Друга половина хіх ст. -- становлення етнічної психології

У другій половині ХІХ ст. настає новий етап становлення етнічної

психології як самостійної дисципліни. Цей етап пов'язаний перш за все

з іменами Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта, Г. Лебона.

Зародилась ідея створення спеціальної науки, що поєднуватиме істо-

рико-філологічні дослідження із психологічними. Вона отримала назву

"психологія народів", або "етнічна психологія". Початковий задум бу-

ло викладено у редакційній статті першого номера "Журналу порівняль-

них досліджень мови" (1852), а в 1859 р. Г. Штейнталь разом із М. Лаца-

русом почали видавати спеціальний журнал "Етнічна психологія та мо-

вознавство". Основним завданням етнічної психології, або психології

народів, вважалося дослідження специфічних способів життя та форм

діяльності духу в різних народів.

Г. Штейнталь і М. Лацарус розрізняли два класи наук: предметом од-

ного з них є природа, предметом іншого -- дух. Народна психологія, вва-

жали вчені, -- це наука про "дух народу", вчення про елементи та зако-

ни духовного життя народів. Вона складається з двох частин: абстракт-

ної та конкретної. Конкретна відповідає на запитання: "Що таке народ-

ний дух і які його елементи та закони?"; вивчає закони, які необхідні для

всіх народів, і називається народно-історичною психологією. Практич-

на -- описує та характеризує окремі народи і називається психологічною

етнологією. Джерелами знань про народний дух є мова, міфи, релігія,

мистецтво, традиції та обряди, а також історія народу в цілому.

Великою заслугою Г. Штейнталя і М. Лацаруса є те, що вони перши-

ми спробували побудувати систему етнічної психології як науки.

Концепцію "народного духу" розробляв також французький соціолог

Г. Лебон у праці "Психологія народів і мас", у якій історія держав роз-

глядається як наслідок характеру народу, який називає "психічним

складом". Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтере-

сів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через еле-

менти цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу.

Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різних наро-

дів і рас. Причому різниця настільки велика, що говорити про рівно-

значність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують

народи нижчі та вищі, причому до вищих народів належать тільки євро-

пейці. Такі помилки в теоретичних викладках стосовно нерівнозначнос-

ті народів і рас, привели Г. Лебона у табір апологетів колоніалізму та ра-

сизму.

Засновником "школи народів" і вченим, який здійснив значну роз-

робку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Йо-

го праці, зокрема "Проблеми психології народів" послужили поштовхом

до розвитку соціальної психології, зокрема такої її гілки, як психологія

великих соціальних груп.

У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна

душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно та-

кож детально, як й індивідуальну душу. Душа народу, вважав В. Вундт,

це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв'язок і взаємодія,

котра вивчає нові, специфічні явища та закони.

Народна душа, за В. Вундтом, це вищі психічні процеси, що виника-

ють при спільному житті багатьох індивідів, тобто народна душа -- це

зв'язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, за-

гальні уявлення та почуття.

Душу народу В. Вундт пропонує вивчати методом аналізу конкретно-

історичних продуктів творчості народу: мови, міфів, звичаїв. Мова наро-

ду, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи -- почуттям; звичаї --

волі в індивідуальній психології.

Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та інди-

відуальною психологією, відзначаючи, що психологія народів -- це са-

мостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча во-

на користується послугами останньої, але й сама значно допомагає інди-

відуальній психології.

Отже, в ХVIII­XIX ст. у дослідженнях європейських мислителів

значне місце посідають проблеми етнічної психології. Зокрема, багато

видатних умів хвилювала проблема своєрідності духовного стану на-

родів. Особливо плідною в цьому напрямі була школа "психології на-

родів".

Становлення етнічної психології як науки пов'язано з діяльністю

представників саме цього напряму: Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вунд-

та, Г. Лебона, а також послідовників цієї школи в Росії -- М. Ланге,

Г. Челпанова, В. Бехтерева.

4. Етнопсихологічні дослідження в Росії та Україні

Питання національних особливостей власного народу детально роз-

глядалось у працях російських та українських філософів і суспільно-по-

літичних діячів другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. Інтерес до етніч-

них проблем у Російській імперії обумовлювався як її багатонаціональ-

ністю, так і бажанням визначитись, оскільки вона була країною двох

континентів.

Детальне висвітлення проблем етнопсихології особливо спостеріга-

ється в роботах В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського.

Серед українських філософів, письменників і суспільних діячів пробле-

ми етнопсихології розглядали І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка,

П. Грабовський, С. Подолинський, В. Шухевич, М. Сумцов, В. Охримо-

вич, П. Юркевич.

Як бачимо, серед дослідників, яких цікавили проблеми психології ет-

носу, значне місце посідають так звані революційні демократи, тобто та

частина інтелігенції Російської імперії, що була опозиційно налаштова-

на до царської влади.

Так, М. Чернишевський запропонував тезу про рівнозначність усіх

народів, з одного боку, а з іншого -- висловлював думку про те, що за

властивостями характеру представники панівних класів більш схожі

один на одного, аніж на селян своєї країни.

Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійснив кри-

тичний аналіз стереотипним уявленням про характер народів. Він від-

значав, що етнічні портрети народів складені переважно під впливом

симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру то-

го чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер.

Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспан-

цями, французами та німцями італійців як боягузливих і підступних. Ці

риси були приписані італійцям тими народами, які намагалися завоюва-

ти Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою за-

войовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншо-

го -- роздробленістю Італії і у зв'язку з цим послабленням її боротьби

проти загарбників [7].

Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили

слов'янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку росій-

ського народу, на так званій руській самобутності. До слов'янофілів на-

лежали: О. Хoм'яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Са-

марін.

 

Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх пра-

цях філософи В. Соловйов, К. Леонтьєв, М. Бердяєв.

У книжці Н. Данилевського "Росія та Європа" центральною є ідея

про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьєв пізніше на-

пише про те, що книга Н. Данилевського "Росія та Європа" справила на

нього велике враження і він також, слідом за іншими слов'янофілами,

напише про винятковість російського народу-богоносця. Навіть між ро-

сійським та українським народами, як вважав К. Леонтьєв, загальним є

тільки православ'я.

У цей же час (наприкінці ХІХ -- початку ХХ ст.) в Україні теж актив-

но досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, фі-

лософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу

зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овся-

нико-Куликовський.

М. Костомаров у праці "Дві руські народності" писав про те, що на

національний характер впливає як географічне положення, так й істо-

ричні обставини. У зв'язку з цим різноманітний етнічний склад населен-

ня України він пояснює тим, що українці традиційно працювали в інших

країнах і служили у військах інших держав, що, у свою чергу, пояснює

дух терпимості й відсутність національної гордині та зверхності.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі

нахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує

український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного

дослідника В. Хруща [16], не давали цілісної характеристики україн-

ській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запро-

понував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології.

На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був націо-

нальний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропо-

нував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких

працях, як "Думка та мова", "Мова і народність", "Про націоналізм", він

розглядає поняття "народність" як таке, що відрізняє один народ від ін-

шого, тобто становить його національну своєрідність.

О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних від-

мінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогре-

су в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Ку-

ликовського "Психологія національності", в якій автор визначає механіз-

ми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за

О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова -- це

стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в

особливостях мислення.

 

Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої поло-

вини ХІХ ст., можна зазначити, що проблематика досліджень поділялась

на три групи:

1) дослідження національного характеру народу або певної нації;

2) дослідження механізмів формування етнічної специфіки;

3) дослідження проблем національної самосвідомості [16].

 

4.5. Етнічна психологія 20­30-х років ХХ ст.у Росії та її дискредитація

У радянській Росії проблемами етнопсихології у 20­30 роки ХХ ст.

займались Г. Шпет, В. Бехтерев, Л. Виготський, А. Лурія. Велика увага

приділялась питанням предмета і методів етнопсихології. Значний вклад

у розвиток етнічної психології зробив видатний російський філософ

Г. Шпет, який в 1920 р. організував у Московському університеті кабі-

нет етнічної психології, а в 1927 р. видав книжку "Вступ до етнічної пси-

хології".

Г. Шпет вважав, що етнічна психологія має бути описовою, а не по-

яснювальною наукою. Це означає, що етнопсихологія повинна запозичи-

ти в етнології класифікацію соціальних явищ і ставити запитання на

кшталт: "Як те чи інше явище переживається народом?", "Що він лю-

бить? Чого боїться? Кого шанує і перед ким схиляється?".

Г. Шпет значно розвинув ідеї своїх попередників -- Х. Штейнталя,

М. Лацаруса, В. Вундта. Г. Шпет першим у Росії почав викладати курс

етнічної психології. У 1920 р. він організовує при Московському універ-

ситеті перший в країні кабінет етнопсихології, який було закрито після

звільнення Г. Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Цьому тала-

новитому досліднику так і не вдалося розвинути свої ідеї до кінця через

політичні переслідування та загибель 1937 р.

Прийнятнішим для репресивної радянської системи був підхід до ет-

нопсихології В. Бехтерева, який не визнавав поняття "народна душа",

"народні почуття", "народний дух". Він вважав, що психологію народів

повинна вивчати колективна рефлексологія, для якої вивчення міфів,

звичаїв, мови є непотрібним. А необхідним для етнопсихології він вва-

жав визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій.

Наприкінці 20-х років ХХ ст. проблеми етнопсихології почали розроб-

лятися культурно-історичною школою, яку очолював видатний психолог

Л. Виготський. Предметом етнічної психології, на думку представників

цієї школи, є вивчення соціально-історичного розвитку поведінки етносу.

Говорячи про етнічну психологію, Л. Виготський мав на увазі перш

за все так звану "психологію примітивних народів", тому необхідним

вважав проведення порівняльного аналізу психічної діяльності "куль-

турної людини" та "примітиву" за допомогою кроскультурного аналізу.

Він вважав, що потрібно проводити перш за все міжетнічні порівняльні

психологічні дослідження представників "традиційних" і цивілізованих

суспільств. Інструментальний метод є основним, на думку Л. Виготсь-

кого, в етнопсихології і полягає він у дослідженні психологічних інстру-

ментів, що опосередковують психічну діяльність. Наприклад, культурні

знаки (це перш за все мова, а потім -- мистецтво, релігія, побут) є своє-

рідними інструментами, за допомогою яких одна людина діє на іншу, але

водночас формує і власний внутрішній світ.

На основі теорії інструментального методу Л. Виготським наприкін-

ці 20-х років ХХ ст. була розроблена науково-дослідна програма з педо-

логії1 національних меншин. Замість традиційного тестування Л. Вигот-

ський пропонував у центр досліджень поставити вивчення національно-

го середовища, його структуру, динаміку та все те, що визначає етнічну

своєрідність психічних процесів. Крім того, психіку дітей національних

меншин Л. Виготський пропонував вивчати не в порівнянні з психікою

"стандартної" дитини, а на основі порівняльного аналізу з психікою до-

рослого тієї ж етнічної групи і який належить до того ж самого культур-

ного середовища.

Експериментальне підтвердження ідей культурно-історичного підхо-

ду Л. Виготського було здійснено його учнем О. Лурія у 1931­1932 рр. в

Узбекистані. Результати досліджень показали, що зміна суспільно-істо-

ричної формації та характеру суспільної практики призвела до корінних

змін психічних процесів узбеків -- сприймання, мислення, уяви. Але ма-

теріалам цієї експедиції поталанило побачити світ тільки через 40 років.

У 30-ті роки ХХ ст. почалися гоніння на психологічну науку, апогеєм

яких стала постанова "Про педологічні збочення у системі Наркомпро-

су". Не допомогли тут покаянні публікації Т. Баранової, С. Балабуєва

та ін. "Питання конструювання національного тесту", яка відрізнялась

підкреслено компартійною фразеологією. Зокрема, у ній проголошува-

лось, що "тест повинен бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за

змістом та національним за формою". Автори статті закликали до не-

щадної боротьби з виявами лівого та правого ухилів у конструюванні

тестів, критикували свої попередні праці.

Але такі публікації вже не могли зупинити вигнання психології взагалі та етнопсихології зокрема з наукової арени, оскільки ці науки могли

Педологія (від гр. pais -- дитя, logos -- вчення) -- напрям у психології та пе-

дагогіці, обумовлений поширенням еволюційних ідей та розвитком приклад-

них галузей психології та експериментальної педагогіки

 

стати на перешкоді тоталітарному режимові, проголошуючи свободу та

унікальність кожної особистості.

Поряд з іншими галузями психологічної науки етнопсихологія була

засуджена як "буржуазна" наука і такою вона залишалась дуже довго.

Ще у 1964 р. в енциклопедичному словнику етнопсихологія визначаєть-

ся як одна з гілок буржуазної психології.

І хоча поступове повернення до проблем етнопсихології стало поміт-

ним вже в 60-ті роки, розквіт досліджень у цій сфері почався тільки піс-

ля розпаду СРСР, коли стало зрозуміло, що єдина нація -- радянський

народ -- так і не стала реальністю.