Загальні методи наукових досліджень

6.1. Основні групи загальних методів

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеціальних методів, використовуються протя­гом всього дослідницького процесу, незалежно від галузі знань та особливостей дослідження.

Загальні методи наукового пізнання зазвичай поділяють на три великі групи.

І. Емпіричні методи дослідження (спостережен­ня, порівняння, вимірювання, експеримент);

її. Методи, які використовуються як на емпі­ричному, так і на теоретичному рівнях досліджен­ня (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедук­ція, моделювання та ін.);

III. Методи теоретичного дослідження (від аб­страктного до конкретного та ін.) (рис. 6.1).

Розглянемо першу групу — емпіричні методи дослідження. Перший із них — спостереження,

 

тобто активний пізнавальний процес, що спираєть­ся насамперед на роботу органів чуттів людини та його предметну матеріальну діяльність.

У повсякденній діяльності та науці спостережен­ня повинні приводити до результатів, що не зале­жать від волі та бажань суб'єктів: щоб стати осно­вою наступних теоретичних і практичних дій, вони мають інформувати нас про об'єктивні властивості і відношення реально існуючих предметів і явищ.

Для того щоб бути плідним методом пізнання, спостереження має задовольняти низку вимог, най­важливішими з яких є: планомірність, цілеспряму­вання, активність, систематичність.

Варто пам'ятати, що спостереження як засіб пі­знання дає первинну інформацію про світ.

Порівняння — один із найбільш поширених ме­тодів пізнання, який дає змогу встановити подіб­ність і розходження предметів та явищ дійсності. У результаті порівняння встановлюється те загальне, яке властиве двом або кільком об'єктам, а виявлен­ня загального, що повторюється в явищах, як відо­мо, є сходинкою на шляху до пізнання законів і за­кономірностей.

Для того щоб порівняння було плідним, воно має задовольняти таким основним вимогам: по-перше, порівнювати слід лише ті явища, між якими може існувати визначена об'єктивна спільність; по-друге, для пізнання об'єктів їх порівняння має здійснюва­тись за найбільш важливими, істотними (у плані конкретного пізнавального завдання) ознаками.

Вимірювання, на відміну від порівняння, є більш точним пізнавальним засобом, що являє собою про­цедуру визначення числового значення певної вели­чини за допомогою одиниці виміру (еталона). Цін-

ність вимірювання в тому, що воно дає точну, кіль­кісно визначену інформацію про навколишній світ. У числі емпіричних методів наукового пізнання ви­мір займає приблизно таке ж місце, як спостережен­ня і порівняння.

Окремим випадком спостереження є експери­мент — метод наукового дослідження, який при­пускає втручання у природні умови існування пред­метів і явищ, відтворює визначені сторони предметів і явищ у спеціально створених умовах з метою ви­вчення їх без супутніх обставин.

Експериментальне вивчення об'єктів порівняно зі спостереженням має ряд переваг:

1) у процесі експерименту стає можливим вивчен­
ня того чи іншого явища в чистому вигляді;

2) експеримент дає змогу досліджувати власти­
вості об'єктів в екстремальних умовах;

3) забезпечує достатню повторюваність для того,
щоб відокремити суттєві риси та визначити зв'язки.

Будь-який експеримент може здійснюватися як безпосередньо з об'єктом, так і з його "замінником" або моделлю. Використання моделей дає змогу за­стосовувати експериментальний метод дослідження до таких об'єктів, безпосереднє оперування з якими є важким або навіть неможливим. Тому моделюван­ня — особливий метод, широко застосовується у науці.

До складу методів, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослі­дження, прийнято відносити: абстрагування; аналіз і синтез; індукцію і дедукцію.

Абстрагування у розумовій діяльності носить універсальний характер, тому що процес мислення безпосередньо пов'язаний з ним або з використан­ням його результатів. Сутність цього методу поля­гає в уявному відволіканні від несуттєвих властиво­стей і зв'язків, предметів та одночасному виділенні (фіксуванні) однієї чи кількох сторін, що становлять об'єкт дослідження.

Розрізняють процес абстрагування і результат абстрагування, названий абстракцією. Звичайно, під результатом абстрагування розуміється знання про деякі сторони об'єктів. Прикладами абстракцій можуть бути незліченні поняття, якими людина оперує не лише в науці, а й у повсякденному житті: дерево, будинок, дорога, рідина тощо. Процес абст­рагування в системі логічного мислення тісно по­в'язаний з іншими методами дослідження, насам­перед з аналізом і синтезом.

Аналіз є методом наукового дослідження шля­хом розкладання предмета на складові, тоді як син­тез — це поєднання отриманих під час аналізу час­тин у ціле.

Методи аналізу і синтезу в науковій творчості органічно пов'язані між собою і можуть набувати різних форм залежно від властивостей досліджува­ного об'єкта, мети дослідження, ступеня пізнання об'єкта, глибини проникнення в його сутність.

Прямі, або емпіричні, аналіз і синтез застосо­вуються на стадії поверхневого ознайомлення з об'єк­том. При цьому здійснюється виділення окремих його частин, виявлення властивостей, проводяться найпростіші виміри, фіксація безпосередньо тих даних, що лежать на поверхні загального. Цей вид

аналізу і синтезу дає можливість пізнати явище, але для проникнення в його сутність він недостатній.

Поворотні, або елементарно-теоретичні, аналіз і синтез широко використовуються як по­тужне знаряддя досягнення сутності досліджувано­го явища. Операції аналізу і синтезу базуються на теоретичних судженнях, у ролі яких може виступа­ти припущення про причинно-наслідковий зв'язок різних явищ, закономірностей.

Глибше проникнути в сутність об'єкта дає змогу структурно-генетичні аналіз і синтез. При цьо­му йдуть далі припущення про причинно-наслідко­вий зв'язок. Цей тип аналізу і синтезу вимагає виді­лення у складному явищі таких елементів або ла­нок, які представляють центральне, суттєве в них, "основу", яка визначає всі інші сторони сутності об'єкта.

Для дослідження складних об'єктів, які розви­ваються, застосовується історичний метод. Він ви­користовується там, де так чи інакше предметом дослідження стає історія об'єкта.

З методів теоретичного дослідження основним є метод сходження від абстрактного до конкрет­ного. Сходження від абстрактного до конкретного являє собою загальну форму руху наукового пізнан­ня, закон відображення дійсності в мисленні. Відпо­відно до цього методу процес пізнання розбивається на два відносно самостійні етапи.

На першому етапі відбувається перехід від конк­ретного в дійсності до його абстрактних визначень. Єдиний об'єкт розчленовується, описується за допо­могою понять і суджень. Він ніби випаровується, перетворюючись у сукупність зафіксованих мислен­ням абстракцій, односторонніх визначень.

Другий етап процесу пізнання і є сходження від абстрактного до конкретного. Сутність його полягає в русі думки від абстрактних визначень об'єкта до конкретного у пізнанні. На цьому етапі ніби віднов­люється вихідна цілісність об'єкта, він відтворюєть­ся у своїй багатогранності, але вже в мисленні.

Ці два етапи пізнання дуже взаємозалежні. Схо­дження від абстрактного до конкретного не можли­ве без попереднього "анатомування" об'єкта, без руху від конкретного до абстрактного і навпаки. Таким чи­ном, розглянутий метод є процесом пізнання, відпо­відно до якого мислення рухається від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і навпаки — до конкретного в мисленні.

6.2. Логічні закони та правила

Знання описаних загальнонаукових методів пі­знання лежить в основі будь-яких досліджень. Але крім них науковцю необхідно знати й уміти викори­стовувати певні логічні закони і правила, зокрема за­кон тотожності; закон протиріччя; закон виключе­ного третього і закон достатньої підстави. Розгляне­мо кожен з них більш детально (рис. 6.2).

Поняття і судження повинні задовольняти пев­ну вимогу. Ця вимога знаходить своє вираження в законі тотожності, відповідно до якого предмет думки в межах одного міркування має залишатися незмінним. Сказане виражається формулою А є А (А = А), де А — думка.

Цей закон вимагає, щоб всі поняття і судження носили однозначний характер, не мали двозначності

або невизначеності. Не можна змішувати різні дум­ки, навіть якщо вони подібні.

Однак у будь-якому тексті ми маємо справу не з чистою думкою, а з поєднанням сутності і словесної форми. Зовні однакові вербальні конструкції можуть мати різний зміст. Це явище має назву омонімії. На­впаки, коли та сама думка формулюється (виража­ється) по-різному, ми маємо синонімію.

Ототожнення різних понять — це одна з найбільш поширених логічних помилок у науковому досліджен­ні — підміна понять.

Вимога непротиріччя мислення сформульована у законі протиріччя, який традиційно називають законом непротиріччя, що, власне, більш точно від­биває його сутність. Відповідно до цього закону не можуть бути правильними одразу два висловлюван­ня, коли перше стверджує, а інше заперечує одне й те саме. Закон говорить: "Неправильно, що А йнеА одночасно істинні".

В основі закону протиріччя лежить якісне ви­значення явищ і речей. Якщо, наприклад, предмет А має визначену властивість, то в судженнях про ньо­го ми зобов'язані стверджувати цю властивість, а не заперечувати її і не приписувати цьому предмету того, чого він не має. Закон протиріччя має дуже важливе значення, оскільки дає змогу критично ста­витись до усіляких неточностей наукової інформації.

Однак закон протиріччя не діє, якщо ми щось стверджуємо і, водночас, заперечуємо для одного предмета, який розглядається: у різні моменти (фак­тор часу); у різних відношеннях. Сказане можна про­ілюструвати двома випадками, з яких один ствер­джує, що "дощ сприятливий для сільського господар­ства", а інший висловлює протилежну думку: "дощ

 

не сприятливий для сільського господарства". Обид- && висловлення моясуть бути правильними: у пер­шому випадку, коли мається на увазі весна, а у дру­гому — якщо мова йде про осінь (період збору вро-

У науковій праці не можна ігнорувати також за- виключеного третього. Цей закон стверджує, що з двох суперечливих суджень одне не правильне, » інше є правильним. Третього не дано. Закон вира­жається формулою: "Це є або В, або не В". Напри­клад, якщо судження: "Наша фірма є конкуренто­спроможною" правильне, то судження: "Наша фірма не є конкурентноспроможною" — неправильне.

Такий закон не діє стосовно протилежних су­джень, які повідомляють додаткову інформацію. Візьмемо два судження: "Цей ліс хвойний" і "Цей ліс мішаний". Друге судження не заперечує перше, а несе додаткову інформацію.

Закон виключеного третього вимагає від дослід­ника ясних і визначених відповідей, оскільки не допускає "проміжного" варіанта між твердженням про істинність і одночасним запереченням щодо од­ного явища або предмета.

Вимога доказу наукових висновків, обґрунтова­ності суджень виражена ще в одному законі — за­коні достатньої підстави, який формулюється гак: усяка істинна думка має достатню підставу, тобто будь-яку іншу думку, з якої за необхідності випливає істинність цієї думки. Цей закон вимагає, ідоб будь-яке судження, використовуване у дослід­ницькій роботі, перед тим, як бути визнаним істин­ним, потребує обґрунтування. Він допомагає відок­ремити правильне від помилкового, зробити пра­вильний висновок.

Значна частина наукової інформації носить ха­рактер суджень, що отримані не шляхом безпосеред­нього сприйняття фрагментів дійсності, а з інших суджень. Одержання таких знань є умовиводом, тоб­то розумовою операцією, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше суджен­ня, певним чином пов'язане з вихідним. Усі умови­води можна кваліфікувати як індуктивні, дедук­тивні або зроблені за аналогією (рис. 6.3).

Дедуктивним називають такий умовивід, у яко­му висновок про певний елемент множини робиться на підставі знання загальних властивостей усієї мно­жини. Наприклад: "Всі метали мають ковкість. Мідь — метал. Отже, мідь має ковкість".

Дедукція вигідно відрізняється від інших ме­тодів пізнання тим, що при істинності вихідного знання вона дає істинне вивідне знання. Однак не слід переоцінювати наукову значимість дедуктивно­го методу, оскільки його застосування можливе піс­ля одержання вихідного знання.

Індукцією є умовивід від часткового до загально­го, у процесі якого на підставі знання про частину предметів одного класу робиться висновок про клас взагалі. Крім того, індукція в широкому розумінні є методом пізнання або сукупністю пізнавальних опе­рацій, у результаті яких думка рухається від менш загальних положень до більш загальних. Узагальню­ючи наявний емпіричний матеріал, індукція робить припущення про причину досліджуваних явищ, а дедукція теоретично доводить отримані індуктивним шляхом висновки, знімає їх гіпотетичний характер і перетворює у достовірне знання.

Об'єктом наукових досліджень можуть бути не­повторні за своєю індивідуальною характеристикою події, предмети чи явища, при поясненні та оціню­ванні яких практично неможливо застосувати де­дуктивний та індуктивний методи. У цьому випад­ку використовують умовивід за аналогією, тобто уподібнюють нове явище іншому, подібному з ним, відомому явищу та поширюють на нього раніше отри­ману інформацію. У наукових дослідженнях анало­гія є важливим для збільшення наукових знань ти­пом умовиводу. Історія розвитку науки і техніки

показує, що аналогія послужила основою для бага­тьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-історич­них науках, набуваючи нерідко значення єдиного доступного методу дослідження. Не оперуючи до­статнім фактичним матеріалом, історик нерідко по­яснює маловідомі факти, події, обставини за анало­гією з раніше дослідженими фактами з життя інших народів, забезпечуючи їх однаковим рівнем розвит­ку економіки, культури і політичної організації су­спільства тощо. Однак повна логічна аналогія, не мож­лива, оскільки не буває двох цілком однакових су­купностей обставин. Тому аналогією не можна кори­стуватись, не звертаючись до інших видів доказів, наприклад судження про причинну залежність. Ви­сновок про причину і є логічним міркуванням про зміну, рух. Він може будуватись так: 1) від причини до наслідку, коли за певного стану речей результа­том буде той чи інший висновок; 2) від наслідку до причини, коли певний стан речей викликано відо­мими іншими умовами. У першому випадку, коли мова йде про висновок від причини до наслідку, при­чина відома і з неї випливає наслідок. Наприклад: "Нафта подорожчала, отже, підніметься ціна і на бензин". У другому випадку, коли робиться висно­вок від наслідку до причини, відомо лише наслідок, а про причину робиться висновок. Наприклад: "У робочих промислових підприємств, де зарплата біль­ша, продуктивність праці вища, ніж на підприєм­ствах, де оплата праці менша. Отже, заробітна пла­та — причина різниці у продуктивності праці".

Дедуктивні умовиводи перевіряються двома спо­собами: чи правильне посилання та чи випливає з посилань певний висновок?

6.3. Правила аргументації

Головне у науковому дослідженні — вміння до­вести свої судження і спростувати (якщо потрібно) доводи опонентів. Аргументація, побудована на за­конах логіки, допомагає вченому вирішити ці зав­дання.

Аргументація — це сугубо логічний процес, сутність якого полягає в обґрунтуванні істинності судження (тези доказу) за допомогою інших суджень (аргументів або доводів) (рис. 6.4).

Аргументація досягає мети, коли дотримуються правила доказу.

Правило перше. Тезу доказу потрібно формулю­вати ясно і чітко. При цьому не можна допускати двозначності. Наприклад, формулювання тези "За­кони треба виконувати" двозначна, тому що не зро­зуміло, про які закони йде мова: про закони природи чи про закони громадського життя. Перші не зале­жать від волі людей, тоді як юридичні закони зале­жать лише від волі громадян і мають виконуватися.

Вимога, щоб у формулюванні тези не було двознач­ності, є дуже важливою, оскільки будь-яка помилка у виборі слова, можливість двоякого тлумачення фра­зи, нечітка форма викладу думки — усе це може бути використане опонентами проти вас.

Правило друге. У ході доказу теза повинна за­лишатися незмінною, тобто має доводитись те саме положення. Таким чином, протягом усього доказу не можна відступати від початкового формулюван­ня тези.

До аргументів, щоб вони були переконливими, висуваються такі вимоги: по-перше, як аргументи

 

можуть виступати лише ті положення, істинність яких була доведена або вони взагалі не викликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними; по-друге, аргументи повинні бути доведені незалеж­но від тези — має виконуватись правило автономно­го обґрунтування; по-третє, аргументи не повинні суперечити один одному; по-четверте, аргументи мають бути достатніми.

Розглянемо ці вимоги більш детально.

Вимога істинності аргументів викликана тим, що вони виконують роль фундаменту, на якому будуєть­ся весь доказ. Аргументи мають бути такими, щоб вони не викликали сумніву в безперечності або були доведені раніше. Досвідченому критику досить по­ставити під сумнів хоча б один аргумент, як відразу ставиться під загрозу весь хід доказу.

Вимога автономності аргументів означає, що ар­гументи мають бути доведені незалежно від тези. Інакше самий аргумент треба буде доводити. Тому перед тим, як доводити тезу, варто перевірити аргу­менти.

Порушення вимоги достатності аргументів час­то полягає в тому, що в ході доказу використовують аргументи, які логічно не пов'язані з тезою і тому не є істинними.

У науковому дослідженні часто доводять не іс­тинність, а хибність судження, тобто неправильність доказу інших дослідників, що має назву спростуван­ня доказів.

Залежно від цілей критичного розгляду воно мо­же бути виконано трьома способами: критикою тези; критикою аргументів; критикою демонстрації.

Перший спосіб спростування — критика тези. Його мета — довести неспроможність (хибність або

помилковість) висунутої тези. Спростування такої тези може бути пряме або непряме. Пряме спросту­вання будується у формі міркування, яке отримало назву "зведення до абсурду". Аргументація в цьому випадку будується так: спочатку умовно припуска­ють істинність висунутого положення і поступово логічно доходять протилежного висновку. Таким чи­ном, у процесі аргументації пряме спростування ви конуєруйнівну функцію. За його допомогою доводять неправильність тези, не пропонуючи замість неї жод­ної іншої ідеї. Непряме спростування будується іншим шляхом: можна не прямо аналізувати тезу протилежної сторони, не перевіряючи аргументи та демонстрацію, а зосередити увагу на ретельному і всебічному обґрунтуванні власної тези. Якщо власна теза достатньо обґрунтована, то це спричиняє другий крок — висновок про хибність першої тези. Таке спро­стування можливе лише у тому випадку, коли теза й антитеза регулюються принципом "третього не дано", тобто правильним може бути лише одне твердження.

Інший спосіб руйнації доказу має назву "крити­ка аргументів". Якщо вдається довести хибність або сумнівність аргументів, то істотно послабляється по­зиція пропонента, оскільки це засвідчує необґрун­тованість тези.

Критика аргументів може відбуватись через вка­зування на неточний виклад фактів, двозначність процедури узагальнення статистичних даних, сумнів у авторитетності експерта тощо. Обґрунтовані сум­ніви в достовірності доказів переносяться на тезу, яка випливає з таких доказів і тому вона теле розцінюєть­ся як сумнівна.

Критика демонстрації — третій спосіб спросту­вання. У цьому випадку показують, що у міркуван-

нях пропонента немає логічного зв язку між аргу­ментами і тезою. Теза, яка не випливає з аргументів, є необґрунтованою.

Як критика аргументів, так і критика демонст­рації самі по собі лише руйнують доказ. Наголошува­ти на тому, що тим самим спростовується і теза про­тилежної сторони, не молена. Про неї можна лише сказати, що вона вимагає нового обґрунтування, тому що спирається на непереконливі докази або такі, які не мають прямого відношення до тези.

Досить велике значення для науковця також мають правила побудови логічних визначень. Щоб дати правильне визначення будь-чому, треба дотри­муватись правила домірності, яке вимагає, щоб по­няття були тотожними. Якщо при визначенні понят­тя ми застосовуємо інше, яке, у свою чергу, визна­чається за допомогою першого, то таке визначення містить у собі коло або тавтологію, де визначальне поняття повторює обумовлене.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте три великі групи методів нау­
кового пізнання.

2. Назвіть базові закони логіки.

3. Дайте класифікаційну характеристику умови­
водів, що використовуються у наукових досліджен­
нях.

4. Розкрийте сутність та основні правила аргу­
ментації.

Розділ 7