Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.

Привативна опозиція — опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.

Як приклад можна навести опозицію <д> — <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>.

Градуальна опозиція — опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї и тієї самої ознаки.

Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота.

Еквіполентна опозиція — опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Якщо порівняти фонеми (п) і (т), то виявимо, що обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці: (п) має ознаку губність, а фонема (т) – передньоязиковість.

Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в загальній кількості фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозиції, розподілі фонем за позиціями, варіантів і варіацій фонем та їх сполучуваності.

Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією.

 

Слово як предмет лексикології. Розділи лексикології.

Лексикологія – розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію.

Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови.

Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни.

Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей.

Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.

Лексикологія — багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його виникнення та зміну, визначення значення слів та їх уживання, структуру словникового складу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції лексикології й сталі словосполучення.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

1) власне лексикологія — наука про словниковий склад;

2) семасіологія – наука про значення слів;

3) ономасіологія – наука, яка вивчає процеси найменування;

4)етимологія – наука, яка досліджує походження слів;

5)фразеологія – наука про стійкі словосполучення;

6)ономастика – наука про власні назви;

7)лексикографія – наука про укладання словників.

 

Значення слова.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово має позиційну автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення.

Крім самостійності, слово характеризується цільнооформленістю (слова розділені паузами й об'єднані наголосом, мають також граматичну оформленість, через що є непроникними) та ідіоматичністю (довільним зв' язком зву-чання зі значенням). Отже, характерними ознаками слова є цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні.

Основною функцією слова є номінативна. Тільки за цією однією функцією (за способом номінації)

слова поділяють на чотири типи:

1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова, прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення;

2) вказівні (займенникові);

3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. Службові слова несуть інформацію не стільки про світ, скільки про саму мову;

4 ) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.

 

Полісемія та омонімія.

Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж самого слова відповідно до різних контекстів. Наприклад, слово «сопілка» є моносемічним, бо воно має одне значення «музичний інструмент», а слово «поле» - є полісемічним, бо воно має в українській мові десять значень: 1) безліса рівнина, великий простір; 2) оброблювальна під посів земля; 3)значна площа, відведена під що-небудь (футбольне поле); 4)смужка вздовж краю аркуша паперу; 5)відігнуті краї капелюха (поля капелюха) і т.д.

Загалом полісемія дуже поширене явище в усіх мовах світу.

Слово завжди виникає з одним значенням, яке називають первинним. Первинне значення є прямим. Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Нове значення є завжди переносним.

Є три типи перенесення: за подібністю (головка маку, головка капусти; ріг будинку, ріг вулиць і т.д.), за функцією (годинником називають не тільки механічний прилад, а й пісочний, водяний, сонячний, бо всі вони виконують одну функцію – визначають час) і за суміжністю.

Омонімія – слова, які звучать однаково, але мають різні значення. Наприклад, «ключ» - 1) для замикання і відмикання замка, 2) джерело.