Український автономістський рух

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. колишня козацька еліта знищеної російським царизмом Гетьманщини стала одним із джерел формування нової генерації борців за українське національне відродження. Виборюючи однаковий з поляками статус, дехто з нової української знаті прагнув відродити й утрачену раніше автономію України в складі Росії.

Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку XIX ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономістський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін.

Українських патріотів єднали не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагалися відновити знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізовував козацькі полки тільки тоді, коли виникала воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообіцявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін також зумів мобілізувати 8 тис. козаків. Створюючи й використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам.

43. Українське національне відродження. Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його формах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) - першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, — свідчення тісного зв'язку "Енеїди" з народною пам'яттю про козацтво. Ця пам'ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелектуальних ідей, які йшли із Заходу. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Виникнення та поширення в Європі і в Україні нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували - інтелектуалів, або інтелігенція. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито 1661 p.). Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелігенція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили. Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, Й. Левицький), історичні (Я. Маркович, О. Маркович, Р. Берлінський) дослідження. У складному процесі національного відродження початку XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших альманахів, як "Украинский вестник", "Украинский альманах", "Украинский сборник" тощо. Хоча й виходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відродження України.

Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань. Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масив спрямовувався на поширення ідеї національної ідентичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інституційних підвалин української нації. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І.Котляревський та історик В.Лукашевич. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Названі організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися.

 

44. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Характерною рисою Кирило-Мефодіївського товариства була чітка яскраво виражена рілігійна спрямованість (про це свідчить той факт, що товариство названо на честь відомих слов’янських просвітителів). Глибока релігійність пронизує і прогамні документи кирило-мефодіївців, в яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея одстоювання загальнолюдських цінностей, справедливості, свободи, рівностьі й братерства. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).