Поняття конституції, її функції та властивості

Термін «конституція» походить від лат. constitutio — «уста­нова», «устрій». Існує точка зору, відповідно до якої термін «кон­ституція» утворений на основі звороту rem publicum constituire, з якого починалися акти римських імператорів¹.

Іноді для позначення поняття «конституція» використову­ють термін «основний закон». Дані поняття є синонімами.

Виділяють два значення поняття «конституція»:

1) матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституцій­них звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права та свободи людини і громадянина та визначають основи суспіль­ного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетен­цію та стосунки, державну символіку та столицю;

2) формальне значення, за яким конституція — це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні — закон для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.

Усі держави мають конституцію у матеріальному змісті, але не в усіх державах є конституція у формальному розумінні (на­приклад, у Великобританії і Новій Зеландії існує конституція у матеріальному значенні, тобто сукупність правових норм, що ре­гулюють зазначені суспільні відносини, але ці норми мають та­кий самий статус у правовій системі, як і інші норми права, тоб­то вони не характеризуються верховенством, особливим порядком прийняття чи внесення змін, що свідчить про те, що в цих країнах відсутня конституція у формальному розумінні)¹. Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1) договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспіль­ства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до яко­го встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2) природно-правова теорія виходить із того, що конститу­ція є проявом волі народу, його суверенітету;

3) теологічна теорія виходить із того, що конституція — вті­лення божественних приписів суспільству про правила життя;

4) теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з дер­жавною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада, згідно з цією теорією, сама себе обмежує шляхом закріп­лення в конституції меж своїх повноважень;

5) марксистсько-ленінська теорія, яка виходить із того, що конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Україн­ський народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, меха­нізми реалізації державно-владних повноважень, основи право­вого статусу особи, територіальний устрій держави².

Розрізняють поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція — це визначена система правових норм, що регулює відповідні суспільні відносини.

Фактична конституція — це самі ці відносини, тобто ті, що реально існують. Ця конституція існує незалежно від того, знай­шла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Розходження між юридичною та фактичною конституцією зазвичай виникають унаслідок змін у співвідношенні політич­них сил, що відбулися після прийняття юридичної конституції.

Конституції виконують чимало функцій, зокрема: юридич­ну, політичну, ідеологічну, установчу, правотворчу, регулятив­ну, охоронну, економічну, культурну, інформативну тощо.

Характеристика Конституції України має охоплювати визна­чення її формально-юридичних властивостей та основних рис.

Основні риси Конституції характеризують зв'язок Консти­туції як політико-юридичного документа з суспільним розвит­ком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і, на­впаки, роль Конституції в реальних процесах життя. До них на­лежать:

1) особливий суб'єкт, що приймає Конституцію (народний характер);

2) основоположний (установчий характер);

3) всеохоплюючнй характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання);

4) стабільність, поєднана з динамізмом;

5) реальність¹.

 

2. Поняття, структура та ознаки конституціоналізму

Конституціоналізм — це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі, су­спільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та ха­рактері впливу на суспільні відносини.

За своєю суттю конституціоналізм опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі держави, тобто верховен­ство Конституції та її статус як Основного Закону держави.

За змістом конституціоналізм — це конституційне будівни­цтво, реалізація Конституції та її охорона, гарантування.

За формою конституціоналізм опосередковує конституцій­ний лад, тобто державний і суспільний устрій, форми безпосе­реднього народовладдя, держави тощо.

Загальними принципами українського конституціоналізму є принципи:

• верховенства Конституції у правовій системі;

• верховенства права у суспільстві та державі;

• розподілу та обмеженості державної влади;

• суверенітету Українського народу;

• взаємної відповідальності держави і особи;

• реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гарантованості;

• відкритого громадянського суспільства;

• наступності конституційних ідей.

Систему українського конституціоналізму утворюють:

1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт;

2)теорія, історія, ідеологія Конституції України;

3)існуючий конституційний лад.

 

3. Форма і структура конституцій. Класифікація конституцій

Форма конституції — це спосіб організації і вираження кон­ституційних норм.

Перш за все, форма конституції визначається тим, що вона може складатись з одного або кількох нормативних актів (так, Конституція Швеції містить 4 нормативних акти, Ізраїлю — 11 тощо). В останньому випадку всі акти, що утворюють конститу­цію, мають однакову юридичну силу.

Якщо конституція є єдиним писаним актом, що регулює всі основні питання конституційного характеру, то її можна визна­чити як кодифіковану. Якщо ті самі питання регулюються кіль­кома писаними актами, йдеться про некодифіковану конститу­цію. Існують також конституції змішаного типу, що включають писану частину (парламентські закони, судові рішення) та не­писану (звичаї, доктринальні тлумачення). Такою є, наприклад, конституція Великобританії¹.

Іноді конституції бувають і неписаними, але вони існують тимчасово, зазвичай після переворотів, революцій тощо.

У цілому ж поділ конституцій на писані, неписані та зміша­ні досить умовний, оскільки і за наявності писаної конституції в країні найчастіше діють конституційні звичаї², місце яких у системі джерел конституційного права ми розглянули у Главі І.

Конституція України є писаною та кодифікованою.

Структура конституції — це її поділ на певні частини (еле­менти), пов'язані між собою.

Структура конституцій зазвичай має стандартний вигляд і включає:

• преамбулу (вступ);

• основну частину (основний зміст);

• прикінцеві, перехідні, додаткові положення (іноді додатки). Конституція України містить преамбулу та 15 розділів, з яких

два останніх — Прикінцеві та Перехідні положення.

У преамбулі зазвичай викладено цілі конституції, історичні умови її прийняття, іноді проголошуються керівні засади дер­жавної політики, права і свободи. Вона має важливе ідеологічне та політичне значення, але стосовно юридичної сили преамбули, як правило, визнається, що преамбула має нормативне зна­чення лише для тлумачення і застосування окремих положень конституції. Але в тому випадку, коли преамбула містить права і свободи, вона може мати також юридичне значення (проте це положення сьогодні не стосується Конституції України).

Основна частина конституції охоплює норми про права та свободи, про основи суспільного ладу, про систему та статус державних органів, про державну символіку, про порядок зміни

конституції.

Прикінцеві положення конституцій містять різноманітні нор­ми. Тут зазвичай встановлюється строк набуття чинності кон­ституцією, визначаються строки утворення органів, що вперше запроваджуються конституцією, строки видання органічного та іншого законодавства.

Прикінцеві положення Конституції України вмішують дві статті, в яких визначено, що Конституція України набуває чин­ності з дня ЇЇ прийняття (ст. 160). А в ст. 161 зазначено, що день прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України.

Перехідні положення визначають строки набуття чинності окремими конституційними нормами, які не можуть бути реа­лізовані одразу, порядок і строки заміни старих конституцій­них інститутів новими (наприклад, пункти 9, 11 Перехідних по­ложень Конституції України). Іноді в перехідних положеннях установлено строки для видання законів, до яких відсилає кон­ституція, або взагалі для приведення законодавства у відповідність до конституції (наприклад, абз. 1 п. 12, п. 13 Перехідних положень Конституції України). Досить часто норми, що міс­тяться в перехідних положеннях, оформлюються не у вигляді статей, а із застосуванням особливої нумерації, аби підкреслити їх специфічний характер (так, Перехідні положення Конституції України пронумеровані арабськими цифрами і містять 14 пунк­тів). Ця частина конституції дуже важлива для застосування пра­ва, оскільки вказує на те, з якого часу підлягає застосуванню та або інша конституційна норма.

Щодо писаних некодифікованих конституцій, то вони не ма­ють жодної системи викладення матеріалу.

Класифікація конституції"! здійснюється за такими крите­ріями.

/. За часом дії:

1) тимчасові конституції, що можуть прийматися на вста­новлений строк або до настання певної події;

2) постійні конституції. Ними є більшість конституцій (у тому числі й Конституція України), але факт установлення не­обмеженого строку їх дії не означає їх вічність, а лише вказує на намір законодавця в момент їх прийняття. Відомі конституції, які встановлюють неможливість власного скасування (напри­клад, Конституції Мексики, Греції).

//. За політичним режимом:

1) демократичні конституції, які гарантують широке коло прав і свобод, допускають вільне утворення і діяльність політич­них партій, передбачають виборність установ влади тощо;

2) авторитарні конституції, які обмежують або забороня­ють діяльність політичних партій або встановлюють панування однієї партії, відкривають широкі можливості для ліквідації або суттєвого обмеження вимушено проголошених конституційних прав та свобод, скорочують повноваження представницьких ор­ганів;

тоталітарні конституції, які є різновидом авторитарних конституцій і для яких характерна висока ідеологічна насиченість аж до визнання прихильності до певної ідеології (комуніз­му, ісламу тощо).

Слід мати на увазі, що іноді демократичні конституції слу­гують для прикриття авторитарного політичного режиму, а іно­ді, хоча й рідше, навпаки, демократичний режим зберігає впро­довж певного часу авторитарну конституцію.

III.    За формою правління:

1) монархічні;

2) республіканські.

IV.    За формою політико-територіального устрою:

1) федеративні. Причому у федеративних державах діють зазвичай федеральні (національні) конституції та конституції суб'єктів федерації;

2) унітарні.

V. За порядком прийняття:

1) октройовані (даровані);

2) договірні;

3) «народні» (зміст цих понять ми розглянемо в наступному параграфі).

VI.     За порядком внесення змін:

1) гнучкі;

2) жорсткі;

3) змішані (зміст цих понять ми розглянемо в наступному параграфі).

VII.   За формою:

1)писані;

2)неписані;

3)змішані (значення цих понять було розглянуто вище)¹.

 

 

  4. Прийняття та зміна конституцій

Для прийняття конституції необхідно розробити її текст. Проекти конституцій, як правило, розробляють: місцеві орга­ни влади, установчі збори, конституційні комітети (комісії) (як це мало місце в Україні при прийнятті чинної Конституції), парламент. Хоча, на думку О. Ф. Фрицького, текст Конституції

ся в умовах тиску на громадян, проект готується та обговорю­ється вузьким колом осіб, такий спосіб затвердження конститу­ції на референдумі не можна розглядати як демократичний.

В основі зміни конституцій лежить народний суверенітет.

Розрізняють такі способи зміни конституцій:

1)гнучкий спосіб, за якого зміни до конституції вносяться шляхом прийняття звичайного закону. До гнучких конституцій, як правило, належать некодифіковані або змішані конституції;

2)жорсткий спосіб, коли поправки до конституції вносять­ся у більш складному порядку, ніж видання звичайного закону. Жорсткість конституцій має на меті забезпечення їх стабіль­ності, що сприяє укріпленню їх авторитету та відносній постій­ності конституційного ладу.

Жорсткі конституції можна поділити на два різновиди: а) власне жорсткі, до яких належать конституції, котрі змі­нюються парламентом одного й того самого скликання кваліфі­кованою більшістю в палаті або палатах, та конституції, що змі­нюються повторним голосуванням через певний строк, але пар­ламентом того самого скликання.

Так, відповідно до ст. 155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «За­гальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верхов­ної Ради України за нього проголосувало не менш як дві трети­ни від конституційного складу Верховної Ради України;

б) особливо жорсткі — це конституції, зміни до яких затвер­джуються на референдумі, парламентом наступного скликання, органами суб'єктів федерації або шляхом застосування інших процедур, що ратифікують зміни.

Порядок унесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України можна вважати особливо жорстким, оскільки відповід­но до ст. 156 Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Рефе­рендум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», за умови його прийняття не менш як двома третинами від кон­ституційного складу Верховної Ради України, затверджується все­українським референдумом, який призначає Президент України.

В Україні жорсткий характер внесення змін до Конститу­ції полягає ще й в особливому колі суб'єктів права законодавчої ініціативи щодо таких змін. Відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції Украї­ни може бути подано до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів Украї­ни від конституційного складу Верховної Ради України, а щодо розділів І, III, XIII Конституції України, то суб'єктами пра­ва законодавчої ініціативи стосовно внесення змін можуть бу­ти Президент України та не менш як дві третини від конститу­ційного складу Верховної Ради України (ст. 156 Конституції України).

Конституції, в яких усі частини змінюються по-різному, на­зиваються конституціями змішаного типу.

Розділ XIII Конституції України містить цілу низку засте­режень щодо внесення змін до неї:

1) Конституцію України не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалеж­ності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2) Конституцію України не може бути змінено в умовах воєн­ного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України);

3) законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і не був прийня­тий, може бути подано до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (ч. 1 ст. 158 Конституції України);

4) повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (ч. 2 ст. 156 Конституції України);

5) Верховна Рада України протягом строку своїх повнова­жень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Консти­туції України (ч. 2 ст. 158 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції України роз­глядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроек­ту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159 Кон­ституції України).

 

 

Тема 3.

ОСНОВИ

КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

УКРАЇНИ

 

 1. Поняття, суть, ознаки конституційного

Ладу України. Гарантії