Собівартість окремих виробів

Групування витрат на виробництво за економічними елементами (кошторис виробництва) не може бути використане для розрахунку собівартості одиниці продукції.

З цією метою використовується калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів.

Види калькуляцій, що обчислюються на підприємстві:

- планові – за плановими нормами витрат;

- фактичні – за їхнім фактичним рівнем.

Методи калькулювання, що застосовуються у світовій практиці:

- калькулювання за повними витратами: в калькуляцію включають всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств;

- калькулювання за неповними витратами: частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку (різновид – метод "direct-cost", коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі – на певний період.

Найбільш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктовому виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у виробничих галузях переважає багатопродуктове виробництво. За цих умов калькулювання ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Згідно з національними положеннями (стандартами) склад статей калькулювання встановлюється самим підприємством.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості промислових підприємств виглядатиме так:

1. Сировина та основні матеріали (входять до складу продукції основного виробництва).

2. Допоміжні матеріали – що використовуються у процесі виробництва.

3. Покупні напівфабрикати, комплектуючі вироби та послуги сторонніх підприємств. В цих трьох статтях враховуються також транспортно- заготівельні витрати, або виділяються в окрему статтю.

4. Зворотні відходи (віднімаються).

5. Паливо та енергія на технологічні цілі. Стаття включає витрати на всі види енергії (паливо, електроенергія, пара, газ, інше), які безпосередньо використовуються у технологічному процесі.

6. Основна зарплата виробничих робітників. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

7. Додаткова зарплата виробничих робітників (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.). Обчислюється у відсотках від основної зарплати.

8. Відрахування на соціальні потреби – у відсотках від основної і додаткової зарплати.

9. Витрати на підготовку та освоєння виробництва: освоєння нових виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовка та освоєння нової продукції. Ці витрати списуються на продукцію рівними частинами за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному та масовому виробництві, згідно з прийнятим порядком, фінансується із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

10. Витрати на утримання та експлуатації обладнання (ВУЕО). Стаття є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизація обладнання та машин, які належать до ОФ, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі, ремонтники та ін). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху на рік (квартал).

11. Загальновиробничі (цехові витрати) – це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах підрозділу (цеху). Сюди входять витрати на заробітну плату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління підрозділу (цеху), спеціалістів, обслуговуючого персоналу, витрати на службові відрядження в межах норм, амортизаційні відрахування будівель і споруд, кошти на їх утримання, ремонт, охорону праці, пожежну та сторожову охорону, ін.

12. Загальногосподарські (загальнозаводські) витрати – близькі за змістом до попередніх витрат, тільки на рівні підприємства. Додатково в цю статтю включають витрати на набір та підготовку кадрів, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т.п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об’єднуються в одну.

13. Втрати від браку (собівартість остаточно забракованих виробів, напівфабрикатів, напівфабрикатів та ін., витрати по виправленню браку).

14. Попутна продукція (вартість попутної продукції, одержаної одночасно з основним виробництвом).

Сума статей 1-14 складає виробничу собівартість.

15. Позавиробничі (комерційні) витрати: на вивчення ринку, рекламу, продаж продукції, проведення ярмарків, комісійні виплати організаціям збуту, витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, тощо (розподіляють між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості).

Повну собівартість можна отримати, додавши до виробничої собівартості позавиробничі витрати.

Групування витрат за калькуляційним статтям є основою для визначення ціни виробу, а також нормативно чистої продукції (НЧП).

В залежності від складності продукції та типу виробництва на підприємстві можуть використовуватися такі методи обліку на калькулювання собівартості:

1) нормативний: використовується в машинобудуванні, в умовах масового та серійного виробництва, різноманітності та складності продукції. Базується на визначенні, систематизації та аналізі відхилень фактичних витрат від тих, що передбачені за нормами. Оскільки не буває витрат на виробництво взагалі, а є витрати, які передбачені технологічним процесом, тобто витрати за нормами, та не передбачені техпроцесом (відхилення від норми).

2) позамовний - об’єктом обліку є замовлення, що видається на раніше визначений обсяг продукції (дрібносерійне, індивідуальне та дослідне виробництво);

3) постадійний – використовується в галузях, де переважають фізико-хімічні виробничі процеси, кожний з яких складає самостійну фазу (стадію) виробництва.