Підходи до розуміння об’єкта складу злочину в кримінально-правовій науці

 

Прийняття 5 квітня 2001 року нового КК України є важливим етапом загальної правової реформи. Але не зникає необхідність теоретичної розробки загальних інститутів кримінального права для правильного їх застосування на практиці, що є гарантією дотримання прав і свобод людини. Одним з таких інститутів, актуальність теоретичної розробки якого не зникла з прийняттям нового КК України, є інститут об’єкта складу злочину, який в науці кримінального права є одним з найбільш дискусійних і найбільш складних.

Правова природа об’єкта злочину полягає насамперед у тому, що він є елементом складу злочину - системи обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних елементів, що дають підстави певне суспільно небезпечне діяння визнавати злочином.

Видається доречним, насамперед, проаналізувати теорії, що існують в науці кримінального права, за якими саме обґрунтовувалося те чи інше визначення поняття об’єкта злочину.

Першим за часом виникнення в теорії кримінального права є пояснення об’єкта злочину як “суб’єктивного права”. Представники цієї теорії об’єктом злочину вважали суб’єктивні права людини. Виникнення теорії “суб’єктивного права ” було зумовлено революційними подіями в Західній Європі у ХVIII ст., коли найвищою соціальною цінністю було оголошено людину та її природні (суб’єктивні) права (В.Д. Спасович, З.А. Незнамова, І.Я. Козаченко, П.Д. Калмиков).

Іншою теорією, яка з’явилися вже під час існування теорії суб’єктивних прав, є теорія нормативного права. За нормативною теорією норми права розглядають відокремлено від тих суспільних відносин, що регулюються або охороняються ними. У зв’язку з цим сам злочин розглядається лише як порушення норми, а юридична форма злочину тут виступає його сутністю. Нормативна теорія об’єкта злочину бере свій початок з більш загальної теорії права, автором якої вважають Ганса Кельзена. Основою нормативізму є ідеї І. Канта, зокрема його концепція правової держави, апріорні поняття тощо. Г. Кельзен свою теорію вважав “чистою теорією права”, він ізолював право від політики, суспільства та його матеріальних і духовних потреб, оскільки керувався лише єдиним чисто юридичним методом пізнання. Прихильниками нормативної теорії об’єкта злочину були І.Я. Фойніцький, М.С. Таганцев та багато інших правників.

Цікавою видається також теорія соціальних цінностей (благ) у кримінальному праві. Згідно з цією теорією, об’єктом злочину є певні цінності (блага). Точка зору щодо визнання цінностей або благ об’єктом злочину не є новою. Наприклад, О.Ф. Кістяківський вважав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямований і з приводу якого вчинений злочин, пояснюючи, що об’єктом злочину може бути лише людина зі всіма правами і установами, котрі нею створюються, як суспільною істотою. Тому, крім життя, здоров’я, свободи, честі, як більш-менш основних об’єктів злочину, так би мовити, створених самою природою, він вважав речі, тварин, установи і навіть певний склад думок. Останні, на його думку, стають об’єктом злочину лише тому, що є придбаними людиною благами, які необхідні для існування та захисту благ основних, наданих людині природою. Далі О.Ф. Кістяківський пояснював, що речі він вважає об’єктом злочину внаслідок їх перебування у власності або володінні людиною. Проте річ, яка нікому не належить або та, що не має жодного відношення до людини, на його думку, не може бути об’єктом злочину. Сьогодні дану теорію відстоюють чимало науковців. Серед них Є.В. Фесенко., А.В. Пашковська, П.С. Матишевський, В.Б. Харченко та інші. Методологічною основою цієї точки зору є розроблена ще в дореволюційний період «концепція блага, як об’єкта злочину». Звичайно, у філософському розумінні категорія «благо» вужче ніж категорія «цінність». Якщо цінність - це специфічно соціальні визначення об’єктів оточуючого світу, що виявляють їх позитивне чи негативне ставлення до людини і суспільства, то благо - це загальне поняття для визначення лише позитивної цінності.

У сучасному вітчизняному кримінальному праві більшість учених, що вважають об’єктом злочину певні цінності, до останніх відносять, зокрема, життя, здоров’я, гідність, майно, природні об’єкти, інтереси і права, соціальний зв’язок тощо. Вочевидь, розглядання цінностей у якості об’єкта злочину зменшує значення суспільних відносин. Тому що цінності не можуть розглядатися окремо від останніх.

Після прийняття нового КК України, за традицією, в якості об’єкта злочину розглядають суспільні відносини. Таке тлумачення подається як у доктрині кримінального права так і в науково-практичних коментарях КК України. Хоча і дана концепція за останні десятиріччя з боку деяких вчених усе більше піддавалася критиці.

О.М. Архипов у статті «Теоретичні питання об’єкта злочину», зокрема, вказує,що розглядання суспільних відносин у якості об’єкта злочину є спадком радянської доктрини кримінального права. Саме радянська концепція кримінального права стверджує, що «будь-який злочин… прямо чи опосередковано посягає на суспільні відносини соціалістичного суспільства. Представляючи певний зв’язок з приводу матеріальних, соціальних або ідеологічних цінностей, суспільні відносини виступають у якості об’єкта злочину. Злочин у кожному конкретному випадку, впливаючи на будь-який з елементів або на всю їхню сукупність, змінює (руйнує) усе відношення. Відношення, як загальнофілософське поняття, лежить в основі поняття суспільних відносин, як об’єкта злочину. Як особливий вид відношення, суспільні відносини мають загальні характеристики відношення. А саме те, що виникають вони не менш ніж між двома суб’єктами, в ролі яких можуть виступати окремі індивіди. Суспільні відносини мають опосередкований характер. Вплив на такі відносини здійснюється через вплив на один з об’єктів, між якими існують відносини.

На думку вчених О.М. Кривулі та В.М. Куца, теза про те, що об’єктом злочину виступають суспільні відносини дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки ні прямо, ні опосередковано нікому не дано усунути об’єктивні підстави «материкових» відносин, що є фундаментом соціальності. Категорія «суспільні відносини» відображає дійсність на надзвичайно високому рівні абстракції. Пересічний правознавець з такими рівнями абстракції не працює. Він має справу з питаннями правового захисту життя, здоров’я, гідності, власності (як сукупності трьох правочинностей - володіння, користування та розпорядження майном), політичної системи і таке інше, але схильний трактувати злочин як посягання на суспільні відносини. Це непорозуміння виникає через те, вказують автори, що суспільні відносини змішуються з формами їх зовнішнього прояву. Найчастіше суспільні відносини ототожнюють із взаємодією, спілкуванням, людськими вчинками, тобто з міжособистісними відносинами, а інтереси, потреби, цінності та ідеали вважають змістом цих відносин. Більш коректним, на думку авторів, було і таке вирішення цього питання: взаємодія людей, їх вчинки один відносно іншого входять до «шлейфу» понять, похідних від діяльності. Остання існує у рамках, котрі визначаються суспільними відносинами. Тою мірою, якою люди усвідомлюють суспільні відносини, вони формують різні норми, в тому числі і правові. Ці норми - спосіб презентації відносин у свідомості людей. Іншими словами, норми - це наявність суспільних відносин у секторі усвідомленого. Вихід за межі норми хоча й тягне за собою санкцію, але не означає зникнення індивіда з мережі суспільних відносин, тому що він знаходиться в ній незалежно від своєї дії чи бездіяльності, діє за законом (нормою) чи всупереч йому. Таким чином, можна дійти висновку, що в злочинних діях (бездіяльності) окремих осіб відсутня небезпека суспільним відносинам, якщо вони не є об’єктом злочину.

М.О. Мягков у своїй праці «Щодо проблеми об’єкта злочину в науці кримінального права» вважає можливим виділити лише одне загальне положення: «об’єкт злочину це те, на що спрямовано злочин».

У згаданих основних підходах визначення об’єкта злочину спільним є те, що останнє справедливо розглядається як соціально-правове явище. По-перше - об’єкт злочину є елементом складу злочину, який вказує на що спрямоване суспільно небезпечне діяння, передбачене КК. По-друге, він є частиною об’єктивної соціальної дійсності, що піддається негативним змінам у разі прояву кримінальної девіації. Такими частинами є і суспільні відносини, і соціальні цінності. Таким чином, не можна відділяти соціальні цінності від суспільних відносин. Вони становлять собою певну цілісність. Соціальна цінність виступає предметом, із приводу якого існує суспільне відношення. Злочин спрямований на певну цінність, одночасно спрямований і на відповідні суспільні відносини. Але цінність не існує сама по собі, вона має свій прояв у суспільних відносинах, тобто ми характеризуємо певний об’єкт як цінність через сприйняття певних відносин. Тому право не може безпосередньо охороняти соціальні цінності, воно робить це через охорону суспільних відносин. На підставі вказаного, бачиться більш обґрунтованим, у загальному розумінні, визначення об’єкта злочину як суспільних відносин. Проте, щоб стати об’єктом кримінально правової охорони вони повинні бути упорядковані, а для цього отримати відповідну правову регламентацію, стати правовідносинам.

Розглядаючи більш конкретно, саме, інститут моральності, як об’єкта кримінально-правової охорони, потрібно, перш за все, звернути увагу на недавні дослідження науковців у цій сфері.

Так, А.В. Ландіна у своїй дисертаційній роботі вказує, що моральність - це порядок відносин між людьми, що існує в суспільстві за умови дотримання норм моралі, який охороняється кримінальним законодавством. Автором робиться спроба розвинути концепцію про те, що об єкт злочину - це встановлений правовими нормами порядок відносин між людьми в суспільстві, який охороняється кримінальним законом.

П.П. Сердюк, розмірковуючи щодо моральності як об'єкта кримінально-правової охорони, вказує, що моральність у якості об'єкта злочину не репрезентована тими предикатними якостями, які характерні для нього. Натомість, автор пропонує визнавати об'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 300, 301 КК України, соціальне благополуччя (здоров'я) особи, а не моральність як об'єктивне явище соціального регулювання, однак за умови того, що буде доведено феномен генетичного чи обумовлюючого зв'язку між впливом і шкідливими змінами у моральному здоров'ї особи, причому не ймовірнісного, а цілком певного. Злочини ж, передбачені ст. ст. 303, 304 КК України, можуть справляти негативний вплив на статус особи та її спосіб життя, тож об'єктом цих злочинів слід визнавати особисту недоторканість, статеву свободу чи статеву недоторканість людини.

С.П. Репецький у авторефераті своєї дисертаційної роботи вказує, що родовий об’єкт розділу ХІІ «Злочини проти громадського порядку та моральності» Особливої частини КК України включає два складових компоненти - громадський порядок та суспільну моральність, які прямо не співпадають. Відповідно родовим об’єктом злочинів проти суспільної моральності, зазначає автор, слід визнати суспільні відносини у сфері суспільної моральності, які визначають найбільш високі, загальновизнані духовні і культурні надбання людства. При цьому С.П Репецький аргументує, що вказівка на термін «суспільна» має бути обов’язковою, оскільки моральність має суспільний характер, передбачає сферу суспільних відносин, суспільну свідомість та поведінку, суспільні ідеали, порушення яких викликає суспільний осуд. Безпосереднім об’єктом злочинів проти суспільної моральності слід вважати суспільні відносини у сфері суспільної моральності, що визначають найбільш високі, загальновизнані духовні і культурні надбання людства в духовному, культурному та статевому житті, вихованні молоді та мирному співжитті. Автор констатує, що майже в кожному злочині проти суспільної моральності варто виділяти: основний та додатковий безпосередні об’єкти (як необхідні, так і факультативні).

І.О. Бандурка вказує, що виходячи з того, що слід розглядати злочин як явище реальної дійсності та склад злочину як ідеальну, абстрактну категорію, доведено, що злочин може посягати виключно на конкретний, безпосередній об’єкт, а склад злочину містить ознаки загального, родового, видового та типового безпосереднього об’єкта. У своїй дисертаційній роботі І.О. Бандурка здійснює розмежування об’єктів злочину на об’єкти індивідуального (життя, здоров’я, воля, честь, гідність, статева свобода тощо) і суспільного (громадська безпека, довкілля, безпека виробництва тощо) значення. При цьому звертається увага на те, що розділ ХІІ КК «Злочини проти громадського порядку та моральності» визначає об’єктом кримінально-правової охорони не мораль (громадську мораль), а моральність. При з’ясуванні ж співвідношення понять «мораль» і «моральність» установлено, що мораль - це категорія суспільного значеня, а моральність - категорія індивідуального значення, яка являє собою, насамперед, внутрішнє ставлення, визнання, міру реалізації норм моралі окремою людиною.

Н.О. Горб проводячи кримінально-правовий аналіз злочину передбаченого ст.297 «Наруга над могилою» Особливої частини КК України зазначає, що суспільна моральність, донедавна, розглядалася у контексті громадського порядку, при цьому автором проводиться визначення і співставлення понять «мораль», «моральність» і «громадський порядок». Зазначається, що суспільна моральність обґрунтовано визнана самостійним видовим об’єктом злочинів та відокремлена від громадського порядку.

Загалом, можна зробити висновок, що думки вчених, щодо розуміння об’єкта злочинів проти моральності різняться, а, отже, залишається ряд дискусійних питань, які є не вирішені. Серед них такі:

Чи виправданим є об’єднання злочинів проти громадського порядку і злочинів проти моральності в один ХІІ розділ Особливої частини КК України?

Чи дійсно моральність як об'єктивне явище соціального регулювання може бути визнана об’єктом кримінально-правової охорони?

Чи варто включати в розділ ХІІ Особливої частини КК України склади злочинів які хоч і в певній мірі посягають на моральність, але включені, враховуючи їх певні особливості, в інші розділи КК України?

Вирішення цих питань потребує подальших ґрунтовних досліджень в системі злочинів проти моральності.