Розвиток вітчизняного друкарства

Велетенський поступ у поширенні загальної куль­тури, освіти, науки, технології та техніки здійснили три чинники інформаційного розвитку — письмо і рукописна книга, друкарсь­кий верстат, комп'ютерні технології.

Етапи інформаційного розвитку в усіх країнах мають свої при­таманні тільки їм національні особливості. В Україні спочатку друкарство пройшло важким шляхом розірваної країни між польською, російською та австро-угорською імперіями. За цих умов перші тільки-но зароджувані видавничі організації і дру­карні були вимушені видавати літературу не рідною українською мовою, а, здебільшого, російською, німецькою, польською.

Однак, навіть у ці суперечливі часи друкарство у Львові зароди­лося ще у XV ст., коли львівський міщанин Степан Дропан у 1460 році подарував Онуфріївському (Василіанському) монастирю друкарню, а Іван Федорович у XVI ст. надрукував перші українсь­кі «Апостол» і «Буквар». Київське друкарство налічує також май­же 400-літню історію, з часу заснування у 1615 році друкарні Києво-Печерської лаври. І тому історичними центрами розвитку друкарства в Україні вважаються Київ і Львів.

Інтенсифікація розвитку виробництва розпочалася після ре­форми 1861 p., яка відмінила кріпацтво, і, як наслідок, зрушила видавничо-поліграфічну справу. На початку 60-х років XIX ст. у Києві вже було шість друкарень, а у 1879 р. — 12. Причому дер-

__________ Розділ 3. Методики розробки передпроектної документації

жавними були друкарні університету св. Володимира, губернсь­кого правління та Києво-Печерської лаври, а приватними — С. В. Кульженка, І. І. Чоколова, М. Т. Корчак-Новицького, І. Куш-нірьова та інших.

Друкарство України на рубежі ХІХ-ХХ ст. характеризується до­сконалими ілюстрованими виданнями Ф. О. Йогансона, Б. К. Фук-са, С. В. Кульженка, навчальної літератури І. О. Розова, а далі кількома яскраво викарбуваними етапами.

1900-1930 pp. На початку віку розвиток друкарства в Україні визначали широковідомі видавництва С. В. Кульженка, Ф. О. Йо­гансона, М. О. Оглобліна, Л. В. Ільницького та інших, працювала мережа губернських друкарень (у Чернігові, Харкові, Черкасах, Полтаві), кадри готувалися в Київській школі друкарського мис­тецтва. У 1909-1911 pp. видавався журнал «Искусство й печат-ное дело», який згодом виходив під назвою «Исскуство, живо-пись, графика. Художественная печать» (1911-1913), аз 1913 р. — «Искусство Южной России. Живопись, графика, художест­венная печать». Це перший часопис, присвячений проблемам графічних мистецтв і друкарству в Україні. Застосувувалися ви­сокий та літографський методи друку.

Стрімке становлення галузі припинили світова війна, рево­люція, громадянська війна. Але після війскових змагань видав­ництва й друкарні відроджувалися й поступово налагоджували виробництво. У 1927 р. на першій Московській поліграфічній ви­ставці представники України демонстрували свої досягнення у книжковому мистецтві. У 1928 р. Київський механічний завод виготовив декілька тигельних друкарських машин (це було, фак­тично, зародження поліграфічного машинобудування України).

У 1930 р. у Харкові організовано Поліграфічний інститут (Аль­ма-матер нинішніх УАД та ВПІ НТУУ «КПІ») для підготовки кадрів вищої кваліфікації, а у 1932 р. — Український науково-дослідний інститут (батько нинішнього ВАТ «Український науково-дослідний інститут поліграфічної промисловості ім. Т. Г. Шевчен­ка (ВАТ «УНДІПП») для проведення наукових досліджень у галузі.

У ці роки в Україні панує високий друк: ручне складання текс­ту, стереотипи з гарту, цинкові кліше, плоскодрукарські та ро-

Розділ 3. Методики розробки передпроектної документації _____________

таційні машини іноземних фірм. У палітурно-брошурувальних процесах традиційно використовується ручна праця. Найкра­щим матеріалом для друку вважається газетний папір.

1931-1940 pp. Видавничо-поліграфічні підприємства України відчули на собі притаманні тому часу тенденції до централізації управління. Організовується ДВОУ (Державне видавниче об'єд­нання України), посилюється цензура. У передвоєнні часи видав­нича справа та книгодрукування в Україні переживали піднесен­ня, тиражі книжкових та періодичних видань зростали, з'явилося вітчизняне поліграфічне устаткування (серійні тигельні машини, плоскодрукарська машина «Піонер», ротаційна «Комсомолець», рядковідливні складальні машини). Будуються нові друкарні в Києві, Харкові, Полтаві, Донецьку. Налагоджено випуск вітчиз­няних паперів та фарб.

1941-1945 pp. Під час війни поліграфічна промисловість Ук­раїни була майже повністю знищена. Устаткування виготовляло­ся лише для похідних військових і партизанських друкарень. Після звільнення навіть частини території республіки видавниц­тва та друкарні швидко відроджувалися і починали працювати на Перемогу. Підготовка кадрів вищої освіти була тимчасово припинена і знову поновлена тільки 1945 року у Львові.

1946-1960 pp. Сотні підприємств галузі відбудовані й рекон­струйовані, введено в експлуатацію нові — у Києві, Львові, Дніпропетровську та інших містах. Створено Київську філію з глибокого та спеціальних видів друку Всесоюзного науково-дослідного інституту поліграфічної промисловості (тепер ВАТ «УкрНДІСВД»). Проводили наукові дослідження УНДІПП та Ук­раїнський поліграфічний інститут (УПІ) ім. І. Федорова (нині УАД). Інтенсивно готувалися кадри всіх рівнів: робітники, техні­ки, інженери. За обсягом виробництва у 1950 р. досягнуто до­воєнного рівня. Працювало 26 видавництв, 25 обласних ре­дакційно-видавничих відділів, 550 друкарень. Щороку видава­лося 8...9 тис. назв книг загальним середнім накладом 155 млн. примірників.

1961-1990 pp. Період найвищого піднесення видавничо-поліграфічної галузі в Україні за державними програмами роз­витку потужностей виробництва при жорсткій цензурі з ідео-

Розділ 3. Методики розробки передпроектної документації

логічної сторони — зростанні накладів центральних і республі­канських партійних комуністичних видань і забороні будь-якого іншого мислення. Тривали реконструкція та будівництво нових підприємств у Києві, Одесі, Херсоні, Харкові та інших містах. Зростали обсяги виробництва. Проводилися наукові досліджен­ня за всіма напрямами. Готувалися кадри найвищої кваліфікації — кандидати та доктори наук. У видавництвах та друкарнях впроваджувалася нова технологія: фотоскладання, фотопо-лімерні друкарські форми, плоский офсетний друк. Автоматизо-вувалися палітурно-брошурувальні процеси. Використовували­ся матеріали вітчизняного виробництва: крейдований та інші гатунки паперу, газетні та офсетні фарби, мікроцинк, поперед­ньо очутливлені офсетні формні пластини тощо.

Елітні види паперу завозилися з Фінляндії. Особливо якісні видання друкували за кордоном (Німеччина, Югославія тощо). Впроваджувалися у виробництво спеціальні методи друку: тра­фаретний, флексографічний, високий офсетний (типоофсет-ний), тампонний, сублімаційний. Активно розвивалася галузь поліграфічного оформлення паковань. Вперше в СРСР прово­дяться міжнародні виставки-ярмарки технології та техніки дру­карства (перша з них — «Інполіграфмаш» — у 1969 p.). В Україні устаткування випускають у ці роки п'ять заводів поліграфічного машинобудування. Тиражі деяких періодичних видань сягають 1 млн. примірників.

1991-2008 pp. Україна стала незалежною державою, що по­ступово інтегрується у міжнародний інформаційний простір. Ліквідовано цензуру, кількість видавництв дедалі зростає, станом на 01.04.2008 р. в Україні налічується 3978 суб'єктів видавничої діяльності. Однак, книговидання України переживає кризу. Обсяг випуску книжкової продукції критично зменшився як за назвами, так і за накладами. Проте, кількість періодичних видань зростає. Україна друкує власні гроші та цінні папери, по­штові марки, конверти. Прийнято закони про авторське право та видавничу справу. За рахунок нових імпортних матеріалів, впро­вадження у виробництво нових технологій та техніки суттєво по­кращується якість друкованої продукції.

Розділ 3, Методики розробки передпроектної документації ______________

Але, на жаль, недосконала законодавча база, гальмуюча по­даткова система, застарілі методи управління галуззю не спри­яють активному розвитку книговидавничої справи в Україні. На­укові заклади перспективних досліджень не проводять, підго­товка видавничо-поліграфічних кадрів усіх фахів та рівнів здійснюється на морально та фізично застарілому устаткуванні. Викладачі вузів, технікумів, училищ одержують заробітну плату значно нижчу, ніж випускники цих закладів. Розроблена на по­чатку дев'яностих років державна програма розвитку книгови­дання в Україні до 2000 року не виконана. Безупинна реор­ганізація управління галуззю не сприяє її розвою: з державного управління галузь вийшла, у вільний ринок ще не увійшла¹.

На початку нового століття стало помітним світло наприкінці тунелю. З'явилися нові видавництва та підприємства з енер­гійним керівництвом, створена мережа дистрибуторських фірм, що сприяють впровадженню нових технологій, техніки, налаго­джують сервісне обслуговування. У видавництвах активно впро­ваджуються комп'ютерні автоматизовані системи переробки текстової і графічної інформації (АСПТГІ), у друкарнях — нові, на жаль, імпортні формні процеси та друкарське устаткування. Нові технології опановують державні флагмани промисловості, по­ступово стають на ноги акціоновані та приватизовані під­приємства. Окрім того, всі вони об'єднуються у добровільні асоціації для спільної перспективної роботи. Ці обставини, а та­кож новий стимул, який отримала галузь з виходом низки поста­нов Уряду і Указів Президента України, дали підставу вважати, що ВПК України пережив період занепаду і входить у часи актив­ного становлення. Про це свідчать і публікації про життя галузі в часописах «Друкарство» та «Палітра друку», «Digital Publishing Printing», «Print Plus», «Print Week» впродовж 1998-2008 pp.

Підсумовуючи роботу й досягнення видавництв та полігра­фічних підприємств України у XX столітті, можна стверджувати, що за цей період створена справжня видавничо-поліграфічна

¹ Розум О. Підсумки минулого та погляд у майбутнє //Друкарство. — 2000. — №1.—С. 30-33.

____________ Розділ 3. Методики розробки передпроектної документації

індустрія. Це стало можливим завдяки самовідданій, а іноді й виснажливій праці фахівців усіх рівнів. За радянських часів ВПК, у порівнянні з іншими галузями, надавався пріоритет з ідео­логічних міркувань, але тодішня державна система з фактично замкненим інформаційним простором не дозволила досягти потрібного (світового) рівня розвитку.

Кінець минулого і початок XXI століть характеризуються як індустріально-інформаційне суспільство, а у видавничо-полі­графічній сфері як новий етап розвитку друкарства — міцні по­зиції зайняли числові методи друку і комп'ютерна технологія. Україну, очевидно, у другому десятиріччі XXI ст. чекає швидке становлення науки, культури й виробництва. У цих умовах де­далі швидше розвиватиметься ВПК, що спиратиметься на нову ринкову організацію виробництва, надсучасні технології, авто­матизовану техніку.