Б. П. Конашевичем-Сагайдачним.

В. М. Дорошенком.

Г. П. Калнишевським.

ЧОМУ? На початку 1620-х років гетьманом Війська Запорозького кілька разів був Петро Конашевич, якого прозвали Сагайдачним. («Сагайдак» - озброєння воїна-лучника.)

П. Конашевич-Сагайдачний відстоював загальноукраїнські інтереси. Він разом з Військом Запорозьким всту пив до Київського братства. Це був блискучий полководець. Особ ливо він прославився під час морських походів проти турків, а та кож у поході запорожців на Москву в 1618 р. для підтримки королевича Владислава і під час Хотинської війни 1621 р.

Це був талановитий політичний діяч, який намагався шляхом мирних угод та компромісів відстояти права козацтва та українства: підписав Вільшанську (1617 р.) та Роставицьку угоди (1619 р.).

«Коротка доба Сагайдачного,- зазначає історик Н. Полонська-Василенко,- має велике значення в історії України. З одного боку - він підніс престиж українського козацтва... З другого боку - сво єю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України».

Питання №15. Основним зовнішньополітичним союзником Б. Хмельницького на початковому етапі Національно-визвольної війни (у 1648 р.) було:

А. Польське королівство.

Б. Велике князівство Литовське.

В. Кримське ханство.

Г. Московське царство.

ЧОМУ? Практично відразу після обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького на чільне місце в його діяльності виходить зовнішньополітичний вектор. Уже в березні 1648 р. на Запорожжі відбулися переговори з посольством коронного гетьмана М. Потоцького, під час яких українська сторона висувала вимоги поновлення давніх прав і вольностей; усунення з полків старшин-«ляхів»; виведення польського війська із Лівобережжя й козацького регіону Правобережжя й скасування тут «управління Речі Посполитої». Після перемог на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 р. Б. Хмельницький передав полоненому коронному гетьманові прохання до польського уряду, що передбачали створення по Білу Церкву й Умань (включаючи Лівобережжя) удільної, з визначеними кордонами, держави, вочевидь, як автономної складової Польщі. М. Потоцький, ознайомившись зі змістом прохань, відмовився відіслати їх до Варшави, вмотивовуючи це тим, що уряд ніколи їх не задовольнить. Ураховуючи негативну реакцію М. Потоцького (а він відбивав настрої польської еліти), а також загальну заангажованість більшості козацької спільноти на персону короля, Б. Хмельницький вирішив обмежитися поміркованішими вимогами. Тому відправлене 12 червня До Варшави посольство отримало інструкцію домагатися скасування «Ординації» 1638 р., збільшення козацького реєстру до 12 тис., права самим обирати старшину, повернення православним захоплених Уніатами церков тощо. Уряд і сейм відхилили помірковані прохання Війська Запорозького. Створена для переговорів із Б. Хмельницьким комісія, відповідно до інструкції, уповноважувалася укласти з ним договір на умовах Кумейківської, Переяславської чи Куруківської угод, погодившись на 8-тисячний реєстр, а також не допустити виділення Війську Запорозькому територіального уділу.Проте переговорний процес зірвався, й поновили воєнні дії. Після здобутої 23 вересня 1648 р. перемоги під Пилявцями гетьман продовжив похід, але не з метою виборення самостійності України, а для зведення на трон короля, спроможного реформувати державний устрій Речі Посполитої у такий спосіб, щоб Україна (щонайменше в складі Київського, Чернігівського, Брацлавського, Волинського і Подільського воєводств) отримала статус її державного суб'єкта. Оскільки московський цар і трансільванський князь не поспішали посісти вакантне місце, Б. Хмельницький вирішив підтримати кандидатуру брата Владислава IV Яна Казимира, пов'язуючи з ним надію на реалізацію задуму. Відповідно, відправлене 15 листопада посольство до Варшави мало клопотатися про задоволення скромних вимог: не порушувати прав православної церкви, ліквідувати унпо, амністувати учасників боротьби, збільшити реєстр до 12 тис. Ураховуючи необхідність припинення воєнних дій, Б. Хмельницький та більшість старшин пішли на укладення 21 листопада перемир'я з новообраним королем, але при цьому припустилися фатального дипломатичного прорахунку, погодившись відвести армію з визволених західних і центральних земель, які знову було окуповано польськими підрозділами, «в Україну» — терени козацького регіону. Українсько-польські переговори, що розпочалися 20 лютого 1649 р. у Переяславі, проходили вкрай напружено. Б. Хмельницький рішуче відхилив запропоновані польською стороною умови договору (збільшення реєстру до 12-15 тис., скасування унії, відновлення прав і свобод Війська Запорозького тощо), підкреслюючи право українців на створення незалежної держави в етнічних межах свого проживання. З великими труднощами комісарам удалося домогтися лише згоди на укладення перемир'я та проведення нових трактатів у кінці травня. Прикметно, що відповідно до умов перемир'я вперше польське посольство визнало існування автономної Української держави під назвою Війська Запорозького. Нова позиція української еліти не влаштовувала короля, уряд і сейм Речі Посполитої. Довідавшись про результати переговорів, польський уряд відмовився від проведення комі сії й розпочав воєнні дії. Б. Хмельницький та його союзник хан Іслам-Гірей 15 серпня 1649 р. завдали нищівної поразки королю під Зборовом. Від катастрофи Річ Посполиту врятував хан, котрий у ніч на 16 серпня погодився на переговори з Яном Казимиром, що завершилися укладенням 18 серпня польсько-кримської угоди. Нона передбачала встановлення «вічної приязні» й надання взаємної військової допомоги; виплату Польщею щорічних упоминків; залишення Війська Запорозького при давніх вольностях і 40-тиеячному козацькому реєстрі; дозвіл татарам, що поверталися з походу, брати ясир в українських землях тощо. Упродовж 1650 р. у відносинах із Річчю Посполитою українська сторона домагалася від неї виконання умов договору й намагалася запобігти втягненню козацької України у воєнні дії проти Росії чи Порти. Проте уніатське духовенство не поспішало повертати захоплені храми й майно, тож відправленому в березні до Варшави посольству доручалося знову порушити питання про ліквідацію унії. В другій половині листопада до Польщі виїхало нове посольство, що мало клопотатися про скасування унії, повернення православній церкві храмів і майна, урівняння православних священиків у правах із католицьким духовенством, забезпечення свободи відправлення православних обрядів за межами козацької території тощо. Українська дипломатія прагнула схилити Річ Посполиту до визнання самобутності козацької України. У березні 1650 р. вона порушила питання про заборону панам-католикам приїжджати до маєтків, припинення на деякий час збирання з підданих податків та утримання польських підрозділів східніше лінії Бар — Хмільник. Дипломатам доводилося докладати максимум зусиль, щоб уникнути погіршення (під впливом Венеції й Польщі) відносин із Портою й особливо воєнного конфлікту з Росією. В останньому щонайбільше була зацікавлена кримська знать, котра намагалася розгромити Російську державу й приєднати Астраханське й Казанське ханства. І лише з великими труднощами гетьману вдалося у серпні ухилитися від походу в Росію. Для врегулювання гюльсько-українських взаємин сейм наприкінці 1650 р. ухвалив направити до Б. Хмельницького посольство, переговори з яким мали розпочатися в лютому наступного року. Проте напад польської армії на СхіднеПоділля зірвав їх, а через воєнні дії дипломатичні відносини стали епізодичними. За відсутності Б. Хмельницького, якого хан затримав гіри собі, старшина під час облоги українського війська під Берестечком (перша декада липня 1651 р.) вступила у переговори з королем, намагаючись досягти замирення на умовах Зборівського договору, однак зазнала невдачі. Домігшись військової перемоги, польський уряд вирішив знищити Українську державу, ліквідувати козацький стан, зменшити чисельність козаків до 6--8 тис., відновити дореволюційні соціально-економічні відносини.Розгортання визвольної боротьби на Київщині й Брацлавщині та затятий спротив українських підрозділів під Білою Церквою змусили М. Потоцького поновити переговорний процес із гетьманом. Переговори засвідчили намагання української сторони зберегти чинність Зборівського договору, але через затримку татар Б. Хмельницький мусив поступитися. Укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір істотно обмежував територію козацької держави (вона втрачала Брацлавське й Київське воєводства) й зводив нанівець її автономію: український гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, позбавлявся права на міжнародні відносини з іншими державами й зобов'язувався (якщо не приведе хана «до послуг королю») порвати з Кримом; чисельність козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. Договір також передбачав збереження прав і свобод православної церкви, амністію шляхтичам та дозвіл на їхнє повернення до маєтків тощо.Його умови викликали гостре невдоволення в різних прошарках населення. Взимку 1652 р. польський сейм відмовився від ратифікації угоди. Блискуча перемога Б. Хмельницького на початку червня 1652 р. під Батогом ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Перед гетьманом постало завдання переконати правлячі кола Речі Посполитої в доцільності визнання факту постання суверенного державного організму. У листах до короля, канцлера й сенаторів він наголошував на неможливості поновлення Білоцерківського договору, на чому наполягала Річ Посполита. В жовтні 1652 р. гетьман відхилив вимоги короля розірвати союз із Кримом і надіслати молодшого сина Юрія заручником до Варшави. Щоб досягти компромісу й уникнути воєнних дій, Б. Хмельницький погоджувався на поновлення статей Зборівського договору, на дотриманні якого повинен був присягнути Ян Казимир.Урешті-решт досягається згода перенести комісію на початок 1653 р., однак її роботу було зірвано наступом польських підрозділів, що призвело до розриву дипломатичних відносин. Спроба Б. Хмельницького у липні 1653 р. поновити їх за допомогою посольства А. Ждановича зазнала невдачі: його члени опинилися у в'язниці. Король та уряд мали намір домогтися капітуляції козацької України на умовах відречення від влади Б. Хмельницького, скорочення козацького реєстру до 6 тис. і перетворення інших козаків на «хлопів у панів своїх» тощо. 22 серпня 1653 р. польська армія перейшла у наступі. Розпочалася Жванецька кампанія, під час якої Річ Посполита й Кримське ханство порозумілися за рахунок українських інтересів. Укладена між ними 15 грудня (в усній формі) Кам`янецька угода передбачала відновлення, відповідно до умов Зборівського договору, прав і свобод лише козацтва, всі інші статті ігнорувалися. Хан погодився також на негайну окупацію козацької України польськими підрозділами, повернення шляхти й відновлення дореволюційних повинностей селян і міщан. Таким чином, політичні наслідки кампанії виявилися для Української держави катастрофічними: не передбачалося визнання навіть її автономії, не кажучи вже про незалежність.

Питання №16. Андрусівське перемир’я та Вічний мир затверджували розподіл України на Лівобережну та Правобережну між:

А. Кримським ханством та Річчю Посполитою.