Презентація фільму у вересні 1965

Підчас презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

 

Земля» Довженка

Земля — український радянський художній кінофільм (чорно-білий, німий)

Фільм О. Довженка «Земля» є одним з найбільш відомих радянських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 20-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов’язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»:

«Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем’єри у Берліні про Олександра Довженка з’являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Разом із фільмом «Броненосець «Потьомкін» (фільм)», «Земля» вважаеться дуже цінною та важливою картиною радянських часів.

Знімальна група

Режисер: Олександр Довженко

Сценарист: Олександр Довженко

Оператор: Данило Демуцький

Художник-постановник: Василь Кричевський

Композитор: Лев Ревуцький

Композитор відновлення: В’ячеслав Овчинніков

Актори

Степан Шкурат — Опанас

Семен Свашенко — Василь

Юлія Солнцева — сестра Василя

Олена Максимова — Наталя, наречена Василя

Володимир Михайлов — сільський священик

Петро Масоха — Хома

Микола Надемський — Семен

Павло Петрик — молодий партійний активіст

Лука Ляшенко — молодий кулак

П. Уманець — голова колгоспу

О. Бондіна — селянка

І. Франко — Архип Білокінь, батько Хоми

В. Красенко

Нагороди

1932 — свідоцтво про участь у І МКФ у Венеції (фестиваль закрився без присудження нагород).

1958 — на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематикою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

 

91 Вірш В.Сосюри "Любіть Україну" і його доля

Володи́мир Микола́йович Сосю́ра (* 6 січня 1898, Дебальцеве, Донецька область — † 8 січня 1965, Київ) — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота». Належав до ряду літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін.

Володимир Сосюра закінчив сільську і вчився в агрономічній школі, з дитячих літ працював на шахтах і виробнях Донбасу; брав участь у громадянській війні, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії. По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922 — 23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923 — 25); належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися недруковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. Цій темі Сосюра присвятив і багато інших творів, в яких органічно поєднується інтимне з громадським і загально-людським: збірка «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низка інших. Уже в перших збірках Сосюра виявив себе найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби.

На початку 30-их років це призвело Сосюру до конфлікту з комуністичною партією, членом якої він був з 1920. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури за постишевщини це довело Сосюру до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их роках Сосюра, поруч з будівничою тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші. 1942 — 44 Сосюра воєнний кореспондент. З того часу збірки: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Олег Кошовий» (1943) та інші. З повоєнних збірок визначніші: «Зелений світ» (1949), «Солов'їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960). Помітне місце в творчості Сосюри посідають також ширші епічні полотна: поеми «1871» (1923), «Залізниця». (1924). віршований роман «Тарас Трясило» (1926).

Володимир Сосюра у 1950-ті роки

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була стаття в газеті «Правда», яка обвинувачувала Сосюру у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р. За таких обставин, незважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі від його можливостей.

Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929 — 30), «Твори в 3 томах» (1957 — 58), «Твори в 10 томах» (1970 — 72). У 1937—1957 рр. мешкав у Києві в будинку письменників Роліт, з 1957 р. — в будинку на вул. М. Коцюбинського, 2, де йому встановлено пам'ятну дошку

Помер 8 січня 1965 року. Похований в Києві на Байковому цвинтарі (надгробний пам'ятник — граніт; скульптор О. О. Банников; встановлений у 1968 році).

Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і В. Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, школах і вузах... І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш «Любіть Україну».

І раптом — наче виляск нагая — стаття у «Правді» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Нею наче ножа загородили поетові у спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — «Любіть Україну».

Що ж було головною причиною тяжких звинувачень поетові? Письменник Віталій Коваль розмірковував: «Командній лізі Сталіна потрібно було вбити в людях... дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю».Послухаймо, як сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і радості мить,

 любіть у годину негоди!..

Ми бачимо її «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці під мирними блакитними небесами.Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою, —

 і вічні ми будемо з нею.

Пощезли хулителі і брехуни, наклепники і кон'юнктурники, а чиста і ясна, мов сонце, Сосюрина поезія живе і проймає наші серця закликом: «Любіть Україну!».

 

92. «Україна в огні»

 

“Україна в огні”. Якщо у попередніх кіноповістях народ, уособлений головним чином людьми одного села, відображався у роки громадянської війни та мирного будівництва в Україні, то у творі “Україна в огні” – у подіях другої світової війни. У новій кіноповісті персонажі різко протиставлені: окупанти, патріоти і зрадники. Автор розкриває психологію вчинків своїх героїв і поодиноких зрадників, користуючись зокрема довгими діалогами, подібно жанру драми.

Твір розпочинається картиною у хаті колгоспника Лавріна Запорожця. На 55-ліття його дружини зібралася вся сім’я: п’ять синів, донька і дід. Звучить пісня “Ой, у мене увесь рід багатий”. Співають всі: батьки, “всьому роду втіха” мила Олеся, прикордонник Роман, артилерист Іван, чорноморець Савка, колгоспники Григорій і Трохим, пасічник дід Демид. Ранком наступного дня сини-брати подаються на фронт. Першим гине Савка під час сутички з німецьким десантом. Події постійно міняються: захоплене фашистами село, фронт, знову село, Німеччина, куди вивезли німці як робочу силу сільських дівчат, Олесю, її подругу Христю.

Запам’ятовуються страшні сцени розстрілів та повішень селян (дід Демид Запорожець сам натягує собі петлю на шию: “Вішай, кате, чого злякався?!), сцена перетворення у німецьких поліцаїв Івана Гаркавенка та Павла Хуторного, багато фронтових епізодів, героїчних і страшних, картини оранки впряженими у плуг чоловіками під наглядом німців, понівечення на чужині Олесі і Христі... – кожна сторінка твору хвилює, примушує замислитись. На деякі питання людських вчинків відповісти нелегко. Наприклад, усвідомити міру ненависті до радянської влади, а тому й прислужництво німцям куркуля Заброди, який вирвався з більшовицької каторги, сибірського “гулагу”...

Кіноповість побудована на основі довженківських оповідань “На колючому дроті”, “Незабутнє”, “Перемога”. Уривки з кіноповісті вперше були надруковані російською мовою 1943 року, українською – 1962. Сталін заборонив кіноповість як для друку, так і для екрану. Довженко, дізнавшись про заборони, розпочав працювати над новим твором на цю ж тему – над кіноповістю “Повість полум’яних літ”, яку також не встиг побачити... Читач, якого зацікавлять події, факти про участь України у другій світовій війні, може прочитати книгу І.Муковського та О.Лисенка “Звитяга і жертовність (українці на фронтах другої світової війни)”, 1997 р. Серед довженківських фільмів, визнаних видатними, назвемо ще кінопоеми “Арсенал”, “Щорс” та автобіографічну “Зачаровану Десну”.

 

93. печера Вертеба

Вертеба — гіпсова печера на Тернопільщині (Україна), розташована неподалік від села Більче-Золоте. Геологічна й археологічна пам'ятка загальнодержавного значення.

Розташована на лівому березі річки Серет за 2 км на північний захід від села Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області. Оголошена об'єктом природного-заповідного фонду розпорядженням РМ УРСР від 2 серпня 1971 № 61-р. Перебуває у віданні Більче-Золотецької сільради. Вертеба — одна з найбільших у Європі печер, довжина її підземних ходів — 7820 м.

Назва печери походить від давньослов'янського «вертеп» — печера, яруга.

Короткий опис

Одна з найбільших у Європі, довжина підземних ходів — 7820 м.

Печера складається з широких галерей, розділених вузькими перемичками. Стінки гладкі й темні, на склепіннях — карбонатні натічні утворення у вигляді кірок, рідше — невеликих сталактитів («бочки», аномальної будови сталагміти, «місячне молоко»). Середньорічна т-ра у печері 9-10° при віднос. вологості 92-100%.

У XIX ст. тут було знайдено понад 300 цілих посудин, більш як 35 тисяч глиняних і керамічних фрагментів, майже 120 людських фігурок, 200 знарядь із кісток та рогів, 300 виробів з кісток і каменю. Все це — зразки прадавньої Трипільської культури.

Знайдені у Вербеті археологічні матеріали зберігаються у музеях Борщева, Варшави, Відня, Кракова, Львова, Тернополя. Результати попередніх і сучасних розкопок свідчать про функціональне призначення печери: багато людей перебувало в ній протягом нетривалого часу в критичних ситуаціях, у період зовнішньої небезпеки.

Вертебу виявили 1708, згодом вхід засипали. 1820 його знову відкрили і проникли в печеру.

Перше археологічне обстеження Вертеби зробили 1876 А. Кіркор і С. Козібродський. 1890 проводили дослідження Г. Оссовський і Л. Сапєга; вони виявили сліди перебування давніх людей, крем'яні знаряддя праці, залишки посуду, мідні речі тощо.

1898—1907 — археологічні розкопки продовжив В. Деметрикевич, влітку 1914 — Я. Чекановський і Я. Пастернак. Було знайдено речі трипільської культури, посуд лінійно-стрічкової кераміки, нові матеріали енеолітичної доби.

Через наукову вартість археологічних знахідок Вербета отримала тоді назву «Наддністрянська Помпея». 1928 цінний археологічний та антропологічний матеріал, зокрема трипільської культури, виявив у печері Олег Кандиба-Ольжич.

1956 розкопки у печері здійснив І. Свєшніков.

1963—1967 група тернопільських спелеологів під керівництвом В. Радзієвського виконала топографічну зйомку підземного лабіринту.

Від 1995 печеру комплексно обстежує археологічна експедиція Борщівського краєзнавчого музею.

Використання

Під час 2-гої світової війни і пізніше використовувалася воїнами УПА для переховування.

В ній є знахідки стоянок первісних людей.

94 «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

«Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́ну» (рос. Запорожцы пишут письмо турецкому султану) — знаменита картина російського та українського художника Іллі Рєпіна. Величезне панно (3,58×2,03 м) було почато в 1880 і закінчено тільки в 1891 році.Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашківській, Катеринославі та у маєтку Качанівка Чернігівської губернії.

Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у 1676 році як відповідь запорозьких козаків на вимогу турецького султана Мехмеда IV.

За легендою, лист було написано в 1676 кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і в 1880 році почав першу серію етюдів.

Історія створення

Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалою серією ескізів і підбором моделей. Серед моделей, позувало Рєпіну для картини, багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник В. О. Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї.

Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували за те, що на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаґо, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тисяч рублів імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.

Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту, і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник, спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї.

95  Ікона Волинської Богоматері. Ікона Хомської Богоматері.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Покровська церква) — одна з двох збережених православних церков Луцька королівського періоду історії; кафедральний храм Луцької і Волинської єпархій УПЦ МП; пам'ятка архітектури національного значення, розташована на вулиці Данила Галицького, 12, в історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк».Однією із давніх ікон, які зберігалися у Покровській церкві є ікона Волинської Богоматері. Вона була написана на зламі XIII—XIV ст. в іконописній майстерні в Луцьк. Висловлюється альтернативне датування ікони — середина XV ст.Інша назва — Луцька Богоматір. Існує ще одна Луцька Богоматір — католицька чудотворна ікона, яка походить із луцького домініканського монастиря, куди була перевезена з Риму. Волинська Богоматір поєднує у собі європейські та візантійські традиції писання. Матеріал і техніка виконання: липа, паволока (лляне полотно, наклеєне на дошку), левкас, темпера, золочення

Ікона належить до типу Одигітрія. На ній зображено Богоматір з Ісусом на лівій руці. Права рука звернена до нього, голова трохи нахилена. На голову накинутий плащ, який складками спадає із плечей. Права рука Ісуса зображена у зігнутій молитовній позі. Навколо голів — золотисті німби. Німб Ісуса розділений смугами хреста. Обличчя має вираз і форму дорослої людини. Цей прийом автора символізує готовність Ісуса захищати добро, викликає у глядача роздуми про відповідальність перед життям. Кольори на іконі мають таку символіку: золотисто-жовті кольори відображають божественне походження персонажів, біла сорочка Ісуса — його небесне походження, блакитно-зелена блуза Богоматері означає її земне походження, а коричневий плащ — ознака Божої ласки до неї   У 1962 році ікона була реставрована у майстернях Державного Російського музею, а нині зберігається в Національному художньому музеї України в Києві. Копія ікони автора Анатолія Квасюка зберігається у Музеї волинської ікони в Луцьку.

Холмська ікона Божої Матері — чудотворна ікона Божої Матері, особливо шанована християнами Західної України. Ікона знаходиться в Музеї Волинської Ікони в місті Луцьку.                                                                                                              Давня Русь-Україна мала чотири найбільші святині – чудотворні образи Богородиці з Дитятком: Вишгородський (Владимирський), що нині перебуває у Москві й шанується як головна реліквія Росії; Белзька (Ченстоховська), що тепер найбільш шанована у Польщі; Успіння Богородиці з Успенського собору Києво-Печерської лаври (знищена під час окупації Києва в 1941 року) і Холмська – єдина з перелічених, що нині знаходиться в Україні.                                            Опис Холмська ікона Божої Матері написана олійними фарбами на кипарисових дошках у візантійському стилі. На Іконі зображено Божу Матір, яка тримає на правій руці дитину Ісуса, який правою рукою благословляє, а в лівій тримає сувій. За стилістичними ознаками найближчою аналогією Холмській Богородиці є Володимирська (Вишгородська) ікона Божої Матері. На іконі збережено 70 % авторського живопису. Розмір її — 95х66 см.                                                                       

Історія Першу письмову згадку за Холмську Богородицю знаходимо у Галицько-Волинському літопису при описі подій за 1259 рік. Ікону Божої Матері, яку пізніше назвуть Холмською, князь Данило Галицький привіз орієнтовно в 1223—1237 роках з Києва в засноване ним місто Холм (нині місто Хелм в Польші).В 1765 році Богородиця з дитиною Ісусом були короновані золотими коронами Римським Папою Климентом ХII. 2 вересня 1888 року перед Холмською Богородицею молилась царська родина:Олександр III, його дружина Марія Федорівна, син — Великий Князь Микола Олександрович (майбутній цар Микола I).Під час першої світової війни в 1915 році ікону вивезли до Москви, а в 1918 році до Києва у Флорівський жіночий монастир. З 1923 по 1941 роки Образ Богородиці переховували в київських приватних помешканнях віруючих християн. В 1942 році на кошти Митрополита Іларіона (Огієнка) професор мистецтв Микола Прахов в 1942 році здійснив реставрацію ікони. 27 вересня 1943 року з великими почестями Образ Богородиці повернувся в Холмський кафедральний собор. З 1944 по 1995 роки ікона зберігалась на Івано-Франківщині та Волині в приватних помешканнях. В 1996 році Надія Горлицька передала Холмську ікону Божої Матері Музею Волинської Ікони.Холмській іконі Богородиці як одній з найшанованіших у Православ’ї складено й особливі акафісти. Щоправда, у церковнослов’янський текст від 1930 року закрались історичні й богословські помилки, а україномовний переклад, здійснений 1943 року Митрополитом Іларіоном (Огієнком), уже застарів. Крім цього, у тому акафісті не відтворено різноманітних див, за котрі особливим чином варто дякувати Богородиці – нашій заступниці перед Всевишнім. Нещодавно Віктором Гребенюком написано новий акафіст Богородиці Холмській. Єпископ Луцький і Волинський УПЦ КП Михаїл благословив його до друку і храмового використання.

96 цикл анімаційних фільмів дахна про козаків

Володи́мир Авксе́нтійович Дахно́ (7 березня 1932, Запоріжжя — 30 липня 2006, Київ) — український кінорежисер і художник-аніматор. Член Національної спілки кінематографістів України. На жаль, останні роки свого життя він провів без слави і в умовах, що не належать видатним людям. Він жив на пенсію розміром менше 300 грн. (близько 60 доларів) в квартирі з коридорчиком зі старою вішалкою, тісною кухонькою і лише однією кімнатою.В цій однокімнатній квартирі в 9-ти поверховому панельному будинку по вул. Братиславська №38 він прожив добру половину свого життя. Тут він обмірковував і планував свої маленькі кіно-шедеври. Колеги, знайомі і сусіди знали його як дуже делікатного, привітного і лагідного чоловіка з хорошим почуттям гумору.

В усякому разі, учнів він залишив прекрасних, а глядачі ще багато років насолоджуватимуться добрими і іронічними «мультиками» майстра. Володимир Авксентійович був одруженим, в нього залишилась дочка Наташа (1978 р. народження).

«Козаки» — серія мультиплікаційних фільмів, знятих в УРСР на українській студії Київнаукфільм. Автор сценарію і режисер — Володимир Дахно. Всі мультфільми є короткометражними, їх тривалість не перевищує 20 хвилин. Різні серії циклу часто транслюються на майже всіх українських телеканалах. За мотивами серіалу зроблена гра-квест «Як козаки Мону Лізу шукали». Всі серії циклу видані на DVD у збірці «Все про козаків».

Сюжет

Головними героями серії мультфільмів є три козаки: довгань, коротун і силач (за сценарієм їхні імена Грай, Око і Тур, але в самому серіалі безіменні). Вони потрапляють в неймовірні пригоди, зустрічаючись з людьми різних країн і епох, навіть з богами та інопланетянами, всі їхні пригоди закінчується щасливо. У мультфільмах відсутні діалоги і будь-який текст, дія відбувається у вигляді інтуїтивних зрозумілих сцен.

Головні дійові особи

Грай — хитрий і розсудливий козак.

Око — бадьорий і войовничий козак (він тягає з собою величезну гармату-мортиру).

Тур — сором'язливий та сентиментальний козак.

Серії

 Як Козаки наречених виручали

 Як Козаки сіль купували