Мови в нашому суспільстві, її державотворча роль.

Актуальність теми: У час національного відродження та

відновлення української державності політично зріс суспільний інтерес до історії, походження та розвитку української мови як національної мови світу. І зрозумілим є щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибокі коріння, знайти її гідне місце серед інших мов. А тому кожна освічена людина повинна знати основні відомості про походження, розвиток української мови (сучасні концепції), формування її літературно-писемних стандартів, становлення правопису, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.

Тривалість заняття: 2 год.

Навчальна мета:

Студент повинен знати: основні поняття: “мова” і “мовлення”;

“усне мовлення” і “писемне

мовлення”, “національна мова”,

“літературна мова”.

Студент повинен вміти: розрізняти терміни “мова” і

“мовлення”, знайти місце української

мови серед інших слов’янських мов.

Поради студенту:

Звернути увагу на: терміни “мова”, “мовлення”; особливості української літературної мови, її словниковий склад, форми мовлення; значення мови у майбутній професійній діяльності.

З’ясувати основні проблеми сучасного українського правопису та

розглянути зміни в ньому.

Методичні поради

Підготовку до заняття треба розпочати з опрацювання рекомендованої літератури, а також пригадати класифікацію слов’янських мов, вивчену у середній школі.

МОВА В ЖИТТІ ЛЮДИНИ

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття. Мова — це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант — добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.

Функції мови

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова об­слуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.

З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:

1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, домагаються взаєморозуміння у колективі, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.

Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються, вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається. Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає й увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподіб­нюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками (й тисячоліттями), асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний ґрунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.

Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, економіці тощо) творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назви зінших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.

3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити — це означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика, граматика) можна одержати ґрунтовні, об'єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку (корі півкуль) матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв (це відповідна лексика і фразеологія, естетичного змісту тексти). Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.

У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).

Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).

8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.

Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об'єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Агатангел Кримський, Юрій Клен, Софія Русова та багато інших).

10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв'язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення, висловлення, текст) по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

 

Питання для самоконтролю:

1. Що таке “мова”, “мовлення”?

2. Мова і нація. Значення мови в житті людини і суспільства.

3. Місце української мови серед інших мов світу.

4. Значення мови у професійній діяльності медиків.

5. Народнорозмовна лексика та літературна мова.

6. Усна та писемна форми літературної мови, їх особливості.

7. Наведіть приклади висловів видатних людей про багатство,

самобутність і красу української мови.

8. Зміни в новому українському правописі.

Підготуватися до написання творчої роботи.

Література

Основна:

1. Бабич Н.Д. Історія української літературної мови: – Львів, 1993.

2. Ділова українська мова. Методичний посібник для студентів 1-го курсу медичного інституту. – Чернівці, 1996. – С. 4-11.

3. Глущик С.В., Дияк О.В. Сучасні ділові папери. – К., 2002. – С. 13-19.

4. Орфографічний словник української мови / Уклад. С.І. Головащук, М.М. Пещак, Р.М. Русанівський, О.О. Татаренко. – К.: Довіра, 1994. – 964 с.

5. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови. – 3-тє вид. – К.: Освіта, 1997. – 254 с.

Додаткова:

1.Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 1995.

2.Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів. – К., 1993. – С. 84, 92-196.

3.Мацько Л. Українська мова в кінці ХХ ст. (Зміни в лексиці) // Дивослово. – 2000. – № 4. – С. 15-20.

4.Кучерява З. “Мово рідна, слово рідне...”(Матеріал для студентів) // Дивослово. – 2000. – № 4. – С. 21-24.

Тема 2. Історія становлення та розвитку сучасної української

літературної мови як національної мови світу.

Актуальність теми: Кожна освічена людина повинна знати основні відомості про походження та розвиток української мови (сучасні концепції), формування її літературно-писемних стандартів, становлення правопису, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.

Тривалість заняття: 2 год.

Навчальна мета:

Студент повинен знати: основні відомості про українську мову, історію її розвитку та становлення.

Студент повинен вміти: орієнтуватися в основних датах про

походження мови, пояснити терміни, що характеризують розвиток української мови, написати творчу роботу.

Поради студенту:

Звернути увагу на етапи зародження української літературної мови. Охарактеризувати основні теорії походження української мови, її роль серед інших мов світу.

З’ясувати, що без мови не може бути справжньої духовної культури, мова – це душа нації, її найцінніший скарб.

З’ясувати поняття “давньоукраїнська мова”, “київське койне”.

Методичні поради

Підготовку до практичного заняття треба розпочати з перегляду конспекту, оформленого на попередньому практичному занятті, варто ознайомитися з рекомендованою літературою.

Для підготовки до творчої роботи треба повторити орфографічні та пунктуаційні правила (шкільні підручники з мови, довідники, правопис тощо).

Людина у своєму розвитку постійно прагнула до істини, до самовдосконалення, проходячи через терни, помиляючись. Ідея про новий ідеальний суспільний лад поєднувалася зі створенням однієї мови. Одна мова на весь світ – чим не приваблива ідея? Адже всі люди походять від одного кореня, як і мови. Проте мови поставали одночасно. Кожна мова самозародкова у спільному корені. І всі поєднані.

Слов’янські мови входять у велику сім’ю індоєвропейських мов.

Таких сімей є понад двадцять: угро-фінська, тюркська, монгольська, китайська, тибетська, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська та окрема група – японська мова. Сім'ї поділяються на групи. Наприклад, в індоєвропейській сім'ї мов розрізняють групи: слов'янську, германську, романську, балтійську та ін.

Слов'янська група мов складається з східнослов'янської, західнослов'янської і південнослов'янської підгруп. Східнослов’янська мова поділяється на українську, російську, білоруську мови; західнослов’янська на польську, чеську, словацьку, кашубську, лужицьку; південнослов’янська на болгарську, сербську, хорватську, словенську, македонську.

Усі слов’янські мови мають одне джерело: праслов’янську або спільнослов’янську основу, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з ІІІ тис. до н.е. до V ст. н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності сформувалися й усі слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов’янських мов зберегла багато спільних рис.

Існують теорії, за якими українська мова виникла 5-20 тис. років тому. Тут слід розмежувати два поняття: поява живої народної української мови і виникнення української літературної мови. Звичайно, відколи на наших землях появилися предки українців (протоукраїнці), то й мали вони ту мову, яку пізніше наш народ назве українською. Безмовним народ не буває. Історики і археологи свідчать, що українці (вони в різний час мали кілька назв: поляни, анти, арії, руси) є автохтонними, тобто споконвічно жили на своїй території, і, отже, спілкувалися своєю мовою.

Офіційною думкою в радянській історії мовознавства була дата XIV ст., яка вважалася початком усіх трьох східнослов'янських мов. Дата встановлювалася на підставі аналізу писаних пам'яток, які начебто фіксують риси кожної з національних мов. За цією версією період від IX до XIV ст. - це період давньоруської мови, яку називали мовою-основою трьох східнослов'янських мов.

За третьою версією - українська мова походить безпосередньо з південно-західних діалектів праслов'янської мови, які мають писані пам'ятки на усій території уже з ІX ст. У глибоку давнину спільнослов’янська мова виробила риси, які виділяли праслов’янську мову серед інших індоєвропейських мов.

До початку VIII ст. ще існувала праслов’янська мова, яка почала розпадатись на окремі мови. Унаслідок другого великого переселення народів утворюються південно-слов'янські мови, їх прабатьківщина – територія між Дніпром, Дністром, Карпатами. Східнослов'янська людність утворювалась упродовж VІІ-VІІІ ст. Необхідність оборонятись від спільного ворога змусила племена об'єднатися в єдину державу – Київську Русь (ІХ-ХІІ ст.). Кожне з племен володіло своїм діалектом. Коли виникла єдина держава, то виникла потреба в єдиній мові, племенні діалекти інтегруються і утворюється державна мова Київської Русі. На думку А.Кримського, І.Могильницького, І.Огієнка, українська мова в період Київської Русі уже існувала, тобто південно-західне відгалуження праслов'янської мови станом на XI ст. уже володіло рисами, які відрізняли його від інших територіальних виявів. Ця думка на сьогодні вважається найбільш правильною, а отже, поняття "дав­ньоруська мова" – це поняття наукової абстракції, котре реально не існувало, але придумане для певних зручностей або етнографічних чи політичних потреб.

Для єдиної держави необхідна була загальнозрозуміла мова офіційних джерел, законодавства, церкви. Вважається, що початками літературної мови Київської Русі є київське койне – своєрідний конгломерат (суміш) різних діалектних рис племен, які заселяли Київську Русь. Адже держава в цей час була поділена на князівства: Київське, Новгород-Сіверське, Ростовське, Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігівське. У розквіт Київської Русі київське койне вважали навіть державною мовою.

Отже, в основі української мови є південні, південно-західні руські діалекти праслов'янської мови.

У період Київської Русі виникла потреба розширення функцій мови, яка відтепер ставала і мовою документів державного рівня (договори русичів з греками), мовою законодавства ("Руська правда"), мовою державного управління. Зароджується княжий, боярський етикет ("Повчання Володимира Мономаха"). Українська мова стає мовою мистецтва і художньої літератури ("Слово"), мовою релігії і освіти ("Изборники Святослава", "Остромирове Євангеліє").

Аналізуючи літературу Київської Русі, ми можемо говорити про початки стилів мови: художнього ("Слово"), публіцистичного ("Повчання Во­лодимира Маномаха”), наукового (літописи), офіційно-ділового ("Руська пра­вда"), конфесійного, або богословсько-дидактичного ("Изборники Святослава", "Остромирове Евангеліє").

Треба зазначити, що в період Київської Русі існували два типи літературної мови: книжна давньоукраїнська мова і книжна церковнослов’янська мова, що прийшла на Русь з прийняттям християнства і слугувала зразком для книжної давньоукраїнської мови у галузі граматики і стилістики і яка підлягала впливам давньоукраїнської мови у галузі фонетики і лексики. Церковнослов'янську мову цього часу ще не можна назвати штучною, бо вона була мовою освіти, а значить чинила влив на живе мовлення русичів. Уже в часи Київської Русі вживалося слово Україна. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року, де йдеться про смерть переяславського князя.

Наприкінці XII ст. Київська Русь була ослаблена, тому значні її землі стали здобиччю чужинців. У XII - поч. ХІV ст. західні і південно-західні землі потрапили під Литву; у XIV ст. більша частина південно-західних земель: Галичина, частина Західної Волині, Поділля були поневолені Польщею. Угорські бояри загарбали Закарпаття. Буковина у XIII ст. потрапила під владу молдавських бояр. Наші пращури були землеробськими племенами, тому ставали здобиччю войовничих племен, хоч їхній загальнокультурний рівень був значно вищий: литовські князі одружувалися на русинках і приймали їх мову. Молдавське князівство офіційною мовою вважало руську.

Упродовж ХІ-ХІV ст. два типи літературної мови все більше від­даляються від живого мовлення русичів, поступово і книжна мова від­даляється від живого мовлення русичів і лише ті твори, що активно живилися народними джерелами, дають нам свідчення про динаміку розвитку ук­раїнської мови.

У 1569 році сталася політична Люблінська Унія, що об'єднала Поль­щу і Литву. Після неї Польща захопила Волинь, Київщину з частиною Лівобережжя, Брацлавську землю. Польща принесла європейську культуру на українські землі, але соціальний, політичний і духовний гніт перешкоджав розвитку культури і мови народу. Основними літературними пам'ятками аналізованого періоду є грамоти, тому що саме в грамотах зберігався зна­чний пласт власне української лексики (сільськогосподарської, побутової, назв рослинного і тваринного світу, назв родинних стосунків). Саме грамоти вважають першими пам'ятками. Хоч грамоти мали сильну книжну традицію, складалися за певними зразками, що стримувало прихід живомовних засобів, та все ж вони розрізняються за виявленими у них мовними рисами тих територій, на яких вони були написані. За лексичними та фонетичними особливостями грамоти прийнято поділяти на: грамоти Центральної України, грамоти Галичини, Поліські грамоти, Молдавські грамоти, Закарпатські грамоти.

З середини XVI ст. до XVII ст. українська літературна мова мала значне функціональне поширення на українських землях. Вона виступала у текстах різних стилів: ораторсько-проповідницької літератури, панегіричної, полемічної, художньої. З кінця XVI ст. на український народ посилюється наступ польської шляхти, що став особливо тяжким для усіх після Брестської унії 1596 р. Ця унія, по суті, наклала заборону на розвиток української культури і мови, тому що мовою церкви стала латинська мова, а церковні канони спиралися на римські, а не на грецькі засади, що суперечило усьому історичному розвитку української духовності. Цей період ознаменувався так званою полемічною боротьбою (полеміка - сперечатися, доводячи свою правоту). Полемічна боротьба відбувалася між прихильниками двох церков, а значить, – двох світоглядів, культур. Оскільки мовою католицької церкви була латинська мова, а православної – слов'яноруська мова, то це була і боротьба двох мов. Основним представником полемічної літератури був Іван Вишенський. Це видатний проповідник, вчений. Йому належить вчення про особливості мови проповідей у церкві, початки теорії про стилі мови. Полемічні твори мали чітку стилістичну диференціацію, тобто писалися або високим стилем (ті, що прославляли церкву) або середнім стилем (ті, що розтлумачували ворожість унії, недопустимість покатоличення). У І.Вишенського є декілька творів, написаних низьким стилем.

Кінець XVI - поч. ХVІІ ст. ознаменований заснуванням перших вищих шкіл на Україні. Зокрема у 1631 р. була заснована школа вищого типу у Києві на Подолі, яка цього ж року з'єдналася зі школою при Києво-Печерській лаврі, яку очолив Петро Могила. Спочатку вона називалась Києво-Могилянською колегією, а у 1701 р., за пропозицією гетьмана Івана Мазепи, Петро І надав їй статусу академії.

Школи вищого типу потребували підручників, тому на цей період припадають початки українського книгодрукування. У 1574 р. у Москві був надрукований "Апостол" Іваном Федоровим. А з кінця XVI- поч. ХVІІ ст. в Україні активно виходять словники і граматики, що сприяє розвиткові української літературної мови, фіксації власне української лексики у словниках.

Найвідоміші з них - це "Лексис з толкованієм слов’янських мов просто" (1581 р.), "Лексис Лаврентія Зизанія" (1596 р.). У 1643 р. виходить перша граматика книжної української мови студента теологічного факультету Сорбонського університету Іоана Ужевича. На особливу увагу заслуговує праця М.Смотрицького, тому що в ній автор вперше в історії українського мовознавства дав повний курс граматики в її тодішніх основних частинах. Це найперша оригінальна спроба послідовно викласти морфологію церковнослов’янської мови, а також нормалізувати її. “Граматика” І.Ужевича – це посібник для самостійного вивчення слов’янської мови.

Цей же період ознаменувався науковим вивченням ділового стилю, що починався зі збору актових книг різного часу. В актових книгах ХVІ-ХVІІ ст. значно більше розмовних лексичних засобів, аніж в грамотах попереднього часу, що свідчить про активне проникнення у книжну літературну мову живої розмовної і народної мови, про розхитування книжних традицій.

У XVII ст. жива розмовна мова найповніше представлена в історичних думах та піснях. Історичні думи писалися з метою музичного супроводу, і їх ритміка була близька до ритміки розмовного мовлення. Тут спостерігається тенденція до витіснення церковнослов'янізмів засобами української літературної мови, що виявляється в паралельному використанні церковнослов'янських і східнослов'янських форм: голос - глас, порох - прах, золото - злато, городи - гради. Історичні думи для української літературної мови готували ґрунт у сфері художнього стилю.

XVIII століття характеризується тим, що дві територіально найважливіші частини України стали розділені Дніпром між двома державами. Для Лівобережної України характерні міцніючі зв'язки з Росією. Для Правобережної – посилення впливу Польщі. Ставлення до української мови було недоброзичливе. Узаконювалися різноманітні обмеження та заборони. У школи вищого типу не допускалося викладання українською мовою, у Києво-Могилянській академії викладання велося російською мовою, у Львівських школах – польською, німецькою.

Зокрема, 1720 р. – цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучити тексти, писані українським наріччям.

1753 р. – заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 р. – Синод розпорядився відібрати українські букварі в тих, хто їх мав.

У 1775 р. була знищена Запорізька Січ. Запорізька Січ – це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. “Славне Запоріжжя”, – казали селяни. “Святих лицарів, захисників вітчизни” оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах, що дійшли до нас зі збірок народної творчості пізніших видань. “Розбійники”, – стверджували польські шляхтичі.

“Гнездом своевольства” називала Катерина ІІ Запорізьку Січ. Відомо, що Запорізька Січ – це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі ХІV – XV ст. У Січ приймали наймужніших людей залежно від національності й соціального походження. Наприкінці ХVІ ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах ХVІІ – ХVІІІ ст. називали “нацією козаків”.

Козаки жили багатим духовним життям. Існували загальноосвітні школи і школа співу, які зникли наприкінці ХVІІІ ст. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії або західноєвропейських університетах. Були також співаки, музиканти, поети. Створені козаками думи і пісні досі хвилюють нас. Знищення Запорізької Січі – це замах на культурний і духовний розвиток українського народу.

Видатним явищем літературної мови XVII ст. були інтермедії до п'єс Т. Копистинського, М. Довгалевського та ін. Це п'єси побутового характеру, які ставили між діями п'єси з божественним змістом. Основою мови інтермедій була індивідуалізація мови персонажів: кожен герой розмовляв своєю рідною мовою. Такою ж мовою користувалися і в українському “Вертепі” – ляльковому театрі. У цих творах представлена народна мова доби.

Останнім представником старої української літературної мови був Григорій Сковорода (1722-1794) – видатний філософ, мислитель, мовознавець, культуролог, поет. У мові Г.Сковороди проступало кілька стильових струменів:

– церковнослов'янський (філософські трактати);

– латиномовний;

– російськомовний (“Басни Харьковские”);

– україномовний (“Сад божественних песней”).

Практичне втілення знайшла нова українська літературна мова у художній, науковій практиці І.П.Котляревського, якого вважають її зачинателем.

В основі мови І.П. Котляревського є південно-східний полтавський діалект, а часом, від якого починається відлік нової української літературної мови, вважають 1797-98р. – час, коли була написана і вийшла друком "Енеїда" І.П. Котляревського. Вперше автор увесь поетичний твір, а не лише мову окремих персонажів пише народною мовою. Вперше жива народна мова використана у п'єсі з епічним мовленням (“Наталка Полтавка", "Москаль – чарівник”).

Сучасники І. Котляревського продовжували використовувати живу мову як фактичний матеріал для написання своїх творів. Серед них – Г.Ф. Квітка-Основ'яненко, який широко використовує живу народнорозмовну мову для висвітлення життя українського народу, Гулак-Артемовський та Є. Гребінка, поети-романтики.

Та тільки з появою Т.Г.Шевченка українська мова на письмі здобуває значення літературної, всесвітнього визнання і пошани. Мова Шевченка мала народнорозмовну основу, він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень усної народної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх.

Друга половина XIX ст. – це період соціально-економічних змін. Було скасовано кріпосне право у Галичині та у 1861 році – у Росії. Велика кількість селянства приходить у промисловість, тобто переїздить у міста. Україна все ще розділена між Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Уряди цих держав вели політику денаціоналізації корінного населення, що не сприяло вихованню національно свідомої інтелігенції, а рівень освіти не сприяв національній самосвідомості українців.

Це період, коли в Європі відбуваються соціальні потрясіння, активно розвивається наука, філософська думка, що мало позначення на структурі мови: з'являється багато нових термінів, слів-інтернаціоналізмів. Проте українську мову продовжують забороняти:

1817 р. – постанова про викладання в західноукраїнських школах тільки польською мовою.

1847 р. – розгром Кирило-Мефодіївського товариства, початок жорстокого переслідування української мови, літератури, культури.

1862 р. – закриття недільних шкіл.

1863 р. – заборона видання книг українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, в якому він писав: “Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”).

1876 р. – заборона друкувати книги українською мовою не лише в Україні, а й у всій імперії, ввозити їх із-за кордону; заборона друкувати ноти для українських пісень; заборона українського театру (Емський указ), проте вказано, що українською мовою можна друкувати історичні документи й пам’ятки.

1884 р. – заборона вистав українською мовою у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській губерніях.

1895 р. – заборона українських книжок для дітей.

Але зовсім заборонити українську мову після Шевченка було неможливо. Хоч українська нація не мала ні своєї держави, ні своєї мови, українська літературна мова в цей період і на Правобережній, і на Лівобережній Україні значно розширила свої творчі можливості у стилі художньої літератури. В цей час творили П. Куліш, Л.Українка, І.Франко, П.Чубинський, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, М. Драгоманов, М. Костомаров та ін.

З'являються повісті і романи в стилі критичного реалізму (І.Франко, Панас Мирний), повісті і новели реалістично-критичного напрямку (І.Франко, М.Коцюбинський, В.Стефаник, М.Черемшина, Л.Мартович), драматичні твори реалістичного напрямку (М.Старицький, М. Кропивницький).

Важливою рисою тогочасного художнього стилю було широке проникнення в нього елементів публіцистики; манера широкого повістевого опису вимагала залучення до художнього стилю компонентів інших стилів: наукового, ділового, епістолярного; набуває розвитку українська наукова термінологія, наукові переклади.

У Галичині та на Буковині в цей період починається національно-культурне відродження, хоч формально руська (українська) мова отримує статус “языка краєвого, людового і національного” ще з 1786 р. Фактичної ж реалізації цих прав не було, тому на оборону рідного слова вже з перших десятиліть ХІХ ст. починає звучати голос національно свідомої інтелігенції. Отже, друга половина ХІХ ст., а саме 1848 р. – це підготовчий етап у розвитку мовознавчої діяльності.

У зв’язку з цим гостро постала проблема правописного унормування: “бути чи не бути” руській мові в графічному освоєнні кирилицею, латинкою, польським абецадлом чи навіть у чеському варіанті правопису. Характерним для цього періоду була увага до граматичної науки.

Великого значення має початок діяльності Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка (1892 р.). Основними представниками мовознавчої думки в Галичині були Я.Головацький, І.Верхрадський, В.Левицький та ін.

Наприкінці XIX ст. було створено низку словників української мови (словники-додатки до творів І.Котляревського, до граматики О.Павловського); створюються нові граматики, проводиться правописне унормування. У 1893 р. виходить “Словарь росийсько-український” М.Уманця в Галичині.

Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 р., але воно, на жаль, тривало недовго.

На основі резолюції ХІІ з’їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов’язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосовуватися, в тому числі в партійних і державних органах. Цей процес на Україні дістав назву українізація.

І на перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з’явився лист Сталіна Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У, що прозвучав як донос на наркома освіти України О.Шумського, який нібито намагався проводити українізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого – ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі і репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано.

Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення.