Тема 3. Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси

 

План

 

1. Поняття капіталу підприємства. Виробничі фонди підприємства та їх склад.

2. Поняття та класифікація основних фондів.

3. Оцінка основних фондів

4. Характеристика процесу відтворення основних фондів. Фізичне та економічне спрацювання основних фондів.

5. Сутність процесу амортизації основних фондів. Ме­тоди амортизації основних фондів.

6. Поняття та види виробничої потужності підприємства.

7. Методичні основи визначення виробничої потужності підприємства.

8. Показники і шляхи підвищення ефективності використання основ­них фондів та виробничих потужностей підприємства.

9. Сутнісна характеристика та елементна структура оборотних коштів.

10. Нормування оборотних коштів.

11. Основні показники та шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства.

12. По­няття і склад нематеріальних ресурсів підприємства.

13. Нематеріальні активи підприємства.

14. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів.

 

 

Зміст лекції з теми № 3

 

 

1. Поняття капіталу підприємства. Виробничі фонди підприємства та їх склад.

Під капіталом підприємства слід розуміти суму коштів, необхідну для започаткування та здійснення діяльності. Капітал функціонує у формах промислового, торговельного і позичкового капіталів. Власник капіталу, купуючи на ринку товари – робочу силу й засоби виробництва, поєднує їх у процесі праці й після реалізації створеної продукції одержує більшу вартість, ніж була ним авансована.

Залежно від об’єкта вкладення капіталу він поділяється на постійний та змінний. Постійний капітал витрачається на придбання засобів праці. Змінний капітал призначений для придбання предметів праці, наймання робочої сили і формування фінансових коштів.

Залежно від терміну і способів обороту капіталу він поділяється на основний та оборотний.

Основний капітал – це кошти, вкладені в засоби праці та інші необоротні активи.

Оборотний капітал – це кошти, вкладені в предмети праці та інші оборотні активи.

За джерелами формування капітал поділяється на власний та позичковий.

До власного капіталу входять: статутний капітал, пайовий капітал, додатково вкладений капітал, іншій додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток, неоплачений капітал, вилучений капітал.

Засоби виробництва за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фон­ди підприємства, усю су­купність яких поділяють на основні та оборотні.

Проте засоби виробницт­ва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено дво­ма обставинами. По-перше, елементи засобів виробницт­ва стають виробничими фон­дами лише з моменту їхнього безпосереднього використан­ня у виробничому процесі. По-друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва взагалі, а ті з них, які мають вартість.

Складовим частинам виробничих фондів властиві певні харак­терні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фон­ди й обґрунтовано тлумачити сутність та значення цих економіч­них категорій для відтворювальних процесів.

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функ­ціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) части­нами еміру спрацювання.

Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість про­дукції, що виробляється (на вартість платних послуг).

Економічна сутність і матеріально-речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого виробництва. Уся су­купність наявних виробничих фондів становить найбільшу за пи­томою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багат­ства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-тех­нічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростан­ня й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підви­щення технічної оснащеності та продуктивності праці виробни­чого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною части­ною основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію продукції, що виготовляється (сировина, конс­трукційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (па­ливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали — мастила, фарби тощо; тара).

 

2. Поняття та класифікація основних фондів.

Основні фонди підприємства – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється частинами в міру спрацювання.

Необхідною умовою правильного обліку й плану­вання відтворення основних фондів підприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне зна­чення має видова класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види

За видами основні фонди підприємств усіх галузей госпо­дарства класифікуються так:

1) будівлі - виробничі корпуси та будинки, в яких розмі­щені різні цехи, лабораторії, склади, адміністративно-госпо­дарські підрозділи та служби;

2) споруди - шахти, нафтові та газові свердловини, водо­напірні башти, мости, естакади, під'їзні дороги тощо. Ця група основних фондів створює умови, необхідні для виробництва шляхом виконання тих чи інших функцій, не пов'язаних зі зміною предметів праці;

3) передавальні пристрої - лінії електропередачі, тепло­ мережі, трубопроводи для передачі між об'єктами води, пари, газу, повітря, кислоти тощо;

4) машини та обладнання. їх поділяють на:

а) робочі машини та обладнання - машини, апарати, облад­нання, за допомогою яких здійснюється механічний, терміч­ний або хімічний вплив на предмети праці з метою зміни їх складу, форми та стану. До цієї самої групи засобів нале­жать також машини й обладнання, призначені для пересу­вання предметів праці під час виробничого процесу (мос­тові та металургійні крани, конвеєри);

б) силові машини та обладнання - машини-генератори, що виробляють теплову та електричну енергію, машини-двигуни, що перетворюють різного роду енергію на механічну (атомні реактори, турбіни, електродвигуни, парові двигуни тощо);

в) вимірювальні, регулювальні прилади, пристосування та лабораторне обладнання - прилади та пристрої, що при­ значені для вимірювання товщини, діаметра, площі, ваги, часу, тиску, швидкості, частоти обертання, потужності, на­пруження тощо, а також прилади для випробування матері­алів, виконання експериментів, аналізів та досліджень;

г) обчислювальна техніка -- електронно-обчислювальні, управляючі, аналогові та інші машини, прилади, які при­значені для прискорення та автоматизації процесів, пов'язаних з вирішенням математичних завдань (обчислю­вальних, логічних) за заданою програмою й отриманням необхідної інформації;

д) інші машини та обладнання, що не входять до вказаних підгруп (обладнання автоматичних телефонних станцій, установки промислового телебачення тощо);

5) транспортні засоби - рухомий склад залізничного, ав­томобільного та інших видів транспорту для транспортування пасажирів, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів (елек­тровози, морські та річкові судна, автомобілі, магістральні газо- та нафтопроводи);

6) інструмент - різні інструменти, призначені для оброб­ки сировини, матеріалів, напівфабрикатів (електродрилі, фар­бопульти тощо), різні пристосування для пересування матеріа­лів під час їх обробки;

7) виробничий інвентар та прилади - предмети виробни­чого призначення, які забезпечують виконання виробничих операцій (робочі столи, верстаки тощо), а також засоби для зберігання у виробничих приміщеннях рідин, сипучих матері­алів (чани, бочки тощо);

8) господарський інвентар - конторський та господарсь­кий інвентар (канцелярські столи, друкувальні машинки, орг­техніка тощо);

9) робочі та продуктивні тварини (коні, воли тощо);

10) багаторічні насадження - плодово-ягідні, декоративні та інші насадження;

11) капітальні витрати з поліпшення земель - витрати під­приємства на меліорацію та зрошення земель;

12) інші основні виробничі фонди - бібліотечні фонди, капі­тальні витрати на орендовані основні засоби та інші, які не ввійшли до попередніх груп.

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основ­них фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 1000 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та при­строї, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використан­ня й вартості.

За використанням основні фонди поділяють на:

1) діючі -- всі основні фонди, що використовуються у гос­подарській діяльності;

2) недіючі -- ті основні фонди, що не використовуються у даний період часу у зв'язку з тимчасовою консервацією під­приємств або окремих цехів;

3) запасні -- різне устаткування, яке знаходиться у резерві та призначене для

заміни об'єктів основних фондів, що вибули або ремонтуються.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість про­дукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу вироб­ництва. До активної частини основних фондів відносять переваж­но робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди - гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини. активну частину, до якої належать ті основні виробничі фонди, що безпосередньо беруть участь у виробничому проце­сі, Наприклад, обладнання, машини, транспортні засоби; пасивну частину, що включає ті основні виробничі фон­ди, які забезпечують здійснення виробничої діяльності, але не беруть у ній безпосередньої участі. Так, до неї належать будів­лі, споруди, передавальні пристрої тощо.

Прогресивність змін у структурі основних виробничих фон­дів підприємства виражається у збільшенні частки їхньої актив­ної частини. Чим вона більша, тим більші можливості підпри­ємства нарощувати обсяги виробництва.

За належністю основні фонди підприємства поділяють на:

1) власні, які повністю належать підприємству;

2) орендовані, які є власністю інших підприємств і викори­стовуються на даному підприємстві відповідно до договору оренди.

Співвідношення різних груп (або видів) основних фондів підприємства у їх загальній вартості характеризує виробничу структуру основних фондів.

Серед основних факторів, що впливають на виробничу структуру основних фондів підприємства, можна визначити такі:

- виробничо-технологічні особливості галузі;

- темпи науково-технічного прогресу;

- ступінь розвитку різних форм суспільної організації виробництва;

- технічний рівень виробництва на підприємстві;

- відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

- територіальне розміщення підприємства;

- інші.

Видова структура основних фондів підприємства суттєво відрізняється у різних галузях господарства. Так, в електро­енергетиці більшу частку основних фондів становлять переда­вальні пристрої (32%) та силові машини й обладнання (33%); у паливній промисловості більше половини вартості основних фондів припадає на споруди (58%); у галузях машинобудуван­ня більше 45% займають машини та обладнання; у легкій про­мисловості на будівлі припадає 42% вартості фондів, у тому числі у швейній - 60%.

 

3. Оцінка основних фондів

Облік основних фондів здійснюється в натуральній і вартісній формах.

Натуральні показники (площа, об’єм, кількість одиниць обладнання тощо) використовуються при визначенні виробничої потужності, розробці балансів обладнання і т.д.

Оцінка основних фондів підприємства є грошо­вим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період. Залежно від стану основних фондів та часу визначення їх­ньої вартісної оцінки розрізняють вартість:

- первісну;

- відновлену;

- залишкову;

- справедливу;

- переоцінену;

- ліквідаційну;

- яка амортизується;

- середньорічну.

Первісна вартість основних фондів -- це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове вироб­ниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошто­рисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновлена вартість основних фондів -- це вартість їхнього від­творення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі ви­трати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між перві­сною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів вини­кає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточно­го регулювання процесу відтворення основних фондів, правильно­го розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за віднов­леною вартістю. Здійснювати дооцінку (уцінку) залишкової вартості об'єкта основних фондів підприємствам дозволяється тільки у тому разі, коли на дату складання балансу залишкова вартість об'єкта більш як на 10% відрізняється від його справедливої вартості.

Повна (первісна й відновлена) вартість основних фондів -- це вартість у новому, не зношеному стані.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (ви­конаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величи­ною і визначається як різниця між повною первісною (відновле­ною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спра­цювання основних фондів. Залишкова вартість ще називається балансовою вартістю основних фондів.

На практиці часто фактичний рівень фізичного спрацюван­ня та морального зносу об'єкта не збігається з показниками зносу згідно з економічними розрахунками, і його залишкова ціна не відображає його справжньої споживчої вартості. Тому виникає потреба у достовірній оцінці об'єкта з урахуванням його фактичних споживчих властивостей, тобто у визначенні його справедливої вартості.

Справедлива вартість об'єкта основних фондів -- це рин­кова вартість об'єкта, визначена шляхом експертної оцінки, яку зазвичай здійснюють професійні оцінювачі. Вона визнача­ється як сума грошових коштів, за якою об'єкт основних засо­бів може бути обміняний або отриманий в операції між неза­лежними, поінформованими та зацікавленими сторонами.

Під час ліквідації об'єкта основних фондів після закінчення терміну його експлуатації зазвичай залишаються певні матері­альні цінності: агрегати, запасні частини, метал, гума тощо. Сума коштів або вартість інших цінностей, яку підприємство очікує отримати при ліквідації об'єкта основних фондів після закінчення терміну його використання (експлуатації), за вира­хуванням витрат, пов'язаних з його ліквідацією, називається ліквідаційною вартістю об'єкта основних фондів.

Для забезпечення нормального відтворення основних фон­дів підприємству достатньо відшкодувати у вигляді амортиза­ційних відрахувань лише різницю між початковою (або пере­оціненою) та ліквідаційною вартістю об'єкта. Ця різниця стано­вить вартість об'єкта основних фондів, що амортизується.

Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами вве­дення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів пражці. Се­редньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множен­ня абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування про­тягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

 

3. Характеристика процесу відтворення основних фондів. Фізичне та економічне спрацювання основних фондів.

Просте й розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взає­мозв’язаних форм – ремонту, модернізації та заміни окремих еле­ментів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а та­кож спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів. Необхід­ам передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів.

Основні фонди протягом свого тривалого функці­онування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-еко­номічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуван­ням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втра­ти ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості – економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсив­не), особливості технологічних процесів, якість технічного догля­ду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, ус­амицтва) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періо­дично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті решт стає таким, що унеможливлює дальше використан­ня засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного ами­ного спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на но­вий аналогічного призначення. У зв’язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстежень технічного стану. Відносну величину економічного спрацювань ок­ремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів виз­начають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної ба­лансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів – це процес зне­цінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спра­амицт під впливом науково-технічного прогресу. Воно характе­ризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вар­тості внаслідок.удосконалення існуючих та створення нових за­собів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів ви­амицтва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв’язане з реальними економічними збит­ами для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показни­ка) К_тес, що його розраховують за формулою:

Ктес = 1 - ,

 

де В₀, В₁ – повна вартість (ціна) застосовуваного й нового за­собів праці;

П₀, П₁ – відповідно продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовую­чи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв’язок.

 

5. Сутність процесу амортизації основних фондів. Ме­тоди амортизації основних фондів.

 

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і тех­нічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію).

Амортизація основних фондів -- це процес перенесення авансова­ної раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто вста­новлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізич­ного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахуван­ня включають до собівартості продукції, реалізують під час прода­жу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходи­ти з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їхнього старі­ння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амор­тизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та еко­номічності капітального ремонту засобів праці, умов їхньої експ­луатації, строків настання техніко-економічного старіння, можли­вих темпів оновлення тощо.

Для здійснення економічно вигідного процесу нарахування амортизації важливо правильно вибрати метод амортизації.

Згідно з П(С)БО 7 “Основні кошти” підприємство може використовувати наступні методи амортизації:

1. Прямолінійний (рівномірний)

Річна сума амортизаційних відрахувань розраховується за формулою:

 

åА = АС / п, грн.,

 

де åА – річна сума амортизаційних відрахувань, грн.;

АС - це амортизаційна вартість основних фондів, грн.;

n - корисний термін використання основних фондів на підприємстві, рік;

Амортизаційна вартість основних фондів визначається за формулою

 

АС = Вп – Вл, грн.,

 

де Вл – ліквідаційна вартість основних фондів, грн.

Вn – первісна вартість основних фондів, грн.

2. Метод зменшення залишкової вартості

Норма амортизаційних відрахувань цім методом визначається за формулою

 

Нам = (1 -- ,

 

де Нам -- річна норма амортизації, %;

 

åА = Вз × Нам, грн..

 

де Вз -- залишкова вартість основних фондів, грн.

3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості основних фондів на початок звітного року та річної норма амортизації, яка використовується при прямолінійному методі амортизації, і подвоюється.

Норма амортизаційних відрахувань визначається за формулою

 

Нам = 100% / n, %

 

При нарахуванні амортизації за допомогою цього методу ліквідаційна вартість не враховується.

4. Кумулятивний метод

 

åА = АС × Ккум, грн.,

 

де Ккум. -- кумулятивний коефіцієнт

 

Ккум = ,

 

де n_зал -- кількість років залишившихся до кінця корисного терміну використання основних фондів на підприємстві, рік;

п – сума років строку служби об’єкта основних фондів.

5. Виробничий метод.

 

åА = Qфакт × Сам,

 

де Сам – виробнича ставка амортизації, грн./од.;

Qфакт – фактичний обсяг виробництва продукції у звітному періоді, натур.од..

 

Сам = АС / Qзаг,

 

де Qзаг – загальний обсяг продукції, який підприємство очікує виробити із використанням об’єкта основних фондів, натур. од.;

 

6. Поняття та види виробничої потужності підприємства

 

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску -- продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асор­тименту та якості за умови найбільш повного використання про­гресивної технології та організації виробництва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосо­вуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпо­рядкованості. Загальне правило такс: виробнича потужність ви­значається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що на­даються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимір­ники за видами продукції (послуг).

Для багатономенклатурних виробництв потужність може ви­значатися також вартісним показником усього обсягу продукції (по­слуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають дво­ма вимірниками: у чисельнику - натуральні показники за ви­дами продукції; у знаменнику - загальний вартісний (грошовий) показник.

На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягну­ту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівницт­ва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудо­місткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути до­сягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фак­тично досягнута) виробнича потужність визначається періодич­но у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структу­ри трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показ­ників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства. Ре­зервна потужність повинна формуватись і постійно Існувати в пев­них галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості - для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресур­сами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних ро­біт; харчовій індустрії - для переробки істотно збільшеного обся­гу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у висо­коврожайні роки; на транспорті - для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях - для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матері­алів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

-- номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовля­ється;

-- кількість встановленого устаткування, розміри і склад вироб­ничих площ;

-- можливий фонд часу роботи устаткування;

-- прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й ви­користання

устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються).

 

7. Методичні основи визначення виробничої потужності підприємства.

 

Виробничі потужності підприємств обчислюють­ся за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих по­тужностей діючих підприємств.

Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому прово­дять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі ви роби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначен­ням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомо­гою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду ви­робів. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництва.

За розрахунків потужності багатономенклатурних виробництв у грошовому виразі обов'язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого ко­оперування.

До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають ви­рішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. Наприклад, для підприємств чорної металургії провідни­ми виробництвами заведено вважати доменні, сталеплавильні та прокатні цехи; машинобудування та металообробки - механічні, складальні, ливарні й ковальсько-пресові цехи; цементної промис­ловості - печі з виробництва клінкеру; текстильної індустрії - прядильне і ткацьке виробництво.

За наявності кількох провідних підрозділів підприємства вироб­нича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

У розрахунки виробничої потужності підприємства включають: а) усе діюче і недіюче внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів; б) ус­таткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуата­цію в основних цехах протягом розрахункового періоду; в) понад­нормативне резервне устаткування; г) понаднормативне устатку­вання допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному ус­таткуванню основних цехів.

Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не завищеними) нормами про­дуктивності устаткування, використання виробничих площ і тру­домісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням зас­тосування прогресивної технології та досконалої організації ви­робництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досяг­нення значної кількості (20 - 25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупи­нок устаткування.

Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихід­них і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпе­чення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідно­го цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (пере­робки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул:

 

Пi = n * Вi * Фкор,

 

або П_i = Фкор * n / t_i,

 

де Пi -- потужність і-го виробничого підрозділу підприємства. у відповідних одиницях ви­міру і-ої продукції;

Вi -- продуктивність устаткування у відповідних одиницях ви­міру і-ої продукції за годину;

Фкор -- річний фонд часу роботи устаткування, год.;

n -- середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

t_i -- трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в годинах).

Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями).

Такі розрахунки необхідні для виявлення невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції (надання по­слуг) окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодже­ної технологічної пропорційності між взаємозв'язаними вироб­ничими ланками. Ступінь відповідності потужностей різних структурних підрозділів підприємства визначають через розра­хунок і порівняння коефіцієнтів суміжності, що характеризують співвідношення потужностей провідного підрозділу та решти ви­робничих ланок.

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протя­гом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність (П_вих.). Для цього використовується формула:

 

П_вих = П_вх + П_отз + П_р ± П_на - П_в

 

де П_вх -- вхідна потужність підприємства (виробнича потужність на початок року);

П_отз -- збільшення потужності протягом розрахункового періо­ду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

П_р -- нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

П_на -- збільшення (+) або зменшення (-) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

П_в -- зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьо­ваного та технічно застарілого устаткування.