Використання воскових дощечок

Застосовувався ще один вид матеріалу для письма, який одержав потім широке розповсюдження — це були дубові, липові або берестяні дощечки, покриті шаром воску.

Дощечки, покриті шаром воску. Використовувалися, як правило, дощечки розміром 12x14 см або 9x11 см голо­вним чином для написання листів, але іноді на них писа­ли художні і наукові тексти. У цьому випадку на дощечці, відступаючи від краю 1—2 см, робили заглиблення на 0,5-1 см, яке заповнювали воском. На такій дощечці мідною паличкою можна було видавлювати лінії і букви. Паличка була загострена з одного кінця, а з Іншоно вона мала форму лопатки, якою загладжували написане. Нази­валася ця паличка «стиль».

Дві таблички клали одна на одну воском всередину, збоку робили отвори і за допомогою шнурка з'єднували разом. Отриману книжку називали «диптихом», іноді з'єднували три таблички — виходив «триптих». Поєднан­ня чотирьох і більше табличок давали «поліптих» або «ко­декс» Використовувались вони для розрахунків, чернеток та інших записів. Оскільки при підвищенні температури віск міг розтанути, таблички зберігали в прохолодному, захище­ному від сонячного проміння, приміщенні.

До нас дійшли як самі таблички, так і свідчення пись­менників про їх застосування. Цей спосіб письма одержав велике поширення в Римі й звідти проникнув у країни се­редньовічної Європи. У Парижі ще до XIII ст. існували майстерні з виготовлення воскових дощечок.

Збереглися також відомості про те, що деякі документи оформлювали на дерев'яних дощечках (дубових, липових), від білених гіпсом.

Прикладом зібрання дерев'яних табличок-книг є «Веле-сова книга», що містить розповідь про події з життя лю­дей, які проживали на території нинішньої України та сусідніх землях, їх побут, вірування та взаємини з інши­ми народами.

Незалежно від того, ким і в який спосіб було створене зібрання під назвою «Вересова книга», як зазначає історик Б.Сушинський, воно має самодостатню цінність саме як історико-пізнавальний твір [82].

Таблички з бересту. Перші книги з бересту, нижнього шару кори берези, знайдені на території Стародавньої Русі в Новгороді, датовано XI—XV століттями.

Писали літери на бересті, продряпуючи їх кістяною або металевою паличкою (староруське писання).

Це були грамоти, привітальні листи, листи з протеста­ми селян проти феодальної залежності, а також фінансові документи, заповіти, боргові розписки.

Шкіра як матеріал для письма

Більш зручним матеріалом для письма в Єгипті була шкіра. Згадки про документи на шкірі відносяться до часу 4-ї династії (біля 2900—2750 р. до н.е.). Однак якість об­робки цього матеріалу була не досить високою, крім того, він був надто дорогий, а відтак не міг задовольнити потре­би єгипетського суспільства в якості масового носія госпо­дарської та адміністративної інформації.

Через економічне та культурне суперництво між Єгип­том та Пергамом цар Єгипту Птоломей Y (II ст. до н.е.) за­боронив завозити папірус у Пергам, де було задумано створити велику бібліотеку. У відповідь на це пергамці по­чали вдосконалювати техніку оброблення шкіри. У резуль­таті з'явились біло-жовті міцні аркуші, які можна було ви­користовувати для письма з обох боків. Створений матеріал назвали «пергамен». Римляни називали його «мем­брана», оскільки вироблена й гарно оброблена шкіра була досить міцною й еластичною, ії можна було легко згинати.

В одному зі своїх творів стародавній мислитель Геродот зазначав, що греки Малої Азії «здавна називають книги шкірами», бо писали їх колись «на козячих та овечих шкірах».

У Європі також виготовляли пергамент. Спочатку його робили ченці в монастирях. Із розвитком міст у XII ст. ви­робництво пергаменту перейшло до цехових ремісників. З появою університетів в Європі — в Болонії (1154 p.), Парижі (1200 p.), Оксфорді (1214 p.), Неаполі (1224 р.) — монополія на цей тривкий матеріал перейшла до університетів.

Найдавніші східнослов'янські, у тому числі й ук­раїнські, рукописні документи також були написані на пергаменті. Пергамент називали «хартія», згодом «парга-мент», «паркомен». Спочатку оброблена теляча шкіра за­возилась до нас із грецьких земель. Якість перших давньо-

руських письмен нагадує пергамент саме грецьких манус­криптів — білий, тонкий, рівний.

До наших часів дійшли пергаментні книги, створені в епоху Київської Русі: перекладна література, ізборники, релігійні книги, серед них найдавнішими є «Остомирове Євангеліє», «Київські глаголичні листки» (IX—X ст.), «Пе-ресопницьке Євангеліє», «Руська Правда».

Лише у XII—XIV ст. на Русі почав застосовуватися пер­гамент власного місцевого виробництва. Технологія об­робки пергаменту у Давній Русі відрізнялась простотою й не була пов'язана із значними витратами. Увесь процес обробки шкіри включав мездрування, розминання, просу­шування на рамках із наступним шліфуванням.

Давньоруська технологія виготовлення пергаменту була досить трудомісткою. Його зазвичай, виготовляли зі шкір баранів, кіз, волів, але ніколи не використовували шкіру віслюків. Спочатку шкіру вміщували на кілька днів у чан з вапном, потім відчищали від шерсті та м'яса, знову замо­чували у вапні, після чого натягували на рамку й шкреб­ком остаточно знімали рештки м'яса та шерсті. Відпрасу­вати шкіру допомагала пемза, а крейда або свинцеві білила з білком, втерті з обох боків, поглинаючи жир, її відбілювали. У результаті отримували гладенький аркуш пергаменту, на якому можна було писати з обох боків.

Особливо цінним вважався пергамент із шкіри ягнят, яких витягали із черева матерів. Його називали «дівоча шкіра». Коштував він дуже дорого через складність обробки.

Після оброблення й відбілення шкіру знімали з рами, й обрізавши краї, отримували аркуш «folso». Його складали навпіл у зошит із двох частин «binio», які можна було скла­сти ще раз у зошит меншого розміру з чотирма аркушами «quarternio». Таким чином зошити могли вміщати від двох до дванадцяти аркушів.

Оскільки пергамент від сухості та вологості міг змінити свою форму до рукописних книг прикріплювали застібки або зав'язки, за допомогою яких притискувались перга­ментні аркуші. Складені один на інший і скріплені, як воскові таблички, вони відродили форму документа — «кодекс».

Для захисту аркушів із зовнішнього боку їх прикривали відповідного розміру дощечками. Пізніше, для зручності, дошки почали обтягувати шкірою. Саме з того з'явився вираз «прочитати книгу від дошки до дошки».

Винайдення паперу

Папір, як основний сучасний матеріал для друкування, був винайдений Цай Лунем у II ст. до н.е на Далекому Сході в Китаї [22].

Тамтешні народи в древні часи писали на листях бам­буку чи на шматках шовку. Але, оскільки шовк дорого ко­штував, а бамбук був важким, користуватись ними було незручно. Тоді й було запропоновано використати деревну кору та ганчір'я як сировину для виготовлення нового во­локнистого матеріалу — паперу, більш дешевшого й зручнішого. В 105р. Цай Лунь вдосконалив технологію ви­готовлення паперу, додавши в суміш нові компоненти.

Лише в III ст. н.е. папір проникнув у Корею, Японію та сусідні східні країни. У 751 p., коли араби завоювали Са­марканд, намісник багдадського халіфа побудував там першу паперову фабрику. Незабаром «самаркандський папір» одержав популярність у всіх країнах Сходу.

Слідом за Самаркандом папір почали робити в інших містах арабського халіфату в Сирії та Єгипті. Головним центром вивозу паперу в Європу став Дамаск (у середні сторіччя цапір називали «дамаський лист»). З Єгипту, по північному берегу Африки, через Марокко, виробництво

паперу в XII ст. розпочали країни Західної Європи: Іспанія та Сицилія, які знаходились під владою арабів.

У XIII ст. папір потрапив до Італії, яка вела велику торгівлю з іншими країнами Європи. Із Італії готовий папір почали вивозити до Південної Франції, в Німеч­чину, і далі в Польщу та Чехію. Із Іспанії папір вивозили на північ Франції, в Англію та Скандінавські країни.

Відомо близька 600 видів паперу. З середини II ст. й до кінця XVIII в. виготовляли папір з бавовняного ганчір'я ручним способом. Промите і розмелене з домішкою води на особливих млинах ганчір'я зразу ж перетворювалось в тістоподібну масу. Цю масу зачерпували з чана й вилива­ли тонким шаром на спеціальне сито, що складалось з залізних дротиків. Частина паперової рідини направлялась через отвори сита, а паперова маса, що залишалась, затя­гувала сито суцільною плівкою. Цю плівку витрушували з сита, віджимали надлишки води під пресом і просушува­ли. На папері, виготовленому ручним способом, на світлі видно нитки сита — «філіграні».

У наступні століття в технологію виготовлення паперу було внесено ряд удосконалень. Так, для полегшення всмоктування чорнил, паперові аркуші стали покривати різними речовинами. Покращився й спосіб «вимокування» волокон для більшої його міцності.

З кінця ХНІ ст. на папері європейського виробництва починають з'являтися так звані «водяні знаки». Спочатку це були контурні малюнки, що зображували фабричну марку. Більш пізніше на них стали відображувати рік виготовлен­ня паперу та ім'я власника.

Процес виготовлення паперу та сировина для нього ко­штували значно менше, ніж шкіра тварин та вироблення із неї пергаменту. Разом з тим широке використання паперу в Європі почалося не відразу. Ще довгий час його вважа­ли не таким міцним як пергамент і не вірили в можливість

його тривалого зберігання. Німецький імператор Фрідріх II взагалі заборонив застосовувати папір для офіційних документів.

У кінці XIV ст. папір, вже став широко використовува­тись для документів і кодексів, а в XV ст. він успішно кон­курував з пергаментом і в решті-решт його витіснив. Тим більше, що, незважаючи на використання пергаменту як матеріальної основи рукописних документів, до появи па­перу в Європі існувала гостра потреба в матеріалі для письма. На Русі використання цього матеріалу розпочало­ся з XIV ст. Спочатку папір завозився з країн західної Європи й лише в XVII ст. за царювання Івана Грозного «паперовий млин» було побудовано біля Москва.

Сучасні носії інформації

Починаючи ще з XIX ст. папір перестає бути основним матеріальним носієм інформації. Зважаючи на всезроста-ючі обсяги інформації, що тісно пов'язані з індустріальним розвитком передових країн світу, виникає потреба в ком­пактних та нетрудоємних носіях [13].

Поступово з'являються мікроносії інформації (мікро-карти, мікрофіші тощо), магнітні носії інформації (магнітні стрічки-плівки, магнітні та цифрові карти, диски тощо), перфоносії (перфокатри, перфострічки), елек­тронні носії (дискети, оптичні диски, флеш-картки).

Детальна характеристика сучасних носіїв інформації знаходиться в наступних модулях.