Політика російського самодержавства в царині національно культурного життя України (19ст.)

1(пункт): Імператор Микола І (1825–1855 рр.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов’язковими стали паспорти. Протягом 1847–1848 рр. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів. На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української

мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу. Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ. 18 травня 1876 р. - Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання вшколах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності.

2(пункт): Після Емського указу 1876 р. діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і М. Драгоманов, який разом і Подолинським і М. Павликом видавав у Женеві (1878—1882 рр.) перший український журнал за кордоном «Громада». У «Передньому слові до Громади» (1878 р.) М. Драгоманов виклав розгорнуту політичну програму українського руху – «жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі».

Кінець XIX ст. характеризується політизацією національно-визвольного руху. Впродовж 1891-1893 рр. діяло «Братство тарасівців». Його засновниками були українські студенти М. Махновський, В. Шемет, І. Липа, Б. Грінченко, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Шевченка, досягнення повної незалежності України. Ця організація підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

У 1895 р. студенти Київського університету Г. Лазаревський, В. Домницький, П. Холодний та І. Руденко створили таємну «Українську студентську громаду». Всього в різних містах України виникло близько 20 студентських громад. Основною їх ідеєю було дотримання принципів самостійності України, її федералізму чи автономізму в складі Російської імперії.

У серпні 1898 р. у Києві з ініціативи Д. Антоновича відбувся загально­український нелегальний з'їзд студентських громад. Він об'єднав усі громади в одну «Загальну українську безпартійну організацію». Прийнята з'їздом відозва закликала студентів домагатися свободи слова, друку, зборів, широкого запровадження в культурі, літературі, освіті української. Всеукраїнську студентську спілку І. Франко назвав "Молодою Україною", вбачаючи в ній носія майбутнього України.

Українське національне відродження кінця XVIII—XIX ст. наочно продемонструвало, що українська нація могла формуватися й розвиватися навіть найскладніших умов. Демократичні традиції цього періоду стали важливим надбанням для національного руху початку XX ст.

47. Національ-нокультурне та та громадсько-політичне життя у західноукраїнських землях в ХІХ ст. У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою.Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну.Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою.Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм.Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.