Тема 2. Особистість як суб’єкт системи трудових відносин

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш, про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої одні.

В. Симоненко

1. Поняття особистості та індивідуальності. Місце особистості в системі трудових відносин.

2. Психологічна структура особистості та індивідуальності.

3. Вікові та статеві особливості особистості.

4. „Соціальні типи” особистості в період трансформації суспільства.

 

Ключові слова: індивід, людина, особистість, індивідуальність, структура індивідуальності, вік, стать, періоди та кризи людського життя, соціальний тип особистості, перехідні типи соціального характеру, акмеологічний підхід.

 

Особистість людини досліджується такими науками як філософія, соціологія, етика, естетика, психологія, педагогіка та ін. Курс “Психологія трудових відносин” аналізує роль і місце особистості в сучасній системі трудових відносин. Яка ж психологічна сутність поняття "особистість"? В соціальній психології особистість розглядається як діяч суспільного розвитку, "свідомий індивід" (Б.Г.Ананьєв), суб'єкт цілеспрямованої діяльності, який виконує певну соціальну роль, займає конкретне місце у системі суспільних відносин.

Суттєвими відносинами особистості є її ставлення до матеріальних умов життя (економічні відносини), до суспільства і людей (соціальні відносини), до держави і її законодавства (правові відносини), до власних обов'язків (трудові, громадські, сімейні відносини). Сукупність цих відносин характеризує моральне обличчя особистості, її соціальні установки.

З позицій системного підходу діяльність особистості і її відносини з іншими членами суспільства розглядаються як цілеспрямована, динамічна, функціональна система, що характеризується багатомірністю та ієрархічністю (Ломов Б.Ф.). У цій об'ємній системі можна виокремити такі основні підсистеми:

1. Когнітивну, якою регулюються функції пізнання, і котра інтегрує в собі пізнавальні процеси: сприйняття, пам'ять, мислення та ін.

2. Регулятивну, яка концентрує емоційно-вольові процеси і забезпечує здібності до саморегуляції власної діяльності і керівництва діяльністю інших людей.

3. Комунікативну, котра реалізується у спілкуванні і у взаємовідносинах з іншими людьми.

Особистість поряд з загальнопсихологічними проявами має індивідуально – психологічні особливості: темперамент, характер, здібності, тобто властивості, які складають своєрідність людини, її індивідуальність (рис. 6.).

 

Самосвідомість особистості ("Я –концепція")

Соціально-психологічні властивості

Свідомість

Моральні якості

Професійні здібності

Світог-ляд

Психологічні властивості

Інтелект

Характер, темперамент

Загальні здібності

Інтереси, нахили

Психофізіологічні властивості

Вікові і статеві особливості

Тип нервової системи

Задатки

Потреби

 

Індивідуальний досвід поведінки

 

Рис. 6. Психологічна структура індивідуальності

 

Психологічна структура індивідуальності формується в онтогенезі, починаючи від природних задатків і завершуючи зовнішніми рівнями соціально опосередкованих форм поведінки. Як бачимо, індивідуальність – багаторівнева система, яка інтегрує в собі психофізіологічні, психологічні та соціально-психологічні властивості.

До базових психофізіологічних властивостей особистості відносяться вікові та статеві особливості. Вік – поняття, що характеризує тривалість життя живої істоти, а також стадії життя. Поняття “вік” багатоаспектне. Можна говорити про вік хронологічний, біологічний, соціальний і психологічний.

Психологічний вік тісно пов’язаний із поняттям психологічного часу, тобто з тим, як людина оцінює у внутрішньому світі свій вік. Головна особливість психологічного віку та часу – це взаємний вплив минулого, сьогоднішнього і майбутнього на сприйняття сьогоднішнього, а через нього – і на поведінку особистості. Важливо, щоб це сприйняття було гармонійним. Так, якщо людина сконцентрується тільки на минулому і буде весь час обмірковувати, як склалося б її життя, якби вона б обрала інший фах, іншого супутника життя і т.п., то така поведінка призведе до деформації її поведінки у сьогоденні. Людина, сили якої спрямовані тільки на майбутнє, може відійти від повноцінного контакту із сьогоденням і в неї буде знижена відповідальність за нього.

З точки зору психології трудових відносин доцільно звернути увагу на особливості психіки дорослої людини в різні періоди її активної трудової діяльності.

Послідовність фаз життєвого шляху людини становить його часову структуру. Кожний період (фаза) - це якісно новий рівень розвитку особистості.

Щоб зрозуміти значення конкретного періоду життя, треба порівняти його з цілісною структурою життєвого циклу, враховуючи найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвитку особистості. Долаючи життєвий шлях, людина розвивається як особистість і суб’єкт діяльності, а разом з тим і як індивідуальність.

Серед великої кількості “концепцій життєвого шляху” можна виокремити три, що найбільш повно відбивають процес розвитку людини:

1. Життєвий шлях - самоздійснення людини (Ш.Бюлер, 1961);

2. Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини (С.Л.Рубінштейн, 1973);

3. Сензитивні періоди в житті людини і їхні коди-числа Фібоначчі (В.В.Клименко, 1992, 1996).

Більш детально зупинимося на психологічній сутності деяких концепцій. Шарлота Бюлер встановила закономірності у зміні фаз життя, у зміні домінуючих тенденцій (мотивацій), обсягу життєвої активності і залежності від віку. Згідно її точки зору рушійною силою розвитку особистості є природжене прагнення людини до самоздійснення, до всебічної реалізації "самої себе". Самоздійснення досягається за умови цілеспрямованого життя, завдяки творчості, створенню суб’єктивно чи об’єктивно нового. Самоздійснення тлумачиться як результат і як процес, що для кожного віку має свої особливості, зокрема:

1. Гарне самопочуття (0 - 1,5 року).

2. Переживання завершення дитинства (12 - 18 років).

3. Самореалізація (25(30) - 45 (50) років).

4. Самозавершеність (65 (70) - 80 (85) років).

Повнота, ступінь здійсненності себе залежить від спроможності індивіда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому. Така спроможність називається самовизначенням, тобто чим більш чітко виражене самовизначення, тим повніше самоздійснення.

Шарлота Бюлер розглядає життєвий шлях людини як процес, що складається з п’яти фаз.

Перша фаза (вік 16 - 20 років) - період, що передує самовизначенню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної родини і професійної діяльності, тому умовно виноситься за межі життєвого шляху.

Друга фаза (16 - 20 до 25-30 років) - період спроб у різних видах діяльності. Людина знайомиться із представниками протилежної статі, здійснює пошук супутника життя. Велика кількість спроб і помилок вказуює на функціонування мотивації самовизначення, що спочатку має випереджувальний характер. Тому особливістю внутрішнього світу молодої людини є надії - прогнозування можливих шляхів подальшого життя.

Третя фаза (від 25 - 30 до 45 - 50 років) - це пора зрілості. Вона настає у той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона вже має власну родину. Цьому періоду властиві реальні сподівання від життя, об’єктивна оцінка власних можливостей, об’єктивне відношення до цього віку як апогею життя. У період зрілості відбувається специфікація самовизначення - людина визначає конкретну життєву мету і має деякі реальні результати, впевнено просувається до бажаного самовизначення. У 40 років усталюється самооцінка особистості, підбиваються перші підсумки життя і надається оцінка власних досягнень.

Четверта фаза (від 45-50 до 65-70 років) - фаза старіння людини. У цій фазі вона завершує професійну діяльність. Її родину покидають дорослі діти. Для людини настає "тяжкий" вік душевної кризи внаслідок біологічних змін в організмі, втрати репродуктивної здатності, скорочення часу подальшого життя. У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самотності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздійснення, зникає і самовизначення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи.

П’ята фаза (від 65 - 70 років до смерті) - старість. Більшість людей залишає професійну діяльність і замінює її на хобі. Послаблюються і зводяться нанівець усі соціальні зв’язки. Внутрішній світ людей цього віку звернений до минулого, в ньому переважають тривога, передчуття близького кінця і бажання спокою.

Відомий російський психолог А.З.Рахімов запропонував акмеологічний підхід до людини як суб’єкта трудових відносин. Цей підхід зорієнтований на розгляді особистості з позиції феноменології, урахування закономірностей розвитку людини на щаблі її зрілості і особливо при досягненні найбільш високого рівня у цьому розвитку. Акмеологія аналізує розвиток людини, маючи на увазі проблему професійного становлення особливості, досягнення найвищої майстерності.

Вікова психологія вважає, що професійно дорослою людина стає після 25 років*. У цей час особистість самостійно досягає розуміння відповідальності за своє життя, за свої рішення, дії. Розглянемо періоди розвитку дорослої людини та їх психологічні особливості (табл. 2).

Таблиця 2

Розвиток особистості

Період розвитку особис-тості	Особливості розвитку та професійної діяльності особистості
Рання зрілість 25 – 35 років	Залучення до демографічної, культурної, політичної, професійної діяльності. Стабілізація якостей особистості. Встановлення інтимних стосунків з іншою людиною. (Якщо цього не відбувається, то розвивається відчуття самотності, ізольованості). Перший пік розвитку творчих здібностей (особливо в галузі природничих наук). Соціальна та професійна адаптація. Конструювання власного способу професійної діяльності, життя, статусу, формування власної позиції в умовах засвоєння певних соціальних і професійних ролей.
Середня зрілість 35 – 45 років	Пошук відповідей на запитання: “Що таке життя? В чому його сенс?”, “Про що мріялось?”, “Що досягнуто?” Починається переоцінка цілей і домагань. Має місце генеративність, тобто здатність озирнутися навколо, зацікавитись іншими людьми, стати більш продуктивним у професійній діяльності. Генеративність дає можливість бути щасливим, вплинути на майбутнє через власних дітей, зробити теоретичний або практичний внесок у суспільний розвиток.
Пізня зрілість 45 – 60 років	Головна особливість цього періоду життєдіяльності людини – занепокоєність. За умов активної праці спостерігається висока продуктивність, поява другого піку творчості (особливо в галузі гуманітарних наук). Характерними є підвищена образливість, втомлюваність. Іноді спостерігається відсутність занепокоєності, що спричиняє застій у розвитку особистості, надмірну концентрацію інтересів на собі, надмірну турботу про себе.

 

При організації професійної діяльності особистості слід враховувати вплив психологічних криз у житті дорослої людини.

Перша психологічна криза (30 2 роки) – криза переоцінки життєвого шляху, в процесі якої відбуваються глибокі роздуми про доцільність вибору, можливість зміни життєвих планів та основних видів професійної діяльності, варіанти підвищення рівня кваліфікації, освіти.

Криза середини життя (35 – 45 років) – усвідомлення і розуміння того, що половина життя прожита, а мрії та цілі молодих років не досягнуті і вже їх, мабуть, не досягнути, бо існують реальні розбіжності між дійсністю і бажаннями. У період цієї кризи можливі два варіанти поведінки. Перший варіант відбувається, коли людина не усвідомлює кризу. У неї відсутній аналіз своїх планів і домагань, домінує мінорний погляд на життя (“вже пізно щось змінювати”). Людина стає похмурою, втрачається активність, закладається підґрунтя регресивного розвитку особистості в період пізньої зрілості.

Другий варіант поведінки характеризується усвідомленням кризи через сприйняття та конструктивно критичний аналіз реалій життя, здійснюється корекція минулих сподівань, формуються нові плани, цілі, відбувається оновлення особистості, що в подальшому забезпечить її еволюційно - прогресивний розвиток і задоволення життям у період пізньої зрілості.

Г. Еріксон, розглядаючи вісім криз людського життя, п’ять з яких мають місце в дитинстві та підлітковому віці, підкреслив, що одна з найбільш глибоких криз відбувається в період старіння (після 60 років). У цей період відбувається підведення людиною підсумків життя і усвідомлення його як єдиної цілісності, в якій вже нічого не можна змінити. Якщо особистість не може свої минулі дії об’єднати в єдине ціле, то завершує життя в розгубленості перед смертю і у відчаї від неможливості розпочати життя спочатку. Криза вирішується психологічно легше, якщо людину оточують близькі люди, колеги, котрі можуть її зрозуміти та допомогти в складних життєвих ситуаціях.

Як відомо, вікові особливості особистості зафарбовуються статевими (генетичними, морфологічними, фізіологічними, психологічними) відмінностями людей. Наявність суттєвих психологічних розбіжностей між чоловіками і жінками повинна враховуватись в організації їх професійної діяльності, взаємовідносин у трудовому колективі. Згідно досліджень О. Вейнингера* та Д.Дзвінчука**, доведеним і в цілому типовим можна вважати наступне:

- жінки переважають чоловіків щодо вербальних здібностей; в ситуації спілкування з незнайомими людьми поводяться менш егоцентрично;

- у чоловіків більш розвинені наочно – просторові здібності, яскравіше виявляються агресивність, потреби в автономності, менша поступливість;

- міжпівкульні мозкові зв’язки у жінок більш чисельні, тому вони краще синтезують інформацію обох півкуль. Цим фактом можна пояснити феномен “жіночої інтуїції”;

- жінки мають більш високі показники щодо лінгвістичних функцій, пам’яті, аналітичних здібностей, психомоторики у ручному режимі, які психологи пов’язують із відносно більшою активністю лівої півкулі мозку;

- переваги правої півкулі у чоловіків позитивно впливають на їх творчі, художні здібності, надають їм можливості краще орієнтуватись у просторі;

- у межах людської популяції “жіноче” має забезпечити збереження вже існуючих людських ознак від покоління до покоління. Це пояснює більшу психічну стійкість жінок, їх більш легке пристосування до зовнішнього світу. Жінки відрізняються філогенетичною ригідністю і онтогенетичною пластичністю, їх поведінка біологічно детермінована. Жінки порівняно з чоловіками виявляють більшу здатність до фасилітації соціальної взаємодії, емпатії, демократичного “стилю спілкування”;

- “чоловіче” пов’язане з необхідністю адаптації до нових умов, що пояснює більшу психологічну індивідуальність чоловіків: серед них частіше трапляються як талановиті, так і психічно хворі особи. Чоловіча психіка обумовлена її філогенетичною пластичністю і онтогенетичною ригідністю, що й зумовлює більшу різноманітність типів чоловічої психіки та значно менші здібності до виживання у несприятливих умовах. Чоловіки менш схильні жертвувати своїми інтересами та звичками заради членів сім’ї, членів трудового колективу;

- у жінок більш виражені тенденції до емпатії, схильність до альтруїзму та милосердя. У трудовому колективі жінки, більш ніж чоловіки, схильні до конформізму, намагаються уникати конфліктів.

Знання психосоціальних особливостей осіб жіночої і чоловічої статі допоможе керівнику трудового колективу організувати трудові відносини на принципах ґендерної справедливості.

В науковій літературі останніх років звертається увага на необхідність враховувати особливості соціального типу особистості як результату динамічної адаптації людської природи до суспільного устрою.

Радянська тоталітарна система всією міццю формувала групоцентристський тип особистості, головними цінностями якої були інтереси певної групи: класу, партії, суспільства.

Радянська епоха сформувала не тільки групоцентристську орієнтацію суспільства і особистості, а й групоцентристські внутрішні, часто неусвідомлені установки. Говорячи про засвоєння особистістю архетипів старого, неіснуючого вже суспільства І.А. Акчурін виокремлює такі архетипи:

· недовіра до інших людей (розподіл на „наших” і „не наших”);

· „фамілізм” – довіра і прив’язаність перш за все до стосунків кровного родства;

· невміння уявити перспективи розвитку;

· ворожість до всього нового;

· невміння уявити себе в іншій, нетрадиційній ролі;

· поверхневе знання реальності свого світу (а не його міфології).

У часи швидких соціально-економічних змін звичні норми поведінки змінюються, життя людини починає не співпадати з тими зразками, які раніше сприймалися у суспільстві як норма. Традиційний соціальний тип ще існує, але виникають нові умови, в яких колишні риси особистості стають непотрібними. Люди прагнуть діяти у відповідності зі своїми внутрішніми установками, але їх поведінка заважає досягненню нових економічних цілей, установленню нових взаємовідносин у суспільстві, яке кардинально змінилося.

Це можна проілюструвати наступним прикладом. В умовах ринкової економіки такі особистісні риси людини як обережність, довірливість, поміркованість, що традиційно вважалися позитивними, втрачають свою цінність, адже значні переваги мають здатність до ризику, підприємливість, ініціативність тощо. Розрив між еволюцією економічною і еволюцією психологічною приводить до розуміння людиною необхідності пошуку способів задоволення нових психологічних потреб. За таких умов виникають перехідні соціальні типи особистостей. Б.С.Братусь характеризує такий соціальний тип перехідним потребово-мотиваційним станом – станом, в якому є бажання, прагнення, потреба, але немає стійко визначеного предмета, що їх задовольняє, тобто немає визначеного шляху життєдіяльності. Цей перехідний стан обумовлено, з одного боку, підсвідомим користуванням архетипами старого суспільства, яке відмирає, а з другого – новим суб’єктивним життєвим простором з його новими прагненнями, домінуючими інтересами, цінностями і їх значенням. „Ринок” як соціально-економічна альтернатива старого світу породив психологічний феномен, відомий як „ринкова орієнтація особистості”. Е.Фромм, характеризуючи ринкову орієнтацію, підкреслює значення в ній „особистісного ринку”, сутність якого полягає в тім, наскільки добре людина може подати і продати свій інтелект на ринку, вступаючи в конкурентну боротьбу з подібними собі.

Говорячи про такий перехідний стан, в якому формується новий соціальний тип особистості, К.Харні відзначає два його показники:

-ригідність реагування;

-розрив між можливостями людини і їх реалізацією.

Ригідність реагування – це відсутність тієї гнучкості, яка дозволяє людям реагувати різними способами на різні ситуації. Слід зазначити, що розходження між потенціальними можливостями людини, її здібностями і дійсними життєвими досягненнями, сприяє підтримці потребово-мотиваційного стану як захисного механізму в умовах несприятливого для неї способу життя. Перехідний стан вимагає від особистості „нової техніки існування” (Л.І.Анциферова), яка полягає в умінні враховувати швидкі темпи змін соціальної реальності, а також у високій особистісній толерантності до невизначеності, умінні орієнтуватись у непередбачених ситуаціях. Зміна умов буття ставить перед людиною проблему засвоєння нових інструментальних технік конструювання взаємодії з конкретно-історичною діяльністю, одним з проявів якої є система трудових відносин.

 

1. В чому сутність понять "людина", "особистість", "індивідуальність"?

2. Яка психологічна структура індивідуальності?

3. Дайте характеристику кризовим станам у житті людини.

4. Дайте визначення поняттям "вік", "стать". Чи знайоме вам явище “скляної стелі”? Якщо так, наведіть приклади.

5. Як впливають архетипи старого суспільства на становлення нового „соціального типу” особистості?

Використовуючи навчально-методичний посібник "Основи психології і педагогіки. Термінологічний словник" (Туркот Т.І., Виноградова Т.І., - м.Херсон, 2004), порівняйте поняття "стать" та "ґендер".

Підготуйте наукову доповідь на тему: " Прояви маскулінності та фемінності в професійній діяльності фахівця - аграрія (менеджера, економіста, інженера, рибовода тощо. Вибір фаху - за бажанням студента).

 

¨

1. Акчурин И.А. Типология и идентификация личности // Вопросы философии. – 1994 - №5.

2. Анциферова Л.И. Психология повсевдневности: жизненный мир личности и «Техника» бытия //Психолог. журнал. – 1993. - №2.

3. Братусь Б.С. Психология. Нравственность. Культура. – М., 1994.

4. Загальна психологія. Курс лекцій /За ред. О. Вербило. – К., 2002. с. 338-367.

5. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1982.

6. Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підручник – Київ: Центр навчальної літератури. – 2005. – с.155-183.

7. Обозов Н.Н., Щекин Г.В. Психология работы с людьми. – К.: МАУП, 1999.

8. Палеха Ю.І., Герасимчук В.І., Шиян О.М. Основи психології та педагогіки. – К., 2001.

 

Для додаткового читання

1. Адлер А. Понять природу человека. - М., СПб: ПитерКом, 1997. - 204 с.

2. Мерлин В.С. Очерк интегрального исследования индивидуальности. – М.: Педагогика, 1996.

3. Психологія життєвої кризи / За ред. Т.М.Титаренко. - К.: Агропром, 1998. - 348 с.

Тема 3. Прояви вольових якостей особистості у трудових відносинах

Людина без волі, що парусник без вітрил

Народне прислів’я

1. Вольові якості особистості. Вольова регуляція поведінки.

2. Вольові дії та їх структура.

3.Сила волі. Роль вольових якостей особистості у трудових відносинах.

4. Слабка воля, її причини і шляхи подолання слабовілля.

5. Діагностика вольових якостей. Визначення шляхів їх розвитку.

Ключові слова: воля, вольова сфера, вольові якості, вольова дія, структура вольової дії, вольова регуляція поведінки, сила волі, абулія, апраксія, ризик.

.

Особливе місце в структурі особистості займають вольові риси, воля. Вольові якості людини належать до найістотніших її якостей. Вони завжди грали провідну роль у найбільш величних подіях історії людства: у героїчних вчинках, геніальних відкриттях, великих перемогах. Ще Арістотель підкреслював, що “... характер – це те, у чому виявляється спрямованість волі”.

Воля тісно пов'язана з емоціями, тому їх часто об'єднують у спільну емоційно – вольову (регулятивну) сферу, які разом з когнітивною та комунікативною, складають структуру особистості (Б.Ф. Ломов). І якщо емоції лежать на нижчому рівні еволюції психіки, то воля є її вершиною. На думку багатьох дослідників саме воля є тим психічним процесом, який відрізняє людський спосіб існування від тваринного. Завдяки волі ми маємо вищі довільні форми інших психічних процесів: уваги, процесів пам’яті та ін., які не властиві жодній істоті, окрім людини. Воля як регулятор поведінки не дається людині від природи, вона формується в процесі життя і діяльності, підкоряючи поставленій меті всі дії особистості.

Воля - це здатність людини свідомо контролювати свою діяльність і поведінку, активно керувати ними, переборюючи перешкоди, підпорядковувати їх свідомо поставленій меті. Воля виявляється в зусиллі, внутрішньому напруженні, яке створює людина, діючи або припиняючи свої дії, переборюючи зовнішні або внутрішні труднощі. Воля є однією з найважливіших умов людської діяльності. Вона формується в процесі суспільно-історичного розвитку людини, в трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчилися ставити собі певну мету і свідомо досягати її здійснення.

У боротьбі за існування, людина сформувала в собі різні якості волі. Чим важливішими були ті завдання, які мали виконати люди в житті, і чим більшою була потреба їх вирішення, тим сильніше гартувалася воля.

Вольову діяльність не можна зводити тільки до активності організму й ототожнювати з нею. Певна активність властива і тваринам. Вони, задовольняючи свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, чинять вплив на навколишню природу, але це відбувається без будь-якого наміру з їхнього боку.

У структурі волі мотивація є засобом саморегуляції поведінки і діяльності людини. На мотивацію трудової діяльності людини великий вплив мають емоції, бажання і потяги.

Якщо здійснити спробу розкласти вольовий процес на складові та етапи його розгортання, то отримаємо наступну картину: людина з її конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів формує певні уявлення. Ці уявлення мають певний емоційний тон. Із сукупності уявлень (чи ідей) і пов’язаних з ними почуттів народжуються мотиви, які залежно від ступеня їхньої суперечності вступають в більш чи менш інтенсивну боротьбу один з одним. В результаті цієї боротьби індивід здійснює вибір між мотивами, остаточно формулює рішення, яке здійснюється та завершується актом дії.

Як відомо, мотиви – це рушійні сили, які спонукають людину до діяльності, для досягнення мети. Потяг - це один із мотивів трудової діяльності, який являє собою неусвідомлюване нецілеспрямоване прагнення, яке не викликає довільних дій.

Бажання, як мотив діяльності, характеризується достатньо точно усвідомленою потребою.

Вольову діяльність людини визначає свідомо сформульована мета. Діючи, людина ставить завдання, планує його виконання, добирає засоби його розв’язання. Кожна вольова дія чимось мотивується.

Важливою характеристикою вольових якостей особистості є сила волі – узагальнена здібність переборювати значні труднощі на шляху до поставленої мети. Характеристиками сили волі людини, які знаходять прояв у трудових відносинах, є витримка, самовладання, цілеспрямованість, наполегливість (але не впертість), ініціативність, рішучість, послідовність, самоконтроль.

Отже, у вольовому процесі (за С.Л.Рубінштейном) можна виокремити 4 основні стадії (фази), які в складному вольовому акті виступають у розгорнутому вигляді, а у простому - в згорнутому:

· перша фаза - виникнення потягу і попереднє встановлення мети;

· друга фаза - розгляду і боротьби мотивів;

· третя фаза - прийняття рішення;

· четверта фаза - виконання рішення.

Якщо вольовий процес розглядати відповідно певній діяльності людини, то він може бути описаний терміном "вольова дія", тобто вольова дія - це вольовий процес, розглянутий в діяльнісному контексті.

Вольовою є цілеспрямована свідома дія, посередництвом якої людина планово здійснює обрану мету, підкоряючи власні інтереси свідомому контролю і трансформуючи дійсність у відповідності з задумом.

Вольові дії (рис.7), виконують дві взаємопов'язані функції, спонукальну, яка забезпечує активність людини, і гальмівну, що виражається у стримуванні імпульсивних дій.

Спонукальна і гальмівна функції волі, регулюючи діяльність і поведінку, дають людині змогу досягти поставленої мети. Проте лише ці дві функції не вичерпують усього змісту поняття воля. Вольова діяльність передбачає оцінку ситуації, вибір мети і шляхів її досягнення, прийняття рішення тощо.

Задоволення потреб людини відбувається в активній, цілеспрямованій діяльності і реалізується за допомогою дій, породжених різними спонуканнями. Вольові дії проявляються у:

- ситуації вибору рівних за значенням мотивів і цілей;

- відсутності у індивіда актуальних потреб у дії;

наявності зовнішніх і внутрішніх перешкод та ін.

Дії людини поділяють на мимовільні та довільні.

Мимовільні дії мають імпульсивний характер, вони позбавлені чіткого плану. Їх здійснюють при виникненні неусвідомлюваних або недостатньо усвідомлюваних спонукань. За психофізіологічною природою мимовільні дії бувають вроджені, підгрунтям яких є безумовні рефлекси, та набуті, викликані умовними подразниками.

Довільні дії пов’язані з відображенням мети та засобів її досягнення. Вони здійснюються за допомогою саморегуляції, яка передбачає довільний контроль за їх плануванням і виконанням.

Вольова дія має складну структуру. Узагальнені уявлення про структуру вольової дії представлені на рис. 7.

Спонукання до дії

 

Бажання

Потяг

 

Усвідомлення мети і прагнення досягнути її

Усвідомлення можливостей досягнення мети

Усвідомлення неможливості досягнення мети

Прояв мотивів, які підтверджують або заперечують ці можливості

Завершення вольової дії

Боротьба мотивів і вибір

Вольове зусилля. Прийняття однієї з можливостей як рішення

Реалізація ухваленого рішення, оцінка досягнення

 

 

Рис.7. Психологічна структура вольової дії

Оскільки основним критерієм визначення волі є вольова дія, необхідно дізнатися яким є її механізм. Д.Узнадзе у ролі механізму вольової дії вбачав уміння актуалізувати установку, яка відповідає необхідному акту поведінки. Завданням вольової дії виступає перетворення установки в актуальну силу, що спрямовує людську активність у певний бік.

Декотрі автори вказували на механізм вольової дії як висування особистістю цілей (Л. Божович, 1968), на конфлікт між реальними та ідеальними цілями (Б.Братусь, 1977), на конфлікт між близькими і віддаленими цілями (Г.Бреслав, 1977). Перспективною здається думка В.Іваннікова: механізмом вольової дії є зміна її сенсу (смислу) і формування додаткового сенсу дії (1985). Він виділяє декілька способів довільної зміни спонукання через зміну сенсу (змісту) дії. Це досягається через уявну ситуацію з новим мотивом, котрий висуває сама людина і таким чином змінює сенс дії. Те, що було позбавлено змісту і раніше не приваблювало, тепер починає приваблювати, одержує новий зміст і значущість.

Зміни сенсу можна досягти таким чином:

1. Переоцінити значущість мотиву (бажання, інтересу, прагнення), тобто знизити значущість непотрібного, того, що відволікає, і збільшити значущість того, що відповідає корисній, але поки що недосяжній поведінці. Цього можна досягти або самостійно, або за допомогою інших людей.

2. Змінити роль чи позицію людини в даних обставинах. Про те, як та чи інша роль впливає на різну поведінку в одній і тій самі ситуації, писав психолог У.Джеймс: "Приватна особа може без найменшого докору сумління залишити місто, заражене холерою, але священик чи лікар вважали б такий вчинок несумісним з їхнім поняттям про честь. Честь солдата спонукає його воювати і помирати за таких обставин, коли інша людина має повне право сховатися в безпечне місце, або тікати, не накладаючи на своє соціальне "Я" ганебної плями".

3. Уявити чи передбачити наслідки небажаної дії або відмовитися від здійснення необхідної дії.

4. Змінити сенс дії через самостійне звертання до зовнішніх символів, які нагадують про наслідки дії (наприклад, розмістити перед очима календар, де відмічається скільки днів залишилося до важливої події); до ритуалів, які зміцнюють значущість виконуваних дій (скажімо, надягання фартуха перед виконанням хатніх справ, або спортивної форми перед гімнастичними вправами); звертання до інших людей (або до Бога) за підтримкою і допомогою.

Психологи (В.С. Лозниця) стверджують, що одним із характерних проявів волі є поведінка людини в умовах ризику. Ризик розглядається як характеристика діяльності за невизначеності для суб'єкта її наслідків і наявності передбачення про можливі негативні наслідки на випадок негативного результату (покарання, біль, втрата престижу, матеріальні збитки тощо).

Можна виокремити такі різновиди ризику:

• ситуативний (ризик на виграш, величина виграшу на випадок успіху перевершує величину втрат на випадок неуспіху);

• надситуативний (безкорисливий або «ризик заради ризику»);

• виправданий;

• невиправданий.

Волю називають основою характеру, його хребтом. В процесі життєдіяльності слід постійно аналізувати свої вольові якості, а при необхідності їх розвивати. Вольові якості - відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої регуляції поведінки, її влади над собою. Таких якостей існує багато. Вони характеризують вольову діяльність людини у позитивному і негативному ракурсах, а також в умовах ризику (рис. 8).

У деяких випадках ефективність трудової діяльності людини знижується, що пояснюється слабкою волею. Відсутність волі виявляють різні фізичні та розумові дії. Характерними ознаками слабовілля виступають: зниження рівня загальної активності, психічна млявість, вагання у тих випадках, коли необхідно діяти.