Моральність як об’єкт кримінально-правової охорони у пам’ятках кримінального права України

Дослідження будь-якого правового явища неможливе без вивчення його історичних витоків. А тому видається доцільним проаналізувати окремі пам’ятки права, такі як: Руська Правда, русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pоків, Литовські Статути, Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року, пам’ятки права часів Козацько-гетьманської держави, Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року та 1903 року, а також Кримінальні кодекси Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - УРСР) 1922, 1927 і 1960 років.

Вагомою ознакою джерел права Київської Русі було те, що базою їх формування була сукупність звичаїв, які в той час були уставлені в суспільстві. Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах. У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права.

У IX-X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, котрі були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст. Cвоєю чергою, русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pоків свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди. У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права.

Докладніше зупинившись на положеннях Руської Правди, потрібно відзначити, що дана пам’ятка права містила багато статей, які свідчили про достатній рівень розвитку кримінального права. Однак не існувало різниці між кримінальним правопорушенням та цивільно-правовим, а таке поняття як злочин взагалі було відсутнє. Будь-яке нанесення потерпілому матеріальних або моральних збитків визначалося як "образа" (ст. 15 короткої редакції). Існували лише такі поняття, як спроба образи і дійсна образа. Разом з тим розрізняли об'єктивну і суб'єктивну сторони такої «образи». Наприклад, вбивство могло бути скоєне навмисно чи випадково, у стані афекту чи під час бійки тощо (ст. ст. 6, 7, 54). Об'єктами ж злочину, перш за все, виступали влада, особа, майно, звичаї. Суб'єктом злочину міг бути будь-хто, крім холопа і челядина, які перебували в повній власності господарів. Останні несли матеріальну відповідальність за протиправні дії своїх слуг.

Тяжкими злочинами були посягання на інтереси церкви і християнську мораль, зокрема, шляхом дотримання язичницьких обрядів. До них відносилися: церковна татьба (крадіжка церковного майна), розриття могил, нищення хрестів,.моління в гаях, біля води, чародійство тощо. Руська Правда не згадує про ці види злочинів, однак вони знайшли відображення в церковних уставах князів Володимира і Ярослава. В цих документах також йдеться про злочинні дії ченців, попів і попівн (блуд, пияцтво, порушення межі своїх приходів під час виконання обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлученими від церкви).

До злочинів проти сім’ї та моральності відносилися: розпуста, зґвалтування боярських дружин і дочок, групове зґвалтування, укладення шлюбу між близькими родичами, багатоженство, співжиття із черницею, кума з кумою, народження позашлюбної дитини, співжиття з сестрами або з братами. Злочином вважалося сексуальне збочення - скотолозтво. Щоправда, світське право не містило норм, які охороняли б сім'ю від злочинних посягань. Вони знайшли втілення в церковних уставах Володимира та Ярослава.

За злочини проти сім'ї та моральності давньоруське законодавство, на відміну від візантійського, в яких за певні порушення передбачалася смертна кара чи покалічення), застосовувало систему покарань у вигляді грошових штрафів на користь єпископа (ст. 2 Уставу князя Ярослава). Наприклад, у Візантії одружений чоловік за перелюбство отримував для "напучення" 12 ударів палицею, незалежно від соціального походження та матеріального становища; за зв'язок із заміжньою жінкою чоловікам відрізали носи. У Київській Русі покарання за подібні вчинки не були такими суворими. Ст. 8 розширеної редакції Уставу князя Ярослава забороняла митрополиту стягувати штраф за подружню невірність чоловіка. У пам'ятках канонічного походження є також свідчення, що на порушника цієї церковної настанови накладалися піст і єпитимія. За скотолозтво у Візантії оскопляли, а у Київській Русі за ст. 21 розширеної редакції "Уставу" князя Ярослава таке ж збочення каралося штрафом у 12 гривень на користь єпископа і оголошенням єпитимії. Інші прояви сексуальної розбещеності або збочень також каралися накладенням єпитимій.

Розглянувши більш докладно окремі склади злочинів, що стосуються моральності як об’єкта кримінально правової охорони, потрібно виділити їх у дві групи. Перша група - злочини проти родини і моральності. Друга група - злочини проти церкви.

Злочини проти родини і моральності. Після того, як було прийняте християнство і встановлене одруження за правилами православної церкви, природно, що церковна влада стала боротися з залишками язичества в сімейно-шлюбних відносинах. Як у Статуті Володимира, так, особливо, у Статуті Ярослава утримується перелік злочинів проти родини і моральності, причому іноді винні в цих злочинах підлягали судові єпископа і судові князя і несли подвійне покарання. Дуже характерно, що церковна влада, бажаючи домогтися швидкого ефекту в боротьбі зі злочинами цього виду, ряд провин проти статевої моралі, що у Візантії або в Римі спричиняли чисто церковні покарання (єпітімїі, посилені молитви, покаяння тощо), стала обкладати покараннями, що характерні для світського карного права, а саме, грошовими стягненнями.

Перші статті Статуту Ярослава говорять про умикання, про пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, про розпусту (самовільний розвід із дружиною). Винні в цьому злочині підлягали грошовому стягненню в залежності від приналежності дружини і дочки. Так, наприклад, за умикання боярської дружини і дочки стягувалося на користь постраждалої і єпископа 5 гривень золота, за той же злочин, спрямований проти дружин і дочок менших бояр, стягувалася гривня золота, добрих людей - 5 гривень срібла, а крім того, "князь страчує".

Серед інших злочинів проти родини і моральності треба вказати на народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини (передача її в будинок церковний і накладення грошового штрафу на її батьків), організація масового зґвалтування дівиці, висновок шлюбу між близькими родичами (80 гривень штрафу), перелюбство, привід у будинок нової дружини без здійснення розводу зі старої, двоєженство (штраф у розмірі 40 гривень), співжиття з черницею, кума з кумою, брата із сестрою, свекра з невісткою, одночасне співжиття з двома сестрами і двох братів з одною дружиною, з мачухою (грошові штрафи, сплачувані єпископові в розмірі від 100 до 30 гривень). Мається стаття, що передбачала скотолозтво (12 гривень і єпітімія).

Злочини проти церкви. Відомо, що феодальне законодавство посилено охороняло церкву, її майно і служителів церкви. У Руській Правді не міститься статей про церковні злочини. Невелика кількість статей також і в церковних статутах. Утім, у Статуті Володимира говориться про церковну татьбу, про розграбування могил, про посічені хрестів, про введення в церкву тварин і птахів, про моління під клунею, у гаях і у води, про "знахарство", тобто про чаклунство. Однак ніяких покарань у Статуті Володимира за ці злочини не встановлюється. Ще менше уваги злочинам проти церкви приділяє Статут Ярослава.

Характеризуючи правове поле на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), потрібно відзначити, що умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. - трьох Литовських статутів.

Становленню якісно нового рівня правових відносин у Великому князівстві Литовському сприяло створення писаного кодексів законів під назвою «Литовські Статути». Ці нормативні акти були діючим правом на землях великого князівства Литовського та в українських провінціях, що увійшли до складу Речі Посполитої. Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (загальноземські, обласні грамоти і інші) свідчили про достатньо високий для свого часу (Х - XVI ст.) ступінь розвиненості кримінального права. Проте в цей період судові органи держави керуються в основному правом, заснованим на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплюються у письмовій формі. Разом з ним в багатьох землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах - державах, таких як Полоцьке, Турово-Пінське, Берестейське і інші) продовжував діяти власний кримінальний закон. Поступово кримінально-правові норми у зв'язку з централізацією держави уніфікуються і розвиваються. Перший кодифікований кримінальний закон Великого князівства Литовського - це Судебник Казимира 1468 року. Він закріпив основні, єдині для всієї держави види покарань за злочини, вніс новизну і визначення суті і цілі покарання, заклавши правову основу і цілі індивідуального покарання. Протягом ХVI століття піддавалося істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для визначення правових понять.

Закон відрізняє складові частини злочину і досить виразно описує його істотні і типові ознаки. Об'єктом злочину признаються конкретні блага і інтереси особи, а Статут 1588 року визнає об'єктом злочину злочинні посягання на відносини по підтримці громадського порядку і суспільної моралі.

Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалась дія, яка заподіяла шкоду чи збитки життю, здоров`ю, майну і честі особи, а також шкоду і збитки державі.

Злочинів проти моралі безпосередньо передбачалися тільки у Статуті Великого князівства Литовського редакції 1588 року, де вони містилися в розділі чотирнадцятому «О воровстве всякого рода». Статути законодавчо закріпили такі правові принципи, як: законність, індивідуалізація, рівність всіх перед законом, справедливість покарання тощо. Згідно Статуту 1588 року до цих злочинів були віднесені діяння, які передбачалися:

артикулом ХХІХ «О распутных людях, кои подговорив замужню женщину увезут оную» (безпосередньо в диспозиції вказувалось, що норма встановлена «для прекращения распутства о обуздание развратных людей»);

артикулом ХХХ «О наказании прелюбодейства» (параграф другий цього артикулу переслідував «девиц, которые забыв страх Божий и отложа стыд в сторону, будут жить в непотребстве»);

артикулом ХХХІ «О казни сводням», який містив наступний припис: «желая, дабы подданые наши на всегда жили честно и не искали мерской корысти, противной Богу и честным людям, постановляем; дабы в городах нашых не были терпимы такие люди как мужеска, так женска пола, кои для бесчестной своей прибыли, обыкли подговаривать девиц, или вдов и замужних женщин к непотребству так, что хотя бы которая нибудь и могла себя вести добропорядочно в супружестве; однако увлекаясь подговорами сводней предается непотребной жизни, а по сему наказывается урезанием носа, ушей, губ и изгнанием из города. Если же и после такого наказания будут питаться тем же мерзким ремеслом, то суд имеет из казнить смертию».

Про громадську мораль йшлося і в інших розділах Статуту. Так, згідно артикула LX «О наказаниях таких развратных женщин, которые бы умертвляли детей своих, или чужых» розділу одинадцятого «О насилиях, побоях и о платежах за голову дворянина» підлягали смертній карі жінки, які «ведя жизнь непорядочную и распутную и так очреватев, потом от стыда, или боясь наказание оной свій плод умертвили». Цей артикул був введений з метою, «Дабы в христианском нашем государстве соблюдено было благочестие и надлежащее благовение к христианскому закону». Наведене положення дозволяє стверджувати, що цей злочин теж міг бути віднесений до злочинів проти моральності.

Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року - це перша спроба кодифікації кримінального законодавства України, в основу якої було покладено Литовський Статут 1588 року. І хоча Права так і не стали діючим законом, вони відіграли дуже помітну роль у розвитку української юридичної думки. Злочини проти моральності в основному передбачалися гл. 23 Прав «О казни и наказании прелюбодеев, блудников, насильников жен и девиц, також мужеложников и скотоложников». Чотирнадцять артикулів цієї глави передбачали як традиційні склади злочинів (прелюбодійство, викрадення чужих жінок, насильницьке одруження, двожонство, кровосуміш, звідництво), так і раніше не відомі (мужолозтво, скотолозтво, розбещення малолітніх). Передбачалася Правами і відповідальність за наругу над могилою, але артикул 22, де про це йшлося, був розташований в іншій главі, двадцять четвертій, «О ворах, наказании и казни их, також о протчем о делах татейним».

За часів Козацько-Гетьманської держави кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалась дія, яка заподіяла шкоду чи збитки життю, здоров`ю, майну і честі особи, а також шкоду і збитки державі. Поза тим, поширюється формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду державному інтересу, навіть якщо вона не передбачена законом, що часто призводило до судово-адміністративної сваволі. За звичаєм суб`єктом злочину могли бути усі особи по досягненні 16-річного віку, наприкінці 18 ст. вік кримінальної відповідальності було знижено.

До злочинів проти моральності належало, зокрема, ганьблення запорізьким козаком жінки. За Гетьманщини у кримінальне законодавство було вміщено нові склади злочинів - “безчоловіччя” (мужелозтво, скотолозтво), перевідництво; конокрадство (за яке іноді потерпілі вчиняли і самосуд).

До складів злочинів, які опосередковано посягали на моральні устої тогочасного суспільства, зокрема, можна віднести злочини проти православної віри. До таких належали: богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневажання церкви та інші, хоч, на відміну від судової практики Росії, а особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю.

За часів перебування українських земель у складі Російської імперії, система злочинів проти моральності була досить чітко визначеною і кодифікованою у тодішніх актах кримінального законодавства. Так, Л.С. Кучанська у своєму дослідженні вказує, що розвинену систему злочинів проти моральності передбачало Укладення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Такі діяння передбачалися главою «О преступлениях против общественной нравственности, и проступках против общественного благоустройства и благочиння». Ця глава містила в собі два розділи: «О соблазнительном и розвратном поведении, о противоестественных пороках и сводничестве» та «О противоправних нравственности и благопристойности сочинениях, изображениях, представлениях и речах». Розміщені тут норми передбачали відповідальність за розпусту, утримання власного чи за найманням будинку для розпусти, втягнення малолітніх та неповнолітніх дітей особами, які здійснюють нагляд за ними у розпусту та інші пороки,відвідування явним та спокусливим чином розпусних жінок, проституцію, розповсюдження розпусними жінками і дівками венеричних захворювань, протизаконне сумісне проживання неодруженого з неодруженою, появу в громадських місцях у нетверезому вигляді, мужолозтво, скотолозтво, звідництво батьками своїх дітей, чоловіками своїх жінок, будь-яке інше звідництво, заняття звідництвом як ремеслом.

Цікавим є той факт, що окремою статтею передбачалась відповідальність власників установ, які були створені не з метою заняття розпустою, а з іншою метою, але в яких також надавалися такі послуги.

Наступним етапом у розвитку кримінального законодавства Російської імперії, до складу якої входила і Україна, стало Кримінальне укладення (уложення) 1903 року. У даному нормативно-правовому акті вводяться нові склади злочинів, які раніше були невідомі. Такі як: жорстоке поводження з душевнохворими, домашніми тваринами, несанкціоноване створення розважальних установ, а також установ для гри в карти, кості і таке ін., надання для цих цілей свого приміщення чи створення ігорного дому.

КК УРСР 1922 року, на відміну від законодавчих актів Російської імперії, злочини проти моральності вже окремо не виділяв. Серед усіх раніше відомих злочинів проти моральності законодавець передбачає відповідальність тільки за розбещення малолітніх і неповнолітніх, примушення до зайняття проституцією, звідництво, утримання притонів розпусти, а також затягання жінок до проституції. Склади цих злочинів були розташовані у главі «Злочини проти життя, здоров’я та гідності особи». Аналогічний підхід був притаманний і КК УРСР 1927 року.

В КК УРСР 1960 року теж окремо не виділялися, а розглядалися як складова злочинів проти громадського порядку і містилися в главі Х «Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я». Тут передбачалася відповідальність за такі склади злочинів як знищення пам’яток історії та культури, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, посягання на особу та права громадян під приводом виконання релігійних обрядів чи під іншим приводом, утримання притонів розпусти та звідництво, виготовлення, збут чи розповсюдження порнографічних предметів. Також ст. 214 був передбачений склад злочину, який, хоч і не посягав прямо на моральність, все ж опосередковано заподіював шкоду відносинам моральності. Даною статтею передбачалась відповідальність за бродяжництво, жебрацтво, та інші паразитичні способи життя.

З 1960 року протягом наступних сорока років система злочинів проти моральності за КК УРСР неодноразово доповнювалася новими складами, зокрема ст. 208-1 (доведення неповнолітнього до стану сп’яніння, 1973 р.), ст. 211-1 (виготовлення та розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості, 1986 р.), ст. 207-1 жорстоке поводження з тваринами, 1988 р.). Що стосується розбещення неповнолітніх (ст. 121), мужолозтва (ст. 122) та статевих зносин з особою яка не досягла статевої зрілості (ст. 120), ці діяння розглядалися як злочини проти статевої свободи і містилися в розділі ІІІ КК УРСР 1960 р. «Злочини проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи».

У КК України 2001 року законодавець вперше за майже сто років виділив злочини проти моральності у окремий ХІІ розділ «Злочини проти громадського порядку та моральності», тим самим підкресливши важливість питання чіткого і ґрунтовного регулювання даної сфери суспільних відносин і встановлення справедливих покарань за порушення моральних устоїв в державі.