Зниження токсичної дії отруйних речовин

В залежності від шляху надходження токсину в організм необхідно проведення тих чи інших заходів, спрямованих на припинення дії токсичної речовини на організм хворого.

При інгаляційних отруюваннях необхідно евакуювати хворого із зони дії токсичного газу. При перкутанному шляху надходження отрути необхідно промити уражену ділянку шкіри і слизисту оболонку великою кількістю проточної води, при отруюваннях жиророзчинними речовинами – мильною водою з подальшим промиванням проточною водою.

При пероральному шляху надходження токсичних речовин (90–95% випадків усіх отруювань) основним заходом для зниження дії токсиканту являється зондове промивання шлунку. Промивання шлунку шляхом механічної індукції блювоти можливо тільки в виняткових випадках при неможливості зондового промивання.

Частою помилкою при промиванні шлунку є використання концентрованих розчинів перманганату калію, застосування якого безпідставно і навіть небезпечно. Блідно-рожеві розчини перманганату калію при лікуванні гострих екзогенних отруювань хімічної етіології можна використовувати тільки для промивання шлунку при гострих отруюваннях алкалоїдами, бензолом.

Концентрованих розчинів перманганату калію тільки погіршують стан хворого, сприяють развитку хімічного опіку шлунку.

Іноді промивання шлунку необхідно виконувати і при внутрішньовенному шляху надходження токсину. Так, алкалоїди групи опію секретуються слизистою шлунку і підлягають повторному всмоктуванню.

Через те що сольові проносні діють через 6–12 годин і більше, їх застосування при гострих отруюваннях на догоспітальному етапі недоцільно. При отруюваннях жиророзчинними речовинами використовують вазелінову олію, що зв’язує ці токсини. Застосовують ії в дозі 1–2 мл/кг маси тіла пациента.

Також нераціонально і недоцільно використання на догоспітальному етапі очисних клізм.

ІНФУЗІЙНА ТЕРАПІЯ

Першим обов'язковою умовою при коматозному стані хворого і підозрі на гостре отруєння є внутрішньовенне (в/в) введення 40–60 мл 40% розчину глюкози. Це обумовлено, по-перше, лікуванням можливої гіпоглікемічної коми, по-друге, корекцією гіпоглікемії, яка спостерігається при багатьох видах отруювань.

Екзотоксичний шок при гострих отруюваннях носить характер яскраво вираженого гіповолемічного шоку, внаслідок абсолютної (при отруюваннях припікальними речовинами, хлорованими вуглеводнями, блідою поганкою та ін.) або відносної гіповолемії (отруювання психотропними медикаментозними засобами, фосфорорганічими інсектицидами).

Внаслідок цього для корекції гіповолемії як основного патофізіологічного механізму розвитку екзотоксичного шоку застосовують кристалоїдні ізотонічні розчини (глюкози, натрію хлориду).

Використання колоїдних розчинів (електролітів в комбінації з іншими препаратами — сорбілактом, реосорбілактом) не показано, тому що вони значно знижують поглинальну ємність сорбенту при проведенні наступної гемосорбції, яку часто призначають при важких гострих отруюваннях.

Переважна більшість гострих отруювань супроводжується розвитком метаболічного ацидозу, тому хворим показано введення лужних розчинів (натрію гідрокарбонату та ін.), але тільки в умовах стаціонару під контролем pH крові.

Будь-яка початкова терапія, що спрямована на дегідратацію организму хворих, сприяє посиленню гіповолемії і прогресуванню екзотоксичного шоку. Перебільшено значення введення вітамінів в якості обов'язковий лікарських засобів при гострих отруюваннях. Вітамінні препарати, як і інші ліки, необхідно вводити за показаннями, тобто коли вітаміни грають роль антидотів або при специфічній терапії (наприклад, вітамін В₆ – при отруєнні ізоніазидом, вітамін С – при отруюваннях метгемоглобінутворювачами).

 

АНТИДОТНА ТЕРАПІЯ

Важливу місце в ефективному лікуванні гострих отруювань займають антидоти. Незважаючи на те, що что симптоматична терапія і методи детоксикації (як детоксикації активної, так і штучної) в багатьох випадках стабілізують функції организму, антидоти здатні значно прискорювати процеси детоксикації. Антидоти нейтралізують токсичний ефект отрути і суттєво скорочують кількість медичних призначень, що не були потрібні для лікування пацієнту, та навіть врятовують життя.

На жаль, специфічні антидоти існують для невеликої кількості токсичних речовин. Навіть якщо антидот доступний для застосування, ефективність його застосування залежить від експозиції, концентрації і токсикодинаміки отрути, а також стану хворого, деяких лабораторних показників стану внутрішнього середовища организму (рН плазми крові, концентрації іонів в крові, газов крові та ін.).

Крім того, слід відзначити, що призначення антидоту є далеко не безпечним. Деякі антидоти можуть викликати серйозні побічні ефекти і тому ризик їх призначення повинен бути порівняним з ймовірною користю використання.

За визначенням експертів Міжнародної програми хімічної безпеки (МПХБ) Всесвітньої оранізації охорони здоров'я (ВООЗ) (1996), антидотом токсину вважається препарат, здатний усунути або ослабити специфічну дію токсину за рахунок його іммобілізації, зменшення проникання до ефекторних рецепторів шляхом зниження його концентрації (наприклад, адсорбенти), або являється протиотрутою на рівні рецептора (наприклад, фармакологічні антагоністи).

В 1993 р. групою експертів МПХБ була запропонована наступна класифікація антидотів:

1) речовини, що діють позитивно при лікуванні гострих отруювань;

2) речовини, що використовують для попередження всмоктування токсинів, а також прискорення їх елімінації або забезпечення симптоматичного лікування:

3) речовини, що використовують при гострих отруюваннях;

4) речовини, що застаріли і не рекомендовані до застосування в якості антидотів внаслідок їх неефективності.

Ураховуючи особливості токсикогенної стадії різних токсикантів, у відношенні антидотів першої групи була розроблена класифікація, що засновувана на критерії негайності їх застосування:

1) вимагають негайного застосування (упродовж 30 хвилин з моменту отруєння) (табл. 1);

2) вимагають застосування упродовж 2 годин (табл. 2);

3) вимагають застосування упродовж 6 годин (табл. 3).

Таблиця 1