Іі. 1. Другий південнослов’янський вплив

У другій половині ХІV ст. починається поступове пожвавлення культурного життя в Україні. Причиною цього були як ряд геополітичних змін у Східній Європі, так і низка видозмін в естетичних категоріях мистецтва, зокрема літературі.

Слід зазначити, що в медієвістиці немає одностайності стосовно термінологічного означення цієї доби. Зараз переважна більшість дослідників перехідний період від Середньовіччя до Нового часу характеризують (із певними застереженнями) як Передвідродження, яке, «на відміну від зрілого Відродження, у межах ХІ – ХV ст. охопило всю Європу»[11]і у багатьох випадках не було передвістям Ренесансу у розумінні західнохристиянської культурно-історичної епохи ХV – ХVІ ст.[12]

Українські дослідники кінця ХХ – початку ХХІ ст. заперечують цей термін, оскільки і Візантія, і православні східнослов’янські культури йшли своїм шляхом оновлення. Хоча східнослов’янський культурний процес зазнавав різноманітних впливів вже із ХV ст., у цьому процесі прямого співвідношення із класичними параметрами західноєвропейського Ренесансу не спостерігається, а термін «Відродження» чітко закріплений у європейському літературознавстві саме за цим етапом культурного розвитку Західної Європи.

Одностайно вживає медієвістика інший термін щодо визначення цього періоду – другий південнослов’янський вплив.

Із середини ХІV ст. відновлюються перервані татаро-монгольським нашестям контакти із найбільшими центрами греко-слов’янських культурних зв’язків – Константинополем та Афоном (Святою Горою) як найбільшим осередком православного чернецтва і книжництва. Візантійський вплив розповсюджується насамперед через Болгарію та частково Сербію, набуваючи слов’янського забарвлення. То були часи духовного розквіту означених країн. В літературознавстві цей вторинний розквіт болгарської культури називають «срібним віком» писемності. Оновлюються переклади з грецької, з’являється чимала кількість нових перекладних творів. Цьому сприяло і проведення книжної реформи, яка назрівала ще з середини ХІV ст. і остаточно оформилася приблизно у 1375 – 1393 роках в столиці Другого Болгарського царства м. Тирново заходами болгарського патріарха Євтимія. Його реформа, в основу якої були покладені принципи очищення книжної мови від елементів розмовної, принесла чимало орфографічних та графічних змін. Одним із її проявів був перехід від уставної до напівуставної форми письма, що значно прискорило процес написання творів[13]. Надалі, із середини ХV ст., з напівуставу розвинеться український скоропис[14].

Балканський стиль написання привніс зміни навіть в оформлення книг – ускладнене декоративне письмо (в’язь)[15], яке зв’язувало рядки в безперервний декоративний орнамент, а також барвисті химерні тератологічні заставки та заголовні літери, принцип оформлення яких не був властивий візантійському мистецтву.

Духовний розквіт Сербії та Болгарії в кінці 80-х років ХІV ст. обривається турецьким нашестям на Балкани. Це змусило південнослов’янських книжників емігрувати до Литовського та Московського князівств, де вони стали ініціаторами розвою нового культурного руху на цих землях.

У часі першим був митрополит Кипріан (бл. 1330, Тирново – 16.09 1406, Москва). У грудні 1375 року він став митрополитом Київським та Литовським, а у 1390 році добився висвячення на митрополита всієї Русі і до кінця днів проживав у Москві (вересень 1406 р.). Трохи пізніше почав свою діяльність його племінник Григорій Цамблак (бл. 1364, Тирново – 1420), який був Київським митрополитом з осені 1415 р. до 1418 (?). Обидва церковники походили із древнього аристократичного болгарського роду і були визначними представниками тирнівської школи, продовжуючи реформаторську діяльність Євтимія.

Другий південнослов’янський вплив став часом поширення на руських землях ісихастських ідей. Ісихазм (з гр. спокій, безмовність) як один із способів молитовної практики був відомий здавна (ще з кінця ІІІ ст.), але найбільшого поширення набуває з середини ХІV ст. за часів діяльності відомих грецьких богословів Григорія Синаїта та Григорія Палами. В часи, коли православна релігійна ідеологія зазнавала експансії католицизму, мусульманства, іудаїзму, ісихазм став одним із суттєвих засобів зміцнення православ’я. Вчення Григорія Синаїта та Григорія Палами проповідувало можливість індивідуального спілкування з Богом. У їх творах викладалася система самоспостереження людини з метою максимального морального вдосконалення (не знищення людської плоті, а видозмінення її на краще). У мовчанні заглиблюючись у себе, людина вчилася перемагати свої пристрасті, зрікатися всього земного і так максимально наближатися до відчуття Бога. Деякі богословські трактати ісихастів навіть характеризували певні психологічні стани та почуття, властиві людині. Ісихазм був тісно пов'язаний із усамітненням, максимальною аскезою монахів-відлюдників, з їх обітницею мовчання. Найбільш поширеним було це вчення в монастирях Афону, з якими підтримували тісні зв’язки братчики Києво-Печерської Лаври.

У духовному ідеалі споглядального богословського вчення Палами закладено думку про богоспрямованість людської природи, нерозривний зв'язок земного з небесним.

«Безмовність» ісихастів була близькою ідеї «невимовності» Божественної сутності у слові, усвідомлення таємничої сили слова.

Засади релігійного вчення грецьких богословів були використані у час Євтимієвої реформи і стали філософським підґрунтям нових стилістичних ознак художності, отримавши назву «плетіння словес».

У східнослов’янській писемності це визначення вперше було застосоване відомим російським церковником Єпифанієм Премудрим[16] для характеристики власних житійних творів.

У медієвістиці термін «плетіння словес» став визначенням літературного експресивно-емоційного стилю ІІ половини ХІV – ХV ст. Первинне значення цього виразу –«плетіння словесних вінків» – характеризувало тексти панегіричного змісту. Спочатку цей стиль проникає в агіографію нового типу як засіб творення образу християнського подвижника, передачі в житії головних ознак святості героя, згодом не менш активно вкорінюється і в інших жанрових формах.

Поєднуючи біографічні дані святого із їх гімнографічним уславленням, автори житій втілювали таким чином думку про те, що пам'ять про святого невіддільна від возвеличення подвижника та молитовного звернення до нього.

Базовою основою нового стилю стала максимальна увага до різнорівневих можливостей слова – його етимології, семантики (синонімічні, тавтологічні сполучення), фоніки (алітерації, асонанси) тощо.

Принципи «плетіння» випливали насамперед із ідейних завдань. Ефект словесного мережива полягав у тому, що постійне повторення компонентів, співзвучних акустично та схожих за значенням, акумулювалось у свідомості читача/слухача, максимально посилюючи сприйняття теми.

Для стилю «плетіння словес» були характерними пишномовна риторичність, вишуканість викладу, словесні новотвори (неологізми), вживання складних слів, тавтологія; семантичні повтори тропів, серед яких на першому місці – метафори, виконували низку важливих функцій.

Ланцюгове «нанизування» в одному реченні синонімів чи синонімічних сполучень (ампліфікація), нагромадження слів із етимологічно однаковими закінченнями (наприклад: …присвои ти ся… приближа ти ся… просвіща ти ся; або: …погружа яся … оскръбля яся … удивля яся … побежда яся … тощо) мали максимально акцентувати зображуване, ставали засобом емоційного увиразнення та посилення думки. Використання в одному реченні низки однокореневих слів створювало і відповідний акустичний фон (звукопис), який мав підкреслювати суть божественного письма. Сповідуючи ідею сакральності слова, яке, за Біблією, було первинним, книжники тих часів вважали його тотожним сутності Божої благодаті: «Бог наш велико дат ель, і благих по дат ель, і багатих дар ів Дар одавець» (Єпифаній Премудрий). Засобами подібних однокореневих повторів у тексти вводилась сакральна символіка: світла, таїнства, благодаті тощо.

При творенні агіографічних текстів автори шукали засобів максимальної емоційної виразності, експресивності, вважаючи, що життєпис святого має відобразити внутрішню сутність подвижника, а значить - і текст житія повинен викликати таке ж благоговіння, як і він сам.

Відповідну роль при «плетінні словес» виконують і численні неологізми, які підсилюють значимість, «духовність» явища. Надаючи текстам характеру підкресленої «вченості», вони відмежовували думки читача/слухача від побутового сприйняття змісту. Вишуканість тропів, надання їм символічного звучання, словесний орнаменталізм були покликані підкреслювати урочистість тем. Анафоричність вибудови речень та їх частин, нагромадження у формі висхідної градації гіперболізованих чеснот надавали експресивно-емоційному стилю гімнографічного звучання.

Всі ці та інші прийоми і засоби художнього зображення подій та образів мали надавати текстам особливої значимості, підкреслювати вченість та «мудрість», змушувати читача пройнятися молитовним таїнством, глибинністю релігійного смислового навантаження тексту.

Стиль «плетіння словес» відповідав оновленому змісту житійної літератури цього періоду. На відміну від статичності образу святого, яка була характерна для попередніх агіографічних творів (Житіє про Олексія, чоловіка Божого), у житійних текстах нового типу формується певна еволюція образу подвижника: від первинних до найвищих рис та ознак святості. Так в агіографічних текстах поступово акцентується увага на внутрішньому світі героя, гіперболізуються його почуття та певні характеристики.

Слід, однак, зазначити, що багатослівний та пишномовний стиль «плетіння словес» часто призводив до надзвичайного ускладнення змісту, а отже, не сприяв смисловій прозорості. Словесне мереживо, надаючи творові посиленої експресії та емоційності, покликане було діяти на реципієнта не так логікою змісту, як загальним напруженням таємничої багатозначності, підсиленої фонічними елементами та ритмікою повторів.

Поступово «плетіння словес», нові принципи художнього зображення поширюються і в проповідях, повчальних словах, посланнях, грамотах тощо. Згодом емоційно-експресивний стиль проникає і в літописання («Похвала князю Вітовту»).