яке фіксує той момент культури, який можна назвати її змістом - соціальний досвід.

Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаниях, водночас люди живуть у культурі Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого ---•• пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, зо допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.

Культура як процес, результат і поле реалізації людських потенцій, як рефлексія творчості, як гуманістичний змістовний аспект суспільних відносин, як напружений пошук людиною самої себе і свого місця у світі постає в дослідженнях В. Розіна, М. Поповича, С Кримського. Вони розглядають культуру як історично і соціально зумовлене, об'єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе. Кожний національний чи історичний тип культури є не повторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе. Картина, храм, книга, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом неповторних людських почуттів, думок, цінностей.

Суб'єктний принцип в уявленні про культуру виводить на проблему залучення до змісту культурно-історичного процесу. Тут як загальний методологічний фактор засвоєння цього змісту виступає орієнтація на поняття цінності як способу адресувати особистості предметне багатство культури. Справа в тому, що особистісний зміст поняття „культура” включає рефлексивне ставлення індивіда як споживача її цінностей до предметного світу культури, її культурних текстів. Розробка філософської теорії цінності відкрила можливість відповідного погляду на культуру.

В аксіологічній площині про культуру йде мова як про сукупність матеріальних і духовних цінностей. Цінність є значенням предмета для людини як суб'єкта культури, Близько до цієї позиції стоїть Н. Чавчавадзе, який пише, що з культурою ми маємо справу лише тоді, коли ідеально-духовні цінності реалізуються, матеріалізуються, наповнюються плоттю, отримують часово-просторове тіло. М. Хайдеггер визначає культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот. Цінності, втілені в різнопланових культурних текстах, становлять підґрунтя історичної та соціальної стабільності певної культури.

Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю. Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський – як знакову систему.

Для знаково інформаційно] концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли, Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури виступають універсальним способом утвердження смислу людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру її символічної, смислової та інформаційної насиченості.

Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і як незамкнений на собі. Кожна культура, за образним висловом В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе в намаганні змінити й доповнити своє власне буття. Діалогова концепція культури постає в роботах М. Бахтін і В. Біблера. Діалог культур уможливлюється тим, що всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності.

Багатовекторність осмислення культури провокує прагнення визначити її в реальній цілісності та повноті конкретних форм її існування та розвитку. Так з’являється визначення культури як системи. Для методологічних позицій М. С. Кагана є істотним визнання культури, як багатоелементної за своїм складом, тому науковому дослідженню мають підлягати не тільки різні сторони, аспекти, грані, властивості культури, але й різні форми її існування – наука, мистецтво, техніка, релігія, мораль, різні її інститути – політичні, правові, освітні, масових комунікацій, різні культурні процеси – форми управління.

Системний аналіз культури дає змогу вести мову про необхідність вивчення вертикальних і горизонтальних відношень у тришаровій структури побудови культури, обумовленій діалектикою загального, особливого та одиничного. Вищезазначена концепція вводить фактор динамічності, розглядає культуру як динамічну систему, акцентуючи вивчення законів саморухливості культури, включає філогенетичні та онтогенетичні проблеми теорії культури. Системний підхід пропонує дослідження культури як підсистеми буття з іншими її підсистемами та вивчення внутрішніх відношень у самій культурі. Системний підхід провокує певною мірою різні способи узагальнювати в одній дефініції усі аспекти, грані, функції культури, визначати культуру як все те, що створене людиною.

Аналіз представлених концепцій щодо визначення сутності культури дає змогу зробити висновок, що формулювання змісту досліджуваного поняття фактично відображає лише один бік. цього складного явища і до нього, по суті, зводиться. Неважко помітити, що самий підхід до культури обумовлений багато в чому дослідницькими настановами, оскільки культура стає об'єктом вивчення з боку філософів, істориків, соціологів, психологів, етнографів тощо. Тобто спосіб опанування досліджуваним феноменом потрапляє в залежність від теоретичної методики.

Зазначена нелокалізованість предмета культури, складність її визначення обумовлена також і тим, що будь-які явища соціального життя за принципами свого існування можуть вважатись приналежними культурі. Неабияку роль відіграє і те, що культура виступає в історії як прояв суб'єктності буття як багатовекторного складного феномена.

Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Правомірним буде кожне з визначень пов'язувати, діалектично сполучати з іншими рисами і властивостями культури. Так, спосіб діяльності діалектично пов'язаний з предметно існуючими продуктами культури; втілені суб'єктивні цінності – з об'єктивними знаннями і практичними уміннями; соціальна інформація –- з сукупністю її кодуючих знакових систем, що дають змогу зберігати, транслювати останню; креативний потенціал культури ~ з репродуктивним, нормативним потенціалом її традицій. Тобто кожне з представлених вище визначень є самим лише компонентом багатовимірної системи, в якій вони необхідні не лише самі по собі, а й один одному і культурі як цілісності. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття.

Морфологія культури

Морфологія культури вивчає її внутріш