Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали

Сили небес і землі й води далеких морів [161]».

Далі автор дуже докладно, майже з енциклопедичною точністю, описує процес приготування зілля і запрошення на допомогу страшної потвори – цапа «з довгими чорними кудлами»:

Сиплються в нього з очей іскри разючі, густі,

З ніздрів і пащі жахливо палає вогонь іскрометний,

Гострі на лобі міцнім роги стирчать догори [163].

Введення Кленовичем у оповідь цього образу є свідченням його доброї обізнаності з уявленнями русинів про диявольські сили. Адже саме в образі цапа постає у численних народних фантастичних та соціально-побутових казках нечиста сила, саме такий персонаж допомагає нещасному у коханні козакові добути прихильність дівчини у Гоголівській “Ночі перед Різдвом”.

Завершує Кленович свою епічну розповідь про Україну-Роксоланію описом поховального обряду русинів, ще раз закцентувавши увагу на двох важливих деталях: це добробут русинів, що його вони втрачають, відходячи у інший, потойбічний світ, та добре товариство, друзі, які піклуються про душу небіжчика, замовляючи йому «послання скорботне» у «нестриженого попа».

І хоча завершення розмови автора з музами про одну з найкращих земель завершується досить несподівано, однак Кленович все ж знаходить спосіб підсумувати думку про Роксоланію як благословенне Богом місце.

Масштабним і величним постає у поемі образ землі, до якої автор не байдужий, землі, яка викликає у нього справжній синівський захват. Вона виростає перед читачем як образ країни незалежної і самодостатньої завдяки природним ресурсам, талановитим, працьовитим, розумним і волелюбним людям, які здатні, на думку автора, стати повноправними членами європейської ренесансової єдності.

Розглядаючи питання патріотизму латиномовних українських письменників Литовської доби не можна не згадати ще одну надзвичайно вагому й колоритну постать – Станіслава Оріховського-Роксолана. Визначний публіцист, історик, філософ першої половини XVI ст. Станіслав Оріховський був одним із перших українських полемістів, якого сучасна медієвістика відносить до найвидатніших представників вченого світу тодішньої Європи та східнослов'янського Відродження. Прогресивність мислення цього учня та однодумця Мартіна Лютера[57] і Філіпа Меланхтона[58], другатаких відомих майстрів пензля доби Ренесансу, як Альбрехт Дюрер[59] та Лукас Кранах Старший[60], подекуди далеко випереджала ідеї його сучасників. Постійно пишаючись власною національною приналежністю, він не випадково і твори свої підписував подвійним прізвищем – Оріховський-Русин або Оріховський-Роксолан, і де тільки міг, нагадував про своє українське походження.

Серед широких кіл видатних європейських гуманістів та культурно-освітніх і релігійних діячів талановитий оратор і поліглот за ґрунтовність знань, ерудицію, високу пафосність своїх творів зажив слави «русинського Демосфена» та «сучасного Цицерона». Спираючись на найкращі здобутки античності, творчо використовуючи спадщину Гомера, Платона, Аристотеля, Демосфена. Цицерона та ін., русин Оріховський стояв на сторожі інтересів українського народу і православної церкви, неодноразово виступаючи проти наклепів католицизму. Тексти 2-х промов публіциста «Про турецьку загрозу» (1543, 1544), трактатів «Про целібат» (1547), «Відступництво Риму»; 2 тексти – «Напучення королеві польському Сигізмунду ІІ Августу» у двох книжках (1543, 1558), «Хроніка», у якій викладено 5 років з історії Польщі, панегірики, памфлети тощо користувалися великою популярністю у європейської спільноти, неодноразово перекладалися, а пізніше – перевидавалися[61].

Для творчого доробку письменника характерний широкий і різноплановий ідейно-тематичний спектр суспільних питань, які неодноразово піднімали гуманісти доби Ренесансу. Так, проблему історичного розвитку та людини в ньому Станіслав Оріховський трактує не як промисел Божий, а як результат дій та вчинків конкретних осіб, які стають реальними творцями історії. Бог же може встановити справедливість на землі тільки спираючись на розумних людських істот, які йдуть шляхом розвитку науки та освіти з метою максимального самовдосконалення.

Освіту і науку український гуманіст вважав первинними у розвої держави і суспільства. «…пильнуй протягом усього життя, щоб серед твого почту завжди були чесні і вчені мужі…», – радить автор молодому королю Августу Ягелону у першій книзі «Напучення королеві…», – «…справжня мудрість і правдива наука тісно пов’язані з освіченістю […] Таких людей у давнину називали філософами, бо вони такі знання давали королям, які потрібні їм були при правлінні і на яких тримається життя людей»[62]. Якою б талановитою від природи не була людина, вона не здатна принести велику користь суспільству без відповідної освіти і набутих знань. Тому, звертаючись далі до молодого правителя, Станіслав Оріховський закликає його максимально поширювати по всій державі відновлення «простих шкіл» як першого кроку до подальшого розвою країни: «Мова йде про школи і гімназії, оселі мудрості самої у держави; де їх нема – засновуй, де занепали – відновлюй. Хай навчається там підростаюча молодь твоєї держави гуманності і мудрості»[63].

Пов’язуючи хід історичних процесів з розвитком науково-освітнього життя, Станіслав Оріховський, попри певну непослідовність своїх міркувань, закладав основи нової, світської історіографії, наповнюючи її ще й виразним національно-патріотичним змістом. У переважній більшості його творів простежується і політична, і етнічно-культурна самоідентифікація, про що писав ще І. Франко у дослідженні «Карпато-руське письменство XVII-XVIII вв.» (1900). Приділяючи у своїх творах увагу питанням держави і права, релігії і людини, людини та історії, національній приналежності особистості,пропагуючи ідею рівності народів, аналізуючи проблему правителя та його народу, розглядаючи питання відступництва католицької церкви чи будь-які інші, Станіслав Оріховський наповнює тексти історизмом і публіцистичною пристрасністю, посилює їх емоційний вплив за допомогою характерних стильових елементів «плетіння словес». Вже у ранніх творах («Відступництво Риму», «Хрещення рутенців») гуманіст веде полеміку з Ватиканом на високому професіональному рівні – вдається до філологічно-критичного методу: заперечуючи нападки католицьких теологів, спростовуючи їх звинувачення щодо православної церкви, він спирається на достовірні історичні джерела та факти. За таким же принципом Оріховський-Русин викриває королю Сигизмунду загарбницьку політику турецького султана Сулеймана («Про турецьку загрозу»)[64]. Якщо логіка викладу, історичні паралелізми тощо підкреслювали науковий стильовий аспект у творах українського публіциста, то, скажімо, про поєднання античної образності, героїчної помпезності, високопарності із вишуканістю та почуттєвістю, нагромадження ампліфікаційних стилістичних конструкцій, висхідна градація плюс масштабність і географічна, і історична тощо максимально посилювали художність його творів.

Наприклад: «О жалюгідне становище і даремна надія наша! О нікчемні твої турботи і плани, коли ганебний кінець матимуть; якщо засновані тобою права і закони, релігійні обряди, повага до Ісуса Христа, дякуючи тобі, збережені, нині нечистий Сулейман захоплює й нищить, бажаючи завести у Польщі магометанську державу. Він хоче, щоб ниці баші і слуги оттоманського роду святині наші грабували, вівтарі руйнували, могили предків нищили, дітей на очах у батьків, а дружин на очах у чоловіків безчестили, добро для несамовитого султана у людей віднімали, назву і сам рід поляків прагнули викорінити і знищити» [65], або: «Бо як збереже королівське ім’я той, хто сповнений всіляких пороків і ступив туди немов до якоїсь прірви, коли до справ, сповнених сум’яття, тут додасться ще й страх? Хіба зможе розглядати на сеймі заплутані і безнадійні справи розтринькувач і гультяй?»[66].

Цими та й багатьма іншими зразками художньо-публіцистичної стильової палітри Станіслав Оріховський ніби простягає руку Івану Вишенському, який незабаром візьметься за своє «Послання до єпископів».

Прогресивне значення патріотизму латиномовної літератури доби Ренесансу полягало у тому, що він сприяв формуванню і зміцненню національної свідомості русинів, виробленню певних вітчизняних історичних традицій, що вже на початку ХVІІ ст. стане загальною тенденцією розвитку духовної культури України. Ренесансно-гуманістичні європейські традиції торували шлях до нових концепцій розвитку українського мистецтва слова. Як слушно зазначив медієвіст кінця ХХ ст. Валерій Шевчук, «Усе це була добре вироблена література зі своїми питомими рисами, яка значно вплинула на культурну переорієнтацію України на Європу ї сприяла її виходу з консервативної ізольованості»[67].

ДОДАТОК

Словник-коментатор