Федерація територіальна і федерація національна.

Федерація - це складна держава, суб'єкти якої володіють державним суверенітетом, мають юридично визначену політичну самостійність.

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН): 1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій - суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;8) суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

  Національна федерація:

6 субєктами є національні держ. утворення

7 добровільне обєднання субєктів

8 суб. мають рівний правовий статус

9 субєкти мають власні держ. органи і самост здійсн зовн політику

10 центр. органи формуються з представників субєктів (координують д-сть субєктів)

Територіальна федерація

11 держ. утворення не є суверенні

12 зовн. та внут.р політика залежить від центр. органів

13 повноаження центр. і місцевих органів розмежовуються на основі конституції

14 субєкти не мають права представництва в міжнародних організаціях

15 збройні сили підпорядковуються центральним органам

16 у мирний час субєктам забороняється утримувати збройні сили

 

27. Поняття правового статусу ос. (громадянина)

Кожен гром. є людиною, але не кожна людина є громадянином. Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві. Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: - правосуб'єктність; - права; - свободи; - обов'язки; - відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи). Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому — громадянське суспільство (народ). Види правових статусів особи: загальний, спеціальний, індивідуальний. Загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності. Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер. Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини. Види правових статусів особи за суб'єктами: • статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;• статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);• статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництввх) та ін.

28. Поняття свободи в теорії права У праві — закріплена в конституції чи іншому законодавчому акті можливість певної поведінки людини (наприклад, свобода слова, свобода віросповідання) і т.д.). Категорія «свобода» близька до поняття «право» в субєктивному розумінні, однак останнє має на увазі наявність більш чи менш чіткого механізму для реалізації і за звичай відповідного обов'язку держави чи іншого суб'єкту здійснити яку-небудь дію. (наприклад, надати роботу у випадку права на працю). У такому випаду, свобода (як і право в суб'єктивному розумінні) — це міра можливої поведінки суб'єкта суспільних відносин. Вона (свобода) є протилежною обов'язку, який є мірою належної поведінки суб'єкта суспільних відносин. З іншого боку юридична свобода не має чіткого мехінізму реалізації, вона кореспондується із відповідальністю стримуватися від здійснення яких-небудь дій, які порушують дану свободу дій Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі, й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки у системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Треба пам'ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з другого — конкретизується у можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

29. Основні причини правопорушень в сусп. Правопорушення - це поведінка, яка повязана з невиконанням вимог правових норм. Це винна поведінка правоздатного індивіда, яка протирічить приписам правових норм, завдає шкоду ін. ос., може потягнути за собою юр. в-сть. Ознаки: наявність правоздатності; це така повед., яка виражається в діях чи безд-сті; неможуть бути правопоруш. думки чи наміри; правопорушення це поведінка яка суперечить нормам права; правопоруш. обовязково передбачає наявність вини. Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності (субєкт, суб. сторона, обєкт, об. сторона). Обєктом правопорушення є ті чи ін. сусп. в-ни. Наприклад обєктом крадіжки є відносини власності. Причини правопорушень — це комплекс явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру, здатних детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права. До причин належать: аномалії суспільного життя - це невідповідність, хибні напрями, способи, які полягають в економіці, звязані з цим соціальні питання; недосконалість самої людини - це психофізіологічні фактори, біологічні особливості, психічні нервові хвороби, під впливом яких і скоюються правопоруш. Науковці виділ. такі причини: 1. економічні - низький рівень життя н-ня 2. соціальні - оточення 3. біологічні - теорія Ломброзо. Він вважав, що деякі люди народжуються злочинцями.

30 Правомірна повед. як гарантія свободи гром.Правомірна повед. - це така повед., яка відповідає приписам пр. норм. Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою. Ознаки правомірної поведінки: 1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства, задоволення інтересів суб'єктів права;2) втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;3) має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права — додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування (посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти, юридичні вчинки;4) гарантується, охороняється державою. Види: 1. соц.-активна - в основі цієї повед. є внутр. переконання в необхідності саме такої повед. Воно викликане політ. міркуваннями, моральними, ідеологічними, правовими. 2. звичайна - в основі лежить виховання, культура, звички людини. 3. конформна - це єх пасивне пристовування, по такому принципу - як всі, так і я. 4. маргінальна - це праомірна повед. під страхом в-сті. За об'єктивною стороною правомірна поведінка виражається в: дії; бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

31. Поняття соц.-економ. формації та цивілізації як критерію класифікації д-в. Є 2 підходи до типологізації: формаційний (Маркс, Енгельс, Ленін) і цивілізаційний (А. Тойнбі). Згідно формаційного підходу існують такі типи д-в: рабовласницький, феодаоьний, буржуазний, соціалістичний. Формація - це історичний тип сусп., який базується на певному способі вир-тва, який називається базісом. Базіс - це тип економ., виробничих в-н, який будує так звану надбудову, до якої входять всі ін. сусп. в-ни та інститути сусп. життя, які зумовленні базісом.

Цивілізація – це складна система, що включає соц..-економ. умови сусп.. життя, його етнічні і релігійні основи, духовні фактори сусп.. життя, моральні чинники, рівень економічної, політ., соц.. і дух. свободи особи. Виділ такі типи д-в:

1. первинні і вторинні.

Первинні - була притамана командно-адміністративна с-ма влади, домінує примус і переконання (Єгипет)

Вторинні – домінують методи переконання і заохочення (сучасні д-ви)

2. правові і неправові.

Правові – д-ви, в яких права і свободи людей не тільки декларуються на рівні Конституції, але і реально гарантуються до реалізаці.

Неправові - д-ви, в яких права і свободи людей мають суто декларативний х-р, тому що д-ва не спроможна гарантувати гром. зд. і реалізац. цих прав.

3. легетивні і нелегетивні.

Легетивні – влада формується шляхом волевиявлення громадян на виборах.

Нелегетивні – влада формується через заколот, революцію, військовий переворот.

4. демократичні і авторитарні.

Демократичні - людина вища цінність у сусп..

Авторитарні – при владі знаход. одна ос. або група ос., а людина обслуговує потреби влади.

32. Джерела права. Джерела права - спосіб зовнішнього виразу або фіксації права. Є 4 форми або види джерел права: праовий звичай, НПА, правовий прецедент, нормативний чи правовий договір. Правовий звичай - це звичай, який відповідає і-сам більшості н-ня країни, який д-ва зафіксувала в чинному з-стві у вигляді статті і який в силу цього став заг.-обовязк. до виконання. Він є основним джерелом права в країнах Мусульманської правової системи. НПА - це правовий пис. документ, який прийм. уповноваж. на те компетентним органом д-ви в суворій відповідності до встановленого порядку і в якому містяться норми права. За юрид. силою НПА поділ на 2 види: закони і підзаконні акти. НПА є домінуючою формою права в романо-германській або континентальній системі до якої входить і Україна. Перевагт НПА перед ін. джерелами: в ньому чітко та ясно в пис. формі формлюються загально-обовязкові приписи, що зумовлюють доступність їхнього змісту для н-ня; НПА достатньо просто та зручно користуватися для вирішення різноманітних юрид. справ; у разі необхідності в нього оперативно можна вносити зміни і доповнення та зд. контроль за його виконанням. Правовий прецедент - це рішення суду або ін. органу з конкретної справи, згідно з яким у майб. потрібно вирішувати усі аналог. подібні справи. Він є основним джерелом в США, Англії, Австралії. Нормативний чи правовий договір - це угода 2 або більшої к-сті сторін, в якій фіксуються правила у взаємов-нах поміж ними. Правовий договір існує у 2 різновидах: міжнародний договір (спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними.) і колективний договір (угода між власником підпр., установи, організ. від імені якого виступає кервник юр. ос. і трудовим колективом в особі профсп. комітету.).

33. Підстави виникнення ПВ. Правовідносини - це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечуються державою. Виділяють два види передумов виникнення правовідносин: 1) матеріальні (загальні):

- у вузькому значенні — це певні інтереси або блага, що зв'язують суб'єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин;

- у широкому значенні — система соціальних, економічних, політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об'єктивну необхідність у правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних відносин між суб'єктами через надання їм юридичних прав, повноважень (посадовим особам), а також покладання юридичних обов'язків і відповідальності;

2) юридичні (спеціальні): • норма права; • правосуб'єктність (праводієздатність); • юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і як їх структурний елемент). Двом видам передумов виникнення правовідносин відповідають два види їх змісту:1) матеріальний — реальні дії, пов'язані з використанням і здійсненням суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків; фактично поведінка (дія чи бездіяльність), яку правомочний може, а правозобов'язаний повинен здійснити;2) юридичний — суб'єктивне юридичне право, повноваження, суб'єктивний юридичний обов'язок, юридична відповідальність.

34. КУ - місце в системі НПА В Україні була розроблена, але не стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 р. Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян. Прийнята 28 червня 1996р. Містить преамбулу і 15 розділів. Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції: 1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму національно-територіального устрою, організацію і систему державної влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування, визначає основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, створює політико-пра-вові умови формування структур громадянського суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.2. Конституція має всеосяжний об'єкт регламентації та впливу. Так, Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин — політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадян.3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод. 5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції України покладено досягнення вітчизняної та світової конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами. Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону: 1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина всього правового простору країни, виток формування її правової системи, орієнтир її вдосконалення. її верховенство в національній правовій системі полягає у визначенні взаємозв'язку і узгодженості напрямків розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації законодавства.3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для 'їх застосування. Пряма дія конституції властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального закону.4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм. Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а) рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її конкретних норм.

35. Поняття і структура правопорушення. Види. Правопорушення - це поведінка, яка повязана з невиконанням вимог правових норм. Це винна поведінка правоздатного індивіда, яка протирічить приписам правових норм, завдає шкоду ін. ос., може потягнути за собою юр. в-сть. Ознаки: наявність правоздатності; це така повед., яка виражається в діях чи безд-сті; неможуть бути правопоруш. думки чи наміри; правопорушення це поведінка яка суперечить нормам права; правопоруш. обовязково передбачає наявність вини. Структура правопоруш.: обєкт, обєктивна сторона, суб., суб. сторона. Суб'єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи. Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.). Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення. Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них є вина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків Вина виражається у формі умислу чи необережності. Умисел: прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання настання шкідливих або небезпечних наслідків (приклад: коли стріляє ос. через вікно у конкретну ос.); непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне ставлення до настання можливих негативних наслідків. Евентуальний умисел - передбачає насоідки але байдуже до них ставиться (приклад: ос. просто стріляє у людину). Необережність: протиправна самовпевненість - усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам (приклад: виїзд на дорогу на несправній машині); протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та посадового становища можна і треба було передбачити (ос. бере рушницю і стріляє думаючи при цьому що немає патрона). Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання. Об'єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права. Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння, шкідливий результат, що спричинився, причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом. Види: проступки і злочини. Проступок - відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності. Злочин - відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної небезпечності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові. Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину. Дисциплінарні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службових, військових або учбових обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність. Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником. Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини). Кримінальний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини).

36. Структура правової норми. Норма права – встановлене або санкціоноване д-вою заг.-обовязк., формально визначене правило повед. заг. характеру, яке регулює найб. важливі сусп.. в-ни. Ознаки: встановлене або санкціоноване д-вою; заг.-обовязк. – обов’язок. для всіх і кожного: формальна визначеність – має зовн. форму виразу, фіксується в НПА; регулює не всі, а найб. важливі сусп.. в-ни; норма права діє у часі безперервно, протягом всього періоду чинності того НПА в яком у вона зафіксована у пис. формі; забезпеченість до виконання у разі необхідності засобами держ. примусу; норми права прийм., змін. чи скасов. за спец. процедурою.

  Структура - це внутрішня побудова норми права, яка виражається у її поділі на складові елементи, пов'язані між собою.

Гіпотеза - частина норми, яка вказує, за яких обставин норма вступає в дію. Відповідає на запитання: Де? Коли? У якому випадку? При яких умовах?

Диспозиція - частина норми, у якій формулюється саме правило поведінки, права і обов'язки. Відповідає на питання: Що потрібно зробити?

Санкція - частина норми, яка встановлює заходи (вид та обсяг) державного примусу, застосовувані у разі її порушення.

Формула: якщо – то – інакше

Приклад: Якщо адвокату у зв'язку з виконанням їм своїх професійних обов'язків стали відомі дані попереднього слідства (гіпотеза), то адвокат зобов'язаний не розголошувати їх без згоди слідчого або прокурора (диспозиція), а у противному разі адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (санкція).

Проста гіпотеза – передбачена одна умова, що правова норма діяла Складна гіпотеза – передбачена 2 і більше умови, щоб правова норма діяла Абсолютно визначена гіпотеза – вичерпно визначає умови, через які норма права починає діяти Відносна гіпотеза – не містить вичерпного переліку умов (опис в загальному) Альтернативна гіпотеза – щоб діяла норма права, потрібно настання однієї з декількох умов, передбаченій в складній гіпотезі.

Проста диспозиція – передбачає один правовий наслідок Складна диспозиція – передб декілька правових наслідків, які настають одночасно за наявності певних фактичних обставин Абсолютна диспозиція – чітко визначає правило поведінки Відносна – чітко не визначає правило поведінки (субєктам потрібно уточнювати) Альтернативна диспозиція – правило поведінки вказує на настання декількох наслідків, але кінцево передбачає настання одного

Проста санкція – передб одна санкція Складна – декілька санкцій Абсолютна санкція – вичерпно визначає вид і міру юр відповідальності Відносна санкція – (від – до) – встановлю нижчу і вищу межу Альтернативна санкція – (або) – з 2 варіантів юр відповід вибирається 1.

Теорії походження права.

Теорія природного права. Перші уявлення або ідеї цього права виникли ще за часів античного світу. Представники: Д. Локк, Г. Гроцій, Гобс, Русо. На думку даних авторів авторів в сусп. існували 2 системи права: позитивне право і природне право. Позитивне право – право, яке має походження від д-ви і змістом якого є НПА, які вона приймає. Природне право – сукупн. прав, які має кожна людина від народження, і які є невідємними і невідчужуваними (право на життя, право на честь і гідність, на особ. недоторканість, на власність, на щастя...). Норми та принципи природного права не залежать від д-ви, але обовязкові для неї. Такий підхід означав, що норми та принципи природного права повинні стати критеріями права позитивного, тобто вони мають зафіксов. в НПА, що мають походження від д-ви.

Нормативіська теорія. (Чиста теорія права). Представник Кельзен. Принципові моменти даної теорії: право це сукупн. норм, тобто заг.-обовязк. правил повед., що регул. сусп.. в-ни між людьми; норми права не залеж. від реального суспільного життя, тобто економ., політ., соц.. в-н; в праві існує багаторівневість тобто ієрархія; ніякого іншого права крім того, що має походження від д-ви, яка утворює це право на базі головної норми не існує.

Позитивіська теорія права. Позитивне право – право, яке має походження від д-ви і змістом якого є НПА, які вона приймає. Право зумовлене тільки офіційною держ. волею. Засновники О. Конт. За цією теорією право є лише позитивним і встановл. д-вою. Позитивне право розглядає право як право обєктивне, тому що його зміст зумовлений обєктивними факторами реально існуючого життя і право є обєктивним і тому, що для кожної окремої ос. воно існує як реальність незалежно від того визнає він право чи не визнає. Прихильники теорії заявляють і про існування права субєктивного. Субєктивне право - це міра або вид можливої дозволеної держ. поведінки. Воно походить від права обєктивного.

Соціологічна теорія. Виникла на прикінці ХІХ ст., а остаточно сформувалася в першій половині ХХ ст. Родоначальниками були Ерліх, Дьюі, Паунд. Вони заявляли, що норми писаного позитивного права як правила поведінки розраховані на типові сталі життєві ситуації в сучасних умовах працювати не можуть. Писане позит. право вони назвали правом мертвим. Згідно з даною теорією юристи і судді створ. правові норми в кожному окремому випадку, а вже потім їх фіксує законодавець у НПА. Виходячи з цього прихильники розум. під правом юр. практику, юр. дії, правопорядок тощо.

Психологічна теорія. Петражицький. Він і його прихильники заявляють про існування 2 систем права: 1. позитивне право, що виражається в законах і підзаконних актах 2. інтуїтивне право, зміст якого обумовлюється не потребами реального життя а психікою людей, тобто їх емоціями, настроями, переживаннями. Емоції бувають 2 видів: моральні (однобічне переживання особою його о-кузд. ті чи ін.. дії по відношенні до ін.. ос., але при цьому ін.. ос. немає права вимагати від першої ос. виконати моральний о-к. Приклад перехожий і жебрак) і правові (це двосторонні емоції, коли пережив. однією ос. її о-ку по віднош. до ін.. сторони поєдн. з переживанням останнім права виконання даного о-ку. Приклад: на ринку).

Історична школа.   Виникла на поч.. ХІХ ст.. Представники Гуго та Пухта. На думку прихильників даної теорії  у суч. світі не може бути 3 класичних пр.. систем, а саме мусульманської, англо-америк., романо-германс. Вони заявляють, що у кожного народу своя пр.. система, яка не подібна до пр.. систем ін.. країн, тому що її зміст зумовлений так званим народним духом. Народний дух – це спільна свідомість або спільні переконання того чи ін.. народу і він передається з покоління в покоління. Виходячи з цього стверджується, що право не створ., воно проходить, існує, встановлюється з народом, а спільне переконання і спільна свідомість закладена в кожної людини вже на генетичному рівні. Право - це історичне явище, котре як мова так і звичаї народу виникає і розвивається природним шляхом, поступово, непомітно, і його ототожнюють із звичаями та традиціями кожного народу.