Міжнародний кредит і світова криза заборгованості

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.Також міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики.Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб’єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості)

Криза заборгованості — це наслідки проблем короткострокової ліквідності та свідчення необхідності подов-ження (пролонгації) строків погашення.Всю історію світового боргу можна умовно розділити на певні цикли його розвитку.
Виділяють три таких стадії розвитку. Перша охоплює період протягом 1980—1985 рр. Саме в цей час почали змінюватися обсяги і структура заборгованості країн, що розвиваються. Великі країни із середнім доходом більшою частиною мали заборгова-ність перед основними комерційними банками. Причому сума за-боргованості часто перевищувала капітальну базу багатьох з цих приватних закладів. Решта заборгованості припадала на офіцій-них кредиторів.
Фінансове співтовариство на цій стадії ще було впевнене, що боргова криза є наслідком проблем короткострокової ліквідності, а звідси — подовження строків погашення. У центрі уваги були країни із середнім доходом, такі як Бразилія та Мексика. Перший етап погашен-ня боргу характеризується як «Банкірська криза». Мета перегля-ду полягала у скороченні поточних зобов’язань боржника з об-слуговування боргу шляхом перенесення строків погашення основної суми боргу. Така стратегія оберталася для боржника на-рощуванням його загальних боргових зобов’язань і значним зро-станням майбутніх зобов’язань з обслуговування боргу.
Друга стадія охоплює період з 1985 до 1989 рр. У середині 1980-х років сукупний баланс комерційних банків поліпшився, але стало очевидним, що багато проблем позичальників мають структурний характер. Соціальні і політичні фактори затримували здійснення внутрішніх реформ, що погіршувало платіжний баланс. Відповідно до плану Бейкера, здійснення якого розпочалося в цей період, для підтримання рівнів інвестування були виділені но-ві грошові кошти. Це дало змогу основним країнам-боржникам перекривати свій борг. У цей час проблема заборгованості бідних країн, що розвиваються, виокремилася від проблеми заборгованості великих країн із середнім доходом. Пер-ші відчули на собі надто великий тягар заборгованості відносно потенціалу їх економіки. До того ж ці країни залежали від експор-тних надходжень від одного-двох товарів широкого вжитку. Тому скорочення обсягів торгівлі цими товарами дуже негативно відби-лося на можливості цих країн обслуговувати свої борги. Основна мета плану — надати країні-боржнику якомога біль-ше часу для усунення причин її фінансових проблем. План Бей-кера приніс лише часткові плоди, оскільки він не передбачав жо-дного механізму, який би міг змусити внести додаткові кошти.
Характерними рисами останнього періоду здійснення плану Бейкера були експерименти із застосуванням методів скорочення і полегшення боргового тягаря. Ці експерименти призвели до то-го, що учасники переговорного процесу надали кредиторам «ме-ню варіантів», яке дозволяло кожному кредитору обирати форму полегшення боргового тягаря позичальника.
Третя стадія розпочалася в 1989 р. і триває до нині. Вона харак-теризується як стадія «кризи боржника». Офіційний початок цьо-го етапу було покладено виступом Ніколаса Брейд(що був на той час міністром фінансів США). У своєму виступі він закликав до проведення нової стратегії погашення боргу на основі прин-ципу скорочення заборгованості. Ця стратегія застосовувалася стосовно тих країн, які проводили політику економічної стабілі-зації, ухвалену міжнародними фінансовими установами. У плані містився також заклик до пом’якшення умов угод про перегляд боргу, з тим щоб і кредитори, і боржники отримали більшу сво-боду під час розроблення таких угод. Головне значення цього ви-ступу полягало в тому, що в ньому вперше пролунало офіційне визнання з боку США того, що борг не буде повністю сплачено і банки зазнають втрат.
Згідно з планом Брейді боржники мали взяти до уваги політи-ку залучення як прямих, так і непрямих інвестицій і те, що свопи борг/акції можуть бути корисним компонентом цієї стратегії. Де-які латиноамериканські країни скористалися іншими механізма-ми переведення боргу, такими як викуп заборгованості чи її по-гашення поставками товарів.
Останній етап отримав новий виток восени 1997 р. у зв’язку з фінансовою кризою в південноазіатському регіоні, яка потім охопила решту регіонів світу.
За останні 20 років країни «Півдня» виплатили «Півночі» за борговими зобов’язаннями 3 трлн 450 млрд дол. США, — це в 6 разів більше початкових боргів. Ще треба виплатити 2 трлн дол.
Бразилія в середньому за останні п’ять років платила за зов-нішнім боргом 42 млрд дол. (6 % ВВП), Туреччина — 14 млрд (7,5 % ВВП), Тайланд — 12 млрд (8,5 % ВВП), Аргентина — 25 млрд (9 % ВВП), Індонезія — 27 млрд (18,6 % ВВП), Угорщи-на — 10 млрд дол. ША (20 % ВВП)