Гайдамацькі рухи. Коліївщина. (Соціальні та національні аспекти)

Гайдамацький рух. Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини,млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей. Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула. У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, I. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та ін. ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, Ходорiв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та ін. містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні. 1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.

Коліївщина. 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині. Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані.Очолювані І.Гонтою козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом.Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до Росії з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонту судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру. Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.

 

41. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їхні наслідки для українського народу. Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових. Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію(до 100 тис.). Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку. У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори, ніде бюрократія не була такою деспотичною, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини II. Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню. Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія.

Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. Їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. Наприкінці XIX ст. частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 %, зате частка росіян зросла до 12 %. Разом з русифікованим українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху. Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства. Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. З’явилося чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення. Варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після "революції національної свідомості", могли зробити свій вагомий внесок у розвиток національного відродження.