Основні етапи розвитку радянської господарської системи

Етап	Перша особа СРСР	Еволюція економічної політики
Становлення	Ленін (1917-1924 рр.)	Націоналізація та усуспільнення основних засобів виробництва (політика «воєнного комунізму»), денаціоналізація (НЕП)
Розвиток	Сталін (1926-1953 рр.)	Панування соціалістичної власності (державної і колгоспно-кооперативної), дирижизм, індустріалізація, колективізація, планування, мілітаризація
Пік	Хрущов (1953-1964 рр.)	Розширена екстенсифікація, конверсія та впровадження результатів НТР-3 у масове виробництво
Застій	Брежнєв (1964-1882 рр.)	Спроба лібералізації господарських форм та повернення до попередніх директивних методів регулювання
Криза	Горбачов (1985-1991 рр.)	Спроба переходу до ринкових відносин при соціалізмі

Масиви радянської економічної думки поділяють на декілька періодів:

1) період зародження (1917-1929 рр.) - плюралізм думок стосовно нової господарської системи. Основним об’єктом дослідження було визначення нового предмету політичної економії, адже те господарство, яке створювалось в СРСР не могло розглядатись у термінах і поняттях пануючої на той час ринкової наукової парадигми. Серед числа українських економістів тієї доби, що займались дослідженням соціалістичної економіки, найбільш відомими є М. Туган-Барановський, М. Волобуєв, М. Птуха, К. Воблий, Є. Слуцький, Р. Орженцький, Л. Яснопольський та ін.

2) період марксистсько-ленінської схоластики та формування нової суспільної науки – політичної економії соціалізму [411] (30-ті – середина 50-х рр.) – вульгаризація економічної науки [412], орієнтація на соціалізм як «панацею» від всіх економічних проблем. Основним об’єктом дослідження виступає пошук та наукове обґрунтування об’єктивних економічних законів соціалізму (основний економічний закон [413], закон розподілу за працею [414], закон планомірного пропорційного розвитку [415], закон вартості при соціалізмі [416]), принципи планування та організації соціалістичного господарства. В 1936 році набула офіційного визнання політична економія соціалізму, в 1938 році – видано перший макет підручника з політичної економії (з розділом «Соціалістичний лад»), в 1943 році – у вищих навчальних закладах вводиться дисципліна «Політична економія», в 1954 році – вихід «в світ» підручника з політекономії. Серед числа українських економістів, соціалістичних схоластів, тієї доби можна назвати О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін.

3) період наукових дискусій (60-80-ті роки) - виправдовується/спростовується дія економічних законів соціалізму, виникають пропозиції щодо реформування соціалістичної економіки шляхом зміни адміністративних важелів управління на економічні регулятори. Серед українських вчених цієї доби виділяють Є. Лібермана, В. Корнієнка та ін.

Перший період (1917-1929 рр.):

Зокрема, М. Туган-Барановській в своїй праці «Соціалізм як позитивне вчення» (1918 р.) зазначає, що в соціалістичному суспільстві закони ціноутворення мають бути такими ж як і в капіталістичному. В інакшому випадку, тобто за панування державної монополії на ціноутворення, завжди буде перевиробництво непотрібних товарів і дефіцит необхідних, оскільки таку категорію як корисність неможливо спланувати (наприклад, корисність продукції росте разом із віянням моди, рідкісністю ресурсів, майстерністю митця та н..). Відповідно, наголошує вчений, відсутність ринкових цін призведе до того, що хто встиг купити корисний товар, той знаходитиметься в кращому становищі ніж інший. Гроші в соціалістичному господарстві, на відміну від капіталістичного, виконуватимуть тільки дві функції (засобу обміну та засобу платежу), оскільки вони будуть забезпечені не золотом, а продукцією, яка є власністю держави. Фактично вчений був прихильником змішаної системи господарювання, що підтверджує його вираз: «…повне припинення дії приватногосподарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепаду. Приватногосподарська система повинна бути збережена – але корективом до неї повинна слугувати система сучасного (соціалістичного) господарства».

Костянтин Григорович Воблий (1876-1947 рр.) в праці «Земельне питання в програмах різних партій» (1917 р.) зазначив, що швидка націоналізація аграрної сфери, супроводжувана конфіскацією землі у селян на користь держави призведе до руйнації всього народного господарства. В роботі «Економічна географія України» (1919 р.) вчений запропонував галузево-статистичний підхід, за яким, в супереч існуючому традиційному, підкреслив пріоритетність розвитку в Україні цукрової, текстильної та металургійної галузей виробництва. Воблий, як і Туган-Барановський був прихильником ідеї змішаного типу економічної системи.

Леонід Миколайович Яснопольський (1873-1957 рр.) в праці «Наш грошовий обіг в епоху революції» (1923 р.) критикуючи радянський постулат про несумісність грошей із соціалізмом зазначив: «Картина нашого грошового обігу за 1919-1920 роки, назавжди, ймовірно, залишиться однією з найбільш заплутаних сторінок революційної історії».

Михайло Симонович Волобуєв (1903-1972 рр.) в статті «До проблеми української економіки» (1927 р.) довів, що царська Росія була колоніальною імперією, в якій Україна перебувала на правах колонії «Європейського типу», що проявилося «у відхиленні розвитку продуктивних сил на користь економіки метрополії». Волобуєв розглядав Україну як «народногосподарське ціле», «історично оформлений народногосподарський організм», а СРСР як «співробітництво різних національних економік». Він вважав, що Україна може і увійти у світове господарство самостійно, а не через російську економіку. Критикував Волобуєв радянську владу за свідомий нерівномірний розвиток республік (наприклад, території Сибіру і Уралу інтенсивно інвестувалися, тобто будувалися заводи і фабрики, а з України лише викачувалися ресурси). Вчений закликав до бюджетно-фінансової та організаційно-управлінської автономізації України у складі СРСР. Комуністична партія більшовиків України пропаганду економічної автономії та націоналізму назвала «волобуєвщиною», а самого вченого було ув’язнено та позбавлено права займатися науковою діяльністю.

Михайло Васильович Птуха (1884-1961 рр.) в праці «Смертність у Росії і в Україні» (1928 р.) на основі аналізу динаміки смертності та народжуваності, показав згубний вплив радянської системи господарювання на чисельність народонаселення. Сталін, хоч офіційно заперечував ці дані, оголосивши, що населення СРСР «почало розмножуватись швидше, ніж в старі часи», разом з тим суворо заборонив аборти.

Що стосується праць українських маржиналістів Романа Михайловича Орженцького («Елементарна теорія статистичних величин і обчислень», 1921 р.), Євгена Євгеновича Слуцького («Складання випадкових причин як джерело циклічних процесів», 1927 р.), то вони визнавалися ідейно ворожими, оскільки ґрунтувалися на об’єктивних законах ринкової економічної системи.

Другий період (30-ті – середина 50-х рр.):

Олександр Григорович Шліхтер – директор Українського інституту марксизму-ленінізму, що і зумовило основну тематику його наукових досліджень («Проблеми соціалістичної реконструкції сільського господарства», 1930 р.; праці про Леніна).

Дмитро Захарович Мануїльський – академік, редактор газети «Комуніст», «Правда», де висвітлював питання міжнародного комуністичного руху, життя і творчості Леніна).

Третій період (60-80-ті роки):

Євсей Григорович Ліберман в праці «План, прибуток, премія» (1962 р.) зазначив: «Головне – зробити виробника зацікавленим у якості свого продукту». Вчений відмічав, що труднощі і невдачі в радянській економіці пов’язані з традиціями всебічного централізованого планування, яке на його думку слід обмежити лише деякими головними показниками (обсяги виробництва, номенклатура продукції та терміни поставок) при одночасному наданні керівникам підприємств реальних повноважень і прав господарської ініціативи. Він вважав, що реальною оцінкою діяльності підприємств є отриманий прибуток, відповідно, для стимулювання постійного підвищення рентабельності [417] доцільно дозволити використання частини прибутку на розсуд адміністрації і робітників підприємства (на розширення, модернізацію, культурно-побутові послуги, преміювання).

Василь Петрович Корнієнко в праці «Основні риси загальнонародної власності» (1966 р.) зазначив, що поряд із офіційно визнаними формами власності на засоби виробництва (державною та колективною) в радянській економіці присутня ще одна форма власності на фактори виробництва (робочу силу) – особиста, яка в подальшому, при злитті державної та колективної форм на засоби виробництва та, відповідно, предмети споживання, залишиться єдиним товароутворюючим фактором в умовах соціалізму.

Висновки: Періодизація господарства УРСР тісно пов′язана з інститутом вождізму. Зокрема, виділяють Ленінський, Сталінський, Хрущовський, Брежнєвський та Горбачовський етапи. В економічній думці радянської доби критерієм поділу на періоди є інститут тоталітаризму. Відповідно, виділяють передтоталітарний, тоталітарний та посттоталітарний періоди. Лад, який був побудований в СРСР не мав нічого спільного із марксистським розумінням соціалізму, зокрема не було самоврядування трудящих, «відмирання» інституту держави та грошей, суспільної власності на засоби виробництва, а обсяги позаекономічного відчуження продуктів праці трудящих перевищили аналогічні показники в капіталістичних країнах.