Українська політика» Петра І.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

(1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Після заключення гетьманом І. Мазепою угоди зі Швецією (1706) та шведсько-української поразки у Полтавскій битві 1709 за наказом Петра І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було знищено понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення трупи невинно убієнних сплавляли на плотах. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно загарбати Україну. У 1709 році цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). І.Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів. Резюме Петра І було коротким і однозначним. Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були обмеження влади

гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження(1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати ”). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їхні власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній "російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія.

За Петра І десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів тощо, загинули від непосильної праці, хвороб і голоду. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків. «Вікно в Європу» - місто Санкт-Петербург зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців.