Предмет та метод конституційного права

Тема 1.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА УКРАЇНИ

 

Конституційного права

Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або держа­вою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведін­ки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конститу­ційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що пе­редбачені чинним законодавством³.

Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що правові норми включають три елементи:

гіпотезу (визначення умов, за яких правова норма підлягає застосуван­ню),

диспозицію (власне правило поведінки),

санкцію (вказів­ка на наслідки, які настають у випадку невиконання або нена­лежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі).

Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджу­вати, що більшість із них не містить гіпотезу (наприклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенною і не­залежною, демократичною, соціальною, правовою державою). Для більшості конституційно-правових норм характерна наяв­ність диспозиції. Однак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в тому сенсі, в якому її зазвичай розу­міють (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 148 Конституції Украї­ни Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суд­дів Конституційного Суду України).

Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації по­кладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які би найбільше відображали суттєві властивості конституційно-пра­вових норм.

Конституційно-правові норми класифікують за кількома ознаками:

I. За об'єктом правового регулювання:

1) норми, що визначають основи конституційного ладу;

2) норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регу­люють відносини з приводу громадянства;

3) норми, що визначають загальні принципи статусу особи;

4) норми, що визначають форму правління та територіаль­ний устрій держави;

5) норми, що визначають основні принципи системи орга­нів державної влади;

6) норми, що визначають основні засади, принципи орга­нізації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснен­ня місцевого самоврядування, його місце в системі народо­владдя;

II. За роллю в механізмі правового регулювання:

1) норми загального змісту — це норми, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи струк­туру органів держави (установчі, відправні норми), та норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Це норми, які визначають правові принци­пи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів;

2) конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо вста­новлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;

III. За характером обов'язковості приписів, що в них міс­ тяться:

1) імперативні норми, які характерні для тих норм консти­туційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;

диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулю­вання стосунків за згодою сторін і встановлюють правило ли­ше на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відпо­відно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чинності законом;

3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведін­ки учасників відносин залежно від конкретних умов;

IV.     За характером основного призначення приписів, що в
них містяться:

1) уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів су­спільних відносин діяти в той чи інший спосіб;

2) зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'яз­ки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам;

3) забороняючі норми, які містять заборони на вчинення пе­редбачених у них дій;

V. За територією дії:

1) загальнодержавні норми, що діють на території всієї дер­жави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;

2) місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну си­лу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є норми, видані суб'єктами правотворчості Автономної Республіки Крим;

VI.     За дією в часі:

1) норми конституційного права, що діють протягом неви значеного часу, — це більшість норм конституційного права;

2) норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких об­межується певними хронологічними межами або нехронологічними умовами;

VII.   За сферою застосування:

1) загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі від­носини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);

2) спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспіль­них відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо;

виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлю­ють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (напри­клад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить ви­няток щодо першої норми);

VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:

1) матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно роби­ти для їх здійснення;

2) процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати.

Слід наголосити на існуючій відмінності між матеріальними та процесуальними нормами конституційного права та матеріаль­ними і процесуальними нормами інших галузей права (напри­клад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільно­го та цивільно-процесуального тощо). Так, конституційно-право­ві процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Тому не можна порушувати питання про існування в конституційно­му праві відокремлених процесуальних норм.

Отже, матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми внаслідок їх тісного і практично нерозривного взаємо­зв'язку не утворюють самостійну галузь права. Вони формують єдину галузь конституційного права, яку не можна розглядати тільки як матеріальну. Конституційне право є однією матеріаль­но-процесуальною галуззю національного права¹.

 

4. Реалізація норм конституційного

Права. Тлумачення норм

Конституційного права

Під реалізацією норм конституційного права розуміють їх здійснення, досягнення тієї мети, яку переслідували при їх ви­данні.

Кожну конституційно-правову норму можна вважати чин­ною, якщо вона видана уповноваженим на те суб'єктом у межах його компетенції, з дотриманням установленого порядку її прий­няття і набула законної сили.

Залежно від характеру правозастосовчих дій суб'єкта права виділяють чотири основні форми реалізації правових норм:

1) здійснення (використання);

2)виконання;

3)дотримання;

4)застосування.

Здійснення (використання) норм права виражається в ре­алізації можливостей, які надаються суб'єктам суспільних від­носин відповідними нормами права. В межах цієї форми здійс­нюються суб'єктивні права учасників суспільних відносин, що регулюються цими нормами. Наприклад, здійснення громадя­нами своїх конституційних прав та свобод відбувається в межах цієї форми реалізації конституційно-правових норм.

Виконання як форма реалізації конституційно-правових норм являє собою реалізацію зобов'язуючих норм, виконання суб'єк­том права покладених на нього обов'язків.

Дотримання пов'язане з реалізацією виключно забороняю­чих норм. Призначення цієї форми реалізації конституційно-пра­вових норм полягає у тому, щоб не допустити вчинення дій, які могли спричинити шкоду суспільству, державі, особі. Це досяга­ється шляхом утримання від учинення заборонених законом дій.

Застосування являє собою діяльність органів держави або посадових осіб, які, використовуючи свої повноваження, вида­ють акти індивідуального значення на підставі норм права, ви­рішуючи тим самим конкретні питання життя суспільства. На відміну від інших форм реалізації норм права, в яких беруть участь різні суб'єкти права, включаючи фізичних та юридичних осіб, правозастосовча діяльність може здійснюватися тільки упов­новаженими на те державними органами і посадовими особами¹.

Для реалізації норм конституційного права важливе значен­ня має їх тлумачення. Тлумачення норм конституційного права може бути офіційним та неофіційним (що здійснюється на бу­денному рівні і поділяється на доктринальне, професійне та по­бутове).

Офіційне тлумачення норм конституційного права може бу­ти нормативним та ненормативним.

В Україні офіційне нормативне тлумачення Конституції України та законів України здійснює Конституційний Суд Украї­ни (статті 147, 150 Конституції України).

Відповідно до ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 p., зі змінами і доповненнями, під­ставою для конституційного подання щодо офіційного тлума­чення Конституції України та законів України є практична не­обхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації Конституції та законів України.

 

5. Прогалини та аналогія в конституційному

Праві

Прогалини в праві — це прогалини у змісті чинного права щодо факторів суспільного життя, які знаходяться у сфері пра­вового регулювання.

Наявність прогалин у праві тісно пов'язана з проблемою аналогії.

Розрізняють:

аналогію закону, тобто застосування норми права до випад­ків, що нею не передбачені, однак аналогічні випадкам, які регу­люються цією нормою;

аналогію права, тобто застосування для вирішення відпо­відного питання загальних засад та принципів правового регу­лювання, що притаманні певній галузі права.

У конституційному праві можливе застосування як аналогії закону, так і аналогії права, що зумовлено традиційно слабкою деталізованістю його положень, а також порівняно невеликим досвідом застосування новітніх законів. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Однак сфера застосування аналогії в конституційному пра­ві не може бути безмежною, зокрема коли:

1) очевидно можна встановити норму, що належить до пи­тання, яке вирішується;

2) правові норми становлять винятки із загального порядку правового регулювання або містять спеціальну вказівку на те, що вони застосовуються лише у випадках, установлених у законі;

3) у процесі вирішення питання може бути усунуто прога­лину в праві;

4) у нормах містяться вирази на зразок «та інші», «в анало­гічних випадках», оскільки в цьому разі має місце точне засто­сування норм такого роду і про поширення на аналогічні випад­ки не може йтися¹.

 

 

6. Джерела конституційного права: поняття, ознаки, види

У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому містяться конституційно-правові норми. Іноді це поняття називають формою права, але термін «джерело пра­ва» більш зручний для використання і традиційний для світо­вої юриспруденції, тоді як поняття «форма права» менш вдале, оскільки має багато значень².

Множинність джерел конституційного права передбачає необ­хідність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями.

  /. За сутністю:

1) джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Україн­ського народу — акти всеукраїнського референдуму (первинні);

2)ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні);

3)волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

//. За змістом (за юридичною силою):

1) конституційні акти (Конституція України, акти всеук­раїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України);

законодавчі акти (розрізняють: конституційні, органічні, звичайні закони та особливі різновиди законів (закони про рег­ламенти, чинні міжнародні договори України), декларації, акти, конституційні договори).

При цьому слід мати на увазі, що у Рішенні Конституційно­го Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98^г визначено, що терміном «законодавство» охоплюються: закони України; чин­ні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; укази Президента України; декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції та законів України.

Перелік питань, що визначаються та встановлюються ви­ключно законами України, передбачений ст. 92 Конституції України.

3) підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові
акти Верховної Ради України, нормативні укази Президента
України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України та
нормативно-правові акти центральних органів виконавчої вла­ди тощо);

4) локальні акти (нормативно-правові акти Автономної Рес­публіки Крим та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми, що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообо­в'язковими та гарантованими з боку держави, тобто мають влас­тивості правових норм.

Джерела конституційного права за змістом являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім.

///. За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

IV. За територією дії:

1) загальнодержавні акти, що діють на всій території Украї­ни (закони, постанови Верховної Ради України, укази Прези­дента України тощо);

2) локальні акти, що діють на певній частині території Украї­ни (акти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб'єктів місцевого самоврядування; ак­ти підприємств, установ, організацій).

V. За часом дії:

1) постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймаються на невизначений термін;

2)тимчасові акти, що приймаються на визначений період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється.

VI.     За чинністю:

1)  чинні джерела (діючі);

2) нечинні (історичні) джерела — це джерела конституцій­ного права України, які свого часу були чинними, але внаслідок історичного розвитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих джерел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин.

VII.    За національною належністю:

1) національні джерела, тобто джерела, прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості;

2)міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обо­в'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, напри­клад, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рі­шень та застосування практики Європейського суду з прав лю­дини» від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав люди та основоположних свобод 1950 р. та практику Суду як джерело права. При цьому під прак­тикою Суду розуміють практику Європейського суду з прав лю­дини та Європейської комісії з прав людини.

 

7. Конституційно-правові відносини: поняття,

Тема 2.

Тема 3.

ОСНОВИ

КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

УКРАЇНИ

 

 1. Поняття, суть, ознаки конституційного

Ладу України. Гарантії

Та система суспільного

Ладу України

Суспільний лад — це організація і діяльність суспільства, пе­редбачені та гарантовані Конституцією та законами України.

Поряд із державним ладом суспільний лад є складовою кон­ституційного ладу кожної країни².

Однак не всі дослідники підтримують необхідність виокрем­лення поняття суспільного ладу. Так, О. Ф. Фрицький зазна­чає, що поняття «суспільний лад» є досить вузьким за змістом, а тому його варто замінити поняттям «громадянське суспіль­ство», яке є більш широким і під яким розуміють систему від­носно автономних щодо держави інститутів, які забезпечують конкретні способи соціального існування людей на підставі їх осо­бистої свободи, обумовленої правом демократичної держави³.

За своєю суттю суспільний лад є певним типом суспільних відносин. Так, сучасний суспільний лад України характеризуєть­ся як перехідний до утвердження громадянського суспільства, змішаний.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським. Гро­ мадянське суспільство — це спільність вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливос­ті бути власником і брати активну та всебічну участь у політич­ному житті.

Основними принципами суспільного ладу, відповідно до Кон­ституції України, є:

1) принцип суверенітету Українського народу (ст. 5 Консти­туції України);

2) принцип демократизму (ст. 5);

3) принцип політичного, економічного та ідеологічного плю­ралізму (багатоманітності) суспільного життя (ст. 15);

4) принцип конституційності та законності (ст. 19);

5) принцип гуманізму (ст. 3);

6) принцип гарантованості суспільного ладу (ст. 17).
Право встановлювати і змінювати суспільний лад належить

Українському народові і не може бути узурповане державою чи її суб'єктами^1.

Тема 4.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ

СТАТУС ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

 

Тема 5.

Виборча система України

 

Термін «виборча система» в науці конституційного права також використовується у двох значеннях - широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування¹:

система більшості - мажоритарна;

система пропорційного представництва - пропорційна;

змішана система - пропорційно-мажоритарна.

 

М ажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів). Подібна система може бути застосована як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. В останньому випадку від округу обирається визначена кількість депутатів (якщо голосування відбувається по окремих кандидатах) або ж виборці голосують за список політичної партії, і всі депутатські мандати по округу забирає список партії, який набирає більшість голосів.

Мажоритарна система має кілька різновидів - відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (або французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини (50% плюс один голос) голосів у відповідному окрузі. Подібна система застосовується сьогодні досить рідко, оскільки здебільшого вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат має набрати значно більше половини голосів виборців.

Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. Така виборча система передбачає утворення великих багатомандатних округів і забезпечує представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої популярності у виборців.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України, на виборах народних депутатів України – змішана (пропорційно-мажоритарна). При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується такими рисами:

1) 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;

2) 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

Досить складною є виборча система на місцевих виборах (ст. 2 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»):

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою:

1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті;

2) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (далі - одномандатні мажоритарні виборчі округи), на які поділяється територія відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті.

Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.

 Слід зазначити, що як мажоритарна, так і пропорційна виборчі системи мають певні недоліки. Так, мажоритарна система - досить результативна і проста у застосуванні, але вона сприяє неадекватному відображенню у складі представницького органу політичного спектра суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів, а це має наслідком послаблення представництва в парламенті чи іншому виборному органі.

Пропорційна система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори - виборчі списки партій формуються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге,' пропорційна система вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну парламентську більшість.

Процедура призначення виборів передбачає встановлення уповноваженим органом дати голосування. Виборче законодавство відповідно до положень Конституції України встановлює порядок призначення виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів залежно від виду виборів, які можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними, першими.

Строки проведення виборів у Конституції та новому виборчому законодавстві України визначено так.

1. Вибори Президента України:

- чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Президента України. - ст. 103 Конституції України);

- позачергові проводяться із достроковим припиненням повноважень Президента України (У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень. - ст. 103 Конституції України);

- п овторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;      2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені дотвиборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

2. Вибори народних депутатів України:

- чергові відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України, а виборчий процес розпочинається за дев'яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев'яносто один день до дня голосування;

- позачергові відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України;

- п овторні вибори депутата призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі такими, що не відбулися, або якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата;

- п роміжні вибори депутата призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі (ст. 15,16 закону).

3. Місцеві вибори:

- чергові, позачергові призначаються не пізніш як за 60 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових місцевих виборів;

- повторні призначаються на останню неділю шістдесятиденного строку з дня прийняття рішення про їх призначення, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня повторних місцевих виборів;

- проміжні призначаються на останню неділю шістдесятиденного строку з дня прийняття рішення про їх призначення, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня проміжних місцевих виборів;

- перші призначаються не пізніше ніж за шістдесят днів до дня виборів, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня перших місцевих виборів.

 

 

Виборчий процес в Україні

 

Виборчий процес - урегульована правовими та іншими соціальними нормами діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів і груп (суб'єктів виборчого процесу) з підготування і проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади і місцевого самоврядування.

Суб'єктами виборчого процесу визнаються особи, органи та організації, наділені Конституцією та виборчим законодавством України правами та обов'язками стосовно організації та проведення виборів, зокрема:

• виборці;

• зареєстровані кандидати в депутати, кандидати на пост Президента України, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови;

• уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів;

• виборчі комісії - спеціально утворені виборчі органи;

• органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

• партії (блоки), їхні місцеві організації, які висунули кандидатів.

Засади виборів - відправні положення, які визначають принципи виборчого права та види виборчих систем, що застосовуються на відповідних виборах. Наприклад, Закон України «Про вибори народних депутатів України» до основних засад парламентських виборів відносить (ст. 1) таке:

1) Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

2) Кількісний склад Верховної Ради України становить 450 депутатів.

3) Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою.

Виборчий процес відбувається в певній, чітко визначеній виборчим законодавством послідовності і складається з кількох етапів - стадій виборчого процесу. Нове виборче законодавство передбачає такі стадії виборчого процесу (наприклад, ч. 5 ст. 11 Закону України «Про вибори народних депутатів України»):

Голосування;

Голосування проводиться в день виборів із 8-ї до 20-ї години без перерви. На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за місцевим часом країни, де утворено ці дільниці.

Організація проведення голосування та підтримання у приміщенні для голосування належного порядку, забезпечення таємності волевиявлення виборців під час голосування покладаються на дільничну виборчу комісію.

Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за сім днів до дня його проведення, а у виняткових випадках утворення виборчих дільниць - не пізніше останнього дня перед днем виборів.

Голосування відбувається у спеціально обладнаних приміщеннях, в яких у достатній кількості обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видання виборчих бюлетенів.

Виборчий бюлетень - виборчий документ установленої форми для таємного голосування. Значення цього виборчого документа - надзвичайно важливе: адже бюлетень, заповнений виборцем, є первинним документом, на підставі якого здійснюється підрахунок голосів, а потім установлюються результати виборів у цілому.

Референдум

 

Референдум - важлива форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців (певної, визначеної законом групи виборців), шляхом якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на референдум. Ці рішення - обов'язкові до виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких вони мають імперативний характер.

Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об'єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо на виборах таким об'єктом є кандидат або список кандидатів, то об'єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, що по суті являє собою делегування їм певної частини належних народові або територіальній громаді владних повноважень, тоді як мета референдуму - прийняття рішення за сутністю винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вираз у формі референдуму чіткіше й конкретніше та передбачає подальшого делегування владних повноважень.

У спеціальній юридичній літературі прийнято вважати датою проведення першого в історії референдуму 1439 p., а його «батьківщиною» - Швейцарію (кантон Берн)¹, хоча з цього приводу висловлюються й інші думки. А в Україні було проведено два референдуми - 1 грудня 1991 р. та 17 квітня 2000 р.

Поряд із терміном «референдум» у міжнародно-правових документах, законодавчих актах інших країн та в юридичній літературі використовується також термін «плебісцит». Хоча законодавство України і не використовує цього терміна, слід мати на увазі, що в деяких державах під плебісцитом розуміють усі види голосування (наприклад, ФРН) або лише голосування, за допомогою якого виборчий корпус висловлює свою підтримку окремій особі чи політиці, яку вона проводить (наприклад, Франція). У міжнародному праві плебісцит розглядається як один із видів народного голосування, що застосовується в опитуванні населення певної території щодо її належності тій чи іншій державі. Одночасно в літературі висловлюється позиція, що ніякої різниці між референдумом і плебісцитом у формально-юридичній площині немає⁴.

Класифікація референдумів здійснюється з використанням досить широкого кола критеріїв, а це, своєю чергою, обумовлює виділення великої кількості їхніх видів.

  Види референдумів