Модель Гекшера-Оліна. Парадокс Леонтьєва

Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних ви­тратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виника­ють ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20—30-х pp. сформулю­вали нову теорію міжнародної торгівлі. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробни­чих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше, у ви­робництві різних товарів фактори використовуються у різних співвід­ношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробниц­тва є нерівномірною.

У відповідності з теорією Хекшера—Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробництва інтенсив­ного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, якими володіє країна, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі в розрахунку на одного працюючого). Якщо в даній країні будь-якого фактора виробництва відносно більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того проду­кту, у виробництві якого цей дешевий фактор використовується більшою мірою, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порівняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.

Теорія Хекшера—Оліна вдало пояснює багато закономірностей, які спо­стерігаються в міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно про­дукцію, в затратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові для них ресурси. Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинені країни, поступово вирівнюється. Окрім того, на світовому ринку все більшою мірою зростає частка торгівлі "подібними" товарами між "подібними" країнами.

Відомий американський економіст Валерій Леонтьєв у середині 50-х pp. вирішив емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера—Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу "затрати-випуск", побудовану на основі даних про економіку США за 1947 р., В.Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера—Оліна, і тому отримав назву "парадокс Леонтьєва". Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера—Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв'язку з цим в експорті промислове розвинених країн може відображатися відносна надлиш-ковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояс­нює те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулюва­ти розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галу­зей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори вироб­ництва.

 

16. Спеціалізація країн та порівняльні переваги

Міжнародна спеціалізація – це форма розподілу між країнами, при якій зростання концентрації однорідного виробництва проходить на основі процесу концентрації національного виробництва. З іншої сторони на основі виділення окремих виробництв в самостійні технологічні процеси: окремі галузі та підгалузі.
В процесі міжнародної спеціалізації відбувається обмін товарами, послугами, науково-технічними знаннями.
Міжнародна спеціалізація розвивається по двох напрямах:
- виробничому;- територіальному;
Виробничий напрям поділяється на міжгалузеву та внутрігалузеву спеціалізацію окремих підприємств, окремих компаній.
Територіальний напрям поділяється на спеціалізацію окремих груп країн, та окремих регіонів по виробництву певної продукції.
Основними видами міжнародної виробничої спеціалізації є:
-предметна; -подетальна;-технологічна;
Предметна спеціалізація означає, що деякі країни, або фірми спеціалізуються на експорті певного виду товару або продукції (вона є ж частковою спеціалізацією).
Подетальна – це спеціалізація окремих фірм (внутрігалузева спеціалізація між окремими підприємствами) по виготовленню запчастин та деталей.
Технологічна – у такій спеціалізації задіяні дрібні та середні підприємства, які обслуговують крупні транснаціональні корпорації, на цих фірмах здійснюється завершення технологічного процесу.

Правило міжнародної спеціалізації залежно від абсолютних переваг виключало з міжнародної торгівлі країни, які таких не мали. Д.Рікардо в праці «Принципи політичної економії й оподаткування»(1817) розвинув теорію абсолютних переваг і довів, що наявність абсолютних переваг у національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі – міжнародний обмін можливий та бажаний за наявності порівняльних переваг.

Теорія міжнародної торгівлі Д. Рікардо ґрунтується на таких передумовах:

- вільна торгівля;-постійні витрати виробництва;відсутність міжнародної мобільності робочої сили;-відсутність транспортних витрат;відсутність технічного прогресу;повна зайнятість;існує один чинник виробництва (праця).

Теорія порівняльних переваг говорить, що якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони виробляють з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи буде виробництво в однієї з них абсолютно більш ефективнішим, ніж в іншій.Іншими словами: підставою для виникнення і розвитку міжнародної торгівлі може слугувати винятково різниця у відносних витратах виробництва цих товарів незалежно від абсолютної величини цих витрат. Принцип порівняльних переваг є орієнтиром для спеціалізації країни: сукупний обсяг випуску буде найбільшим, коли кожний товар вироблятиме та країна, де нижчі відносні, тобто альтернативні, витрати (відносна, тобто альтернативна, ціна).

Однак її недоліком є те, що вона може застосовуватися тільки по відношенню до приблизно однакових країн за розмірами, коли внутрішній попит в однієї з них може вплинути на рівень цін в іншій.

За умов спеціалізації країн на торгівлі товарами, у виробництві яких вони мають відносні переваги, країни можуть одержати виграш від торгівлі (економічний ефект).

Значення теорії порівняльних переваг полягає в такому:

§ вперше описано баланс сукупного попиту та сукупної пропозиції. Вартість товару визначається співвідношенням сукупного попиту та пропозиції на нього, пропонованих як усередині країни, так і з-за кордону;

§ теорія справедлива стосовно будь-якої кількості товару і будь-якої кількості країн, а також для аналізу торгівлі між різними її суб'єктами. У цьому випадку спеціалізація країн на тих чи інших товарах залежить від співвідношення рівнів зарплатні в кожній з країн;

§ теорія обґрунтувала існування виграшу від торгівлі для всіх країн, що беруть участь у ній;

§ з'явилася можливість будувати зовнішньоекономічну політику на науковому фундаменті.

 

Міжнародні потоки капіталу

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх грунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Можна відзначити такі основні риси сучасної міграції капіталів:

· підвищення ролі держави у вивозі капіталу: держави самі стають активними фінансовими експортерами;

· посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці, розвитком капітало- та наукоємних технологій тощо);

· збільшення частки прямих іноземних інвестицій -- капіталовкладень у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Здатність факторів виробництва до переміщення з однієї країни в іншу - міжнародна мобільність факторів виробництва. Через наявність перешкод до переміщення здатність до міжнародної мобільності не означає можливість мобільності. Капітал у грошовій формі, завдяки властивості універсальності, є, за інших рівних умов, найбільш мобільним і ліквідним фактором виробництва.

Умовно міграція капіталу може бути класифікована виходячи з:

· виходу міграції за межі національних економік, - як:

- внутрінаціональна та міжнародна;

- інституціонального рівня міграції капіталу, - як: міграція капіталу на локальному рівні в межах мікроекономічної одиниці; мікрорівні між мікроекономічними одиницями; регіональної міграція капіталу на рівні регіонів (областей) держави; міграція капіталу на макрорівні, учасниками якої виступають держави; міграція капіталу на мегарівні, яка заснована на тристоронніх відносинах країни, що приймає капіталу, міжнародної організації та учасників такої організації;

· зворотності, - як: зворотня міграція капіталу (здійснюється на умовах терміновості, платності та повного повернення авансованого капіталу (прикладом є рух капіталу в позичковій формі або через вкладення в боргові папери); міграція з непрямим поверненням капіталу (на відміну від міграції з повним поверненням капіталу, припускає перелив капіталу на необмежений час з репатріацією лише доходу від його використання); незворотня міграція капіталу (частковими проявами є втеча капіталу, відхід капіталу з галузей чи окремих підприємств, що втратили привабливість);

· галузевої ознаки, - як: внутрішньогалузева міграція; міжгалузева міграція;

· характеру зв'язків між учасниками, - як: міграція капіталу заснована на непостійному, епізодичному співробітництві (свого роду це перша, початкова стадія розвитку процесів міграції капіталу, що за певних умов може перерости в системну міграцію капіталу); системна міграція капіталу характеризується переходом непостійного співробітництва на якісно новий рівень (в цьому випадку відносини між суб'єктами перебувають в рамках деякої системи).

Міграція капіталу між суб'єктами економічних відносин, що характеризується сталістю, взаємозалежністю і взаємодетермінованістю зв'язків, свідчить про формування такими суб'єктами системи. Предметом цього дослідження є ММК. Слід зазначити, що синонімами ММК в економічній літературі є категорії "міжнародний рух капіталу", "міжнародний рух фінансових ресурсів" чи "рух інвестицій".