ТЕМА 17 . Система аграрних відносин та сучасні особливості їх розвитку

 

1 Специфіка аграрного виробництва

2 Сутність і види ренти.

3 Механізм визначення ціни землі

4 Нова якість аграрних відносин

 

І Сільське господарство – галузь матеріального виробництва, в якій створюється матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною.

Провідними в системі аграрних відносин виступають відносини власності, які визначають характер усієї сукупності економічних відносин. Через що аграрні відносини розглядаються саме як економічні, а не земельні відносини. Тобто: аграрні відносини – сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва і суспільством у цілому, сільськогосподарськими чи промисловими орендними колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створеного в галузях АПК продукту.

Аграрні відносини притаманні тій чи іншій системі характеризуватимуть у першу чергу відносини зумовлені панівними формами власності на землю: приватна, державна, акціонерна чи кооперативна.

Аграрні реформи означають зміни в землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. Під час проведення земельної реформи в Україні в цій сфері передбачається:

- визначення права власності на землю і майно кожного члена сільськогосподарського підприємства;

- можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно;

- утвердження права розпорядження землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членами колективу, що побажають вийти з будь-якої правової форми колективу.

Серед об’єктів підприємницької діяльності є такі, які мають пріоритетне значення для її здійснення. У сільському господарстві до них належать земля, яка перебуває у певній формі власності.

Земельна власність – історично певна суспільна форма відчуження або привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між людьми щодо її використання як необхідної умови будь-якої підприємницької діяльності і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві.

Відносини власності виступають у формі права власності і регулюються юридичними актами держави, економічним правом та реалізується в дії трьох атрибутів.

Землеволодіння – володіння землею на праві власності, що історично виступає у різних формах, панування суб’єкта над об’єктом власності.

Землекористування – умови, порядок і форми господарського використання землі особами або колективами, які не мають на неї права землеволодіння.

Землерозпорядження – здійснюване власником або аби делеговане ним іншим економічним суб’єктам права прийняття управлінських рішень з приводу землекористування або реалізації права землекористування. Розпорядник не завжди реалізує себе як власник.

ІІ Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Ефективність с-г виробництва залежить від родючості землі, розрізняють: природну родючість – сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунту; економічна родючість – результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення заходів, спрямованих на покращення методів землеробства та проведення різних видів меліорації. Якість земель визначається бонітуваннями і встановлюються класи бонітету.

Різновиди земельної ренти:

1. Диференціальна земельна рента.

1.1. диференціальна земельна рента І р.

1.2. диференціальна І м.

1.3. диференціальна ІІ.

2. Монопольна.

3. Абсолютна.

ІІІ Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал, амортизацію цього капіталу, частину підприємницького доходу орендаря. Право на отримання ренти може продаватися і земля в цьому разі набуває форми товару. Ціна землі як продукту праці виключає витрати на обробіток та покращення ґрунту набуваючи якості продукту праці землероба і як результат функціонування капіталу та підприємницької здібності з іншого боку. Ціна землі як продукту природи – поняття ірраціональне, тому що не є продуктом людської праці, але використовується як засіб виробництва та предмет праці і приносить власникові доход у вигляді ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового проценту, а землі-матерії – земельна рента.

,

де Р – ціна землі;

R – рента;

S – норма позичкового процента.

Елементи оцінки землі

1. Інформація кадастрових регістрів про правовий режим та якісні характеристики земельних ділянок.

2. Інформація про угоди з земельними ділянками та інформація про ринок землі та іншу нерухомість.

3. Кадастрова оцінка вартості землі за оціночними зонами та земельними ділянками.

4. Кадастрові картки та регістри вартості землі.

Ціна землі жорстко пов’язана як з рентою так і з податками на неї. На ціну землі впливає і рівень інфляції. На відміну від інших товарів, земля – особливий товар, продукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові – ренті.

Пропозиція землі залежить від багатьох факторів, які марно можна звести до двох: якість або родючість землі та місцезнаходження ділянки. Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною й обмеженою.

Фіксований, у конкретний час обсяг сукупної пропозиції землі визначає криву пропозиції на землю як абсолютно нееластичну. Тобто, пропозиція землі не може бути збільшена навіть за умови підвищення ціни на землю.

І V. Основними напрямами й заходами у відносинах власності та землекористуванні є створення стабільного правового забезпечення процесу розв’язання структурно-динамічних проблем підвищення ефективності використання, відтворення і збереження природно-ресурсного потенціалу АПК, як складової організаційно-економічного механізму потребує прийняття і виконання спеціальних законів, що вирішують такі важливі проблеми розвитку аграрного сектору:

- проведення роботи з розмежування земель державної та комунальної власності;

- запровадження певних обмежень і обтяжень землеволодіння та землекористування;

- удосконалення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення;

- упровадження автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру;

- створення єдиної уніфікованої системи державної реєстрації земельних ділянок і прав на них;

- удосконалення порядку приватизації земель несільськогосподарського призначення;

- запровадження пілотних проектів із кредитування під заставу землі;

- розвиток ринку землі в країні.

 

Тема 18. Підприємство як товаровиробник. Підприємництво

 

1 Підприємство як суб’єкт ринкової економіки

2 Основні види підприємств у ринковій економіці

3 Організаційно-правові форми підприємств

4 Капітал підприємства, його структура і джерела формування

5 Організація підприємницької діяльності

 

І. Головними суб’єктами ринкової економіки є різні підприємства. Вони є основною, первинною організаційно-економічною ланкою національного господарства. До підприємств належать заводи, фабрики, шахти, електростанції, ферми, банки, магазини, університети, інші заклади, які є самостійними суб’єктами господарювання. Вони створюються для виробництва потрібних суспільству матеріальних благ та різноманітних послуг. Стимулом для створення підприємства як суб’єкта підприємницької діяльності є одержання прибутку і використання його для задоволення суспільних та особистих потреб. Підприємства є головними товаровиробниками, які визначають ділову активність національної економіки. Від ефективності їхньої господарської діяльності залежать темпи економічного зростання і добробут населення.

Згідно з ГКУ, підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення господарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством.

Залежно від мети функціонування і характеру діяльності підприємства можуть створюватися як для здійснення комерційної діяльності, так і для некомерційної господарської діяльності.

Комерційні підприємства – підприємства, характер господарської діяльності яких базується на одержані прибутку.

Некомерційні підприємства – суб’єкти господарювання, діяльність яких спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку

Стратегія підприємства – передбачає створення комплексної системи заходів, спрямованих на досягнення перспективних параметрів ефективності, реалізацію головної мети підприємства.

Тактика підприємства – засіб, який забезпечує реалізацію обраної стратегії. тактика визначає конкретні короткострокові завдання, які забезпечують постійне наближення до поставленої мети.

Підприємство як самостійний суб’єкт господарювання виконує ряд функцій, в яких втілюються головні принципи його діяльності:

· Виробничо-технологічна;

· Економічна;

· Соціальна;

· Зовнішньоекономічна.

Кожне підприємство як суб’єкт підприємництва незалежно від форм власності, розмірів, сфер діяльності, та інших критеріїв має в результаті своєї господарської діяльності отримувати прибуток. Для цього вона має діяти на принципах комерційного розрахунку та комерційного ризику. Такими основними принципами є:

1. самоокупність затрат (беззбитковість) і прибутковість.

2. самофінансування.

3. матеріальна зацікавленість.

4. грошовий контроль.

5. економічна відповідальність.

6. господарська самостійність.

ІІ У країнах з розвиненою ринковою економікою існує безліч різноманітних підприємств, які класифікуються за різними критеріями:

1. Залежно від форми власності:

· приватне;

· підприємство колективної власності;

· комунальне (муніципальне);

· державне;

· змішане підприємство.

2. Залежно від способу утворення та формування статутного фонду:

· унітарне.

· корпоративне.

3. Залежно від кількості працівників та обсягу валового доходу розрізняють малі, середні та великі. У світовому господарстві найважливішими критеріями, за якими класифікують малі підприємства є:

Трудовий критерій – середньооблікова кількість працівників на підприємстві.

Фінансовий критерій – обсяг валового доходу від реалізації продукції чи послуг, обіг капіталу тощо.

· Малі підприємства (незалежно від форми власності).

· Середні.

· Великі.

4. За національною приналежністю:

· Національні;

· Закордонні;

· Змішані.

ІІІ Важливою формою підприємництва в умовах ринкової економіки є державні та комунальні унітарні підприємства. Функціонування цих підприємств ґрунтується на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний.

Державне унітарне підприємство – підприємство, що утворюється компетентним державним органом в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини держаної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Воно не несе відповідальності за зобов’язаннями власника і органи державної влади, до сфери управління якого входить це підприємство.

Згідно чинного законодавства, державні унітарні підприємства можуть діяти як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство – суб’єкт підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї господарської діяльності усім належним йому майном, яке закріплюється за ним на праві господарського відання.

Вони зобов’язані приймати та виконувати доведені до них державні замовлення і завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми.

Казенне підприємство – створюється за рішенням КМУ у галузях національної економіки

Комунальне унітарне підприємство – утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно такого підприємства є комунальною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання або оперативного управління. Таке підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника (відповідної територіальної громади) та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно належить.

Залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за своїми зобов’язаннями поділяються:

· Товариство з обмеженою відповідальністю;

· Товариства з додатковою відповідальністю;

· Повні товариства;

· Командитні товариства;

· Акціонерні товариства (АТ) можуть бути двох типів:

· Відкрите акціонерне товариство – акції можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;

· Закрите акціонерне товариство – акції розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки та купівлі-продажу на фондовій біржі.

Особливою організаційно-економічною формою підприємства є кооперативи.

Кооперативне підприємство – добровільне об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Можуть створюватися у різних галузях. Характерною ознакою є особиста участь кожного учасника у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна.

Виробничий кооператив – добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні кооперативом та розподілі доходу між його членами відповідно до їх участі у діяльності підприємства.

Споживчі кооперативи – добровільні об’єднання громадян не з метою одержання прибутку, а з метою надання допомоги своїм членам.

У кооперативному підприємстві працюють такі керівні органи:

· Правління;

· Ревізійна комісія і спостережна рада;

· Загальні збори

Орендне підприємство – підприємство, яке створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Світовий і вітчизняний досвід господарювання свідчить, що в умовах ринкової економіки підприємства можуть на добровільних засадах об’єднувати свою господарську діяльність, тобто утворювати об’єднання підприємств.

Об’єднання підприємств – господарська організація з правами юридичної особи, яка утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової, комерційної та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

За організаційно-правовими формами розрізняють такі добровільні господарські об’єднання підприємств:

· Асоціація;

· Корпорація.;

· Консорціум;

· Концерн;

· Картель;

· Синдикат;

· Трест;

· Холдингова компанія;

· Промислово-фінансова група.

ІV Структура власного капіталу підприємства відображає закон взаємозв’язку різних елементів, систему їх взаємодії у межах єдиного цілого.

Капітал підприємства – засоби виробництва, інші матеріальні цінності та фінансові ресурси, які створюються і використовуються у відтворювальному процесі для забезпечення його життєдіяльності.

Залежно від характеру обігу, перенесення своєї вартості на створювану продукцію капітал, що перебуває у виробничий формі, поділяють на основний і обіговий.

Основний капітал – засоби праці, які повністю і багаторазово беруть участь у процесі виробництва, тривалий час зберігають цілком або частково свою натурально-речову форму, а їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами в міру їх зношування.

До основного капіталу зараховують виробничі приміщення і споруди, машини устаткування, комп’ютери, інструменти. Перенесення частини вартості основного капіталу здійснюється шляхом амортизації і утворення амортизаційного фонду. Елементи основного капіталу у виробництві виконують різні функції і поділяються на:

Активні елементи.

Пасивні елементи.

 

Обіговий капітал – частина продуктивного капіталу, яка цілком споживається у кожному циклі виробництва, при цьому свою вартість повністю переносить на виготовлений продукт за один кругообіг і яка повністю повертається до підприємця у грошовій формі після його реалізації

 

За джерелами виникнення розрізняють капітал підприємства

1. власний.

2.  залучений, у тому числі, позиковий капітал.

V В економічній теорії поняття «підприємництво» виникло на початку ХVІІІ ст., його ввів у науковий обіг англійський вчений Ричард Кантильйон (1680-1734). Неоднозначне сприйняття підприємництва породило виникнення різноманітних концепцій, які можна об’єднати у дві основні групи.

1. класичні концепції підприємництва (А.Сміт, Д.Рікардо, Ж.-Б.Сей, С.Мілль, А.Маршалл, П.Друкер тп ін.).

2. сучасні концепції

Сутність підприємливості визначаються наступними функціями:

· прояв ініціативи поєднання факторів виробництва якого-небудь товару чи послуги, що обіцяє бути прибутковою справою;

· прийняття основних неординарних рішень управління підприємством, які визначають успішну його діяльність;

· впровадження інновацій шляхом виробництва нового виду продукту або вдосконалення і радикальні зміни виробничого процесу;

· підприємець – людина, яка ризикує, несе відповідальність за економічний ризик. Йому не гарантований прибуток і загрожує банкрутство.

Згідно ГКУ підприємництво – самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Сутність підприємництва виражається у функціях:

· інноваційна;

· ресурсна;

· організаційна;

· соціальна.

Головними принципами, на основі яких здійснюється підприємництво такі:

· вільний вибір підприємцем сфери і видів господарської діяльності;

· вибір постачальників і споживачів вироблюваного продукту;

· залучення необхідних матеріально-технічних, фінансових, інформаційних, інтелектуальних, природних та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;

· вільний найом працівників, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

· комерційний розрахунок та власний ризик;

· вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

· самостійне здійснення підприємцем ЗЕД, використання належної йому частки валютного виторгу на свій розсуд.

Згідно ГКУ суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:

1. господарські організації;

2. громадяни України, іноземці та особи без громадянства;

3. філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій, утворені ними для здійснення господарської комерційної діяльності.

Важливою і бажаною умовою є створення бізнес-плану

Відповідно до законодавства забороняється здійснення підприємницької діяльності таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державних арбітражу і нотаріату, а також органам державної влади й управління, органам місцевого самоврядування, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємців.

Господарська комерційна діяльність може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності та ліквідації суб’єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається чинним законодавством. Підприємницька діяльність характеризується певним змістом, послідовністю операцій. Залежно від змісту діяльності та її зв’язку з основними стадіями процесу відтворення виділяють:

· виробниче підприємництво;

· комерційне підприємництво;

· фінансове підприємництво;

· посередницьке підприємництво;

· страхове підприємництво.

Особливе значення підприємництва полягає у тому, що воно:

1. створюючи інноваційне середовище, є могутнім чинником структурних перетворень у національній економіці;

2. забезпечує здорову конкуренцію;

3. сприяє ефективнішому використанню матеріальних і нематеріальних ресурсів;

4. забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці;

5. підвищує економічну і соціальну ефективність суспільного виробництва шляхом раціоналізації та постійного оновлення.

Основними напрямами прискорення підприємництва в Україні є:

1. створення сприятливих умов для розвитку підприємництва;

2. удосконалення кредитної політики;

3. удосконалення податкової політики;

4. посилення державної підтримки малому і середньому бізнесу;

5. стимулювання розвитку підприємництва у наукоємних галузях;

6. створення єдиної автоматизованої системи державної реєстрації суб’єктів;

7. створення мережі навчальних центрів з підготовки підприємців з безробітних;

8. посилення відповідальності органів виконавчої влади, державних службовців за виконання відповідних законів щодо розвитку підприємницької діяльності, зокрема малого бізнесу.

 

Тема 19. Світовий ринок, його структура, основні тенденції розвитку

 

1 Інтернаціоналізація економіки і міжнародний поділ праці у формуванні світового господарства

2 Форми міжнародних економічних відносин

3 Характеристика світової валютної системи

4 Міжнародний рух товарів і послуг

5 Торговельний і платіжний баланс

6 Міжнародний рух капіталів

7 Міжнародний рух робочої сили

 

І Світове господарство виникло внаслідок тривалого історичного процесу розвитку продуктивних сил та виробничих відносин окремих країн. У вигляді відповідної системи воно оформилося в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.. як результат діяльності міжнародних корпорацій та формування колоніальних імперій. Розвиток міжнародного поділу праці, світової торгівлі призводять до того, що процес суспільного відтворення у все більшій мірі залежить від зовнішніх щодо кожної окремої країни факторів. Їх дія пов’язана з існуванням світового господарства.

Світове господарство – сукупність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, виробничими, торгівельними, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

Його найважливіша риса – взаємопов’язаність та взаємозумовленість процесу суспільного відтворення капіталу в межах єдиного світового господарства, єдність національних господарств.

Основними суб’єктами світового господарства є держави світу з належними їм національними економіками, транснаціональними корпораціями і міжнародні економічні організації. Найважливішими підсистемами світового господарства є національні економіки, міжнародні економічні відносини та міжнародні економічні організації. Об’єктивний характер прориву національної замкненості зумовлено її нераціональністю, адже позбавляє економіку відособленої країни переваг, що породжує міжнародний поділ праці та її кооперація. До того ж, економічна відособленість народного господарства окремих країн в сучасних умовах практично неможлива. Самостійно жодна з них не може використати досягнення людства в галузі науки і техніки. Значний вплив на зазначені процеси має інтернаціоналізація виробництва і обігу на основі міжнародного поділу праці та її інтеграції в межах міжнародних економічних зв’язків. У цьому ж напрямі розвивається світова інфраструктура у вигляді світової транспортної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації, єдиної системи науково-технічної інформації, формування уніфікованої статистичної звітності.

Після ІІ світової війни процес включення національних економік у світове господарство почав розвиватися у таких напрямах:

· Послаблення митних і адміністративних бар’єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів, робочої сили, технологій;

· Посилення тенденцій до інтеграції національних господарств у окремих регіонах;

· Розширення масштабів відповідальності ТНК та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну;

· Підвищення ролі і значення національних, валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій;

· Збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і загострення енергетичної кризи;

· Посилення ролі держави у сфері міжнародних економічних відносин.

В сучасних умовах на розвиток світового господарства значний вплив має інтернаціоналізація господарського життя – об’єктивний процес виникнення та розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення. Проявляється як процес усуспільнення продуктивних сил, техніко-економічних та виробничих відносин. Вона базується на:

· інтернаціоналізації виробництва – розвиток міжнародних економічних зв’язків і відносин між суб’єктами підприємницької діяльності у процесі переростання продуктивними силами меж національної економіки і формування інтернаціонального процесу безпосереднього виробництва. Його інтернаціоналізація передбачає поглиблення суспільного поділу праці, кооперування, комбінування тощо;

· інтернаціоналізація капіталу – процес взаємопереплетіння та об’єднання різних форм національного та інтернаціонального капіталу. Це може бути переплетіння у будь-якій комбінації – приватний капітал з колективним різних країн, колективний капітал з державним та інше.

В історичному аспекті світове господарство у своєму розвитку пройшло деякі етапи, кожний з них характеризується певними якісними рисами.

Відповідно до функціональної ознаки виокремлюють такі етапи:

· етап світової торгівлі, на якому існувала абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках;

· етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування, промислова кооперація, торгівля інформацією, інтелектуальною власністю;

· етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном, створення міжнародних економічних організацій, які регулюють міжнародні економічні відносини.

Відповідно до організаційної ознаки:

· етап формування сучасного світового господарства, з притаманним йому експортом капіталу, наявністю колоніальної системи кінець ХІХ- початок ХХ ст..;

· етап поділу світового господарства на дві складові – світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство і ліквідація колоніальної системи;

· етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення, функціонування і розвиток якого ґрунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, посилення позицій транснаціональних корпорацій.

Первинною основою функціонування і розвитку світового господарства служить міжнародний поділ праці.

Міжнародний поділ праці (МПП) – зумовлена певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічну форму поділу суспільної праці, що переросла межі національних економік і породжує спеціалізацію окремих країн і господарських структур на виробництві певної продукції та її взаємному обміні. (МПП) – складна, багаторівнева система світогосподарських зв’язків між національними економіками, що перебуває під впливом таких факторів, як природнокліматичні умови, географічне положення країн, наявність природних ресурсів, кваліфікованої робочої сили, особливості історичного розвитку, національні традиції тощо.

Значні зміни у МПП відбулися під впливом нового етапу НТР:

· на перший план виходять спеціалізація і кооперування у виробництві наукоємної продукції, застосування прогресивних технологій, виготовлення нових матеріалів;

· поява автоматизованих систем збору, обробки, зберігання, передачі та використання науково-технічних знань та інформації значно розширили місткість світового ринку інформаційних технологій та послуг;

· інтернаціоналізація функціонування і розвитку сфери послуг та світової інфраструктури значно впливають на поглиблення МПП.

На протікання цих процесів впливає жорстка конкурентна боротьба між суб’єктами світового господарства. Теоретичною основою обґрунтування МПП виступає:

1. теорія абсолютної переваги – здатність країни виробляти товари та надавати послуги з найменшими витратами порівняно з іншими країнами. Основоположник теорії А.Сміт, котрий уперше обґрунтував проблему ефективності МПП у вигляді теорії абсолютних переваг. Країна, яка володіє великими запасами певного виду сировини, а відтак має можливість отримувати дешевші матеріали, має спеціалізуватися на їх використанні. Кожний розсудливий суб’єкт господарювання не повинен ніколи виробляти те, що вигідніше купити. Тому необхідно імпортувати товари з країн, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, втрати яких нижчі в експортерів. Для того, щоб такий обмін був взаємовигідним, ціна будь-якого товару на зовнішньому ринку має бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

2. теорія порівняльної переваги – здатність країни виробляти товари та надавати послуги з відносно нижчими альтернативними витратами, ніж їх виробляє будь-яка інша країна. Теорію порівняльної переваги сформулював Д.Рікардо. в її основі лежить виробництво. Кожній країні доцільно виробляти й експортувати ті товари й послуги, які обходяться їй порівняно дешевше, тобто на які витрачається менше праці і капіталу, а імпортувати ті товари, які дешевше виробляються за кордоном. Відповідно до цієї теорії дотримання зазначених принципів стимулює конкуренцію у сфері міжнародних економічних зв’язків та обмежує монополію.

Однак за всієї стрункості обґрунтування теорії порівняльних переваг вона не може пояснити багато фактів економічної взаємодії між країнами. Не мали, не мають і в найближчому часі не матимуть порівняльних переваг перед економічно розвинутими країнами світу більшість країн Африки, Азії та постсоціалістичних країн. Це пов’язане з тим, що принципи порівняльних переваг економічно доцільні щодо країн близьких за рівнем соціально-економічного розвитку, структурою національних економік. Викликає великий сумнів, що економічно розвинені країни створять сприятливі умови для використання порівняльних переваг іншими країнами світового господарства. Хоча дана теорія і нині є актуальною, багато її постулатів лежать в основі міжнародних економічних відносин.

ІІ Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – система господарських відносин між різними країнами світу.

Таблиця 1

Класифікація форм міжнародного вивозу капіталу

Класифікаційна ознака капіталу	Форма вивозу капіталу
Функціональне призначення	Позичковий капітал Підприємницький капітал
Цільове призначення	Прямі інвестиції Портфельні інвестиції
Належність	Приватний капітал Державний капітал Капітал міжнародних організацій
Термін	Короткотерміновий Середньо терміновий Довготерміновий

Міжнародну торгівлю утворюють два зустрічних потоки товарів та послуг - імпорт й експорт. Національна економіка, яка широко залучена до міжнародної торгівлі, належить до відкритих. Ступінь відкритості національної економіки визначається за допомогою індексу «відкритості економіки»

де   І_В – індекс відкритості національної економіки;

      Q_Е (Q_І) – обсяг експорту (імпорту);

      Q_ВВП – обсяг ВВП.

ІІІ Охарактеризовані форми МЕВ мають вартісне вираження та опосередковуються грошовими відносинами, які в межах всесвітнього господарства складають ще одну його важливу форму – валютно-фінансові відносини.

Валютно-фінансові відносини – сукупність економічних відносин, які виникають при функціонуванні валюти у світовому господарстві та обслуговуванні взаємного обміну результатами діяльності національних економік.

Розвиток валютно-фінансових відносин зумовлений розвитком продуктивних сил, створенням світового ринку, поглибленням міжнародного поділу праці. валютно-фінансові відносини виникають, функціонують та розвиваються на національному та міжнародному рівнях у вигляді національної та міжнародної валютно-фінансової системи. Перехідною ланкою між національними та міжнародною валютною системами є валютний курс – співвідношення між валютами окремих країн; і паритет – співвідношення валют відповідно до їх золотого вмісту. Паритет є основою для курсу валют, але курс валюти ніколи не співпадає з паритетом.

Валютні ринки – специфічна сфера економічних відносин, пов’язаних зі здійсненням таких операцій, як купівля, продаж, обмін іноземної валюти та платіжних документів в іноземних валютах.

Міжнародна валютна система (МВС) – форма організації валютних відносин у межах світового господарства. Це продукт еволюції світового господарства, статус якої закріплений міждержавними угодами. Основними елементами МВС є: національні і колективні резервні валюти; механізм валютних паритетів та курсів; умови конвертації валют; режим міжнародних валютних ринків та ін.

Основне завдання (МВС) – регулювання міжнародних розрахунків та валютних ринків для підтримки рівноваги міжнародного обміну, стримування інфляції. Вона є одним з найбільш важливих механізмів, який може сприяти розширенню або обмеженню міжнародних економічних відносин.

Етапи МВС.

Золотомонетний стандарт, закріплений Паризькою угодою у 1867 р. її характерними рисами були: валюти окремих країн вільно обмінювалися на золото на внутрішніх ринках і за межами країн; валюти мали золотий вміст; підтримувалося жорстке співвідношення між золотим запасом країни та внутрішньою пропозицією грошей; діяв чіткий механізм визначення взаємних курсів валют та узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу і золота.