Інструменти торгівельної політики.

Інструменти торгівельної політики.

Усі країни світу мають у своєму арсеналі механізми, що дозволяють їм підтримувати свої торговельні зв’язки з одними країнами і обмежувати імпорт з іншими країн. Ці механізми інакше називаються інструментами торгівельної політики. Всі інструменти торгівельної політики можна класифікувати на кілька основних груп:

-Тарифи або мита;

-Імпортні квоти;

-Нетарифні бар’єри;

-Добровільні експортні обмеження;

-Експортні субсидії та компенсаційні мита;

- Демпінг, антидемпінгові заходи.

Тариф чи мито. Сутність цього інструменту виражається в акцизному податоку на імпортований товар. Тариф може вводитися для того, щоб забезпечити стягування коштів у казну держави, такий тариф називають фіскальним.В окремих випадках тариф або мито вводять для того, щоб обмежити, або звести до мінімуму ввезення окремих імпортних товарів, в даному випадку можна говорити про наявність протекціоністського тарифу.

Наступним інструментом торгової політики є імпортна квота. Цей інструмент протекціоністської політики держави забезпечує встановлення максимально можливих обсягів імпорту по окремих товарах і за певний період часу.

Нетарифні бар’єри являють собою обмеження міжнародної торгівлі за допомогою системи ліцензіонування, тобто придбання ліцензій на торгівлю певним товаром.

Підвищуючи ціну ліцензій, а також обмежуючи їх кількість, держава може в оптимальних межах обмежувати імпорт того чи іншого товару.
До нетарифних бар’єрів можна віднести і протекціоністські інструменти, які пов’язані з жорстким бюрократичним контролем («адміністративними рогатками») в митних процедурах. Досить серйозні обмеження для імпорту створюють завищені вимоги до якості товарів та їх безпеки.

Добровільні експортні обмеження є інструмент обмеження експорту на добровільних засадах.

Мета таких добровільних обмежень це прагнення уникнути введення більш жорстких бар’єрів щодо імпорту.

Експортні субсидії і компенсаційні мита — це нетарифні інструменти торгової політики, за допомогою яких стимулюється експорт товарів з використанням державних дотацій і пільг.

Демпінг — це серйозний інструмент проведення протекціоністської політики, сутність цього способу полягає в міжнародній ціновій дискримінації.Демпінг відноситься до так званих заборонених прийомів ведення торгової політики. Особливу небезпеку становить довготривалий демпінг.Для боротьби з цим інструментом можуть вводитися антидемпінгові мита. Ці мита приносять істотні вигоди до країни, що імпортує, змушуючи імпортера ще більше знижувати ціну.

 

Основні інститути влади

Європейська Комісія - виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 27 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат. Європейський Парламент - зібрання з 785 депутатів, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі і Брюсселі.

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів) - основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

Європейський Суд - судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:між державами-членами ЄС;між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичними особами.

Рахункова палата - орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

Європейський центральний банк (ECB):

визначає валютну політику країн ЄС;встановлює ключові процентні ставки;

управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків, головним завданням якої є підтримка стабільності цін;має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Маастрихтський договір.

Створення єдиного внутрішнього ринку було лише необхідним етапом на шляху до досягнення вищого рівня інтеграції - Європейського Союзу (ЄС). Європейський Союз був створений договором, підписаним 07.02.1992 року у Маастрихті. Положення Договору щодо наступних кроків на шляху до економічної та валютної інтеграції охоплюють ті заходи, які у Доповіді Делора були названі другим та третім етапами створення ЕВС. Згідно з Договором, Економічний та Валютний Союз означає остаточну фіксацію курсів валют держав-членів між собою та запровадження спільної валютної одиниці, а також вироблення і проведення спільної монетарної та фіскальної політики, метою яких є стабілізація цін.

Положеннями Маастрихтського договору визначено:

· критерії, які повинні виконати держави-члени ЄС для входження до ЕВС,

· реалізацію національних фіскальних політик,

· принципи роботи Європейського Центрального Банку,

· графік створення ЕВС,

· процедури прийняття рішень інституціями Співтовариства.

Договір не передбачав проведення спільної економічної політики. Проте, держави-члени ЄС зобов'язалися визнати реалізацію економічної політики предметом спільного зацікавлення і координації.

Відповідно до положень Договору Рада ЄС готує проект загальних принципів проведення економічної політики державами-членами та Співтовариством, а також складає звіти Європейській Раді. Європейська Рада, діючи на основі звіту Ради ЄС, схвалює загальні принципи проведення економічної політики. Для забезпечення координації економічних політик і зближення економічних результатів держав-членів, Рада ЄС, на підставі звітів, складених Комісією, здійснює моніторинг економічного розвитку кожної держави-члена та Співтовариства в цілому, а також слідкує за відповідністю їх економічних політик загальним принципам проведення економічної політики, затвердженим Європейською Радою. Рада ЄС, діючи за дорученням Комісії, може скеровувати рекомендації окремим країнам, політика яких не відповідає визначеним Європейською Радою загальним принципам або становить загрозу функціонуванню Економічного та Валютного Союзу. Рада ЄС може також прийняти рішення про оприлюднення своїх рекомендацій.

Багато місця у Договорі присвячено бюджетній політиці. Європейському Центральному Банку та національним центральним банкам забороняється кредитувати інституції чи органи Співтовариства, органи центральної, регіональної, місцевої чи іншої влади, державні організації чи підприємства держав-членів. Це означає, що Європейський Центральний Банк та центральні банки окремих держав-членів не можуть фінансувати дефіцит бюджету ЄС, а також дефіцити національних бюджетів. Держави-члени ЄС зобов'язалися також уникати надмірного дефіциту національних бюджетів. Протоколом до Договору запроваджено такі вимоги: бюджетний дефіцит - не більше 3% ВВП, державний борг - не більше 60% ВВП. Комісія контролює зміни бюджетної ситуації і величину державного боргу у державах-членах, перевіряючи, чи не мають місце значні відхилення від цих показників.

Якщо держава-член не виконує обох критеріїв чи лише одного з них, то Комісія готує з цього питання звіт. У цьому звіті Комісія бере до уваги всі істотні чинники, включно зі середньостроковим економічно-бюджетним становищем держави-члена. Комісія висловлює свою думку Раді ЄС, яка після ознайомлення зі звітом приймає рішення про те, чи є дефіцит надмірним.
У ситуації, коли економічна політика даної держави-члена не відповідає загальним принципам або дефіцит та державний борг визнаються надмірними, Рада ЄС дає даній державі рекомендації, метою яких є виправлення ситуації у визначений термін. Якщо країна не виконує рекомендацій, то Рада ЄС, за дорученням Комісії, може оприлюднити ці рекомендації, а коли і це не допоможе, то вжити один із наступних заходів:

· вимагати від країни публікації додаткової інформації, визначеної Радою ЄС, перед емісією облігацій та цінних паперів,

· звернутися до Європейського Інвестиційного Банку з вимогою переглянути політику кредитування цієї країни,

· вимагати від даної держави складення безвідсоткової застави відповідного розміру на користь Співтовариства, до часу, коли Співтовариство не вирішить, що надмірний дефіцит ліквідовано,

· накласти штраф відповідної величини.

Якщо Рада ЄС оприлюднить свої рекомендації, то відразу після помітного покращення ситуації вона робить заяву про те, що надмірний дефіцит у даній державі було ліквідовано.

Слід також зауважити, що ЄС не відповідає за зобов'язання органів центральної, регіональної, місцевої та іншої влади, державних організацій чи підприємств жодної з держав-членів, що має запобігти необхідності відповідальності всіх членів Союзу за можливу неплатоспроможність якоїсь держави-члена.

Запроваджені принципи та обмеження необхідні для успішної антиінфляційної грошової політики на рівні Валютного Союзу, тому що за спільної валюти наслідки бюджетного дефіциту однієї чи кількох країн були би відчутними в цілому Союзі.

Світова валютна система.

Світова валютна система — це спільно розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

• форми міжнародних засобівплатежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро); • уніфікований режим валютних паритетів та курсів; • мови взаємної конвертованості валют; • уніфікація правил міжнародних розрахунків; • режим валютних ринків та ринків золота;

• міжнародні валютно-фінансові організації; • міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обу-мовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародними зв'язками, типами національних грошових систем.

Конкретною формою організації валютних відносин є світова валютна система (СВС). Вона являє собою сукупність способів, інструментів та органів (інститутів), за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в рамках світового господарства. СВС включає: світові гроші (колективні валютні одиниці), систему пристосування окремих валют однієї до одної (валютні курси), валютні ринки, міждержавні регіональні та наддержавні органи, що займаються регулюванням валютно-фінансових зв'язків і відносин.

Еволюція світової валютної системи визначається розвитком та потре-бами як національної так і світової економіки, змінами, що відбуваються у світовому господарстві, періодичним виникненням валютних криз. Валютна криза являє собою вибух валютних суперечностей, порушення функціонування СВС, що виявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму щодо нових умов виробництва, світової торгівлі. Валютні кризи супроводжуються порушенням стабільності валютних курсів, перерозподілом золотовалют-них резервів, валютними обмеженнями, погіршенням міжнародної валютної ліквідності.

Розвиток світової валютної системи пройшов ряд етапів, кожний з яких займав відносно тривалий історичний період часу. Різниця між тією чи іншою світовою валютною системою полягала насамперед у тому, який актив вважався резервним, за допомогою якого досягалася рівновага платіжного балансу (у різні періоди це були золото, долар, який обертався в золото за фіксованим курсом, інша валюта, яка виконувала роль міжнародного платіжного засобу)

Перша світова валютна система -система, заснована на золотому стандарті.

Друга світова валютна система - механізм золотодевізного стандарту, який прийшов на зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни, що було Юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 р.).

Третя світова, або Бреттон-вудська, валютна система - основні принципи валютно-фінансового устрою, що були узгоджені на міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США).

Четверта світова, або Ямайська, валютна система -система, що набула чинності 1 квітня 1978р. З її ратифікацією було внесено зміни у статут МВФ. Основою її створення стала угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976р.

Її визначальними рисами є:

• визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР

• витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото.

• офіційне визнання «плаваючих» валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції.

• Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконювала тенденцію до валютного поліцентризму.

 

Міжнародний валютний фонд

МВФ розпочав свою діяльність у Вашингтоні в травні 1946 р. у складі 39 країн. Вінстворений для регулювання валютно-розрахунковихвідносинміж державами і здійсненняфінансовоїдопомогикраїнам-членам через наданняїм за виникненнявалютнихтруднощів, зу­мовленихпорушеннямрівновагиплатіжнихбалансів, короткостроковихпозик в іноземнійвалюті. Фонд здійснюєсвоюдіяльність як спеціалізованаустанова 00Н. Практично МВФ є інституціональною основою сучасноїміжнародноївалютноїсистеми.

Цілі: *сприяти міжнародному співробітництву шляхом забезпечення ме­ханізму для консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валют­них питань; *сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку ви­робничих можливостей країн-членів; *сприяти стабільності валют і впорядкованим валютним відно­синам та запобігати конкурентному знеціненню валют; *сприяти створенню багатосторонньої системи платежів та пере­казів по поточних операціях і прагнути до ліквідації валютних обмежень…Функції:* здійснення нагляду за узгодженою системою впорядкованого обміну національних ва­лют; *надання кредитів своїм членам на реорганізацію економіки для вста­новлення більш ефективного співробітництва; надання додаткових послуг країнам-членам (підвищення кваліфікації персоналу, технічна допомога в спеціалізованих сферах, інформаційне обслуговування). Форми діяльності: * інспектування (було зв'язано з переходом від паритетної до відкритої системи обміну валют. При цьому члени МВФ вирішили, що фонд повинен розширити свою діяльність за межі мінової вартості, вивчати всі сфери економіки країн, які визначають розмір цієї вартост і, і неупереджено давати оцінку економічної діяльності країн для всієї спільноти членів), * консультації (вико­ристовує три типи консультацій: щорічні, додаткові (може організувати директор-розпорядник фонду у випадках, якщо країна несподівано опиняється в складній еко­номічній ситуації, або є підозра, що її дії суперечать “кодексу поведінки” і можуть завдати шкоди іншим країнам) та спеціальні (проводить з тими країнами, еко­номічна політика яких значною мірою визначає стан світової економіки),* надання послуг, *фінансування (Безпосереднє фінансування здійснюється за допомогою таких ме­ханізмів: 1.резервний транш (-перевищення квоти країни в МВФ над “скоригованою” сумою її валютних коштів, що знаходяться у фонді на рахунку загальних ресурсів) 2.кредитні транші(МВФ надає кредити у вигляді чотирьох траншів, кожний з яких дорівнює 25 відсоткам квоти.)

Міжнародні потоки капіталу

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх грунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Можна відзначити такі основні риси сучасної міграції капіталів:

· підвищення ролі держави у вивозі капіталу: держави самі стають активними фінансовими експортерами;

· посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці, розвитком капітало- та наукоємних технологій тощо);

· збільшення частки прямих іноземних інвестицій -- капіталовкладень у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Здатність факторів виробництва до переміщення з однієї країни в іншу - міжнародна мобільність факторів виробництва. Через наявність перешкод до переміщення здатність до міжнародної мобільності не означає можливість мобільності. Капітал у грошовій формі, завдяки властивості універсальності, є, за інших рівних умов, найбільш мобільним і ліквідним фактором виробництва.

Умовно міграція капіталу може бути класифікована виходячи з:

· виходу міграції за межі національних економік, - як:

- внутрінаціональна та міжнародна;

- інституціонального рівня міграції капіталу, - як: міграція капіталу на локальному рівні в межах мікроекономічної одиниці; мікрорівні між мікроекономічними одиницями; регіональної міграція капіталу на рівні регіонів (областей) держави; міграція капіталу на макрорівні, учасниками якої виступають держави; міграція капіталу на мегарівні, яка заснована на тристоронніх відносинах країни, що приймає капіталу, міжнародної організації та учасників такої організації;

· зворотності, - як: зворотня міграція капіталу (здійснюється на умовах терміновості, платності та повного повернення авансованого капіталу (прикладом є рух капіталу в позичковій формі або через вкладення в боргові папери); міграція з непрямим поверненням капіталу (на відміну від міграції з повним поверненням капіталу, припускає перелив капіталу на необмежений час з репатріацією лише доходу від його використання); незворотня міграція капіталу (частковими проявами є втеча капіталу, відхід капіталу з галузей чи окремих підприємств, що втратили привабливість);

· галузевої ознаки, - як: внутрішньогалузева міграція; міжгалузева міграція;

· характеру зв'язків між учасниками, - як: міграція капіталу заснована на непостійному, епізодичному співробітництві (свого роду це перша, початкова стадія розвитку процесів міграції капіталу, що за певних умов може перерости в системну міграцію капіталу); системна міграція капіталу характеризується переходом непостійного співробітництва на якісно новий рівень (в цьому випадку відносини між суб'єктами перебувають в рамках деякої системи).

Міграція капіталу між суб'єктами економічних відносин, що характеризується сталістю, взаємозалежністю і взаємодетермінованістю зв'язків, свідчить про формування такими суб'єктами системи. Предметом цього дослідження є ММК. Слід зазначити, що синонімами ММК в економічній літературі є категорії "міжнародний рух капіталу", "міжнародний рух фінансових ресурсів" чи "рух інвестицій".

Тоді як Англія більш ефективна у виробництві обох товарів, ціни на пиво по відношенню до зерна менші в Португалії. Англія має абсолютну перевагу у виробництві зерна і пива, але Португалія володіє порівняльною перевагою у виробництві пива.

Результат аналізу Д. Рікардо такий: торгівля принесе вигоду обом країнам, навіть незважаючи на те, що Англія має абсолютну перевагу у виробництві цих товарів. Якщо Англія і Португалія почнуть торгувати, то Англія плататиме не більше, ніж 1,5 фунта зерна за кожний галон пива, оскільки це ціна внутрішнього ринку, а Португалія - не більше 1,33 галона пива за кожний фунт зерна.

 

 

Інструменти торгівельної політики.

Усі країни світу мають у своєму арсеналі механізми, що дозволяють їм підтримувати свої торговельні зв’язки з одними країнами і обмежувати імпорт з іншими країн. Ці механізми інакше називаються інструментами торгівельної політики. Всі інструменти торгівельної політики можна класифікувати на кілька основних груп:

-Тарифи або мита;

-Імпортні квоти;

-Нетарифні бар’єри;

-Добровільні експортні обмеження;

-Експортні субсидії та компенсаційні мита;

- Демпінг, антидемпінгові заходи.

Тариф чи мито. Сутність цього інструменту виражається в акцизному податоку на імпортований товар. Тариф може вводитися для того, щоб забезпечити стягування коштів у казну держави, такий тариф називають фіскальним.В окремих випадках тариф або мито вводять для того, щоб обмежити, або звести до мінімуму ввезення окремих імпортних товарів, в даному випадку можна говорити про наявність протекціоністського тарифу.

Наступним інструментом торгової політики є імпортна квота. Цей інструмент протекціоністської політики держави забезпечує встановлення максимально можливих обсягів імпорту по окремих товарах і за певний період часу.

Нетарифні бар’єри являють собою обмеження міжнародної торгівлі за допомогою системи ліцензіонування, тобто придбання ліцензій на торгівлю певним товаром.

Підвищуючи ціну ліцензій, а також обмежуючи їх кількість, держава може в оптимальних межах обмежувати імпорт того чи іншого товару.
До нетарифних бар’єрів можна віднести і протекціоністські інструменти, які пов’язані з жорстким бюрократичним контролем («адміністративними рогатками») в митних процедурах. Досить серйозні обмеження для імпорту створюють завищені вимоги до якості товарів та їх безпеки.

Добровільні експортні обмеження є інструмент обмеження експорту на добровільних засадах.

Мета таких добровільних обмежень це прагнення уникнути введення більш жорстких бар’єрів щодо імпорту.

Експортні субсидії і компенсаційні мита — це нетарифні інструменти торгової політики, за допомогою яких стимулюється експорт товарів з використанням державних дотацій і пільг.

Демпінг — це серйозний інструмент проведення протекціоністської політики, сутність цього способу полягає в міжнародній ціновій дискримінації.Демпінг відноситься до так званих заборонених прийомів ведення торгової політики. Особливу небезпеку становить довготривалий демпінг.Для боротьби з цим інструментом можуть вводитися антидемпінгові мита. Ці мита приносять істотні вигоди до країни, що імпортує, змушуючи імпортера ще більше знижувати ціну.