М. Глухів (Сумської області)

Відомо, що місто було засновано у Х ст., але перша письмена згадка про нього відноситься до 1152 р.

У ХVІІІ ст. після того, як за наказом Петра І було зруйновано гетьманську столицю Батурин, Глухів став адміністративним центром Лівобережної України. 12 листопада 1708 р. у новій гетьманській резиденції перед Миколаївською церквою було піддано символічній страті та проклято гетьмана І. Мазепу.

У 1722 р. засновано Малоросійську колегію як вищий орган управління в Україні. У 1739 р. відкрилася школа, що готувала співаків і музикантів для придворного хору та оркестру. У ній навчалися видатні українські композитори М. С. Березовський і Д. С. Бортнянський.

Інтенсивне будівництво почало проводитися у Глухові з 1750 р., коли гетьманом став К. Г. Розумовський. Але на початку 80-х рр. ХVІІІ ст. місто втратило свою провідну роль. Пожежа 1784 р. спалила його дотла. Т. Г. Шевченко, який відвідав колишню гетьманську столицю у 40-х рр. ХІХ ст., не знайшов навіть слідів величних споруд гетьманської доби.

Миколаївська церква зведена у 1686 р. Чудовий зразок українського барокко, найдавніша архітектурна пам`ятка міста. У минулому на Радній площі біля церкви відбувалися вибори гетьманів, інші державні та громадські події.

Спасо-Преображенська церква. Зведена у 1765 р. на місці дерев`яної, що згоріла. Пірамідальна, споруджена в перехідному від барокко до класицизму стилі під впливом творчості архітектора І. Г. Григоровича-Барського. Найхарактерніші риси пам`ятки – гармонія пропорцій і виразність силуету.

Тріумфальна арка. Споруджена у стилі класицизму на честь імператриці Єлизавети, яка проїжджала через місто у 1744 р. Архітектор – А. В. Квасов. Під час Другої світової війни пам`ятку було зруйновано. У 50-і рр. ХХ ст. реставровано у первісному вигляді.

84 Саркофаг Ярослава Мудрого

Відкриття саркофагу Ярослава Мудрого в Софійському соборі

У вересні 2009 року українські вчені почали дослідження останків київського князя Ярослава Мудрого, які, як були впевнені дослідники, знаходяться в саркофагу Софійського собору в Києві. Стояло завдання визначити, як виглядав князь, якими хворобами хворів, скільки років прожив, від чого помер. Однак, вчені прийшли до абсолютно непередбачуваним висновків.

Вчені встановили, що за останні сто років саркофаг відкривали тричі. У 1936 році знайшли купу перемішаних кісток і визначили, що там знаходяться два кістяки: чоловічий, жіночий і кілька кісточок дитини. У 1939 останки вивезли в Ленінградський інститут антропології для дослідження. А вже у 1964-му – ковчег повернули на місце в саркофаг. Але з Ленінграда останки повернулися ще в 1940 році і зберігалися у фондах. А коли відкрили саркофаг 2009 року, то виявили тільки один скелет, і були впевнені, що це Ярослав Мудрий

85.Скіфська золота пектораль

21 червня 1971, о 14 годині 30 хвилин, поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області, Борисом Мозолевським була знайдена золота пектораль  - нагрудна прикраса скіфського царя IV століття до н. е.. - Вагою в 1150 грамів, 30, 6 см в діаметрі, виконана із золота 958 проби. Надзвичайне творіння грецького майстра (на замовлення скіфів і на скіфський міфологічний сюжет) відразу очолив список ювелірних шедеврів, виявлених за півтора століття досліджень курганів Україні, Кубані та інших регіонів скіфської культури. Нічого подібного ніколи не було знайдено!

Пектораль складається з чотирьох витончено завитого порожнистих трубок, вони складають каркас виробу. На кінцях - крихітні литі голівки левів. Леви тримають в пащах кільця для шнурка, за допомогою якого цар вішав прикрасу на шию. Триярусну будову пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Внизу - боротьба коней з фантастичними грифонами, дикі звіри: можливо, це образ світу стихій, дикої природи, світу, чиє коріння йде в підземне царство, у володіння мертвих...

Середній ярус заповнений великими, прикрашеними блакитною емаллю квітками, зображеннями гілок і птахів. Він може символізувати дерево життя, атрибут скіфської богині-матері Табіті. Верхній, основний ярус зайнятий неймовірно виразними, «документальними» сценами життя кочовища. Два напіводягнених бороданя, відклавши сагайдаки з луками, шиють одяг з баранячої шкури; поряд молодий скіф доїть вівцю, ходять коні і корови, злітають птахи... Є думка, що це не просто побутові замальовки, а образ вищого світу, де святкують урочистий новорічний обряд. І не прості скіфи возяться з овчиною, а два легендарних царя у «раю» шиють магічне вбрання із золотого руна...

 

Пектораль виявлена 21 червня 1971 року під час археологічних досліджень поховання у кургані Товста Могила (Дніпропетровська область) скіфського періоду.Керівник експедиції — Мозолевський Б. М., заступник керівника — Черненко Є. В.

Експедиція виявила численні золоті прикраси у двох поховальних камерах серед яких була й пектораль. Вона, разом з залізним мечем і золотих піхвах знаходилася в короткому коридорі, що сполучав поховальну камеру основного чоловічого із вхідною ямою. Маса золотої пекторалі — 1140 г; діаметр — понад 30 см. Ювелірні техніки, що використовувалися для її виготовлення: лиття по восковій моделі, волочіння, скань, паяння, емалювання.

Вважається, що пектораль була виготовлена грецькими майстрами-ювелірами на замовлення знатних скіфів і датується IV ст. до н. е.

Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Найнижчий — анімалістичні сцени за участю міфологічних та реалістичних звірів. Середній — флористичні мотиви. Верхній — сцени за участю скіфів та домашніх тварин. Є кілька версій-інтерпретацій зображуваних мотивів. За деякими — на пекторалі зображено побутові сцени із життя скіфів. За іншими — скіфська легенда про Золоте руно та двох братів, що вирушили на його пошуки.

 

 

86.  Мініатюри Сардиського

Персональна виставка його робот діє в Москві. А в Андоррі – музей його імені, куди щодня приїздять сотні туристів… Але, найвідоміша виставка мікромініатюр у Києво-Печерській Лаврі.

М.Сядристий і шеф-редактор журналу Н.Іванченко. Відомий майстер мікромініатюр Микола Сергійович Сядристий народився 1937 року в селі Колісниківка на Харківщині. Навчався в Харківському художньому училищі. Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут імені В.В.Докучаєва. З 1960 по 1967 рік працював агрономом на Закарпатті, а з 1967 по 1974 рік – інженером в інституті системи Академії Наук України. Майстер спорту СРСР, абсолютний чемпіон України з підводного спорту.  Людина різнобічних інтересів, М.Сядристий створенням мікромініатюр займається понад 40 років. Всі мініатюри виконує тільки вручну, за своєю неповторною для кожної роботи технологією. Автор книг: "Чи важко підкувати блоху?" і "Таємниці мікротехніки". Остання книга витримала декілька видань і як бестселер на Всесоюзному конкурсі (1970 р.) на кращу науково- популярну книгу одержала Першу премію. Художник удостоєний звання "Заслужений майстер народної творчості України". Творчість цього майстра затвердила у світі появу нового слова – "мікромініатюра", якого раніше не було ні в енциклопедіях, ні у словниках.

 Мистецтво Миколи Сядристого обійшло всі континенти, залишаючи незабутнє враження серед глядачів різних країн світу. Найбільш повно його твори представлені в Московському політехнічному музеї, на постійній виставці мікромініатюр в Києво-Печерському заповіднику і в Музеї мікромініатюр в Князівстві Андорра.  Художні і технічні мікромініатюри Миколи Сядристого розширюють уявлення про людські можливості, співзвучні нашому часові, коли людина в багатьох галузях науки і техніки заглиблюється в мікрокосмос.

Найменші у світі шахи зберігаються у Києві. Найменша у світі книга – «Кобзар» Т.Шевченка – зберігається у Києві. І найменший діючий електродвигун, і годинник, і портрет, і нотна сторінка… Всі ці дива можна вільно подивитися на виставці мікромініатюр Миколи Сядристого у Лаврі. Фактично щодня буває на виставці і сам Микола Сергійович. Спілкується з відвідувачами, фотографується, дає автографи…

87Будинок з Химерам

Буди́нок із химе́рами (1901—1902[1]) — цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву отримала через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти.

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901—1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля. Резиденція Президента України з весни 2005 року згідно з постановою українського уряду. Пам'ятка архітектури № 906.

Будинок спроектовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв'язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно розкішним помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир: дво- та трикімнатні на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два клозети, дві комори), шестикімнатна — на другому, восьмикімнатні — на третьому та шостому, дев'ятикімнатна — на п'ятому та десятикімнатна — на четвертому.

Доволі скромна за розмірами земельна ділянка використовувалася проте раціонально. На подвір'я в'їжджали повз подвійні арки пандусом, з'єднаним з цегляною підпірною стіною. Ліворуч від центрального фасаду тішив око камерний садок з альпійською гіркою та фонтаном.

Зовнішнє оздоблення

Фасади оздоблені з характерним для модерну використанням різних стилів. «Будинок з химерами» отримав у народі таку назву завдяки скульптурним прикрасам на міфологічну та мисливську тематики на фронтоні. Цікавим є використання високого парапету на даху, що дозволило практично сховати покрівлю — перша будівля «без даху» в українській столиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами Владислава Городецького виконано його незмінним компаньйоном, міланським скульптором Еліо Саля. Над скульптурною битвою орла і левиці надряпано автограф майстра: «E. Sala. 1902». У стіну будівлі вмуровані бетонні голови слонів, носорогів, антилоп та крокодила. На колонах причаїлися ящірки. За водостоки правлять голови слонів. На даху гігантські жаби, морські чудовиська та нереїди. Замість волосся на голові вони несуть ланцюги, фантастичне листя та квіти. На розі будівлі велетенський пітон.

Владислав Городецький — особистість непересічна та загадкова. Окрім захоплення архітектурою, він полюбляв і полювання. Стояв біля витоків створення мисливського товариства у Києві, мріяв взяти участь в африканському сафарі. Тому, можливо, він й оздоблював фасад власними мріями для себе, на своє 40 — річчя. Ось як описував будинок мистецтвознавець Сергій Гіляров: Парадні сходи не менш дивовижні, ніж зовнішнє убрання будинку. Еліо Саля прикрасив їх ліпним фризом, рельєфами, в центрі помістив колону із зображенням обвитого рослинами величезного дельфіна. На п'єдесталі кутової огорожі орел роздирає здобич — пораненого лева.

Внутрішнє оздоблення

Зовнішньому вигляду будинку повністю відповідають його інтер'єри з художніми розписами, мармуром, ліпним декором, дерев'яним різьбленням, інкрустацією. Велику художню цінність становлять каміни відомої німецької фірми Мейсона. Тут і гвинтові сходи, і вітражі на мисливські теми, і багатокутні зали.

Вражає ліпнина, яка прикрашає стіни вздовж сходових маршів, що оточені фігурами путті з луками і стрілами, на балясинах — пташині лапи, на стелі — фризи з екзотичних рослин і фруктів, перемежовані скульптурними зображеннями черепів оленя, лося. При вході вас зустріне величезний спрут, ніби зроблений з найдрібніших морських ракушок та морських зірочок. А насправді це звичайний, вкритий шаром перламутру гіпс. Стеля прикрашена ліпними ананасами. Наталія Косенко, керівник групи реставраторів, запропонувала відновити колірне оформлення інтер'єру. У результаті воно стало таким, яким було. А головні сходи тепер прикрашають зображення газелей — малюнки архітектора перенесли на стіни у вигляді фресок.

В центрі холу цікавий світильник-торшер у вигляді двох сповитих водоростями та квітками лотосу величезних риб із хвостами догори. Особливо пишно прикрашені плафони: гірлянди з фруктів і галузок винограду, ананаси, листя, квітки соняшника, морська тематика. У вестибюлі розетка плафона — морська зірка. Пілястри — страусові ніжки, стеля — численні витієваті «фірмові» химери. Далі вас супроводжуватимуть картини на мисливські сюжети, якими розписані стіни. Між ними розвішені мисливські трофеї самого власника будинку — черепа, роги та безліч чучел. У всіх приміщеннях є скульптури; наприклад, на стінах і стелі їдальні зображено всіляку мисливську здобич та їжу — биту птицю, риб, крабів, фрукти. Юдженіо Саля, брат скульптора, виконав мальовничі панно вздовж сходів, у житлових кімнатах. Всі люди, що входили в парадний вестибюль, відчували себе неначе на дні морському.

Груби — витвір фантазії. Майолікові кахлі, котрими їх облицьовано, виготовляли за ескізами художниці Євгенії Куликовської на місцевій фабриці Андржейовського. Серед тих, що вціліли, вирізняється груба в стилі рококо, що завершується жіночою фігурою із вазою. Зберігся і художній метал: пічні дверцята, віконні ґрати, гвинтові сходи, вентиляційні решітки.

Спорудження, рання історія

Декоративний стиль модерн не є характерним для початку XX століття на території України. Але майстер будував його фактично для себе — з 1903 по 1913 роки він жив та працював на Банковій, 10. Владиславу Городецькому вдалося на цьому місці майже за безцінь — 15 640 карбованців, придбати 1 550 м² землі в кредит. Ділянка вважалась непридатною для забудови через надто крутий схил, однак це не засмутило професіонала будівничої справи. Владислав Городецький зміг раціонально використати невеликий земельний майданчик та обійти складні умови ґрунтів. Для зміцнення стійкості схилу було вбито майже 50 бетонних набивних паль, розроблених інженером Л. Е. Страусом, на глибину 5 метрів. Для більшої безпеки зверху паль було покладено бетонні «подушки».Матеріалом для зведення був обраний бетон. Задля реклами свого товару Ріхтер, власник одного з перших цементних заводів у Києві, начебто, безкоштовно постачав цемент на будівництво Городецького.

Будинок було зведено вже в 1901 році. Це коштувало архітектору 65 тис. карбованців. Роботи з внутрішнього та зовнішнього оздоблення затягнулись ще на два роки. У 1903 році всі роботи були закінчені, крім оздоблення парадних сходів. Заселення будинку мешканцями відбулося у 1904 році. Сам господар оселився в квартирі № 3, площею 380 м², що виходила в першому рівні на Банківську вулицю, а інші шість квартир здавав в оренду. Під вестибюлем господар обладнав майстерню. Вартість оренди сягала досить значної суми — 3 500 карбованців на рік. Кожній родині надавався персональний винний підвальчик, склад для дров, стайня, сарай для екіпажу, кімнатка для кучера і навіть корівник. Молоко мешканці цього будинку пили від власних корів. Тут, наприклад, знімав квартиру Всеволод Голубович — прем'ер-мінистр Української Народної Республіки. Можливо, Городецький збирався будувати поруч із «Будинком з химерами» ще одну будівлю. Він придбав сусідню ділянку землі, розташовану на такому ж самому крутому схилі (зараз на цій ділянці є сходи, що ведуть вниз, до театру Франка). Проте на сусідній ділянці архітектор так нічого і не побудував. Восени 1911 року він поїхав полювати до Африки. Занадто великі витрати поставили його в скрутне матеріальне становище. Влітку 1912 він вимушений був закласти своє нерухоме майно, як він думав, на деякий час, а як виявилось — назавжди. Викупити його так і не вдалось. У 1913 році знаменитий будинок перейшов у власність Товариства бурякоцукрового рафінадного заводу «Благодатинське», що очолював інженер Данііл Балаховський, син київського купця, французький консульський агент у Києві, відомий меломан. У листопаді 1916 року дім Городецького перекупив Самуіл Німець, купець першої гільдії.

Сучасність

За часів незалежності будівля спочатку належала Міністерству охорони здоров'я України. Пізніше «Будинок з химерами» мав статус музейно-культурного центру. На його базі як філію Національного музею було створено центр «Шедеври мистецтва України». У 1998 році було розроблено проект реконструкції «Будинку з химерами». З плином часу будинок розколовся навпіл — ширина тріщини складала 40 см, за сто років палі втратили свою опорну функцію. Бо лише під половиною будинку вбили палі, решта зведена на звичайному стрічковому фундаменті. Будинок тріснув саме на стику цих фундаментів, і нахилився в бік резиденції Президента України на 33 см, а в бік театру імені Івана Франка — на 10 см.

Під час реставрації під капітальними стінами забили нові палі на глибину 21 м. Повністю замінили шість перекриттів. Стелі з густою ліпкою перекріпили на металеві балки. Вирівняли перекошені каміни. 560 м² покрівлі замінили на мідну, відреставрували перекриття на горищі. Замінили усі ліфти. Відновлення інтер'єрів здійснювали за старими кресленнями, що збереглися. Після капітального ремонту, вартістю 166 млн грн. замість кошторисних 104,063 млн грн., який тривав до 2004 року, три поверхи (третій, четвертий та п'ятий) переобладнали під приміщення для проведення заходів за участю Президента України. На першому та другому поверхах резиденції Глави держави розташовані службові кабінети працівників Головної служби Державного Протоколу та Церемоніалу Протокол Президента України президентського Секретаріату. У будинку є зала для вручення вірчих грамот, урядова зала для підписання документів та мала зала для переговорів, приміщення для брифінгів та кімната для проведення урочистих святкових прийомів. Також є зала «тет-а-тет», де проводять зустрічі віч-на-віч у світлих блакитних тонах із китайськими мотивами — «китайська» кімната. Є також обідня зала, красиво оформлена, з овальним столом.

У залах резиденції можна побачити твори відомих художників. Наприклад, картина XVI століття — робота голландського майстра «Мадонна з немовлям». Є чотири величезні портрети князів Вишневецьких. Чимала колекція гравюр XVI століття.

Легенди

Не останню роль у тому, що ця споруда набула величезної популярності і визнання, відіграли і легенди, які від самого початку овивали будинок.

Найпоширенішою серед них є легенда, за якою донька архітектора Владислава Городецького, який є автором цього витвору, втопилася у Дніпрі (за іншою версією — у Середземному морі) чи то через нещасне кохання, чи з якихось інших причин. Зрештою, схиблений від горя батько побудував на честь доньки будинок, убранство якого символізувало б підводне царство. Біографи Городецького встановили, що донька Олена (після заміжжя Яценко) під час будівництва була жива й здорова. Вона взагалі пережила батька на кілька десятиріч, переїхавши із власною родиною спочатку до Польщі, а потім, після закінчення війни, до Швейцарії. А люди просто пов'язали з новим будинком давню історію про загиблу в морі доньку попереднього власника маєтку — Федора Мьорінга.

Інша легенда стверджує, що будинок був зведений Городецьким, щоб виграти парі. Коли Городецький оголосив про свій намір будуватися на цьому місці (на крутому обриві, до того ж, раніше на місці театру імені Франка, який знаходиться поряд, було озеро), то побився об заклад, що через два роки він зведе тут власне житло. Тоді відомий київський архітектор Олександр Кобелєв приклав руку до чола зодчого і з пафосом виголосив:»Ви, добродію, божевільний. Тільки божевільному може спасти на думку така ідея.. Однак парі Городецький виграв.

Подейкують навіть, що автором проекту був не Городецький, а інший архітектор — Микола Добачевський, хоча під проектом стоїть підпис Городецького, або що цей будинок архітектор будував не для себе, а для коханки. Проте, як там було насправді, достеменно невідомо.

 

88 дендропарки

Парк - це спеціальна обмежена територія природна, чи штучна, виділена переважно з метою рекреації, відпочинку.

Державний дендрологічний парк «Тростянець»

Державний дендрологічний парк «Тростянець» -- дендрологічний парк НАН України (до 1983 року -- Державний дендрологічний заповідник «Тростянець» НАН УРСР), пам'ятка садово-паркової архітектури середини ХІХ століття, створена завдяки зусиллям і коштом Івана Михайловича Скоропадського. Розпорядженням Уряду України № 73 від 11 лютого 2004 року колекції інтродуцентів рослин, які є основою ландшафтних насаджень, надано статус «Національного надбання України».Парк розташований у південно-східній частині Чернігівської області в селищі Тростянець Ічнянського району на площі 204,7 га у сприятливих в цілому для розвитку деревної рослинності кліматичних умовах. Навколо нього простягаються лісозахисні смуги площею близько 350 га.

Олександрія

Олександрія -- дендрологічний парк Національної академії наук України. Розташований у північно-східній частині Правобережного лісостепу, за 80 км на південь від Києва на північно-західній околиці міста Біла Церква, на висоті 80 -- 106 м над рівнем моря

Парк розташований на площі 297 гектарів на березі річки Рось. Площа декоративних водойм парку (ставки та р. Рось) становить 21 га. Загальна довжина алей і доріжок становить понад 20 км. Парк є зразком пейзажної паркової композиції, основу якої складають рослини, архітектурні споруди, скульптури, водна гладь річки Рось та ставків. У композиції плану і стильової спрямованості архітектурних об'ємів та споруд Олександрія має спільні риси з іншими парками романтичного стилю. Стиль архітектури -- пізній класицизм.

Націонамльний дендрологімчний парк «Софіївка»- - парк, науково-дослідний інститут Національної академії наук України. На сьогодні -- це місце відпочинку. Щорічно його відвідують близько 500 тисяч людей. Площа -- 179,2 га.

«Софіївка» є пам'ятником краєвидного типу світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII -- першої половини XIX століть. Тут росте понад 2000 видів дерев і кущів (місцевих і екзотичних), серед них: таксодіум (болотяний кипарис), сосна Веймутова, тюльпанове дерево, платан, гінкґо, смерека та багато інших. Колективом парку видано каталог рослин, в якому нараховується 1994 таксони, з них 1220 деревних і кущових порід та 774 трав'янистих рослин, в тому числі 25 таксонів ліщин, 24 -- буків, 41 -- ялин, 44 -- ялівці, 100 -- ліан, 320 -- троянд, 57 -- рододендронів, 376 -- ґрунтопокривних та 98 -- квіткових рослин.2. Колекційний фонд парку в 2007 році нараховував 3323 таксонів, з них: 546 деревних, 1557 кущових, 115 ліан, 1212 трав'янистих рослин, з них 914 інтродукованих та 246 аборигенних.

Парк розташований у північній частині міста Умань Черкаської області. У 1985 році мала планета № 2259 отримала назву «Софіївка» на честь уманського парку. Парк «Софіївка» заснований у 1796 році власником міста Умані, польським маґнатом Станіславом Щенсним (Феліксом) Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької і подарований їй до дня іменин в травні 1802 року.

Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено польського військового інженера Людвіга Метцеля, а безпосередньо виконали всі роботи в парку кріпаки Уманщини.

Парк був створений у майже безлісій місцевості, розчленованій річкою Кам'янкою, балками та ярами, які врізалися в гранітове підложжя, що часто виходило на поверхню. При створенні парку вдало використано рельєф, але без заздалегідь наміченого плану. У процесі завершення робіт на окремих ділянках були висаджені місцеві та екзотичні деревно-чагарникові рослини, тоді ж були збудовані перші архітектурні споруди та прикрашено «Софіївку» скульптурою, переважно античною.

Головна композиційна вісь парку проходить по річищу Кам'янки, де споруджено ряд штучних басейнів та ставів: Верхній -- понад 8 га, Нижній -- близько 1,5 га та інші, водоспади (один з них 14 м висотою), шлюзи, каскади, підземну ріку Ахеронт (завдовжки 224 м), водограї (найбільший -- до 20 м) тощо.Парк прикрашають штучні скелі (Левкадська (Бельведерська), Тарпейська й інші), ґроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та інші), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптура. Завдяки компонуванню різних деревних порід, поєднанню їх з водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних планів (Головна алея, Англійський парк, Єлісейські поля та інші).

 

89. Тіні забутих предків

«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація одноіменної повісті Михайла Коцюбинського.

Деталі сюжету

Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Одружився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану.

Акторський склад

Олександр Райданов

Неоніла Гнеповська

Олександр Гай

Ніна Алісова

Леонід Єнгібаров

Микола Гринько

Спартак Багашвілі

Тетяна Бестаєва

Кадочникова Лариса Валентинівна

Миколайчук Іван Васильович

Нагороди

1965 — премія «Південний Хрест», премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу — МКФ у Мар-дель-Плата (Аргентина)

1965 — Кубок фестивалю — МКФ у Римі

1966 — Золота медаль Сергію Параджанову — Міжнародний кінофестиваль в Салоніках (Греція)

 

Відгуки

Журнал "Екран" (Польща), 1966 рік писав: "Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи".