Тема 10. Антикризова діяльність підприємства

План

 

1. Поняття, основні цілі та структурні елементи економічної безпеки підприємства.

2. Необхідність, сутність та види реструктуризації підприємств.

3. Етапи та способи здійснення реструктуризації підприємств.

4. Санація підприємств та її види. Основні етапи класичної моделі санації.

5. Суть та причини банкрутства підприємства.

6. Симптоми банкрутства.

7. Етапи та процедура порушення справи про банкрутство.

8. Ліквідація збанкрутілих підприємств.

 

Зміст лекції з теми № 10

1. Поняття, основні цілі та структурні елементи економічної безпеки підприємства.

За ринкових умов господарювання дуже важливого (якщо не вирішаль­ного) значення набуває економічна безпека всіх суб'єктів підприємницької та інших видів діяльності.

Економічна безпека фірми (підприємства, органі­зації) — це такий стан корпоративних ресурсів (ре­сурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефек­тивне їхнє використання для стабільного функціону­вання та динамічного науково-технічного й соціаль­ного розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об'єктивно наявним для кож­ного суб'єкта господарювання завданням забезпечен­ня стабільності функціонування та досягнення голов­них цілей своєї діяльності. Рівень економічної безпе­ки фірми залежить від того, наскільки ефективно її керівництво і спеціалісти (менеджери) будуть спро­можні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього і внутрішнього середовища.

Джерелами негативних впливів на економічну без­пеку можуть бути: 1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб'єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, під­приємств (організацій) конкурентів; 2) збіг об'єктив­них обставин (стан фінансової кон'юнктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо).

Залежно від суб'єктної обумовле­ності негативні впливи на економічну безпеку можуть мати об'єктив­ний і суб'єктивний характер. Об'єктивними вважаються такі нега­тивні впливи, які виникають не з волі конкретного підприємства або його окремих працівників. Суб'єктивні впливи мають місце внаслі­док неефективної роботи підприємства в цілому або окремих його працівників (передовсім керівників і функціональних менеджерів). Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функ­ціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать:

- забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінан­сової стійкості та незалежності підприємства (організації);

- забезпечення технологічної незалежності та досягнення висо­кої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб'єкта господарювання;

- досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством (організацією);

- досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелек­туального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР;

- мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-госпо­дарської діяльності на стан навколишнього середовища;

- якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприє­мства (організації);

- забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної тає­мниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечен­ня роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації;

- ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів.

Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми організації економічної

безпеки. Основними функціональними складовими типової структури економічної безпеки є:

- фінансова складова (досягнення найбільш ефективного використання корпоративних ресурсів);

- інтелектуальна й кадрова складова (збереження та розвиток інтелектуального потенціалу підприємства, ефективне управління персоналом);

- техніко-технологічна складова (ступінь відповідності застосовуваних на підприємстві технологій сучасним світовим аналогам щодо оптимізації витрат ресурсів);

- політико-правова складова (усебічне правове забезпечення діяльності підприємства, дотримання чинного законодавства);

- інформаційна складова (ефективне інформаційно-аналітичне забезпечення господарської діяльності підприємства)

- екологічна складова (дотримання чинних екологічних норм, мінімізація втрат від забруднення довкілля);

- силова складова (забезпечення фізичної безпеки працівників фірми і збереження її майна).

Загальна схема процесу органі­зації економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійсню­ються послідовно або одночасно:

1. формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав, інформації, технології та устаткування);

2. загальностратегічне прогнозування та планування економіч­ної безпеки за функціональними складовими;

3.стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації);

4. загальнотактичне планування економічної безпеки за функ­ціональними складовими;

5. тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації);

6.оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства (організації);

7. здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки;

8. загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки.

 

2. Необхідність, сутність та види реструктуризації підприємств.

 

Стабілізація вітчизняної економіки та поступове нарощування еконо­мічного потенціалу країни безпосе­редньо пов'язані з реалізацією активної структурної політики, яка вважається ключовим елементом за­гальної стратегії розвитку первинних ланок (під­приємств, організацій) і в цілому суспільного вироб­ництва. Останню можна здійснюва­ти, з одного боку, за допомогою проведення ефек­тивної політики реструктуризації та санації потен­ційно конкурентоспроможних підприємств, а з іншо­го — через ліквідацію (повне перепрофілювання) збиткових і збанкрутілих підприємств.

У Законі України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” процес реструктуризація підприємства визначено як здійснен­ня організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприєм­ства, управління ним, форм власності, організацій­но-правових форм, що сприятиме його фінансовому оздоровленню, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функці­онувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти кон­курентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків.

В залежності від мети змін розрізняють три види реструктуризації: санаційну, адапційну та випереджаючу.

Санаційна (відновна) реструктуризація застосовуєть­ся, коли підприємство перебуває у передкризовому або кризовому стані і має за мету вийти з нього.

Адаптаційна (прогресивна) використовується за відсут­ності кризи, але при появі негативних тенденцій з метою їх подолання та адаптації підприємства до нових ринкових умов.

Випереджаюча -- має місце в успішних компаніях, які передбачають можливість зміни умов функціонування і прагнуть підсилити свої ключові позиції та конкурентні переваги.

В залежності від об’єкта змін розрізняють наступні види реструктуризації: управлінська, технічна, економічна, фінансова, реструктуризація власності.

Управлінська реструктуризація пов'язана зі зміною організаційної структури підприємства, менеджменту, ін­новаційної, технологічної та маркетингової політики, сис­теми підготовки і перепідготовки кадрів.

Технічна реструктуризація повинна забезпечити під­приємству відповідний рівень виробничого потенціалу, технології, ефективних систем постачання та ін., що дозво­лить виготовляти конкурентоспроможну продукцію.

Економічна реструктуризація покликана забезпечити достатній рівень рентабельності шляхом оптимізації капі­тальних і поточних витрат, обсягу продажу, збалансованої цінової політики та ін.

Фінансова реструктуризація стосується управління па­сивами підприємства, а саме його заборгованістю і перед­бачає зміну структури пасивів.

Реструктуризація власності стосується зміни власни­ка державних підприємств та зміни власності через зміну участі в капіталі та ін.

В залежності від тривалості періоду реструктуризації розрізняють дві її форми: оперативну та стратегічну.

Оперативна реструктуризація розрахована на декіль­ка місяців, і підприємство вирішує питання підвищення своєї ліквідності за рахунок внутрішніх ресурсів у рамках санаційної реструктуризації. Вона полягає у:

- створенні або виділенні нових структурних підрозді­лів підприємства;

- оперативному зниженні дебіторської заборгованості;

- зменшенні величини оборотних фондів через вияв­лення і реалізацію зайвих запасів;

- скороченні обсягів основних фондів через реалізацію зайвого обладнання, транспортних засобів тощо;

- оцінці і припиненні здійснення неефективних інвес­тицій та ін.

Стратегічна реструктуризація здійснюється в довго­строковому періоді, базується на результатах оперативної рес­труктуризації і передбачає залучення як внутрішніх, так і зов­нішніх джерел фінансування в межах адаптаційної та випере­джаючої реструктуризації. Вона може передбачати такі дії, як:

- диверсифікація виробництва;

- завоювання нових ринків збуту;

- придбання нового устаткування;

- впровадження новітніх технологій;

- сертифікація виробництва;

- реструктуризація організаційної структури підприємства;

- підвищення кваліфікації персоналу;

- реструктуризація власності;

- купівля-продаж бізнесу.

В залежності від повноти вирішуваних проблем реструктуризація буває часткова та комплексна.

Часткова (обмежена) реструктуризація використовує­ться підприємством для відновлення технічної та економічної дієздатності; заходами такої реструктуризації можуть бути: додаткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, знижен­ня дебіторської заборгованості, переоформлення боргів та ін.

Комплексна реструктуризація охоплює більш суттєві зміни у формі розробки нової організаційної структури, технічної, технологічної та продуктової політики, зміни у менеджменті тощо.

 

3. Етапи та способи здійснення реструктуризації підприємств.

 

Проведення заходів із реструктуризації для кожного суб'єкта господарювання потребує індивідуальних способів розв'язання завдань щодо ви­ходу з кризового стану.

Основними етапами процесу реструктуризації підприємств є:

1. Усвідомлення необхідності змін.

2. Формування команди.

3. Діагностика стану підприємства, вияв­лення існуючих проблем.

4. Визначення цілей.

5. Розробка бізнес-плану реструктуризації.

6. Реалізація бізнес-плану реструктуризації.

7. Моніторинг реалізації бізнес-плану.

8. Коригуючи дії.

Концепцію розвитку підприємства розробляють залежно від умов його господарської діяльності за такими проблемами: орга­нізаційні, виробничі, інвестиційні, економічні, зовнішньоекономі­чної діяльності, управління персоналом, соціальні та екологічні.

Концепція розвитку підприємств дає відповідь на питан­ня про те, як саме буде проведено реструктуризацію. Можливими способами реструктуризації підприєм­ства можуть бути такі:

- перепрофілювання підприємства (зміна асортимент­но-продуктового напрямку роботи відповідно до вимог ринку);

- виділення окремих структурних підрозділів для по­дальшої їх діяльності (з наявних на підприємстві підрозді­лів виокремлюються нові підрозділи, що дозволяє їм роз­ширити поле діяльності, посилити відповідальність за ре­зультати роботи та ін.);

- виділення окремих структурних підрозділів як нових юридичних осіб (таке виділення передбачає наявність окремого балансу і всіх наслідків, що випливають зі стату­су підрозділу як юридичної особи);

- злиття двох і більше підприємств та утворення нової юридичної особи (характерне для випадків, коли одне із підприємств є нерентабельним і вести самостійно госпо­дарську діяльність неспроможне).

Найважливішим етапом є розробка бізнес-плану реструктуризації -- це трансформація обраного з декількох альтернатив варіанту досягнення встановлених цілей реструкту­ризації в комплексний план конкретних дій з визначенням строків, ресурсів, відпові­дальних за їх реалізацію.

Результати реструктуризації оцінюються такими по­казниками:

- прибутковість - досягнення відповідного рівня при­бутковості є однією з цілей реструктуризації і водно­час показником її успішності;

- наявність позитивних грошових потоків від основної діяльності - зростання грошових потоків дає можли­вість повертати борги та інвестувати кошти в онов­лення і зростання виробництва, що свідчить про ус­пішність реструктуризації;

- зростання продуктивності праці - із скороченням обсягів продажу на традиційних ринках підприємства повинні знаходити нові ринки збуту або скорочувати чисельність свого персоналу; для оцінки успішності цих дій використовується динаміка зростання продук­тивності праці;

- зростання продуктивності всіх видів ресурсів - оці­нити успішність дій в цьому напрямку можна через показники рентабельності та їх динаміки;

- зростання обсягів експорту - орієнтація на зовнішні ринки вимагає використання новітніх маркетингових технологій, підвищення якості продукції та її конку­рентоспроможності, успішність реструктуризації в цьому напрямку можна оцінити за темпами зростання експорту.

 

4. Санація підприємств та її види. Основні етапи класичної моделі санації.

 

Санація -- це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організа­ційного,соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним при­бутковості та конкурентоспроможності.

Процес санації підприємства можна охарактеризувати як систему заходів, спрямованих на запобігання його банкрутству. Цей процес ще називають фінансовим оздоровленням.

Санація підприємств може проводитись у трьох випадках:

1. До моменту порушення кредиторами питання про банкрутство, якщо підприємство звернеться за зовнішньою допомогою у спробі вийти з кризи.

2. Якщо підприємство, звернувшись до господарського суду із заявою щодо порушення справи про банкрутство, одночасно пропонує умови своєї санації.

3. Якщо рішення про санацію виносить господарський суд на підставі одержаних пропозицій щодо задоволення вимог кредиторів до боржника і виконання його зобов’язань перед бюджетом.

Порядок проведення санації вітчизняних підприємств ре­гулюється чинним законодавством. Ним же визначено меха­нізм фінансового оздоровлення залежно від масштабів кризо­вого стану підприємства та умов надання йому зовнішньої допомоги. У зв'язку з цим розрізняють два види санації:

1.Санація підприємства без зміни статусу юридичної особи. Здійснюється з метою усунення неплатоспроможно­сті підприємства, якщо його кризовий стан є тимчасовим.

Санація може відбуватись у таких формах:

-- погашення боргу підприємства за рахунок бюджетних коштів (тільки для державних підприємств);

-- погашення боргу підприємства за рахунок цільового кредиту банку (здійснює комерційний банк, що обслуговує підприємство);

-- переадресування боргу на іншу юридичну особу (такою особою може бути підприємство, що виявило бажання у санації підприємства-боржника; повинна бути згода кредитора);

-- випуск облігацій або інших боргових цінних паперів під гарантію санатора (здійснює комерційний банк, що об­слуговує підприємство).

2. Санація підприємства зі зміною статусу юридичної особи. Здійснюється за умови глибокої кризи підприємства, має назву реорганізації підприємства; передбачає зміну форми власності, організаційно-правових форм діяльності та ін.

Санація в цьому випадку може відбуватись у формах:

-- злиття підприємства-боржника з іншим фінансово стій­ким підприємством;

-- поглинання підприємства-боржника підприємством-санатором;

-- розділ підприємства (використовується для підпри­ємств з багатогалузевою господарською діяльністю; виді­лені в процесі розділу підприємства одержують статус но­вої юридичної особи, а майнові права і обов'язки перехо­дять до кожної з них на основі поділу балансу);

-- перетворення у відкрите акціонерне товариство (здійс­нюється за ініціативою групи засновників);

-- передача в оренду (найпоширеніша при санації дер­жавних підприємств);

-- приватизація державного підприємства (регламентує­ться системою законодавчих актів).

Загальновідома модель фінансового оздоровлення підприємства передбачає послідовне здійснення наступних етапів:

1. Аналіз причин виникнення кризової ситуації (причино-наслідковий аналіз). Він проводиться на основі оцінки фактичного фі­нансового стану підприємства за даними бухгалтерської та фінансової документації.

2. Прийняття рішення щодо ліквідації або санації (якщо виробничий потенціал підприємства зруйнований, структура балансу незадовільна, то приймає­ться рішення про ліквідацію підприємства; якщо ж підпри­ємство має реальну можливість відновити платоспромож­ність, прибутковість, має ринки збуту, підготовлений управ­лінський персонал і продукція відповідає пріоритетним напрямкам, то приймається рішення про санацію).

3. Визначення цілей санації (забезпе­чення прибутковості, рентабельності, конкурентоспромож­ності та ін.).

4. Розробка програми санації (це система заходів, розроблених на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів та висновків про можливість залучення капіталів).

5. Розробка проекту санації (розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, роз­рахунок обсягів фінансових ресурсів, конкретні графіки і методи залучення коштів, терміни освоєння та окупності інвестицій, прогнозовані результати санації).

6. Розробка бізнес-плану санації, який спрямований на відновлення платоспромож­ності боржника і досягнення ефективної діяльності з враху­ванням наданої підтримки для проведення санаційних за­ходів.

7. Реалізація санаційних заходів та вихід із кризи.

Беручи загалом, проект санації може мати таку структуру:

1. Загальна характеристика підприємства:

- фактичний фінансовий стан підприємства (фактичний обсяг реалізованої продукції, прибуток, заборгованість, коефіцієнт пла­тоспроможності та ліквідності);

- аналіз причин, унаслідок яких підприємство потрапило в скрут­не фінансове становище;

- перспективи виходу з цього стану.

2. План фінансового оздоровлення:

- виробнича програма на найближчі роки (назва продукції, кількість, вартість);

- баланс грошових доходів і витрат (суму необхідної допомоги в розрізі конкретних джерел показують окремо);

- розрахунок ефективності заходів, спрямованих на оздоровлен­ня підприємства.

3. Прогнозовані кінцеві результати реалізації проекту.

План фінансового оздоровлення може бути складений у формі бізнес-плану. Такий бізнес-план спрямовано на відновлення пла­тоспроможності й досягнення ефективної діяльності з урахуван­ням наданої державної підтримки для проведення санаційних за­ходів.

 

5. Суть та причини банкрутства підприємства

 

Поняття банкрутства органічно при­таманне сучасним ринковим відно­синам. Воно характеризує неспро­можність підприємства (організації) задовольнити ви­моги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.

Згідно із Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” банкрутство – це визнана господарським судом (арбітражем) нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Боржником є суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Суб’єктом банкрутства є боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом.

Як кредитор може виступати будь-яка українська або інозем­на юридична чи фізична особа, що має вимоги (претензії) до бор­жника на підставі як майнових, так і немайнових зобов'язань останнього.

ри.

Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Їх можна поділити на дві групи:

1. Зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) вра­хувати:

- недосконалість законодавчої системи;

- високий рівень інфляції;

- кризові явища в інвестиційній політиці;

- необґрунтована економічна політика уряду;

- політична нестабільність суспільства;

- несприятлива митна політика;

- нестабільний стан світової фінансової системи.

2. Внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві:

- недосконалість системи стратегічного планування;

- нераціональність управління;

- недосконалість механізму ціноутворення;

- низький технічний рівень виробництва;

- дефіцит власних оборотних коштів;

- брак довготермінового інвестування.

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національни­ми.

Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки за­гальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнарод­ного капіталу та ін.

Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвину­тою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 — внутрішніми при­чинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизня­них підприємств є іншими, похідними від кризового стану націо­нальної економіки.

 

6. Симптоми банкрутства

 

У кризовому стані підприємство опиняється не відразу, а рух до нього починається з погіршення певних показників. Які характеризують його зовнішнє і внутрішнє середовище, тобто являються симптомами банкрутства.

Найбільш характерні з них є:

-- спад попиту на продукцію і зменшення обсягів виробництва;

-- втрата клієнтів і покупців;

-- зниження прибутковості виробництва;

-- збільшення величини неліквідних оборотних коштів;

-- неритмічність виробництва;

-- низький рівень вик остання виробничого потенціалу і зниження рівня продуктивності праці;

-- скорочення робочих місць;

-- збільшення витрат на виробництво і реалізацію продукції;

-- припинення поточних платежів і систематичне порушення термінів погашення зобов’язань;

-- зменшення потоку грошових коштів від здійснення операцій;

падіння ринкової ціни цінних паперів і скорочення виплачуваних дивідендів.

 

7. Етапи та процедура порушення справи про банкрутство

 

Основними етапами порушення справи про банкрутство є:

-- встановлення факту неплатоспроможності боржника;

--документальне підтвердження вимог кредитора, який ініціює порушення справи про банкрутство;

-- оцінка майна боржника;

-- виявлення всіх можливих кредиторів;

-- обґрунтування можливості реструктурізації підприємства або санації;

-- реструктуризація підприємства або санація (якщо можливі);

-- визнання боржника банкрутом.

Процедура порушення справи про банкрутство включає насамперед подання письмової заяви про банкрутство. Заяву про банкрутство можуть подати:

-- кредитори (крім креди­торів, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою);

-- орга­ни державної податкової служби;

-- органи державної контрольно-ревізійної служби;

-- сам боржник.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні утворюють так звані збори кредиторів. Заява про банкрутство подається до господарського суду за місцем зна­ходження боржника.

Письмова заява кредитора (боржника, органів податкової служ­би або державної контрольно-ревізійної служби) до господарського суду і є підставою для порушення справи про банкрутство. Якщо боржник у разі його фінансової неспроможності (або загрози такої неспроможності) з власної ініціативи звернувся до арбітражного суду, то до його заяви додаються список боржників і кредиторів, суми їхніх вимог, забезпечених або незабезпечених заставою (якщо вимоги забезпечено заставою, то вказується вартість застави); спи­сок майна та його вартість.

Заяву кредитора може бути відкликано заявником до прийнят­тя господарським судом рішення про визнання боржника банкру­том. Відкликання заяви боржником можливе тільки за згодою кре­дитора.

Після прийняття заяви проводиться попереднє засідання господарського суду, на якому розглядаються подані документи, зас­луховується пояснення сторін і, в разі необхідності, призначаєть­ся розпорядник майна боржника. Якщо суд вирішує, що всіх про­цедурних вимог дотримано, то він призначає судовий розгляд справи, надсилає повідомлення всім сторонам судового процесу і публікує повідомлення про рішення суду в офіційному друко­ваному органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України.

Судовими процедурами, які застосовують щодо боржника можуть бути:

-- розпорядження майном боржника;

-- мирова угода;

-- санація з поновленням платоспроможності боржника;

-- ліквідація банкрута.

У місячний строк (від дня опублікування повідомлення) господарський суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб, що пода­ли заяви з майновими вимогами до боржника, скликати збори кре­диторів, а якщо кількість кредиторів перевищує десять осіб -- ство­рити повноважний комітет. Повноваження комітету визначаються зборами кредиторів.

Будь-яка фізична чи юридична особа (у тім числі сам боржник чи кредитор), які бажають взяти участь у реструктуризації або са­нації боржника, у той самий строк повинні подати до господарського суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу, а також указати умови проведення процесу реструктуризації або санації.

У даному разі санація є процедурою, що включає угоду між санатором та кредиторами, спрямовану на врегулювання боргів та фінансове оздоровлення юридичної особи боржника.

Отже, першим етапом санації є перехід до санатора боргів бор­жника; другим -- узгодження умов реструктуризації юридичної особи боржника; третім — узгодження між санатором та кредито­рами умов виплати боргу.

Практика показує, що реструктуризація може здійснюватись у різних формах через придбання санатором та/або фізичною чи юридичною особами, ним визначеними, усього чи частки статут­ного фонду боржника для виплати боргів боржника згідно з умова­ми плану реорганізації; усього чи частки майна боржника (вклю­чаючи частину або всі його угоди) з метою одержання коштів для погашення боргів; здавання в оренду (лізинг) усієї або частини власності боржника з мстою розподілу орендних платежів між кре­диторами; передачі підприємства в оренду трудовому колективу, якщо боржник — державне підприємство.

Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісно­го майнового комплексу державного підприємства або часток (паїв, акцій) держави в господарських товариствах у таких випадках: якщо боржником є державне підприємство; боржник сам порушив справу про банкрутство; план реструктуризації передбачає процес приватизації боржника.

Будь-який план санації має включати черговість задоволення претензій (вимог) до боржника відповідно до умов пропозиції про санацію. За браком пропозицій щодо проведення санації або в разі незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника Господарський суд визнає боржника банкрутом і з цього приводу ухва­лює відповідну постанову.

Мирова угода це домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочення або розтрочення, а також прощення кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода може бути прийнята на будь-якій стадії провадження у справі про банкротство.

 

8. Ліквідація збанкрутілих підприємств.

 

Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів і форм власності визначаються положеннями Господарського кодексу України. Таке припинення діяльності може відбутись:

-- із власної ініціативи підприємця;

-- на підставі рішення суду або господарського суду у випадках, передбачених законодавством;

-- у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання;

-- на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.

Причини ліквідації (припинення діяльності) підприємств та організацій можуть бути різними, головними є такі:

1. вартість майна боржника продовжує знецінюватися і бракує будь-якої мож­ливості для її відновлення;

2. жодна юридична чи фізична особа не звернулася до відповідного органу із заявою про проведення рест­руктуризації або санації боржника;

3. жодний з поданих реструктуризаційних чи санаційних планів не було схвалено кредиторами;

4. запропонований план виходу підприємства (організації) з кри­зового стану з тих чи тих причин неможливо реалізувати.

Ліквідація підприємства за юридичними підставами може бути двох видів:

-- добровільною;

-- примусовою.

Юридичними підставами добровільного припинення діяльності підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини.

Примусово діяльність підприємства припиняється на підставі рішення суду про визначення його банкрутом.

Рішення про ліквідацію боржника може ухвалити суд з влас­ної ініціативи чи на клопотання розпорядника майна, кредито­ра, зборів чи комітету кредиторів. Відтак господарський суд прий­має відповідну постанову про визнання боржника банкрутом, яка надсилається всім учасникам, причетним до цього процесу (засновнику визнаної банкрутом юридичної особи; власнику майна банкрута або вповноваженому ним органу; банку, клієнтом якого є банкрут; органу, що зареєстрував банкрута як суб'єкта підприємницької діяльності; усім кредиторам; усім учасникам угод, що в них боржник бере участь; усім учасникам арбітраж­ного процесу; державній службі зайнятості; відповідним проф­спілковим органам). Цією постановою призначаються також ліквідатори з представників зборів кредиторів, банків, фінансо­вих органів, а також з Фонду державного майна, якщо банкру­том визнано державне підприємство або організацію.

Призначені господарським судом ліквідатори утворюють ліквіда­ційну комісію, якій надаються широкі повноваження. До ліквіда­ційної комісії переходить право розпоряджання майном банкрута і всі його майнові права та обов'язки. Ліквідаційна комісія: управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна; ви­значає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів для стягнення дебіторської заборгованості; реалізує майно збанкруті­лого підприємства (організації) і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.

Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які, з ме­тою погашення боргу, може бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. Мається на увазі все майно боржника, що належить йому з права власності або повного господарського відання. Якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства та відповідно власником частки в статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає викупу або вилученню зі статутного фонду способом його зменшення; одержані кошти вклю­чаються до складу ліквідаційної маси. Орендоване майно виклю­чається з ліквідаційної маси.

Оцінка ліквідаційної вартості збанкрутілого підприємства має певні особливості, зумовлені характером незвичайної ситуації. Го­ловна особливість полягає в тім, що це активний вид оцінки, на підставі якої приймаються певні управлінські рішення, здійсню­ються певні практичні дії. Крім того, оцінка ліквідаційної вартості підприємства безпосередньо впливає на інтереси третьої сторони (крім замовників і оцінювачів), а саме: кредиторів, інвесторів, су­дових органів.

На думку провідного американського оцінювача Ш. Пратта, ліквідаційна вартість — це чиста грошова сума, яку власники (влас­ник) підприємства можуть одержати за ліквідації підприємства і окремого розпродажу його активів.

У світовій практиці розрізняють поняття упорядкованої та при­мусової ліквідації, а також відповідно терміни «упорядкована ліквідаційна вартість» і «вимушена ліквідаційна вартість». За упо­рядкованої ліквідації продаж активів здійснюється протягом ви­значеного (розумного) строку з тим, щоб одержати за них найвищу можливу ціну. Для найбільш неліквідних активів цей період може становити до двох років. Вимушена ліквідація передбачає негай­ний розпродаж активів, як правило, усіх одночасно (на одному аукціоні). Спеціалісти розрізняють також ліквідаційну вартість при­пинення функціонування активів підприємства. У цьому разі акти­ви списуються.

Величина ліквідаційної вартості від продажу активів, очищена від супутніх витрат, дисконтується на дату оцінки за ставкою дис­конту, яка враховує ризик, пов'язаний із цим продажем. Ліпше, ува­жає Ш. Пратт, продавати окремо активи, ніж ціле підприємство. Тоді сума виручки є, як правило, вищою.

Для визначення ліквідаційної вартості активів використовуються дані балансу підприємства, розраховується ринкова вартість земель­них ділянок, вартість інших активів за різними методами оцінки (акумуляції активів, порівняльним або ринковим, дохідним).

Визначення ліквідаційної маси здійснюється з метою реалізації активів банкрута і за необхідності майна інших осіб, які відповіда­ють за його зобов'язаннями, для розподілу виручених коштів між кредиторами.

Визнання в установленому порядку боржника банкрутом має певні юридичні наслідки:

-- припиняється підприємницька діяль­ність такого боржника (підприємства, організації);

-- до ліквідаційної комісії переходить право розпоряджання майном банкрута і всі його майнові права та обов'язки;

-- вважаються такими, що минули, строки всіх борго­вих зобов'язань банкрута;

-- припиняється нарахування пені й відсотків на всі види заборгованості підприємства-банкрута (організації).

Рішення про продаж майна банкрута за погодженням зі збора­ми (комітетом) кредиторів приймає ліквідаційна комісія, яка ви­значає порядок продажу названого майна (склад, умови і строки придбання майна).