Світ і людина в індо-будційському типі культури

Вологий жар геокультурного простору Індії в роїнні рослинного і тваринного світу джунглів породжував надлишок життя. Все рухається, і тому природною стала ідея життя як змін, світу як космосу переходів. Вічний коловорот світу не має ні початку, ні кінця, ні кінцевої мети. Про невпинність світового руху засвідчували колеса, висічені на кам'яних підмурках храмів – "пагорбів світу" (храм Сур'я у Конараці), так само як і в зображенні триликого Шиви Тримурті, в якому три сутності божества – вічність, чоловіча і жіноча – втілювали уявлення про коловорот буття. Зображення Шиви як царя танців Натараджі також символізувало рух – життя Всесвіту в його рівновазі як вічності цього космічного процесу. Рухомість світу відображалася і тим, що не було єдиного числового принципу, домінувала орієнтація на безкінечність і нуль.

Мінливість земного світу і песимістична оцінка земного існування як ланцюга страждань (сансара) підкреслювали спокій і незмінність божественного світу, в якому володарював єдиний космічний закон (рита). Рослини, тварини, люди, небесні істоти сприймалися ланцюгами виявлення єдиної реальності неподільного всесвіту. Безкінечний колообіг речей – це світовий закон жорсткої зумовленості долі всіх живих істот їхньою моральною поведінкою за життя. Великий синтез мистецтв, злиття релігії, філософії і науки пов'язані саме з ідеєю єдності всього сущого.

Ілюзорність реальності творила ставлення до емпіричного буття як до страждання, а до заспокоєності (нірвани) – як до блаженства. У традиційній літературі майже немає емпіричної реальності. Ідея безкінечного перевтілення людей і божеств творила хиткий світ руху фантастичних сутнісних сил. В індо-буддійській культурі не сформувалось емпіричне природознавство західного зразка, яке для свого виникнення потребувало переконаності в самоцінній автономності природи і можливості її використання з практичною метою. Постулати щодо ілюзорності буттєвих подій применшували також значення історіографічної традиції. Конкретна історія й конкретна людина мало цікавили. Так, епічний переказ про велику битву на полі Курукшетри за участю Крішни і Арджуни у "Бхагавадгіті" набув змісту релігійної боротьби та тяжіння людської душі до божества.

Індійська космогонія ("Рігведа") представляла світ як розколоте яйце, що плаває в космічних водах. Завдання володаря світу полягало в тому, щоб утримати води світового океану від розлиття і затоплення суші. Надлишок життя потребував регуляції відносин людини й оточення за допомогою подолання низки народжень і виходу з потоку буття, що передбачало або відсторонення від світу (буддизм), або протиставлення йому зупинення (ідея дхарми – тримання – в індуїзмі).

Для збереження буддійських реліквій призначені ступа: архітектурні моделі Всесвіту, підмурок яких символізував землю, напівсфера – небосхил і безкінечність як символ нірвани (ступа в Санчі). Буддійські храми – печерні з домінуванням внутрішнього простору (храми Аджанти), у якому в примарно му світлі виринають і зникають створені в розписах образи тварин і людей, міфічні й земні події – все в єдиному потоці буття на шляху до просвітлення.

В індуїстських храмах посилено значення фасадів. Монументальне домінування над оточенням увічнювало віру в над природне божественне начало. Храм Кандар'я Махадева в Каджурахо створює враження руху зростання в асиметричній композиції кількох напівбашт, що здіймаються все вище й вище. Тіло храму сприймається, як єдина жива маса, що дихає, народжуючи незчисленні форми й образи. Скульптурний декор підтримує тему життя як вічного народження в сценах любовної гри живих істот (майтхуна). Храм набуває значення гімну родючості природи і людини як її частини.

В індійській традиції глибоко вкорінений культ родючості. Уявлення про красу світу пов'язувалось з м'якими опуклими формами плодів. Ще з давнини утвердилося глибоке шанування жінки та її продуктивних функцій: у літературі головний персонаж – жінка (Шакунтала Калідаси, жіночі образи Р. Тагора). Разом з цим обожнювалося чуттєве кохання. Давні релігійно-філософські твори –- упанішади – утверджували божественну сутність кохання як священного єднання протилежностей. Сцени майтхуна розміщувалися на сакральних місцях храмів.

Людина в індо-буддійській традиції прилучалася до цілісності – як до природної» так і до соціальної. „Я" зливалося з "ми", у відповідь все згорталося в "я". Особистості як такої немає, є потік дхарм, шлях, яким людина йде до звільнення. Зусилля людини має бути спрямовано не на підкорення природи, а на усвідомлення людиною свого шляху в незмінному бутті. Енергія спрямовувалася на творення духовного світу людини через веди, обряди, йогу (в позі лотоса відображено ситуацію згортання тілесного низу і вивільнення духовного верху, в каноні напівприкритих очей – дослуховування до себе як мотив інтровертивності). Володіння багатством не розглядалося як запорука пошани. Кінцевою метою життя було не накопичення матеріальних благ, а звільнення від влади карми. Життя людини оцінювалося не через залежність від одержаного прибутку, а відповідно до його благочестивості й моральності.

Акцентування релігійно-моральних аспектів поведінки знімало бажання завойовувати землі, культивувати соціальну активність, політичну лояльність і солідарність. Тому не було традиції організованого соціального протесту, що обеззброїло індійське суспільство перед мусульманським нашестям та англійським імперіалізмом. Пасивність, як доброчесність, виявилася в ідеї сатьяграхи – ненасильницького опору. Екологічність – у принципі ахіней як у незавдаванні шкоди живому.

Процеси особистісної самореалізації представників індійської культури активно гальмувалися традиційною кастовою системою, яка роз'єднувала людей, ставила їх у різні позиції до загальних норм існування. Вона провокувала або підкреслений гедонізм, що не засуджувався традиційними етичними нормами, або чернецтво й аскезу з найбільш виробленою у світі містичною практикою.

Буття людини розгорталося не лише на рівні обличчя, а й на рівні будь-якої частини тіла. Принцип особистості ("аханкара") передбачав зв'язок членів тіла в єдиний вузол. В його основі – чуттєва природа, вегетативний рух (за Б. Віппером). Цей рух розуміли як запліднюючу енергію тіла, і виражався він у примноженні його кінцівок. Візуальне мистецтво, яке народилося серед надлишку тропічних розкошів, позбавляло людину кістяка й м'язів, перетворювало її на сплетіння гнучких стебел (до речі, як і література в постійному порівнянні людини з природними образами). Воно зображувало не стільки фізичне тіло людини, скільки чуттєву енергію його родючості.

Надлогічна ідея індо-буддійської культури щодо вічного відтворення форм знайшла раціональне підтвердження в науці XX ст. з її принципом додатковості, теорією корпускулярно-хвильового дуалізму, дослідженням властивостей фізичного вакууму.